Колективізація сільського господарства України в 1920-30-х рр.

Одним із основних джерел індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних господарств створити велике виробництво, тобто колективізувати сільське господарство. Така форма забезпечувала контроль з боку ВКП(6) над селянством, ставала важливою складовою формування тоталітарної системи.Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927 — 1928 pp. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. У січні 1928 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.Суцільна колективізація почала здійснюватися вже в 1929 p., названому «роком великого перелому». Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Я.Яковлєвим, встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.Партійно-державний апарат України виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло «шалених темпів колективізації». 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, у якій ставилося завдання: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну — до осені 1930 р.» Таким чином, українські партійні вожді скоротили терміни колективізації на 1 — 1,5 року.Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності й передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Селяни, що не вступали до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі школи, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо.Особливо активним був наступ проти заможних селян — т. зв. куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада вдалася до політики відкритого терору: селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню, заможніші — виселялися у віддалені райони СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Компанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства. Якщо в 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис, то в дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн. осіб. Близько 850 тис. з них як «спєцпоселенців» чи, радше сказати, кріпаків, заслали на Північ і Сибір, де вони масово вмирали або жили і працювали в нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима.«Ліквідація куркульства як класу» мала на меті насамперед знищення того сільського прошарку, який здатен був організувати опір «суцільній колективізації». Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колективізації. У 1928— 1932 pp. в Україні було винищено майже половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття. У багатьох випадках доходило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали в збройні повстання, що охоплювали цілі райони. За приблизними підрахунками, у 1930 р. загальна кількість повстанців в Україні становила майже 40 тис. чол. На їх придушення було кинуто регулярні війська, в т. ч. й бронетанкові підрозділи, артилерія, а подекуди навіть авіація.Події набували загрозливих масштабів. На поч. березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Й.Сталіна «Запаморочення від успіхів», де засуджувалися «перегини» в колгоспному будівництві. Головну відповідальність за «викривлення партлінії» Сталін лицемірно перекладав на місцеве керівництво, провина якого полягала лише в тому, що воно ревно виконувало партійні вказівки. Почався масовий вихід селян з колгоспів, насамперед в Україні, де їхня кількість становила понад 50 %. Але такий перебіг подій не міг влаштувати більшовицьке керівництво, тому вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. У результаті до кін. 1932 р. в УРСР було колективізовано майже 70 % селянських господарств, що володіли 80 % посівної площі.

Голодомор 1932-1933 рр.

Голодомор є явищем, яке важко осмислити. Адже треба дати визначення діям його організаторів, пояснити, чому так сталось.Якщо проаналізувати всі суспільно-політичні причини голодомору, то стає зрозуміло, що в Україні було вчинено акт геноциду. Що ж таке геноцид? Дослівно геноцид означає вбивство роду чи племені, а вперше цей термін застосував польський адвокат Рафаель Лемкін у 1944 році, назвавши цим словом суцільне винищення євреїв у роки Другої світової війни.Та оскільки масові винищення людей були дуже поширеним явищем в історії людства, то ООН у 1948 році прийняло конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього. Учасники цієї конвенції дали таке визначення геноциду: дії, здійснювані з наміром знищити частково або повністю будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу, як таку.Відомий український дисидент іполітичний діяч Левко Лук’яненко писав: "Москва навмисно спланувала й здійснила Голодомор в Україні, щоб приборкати національно-визвольний рух, зменшити кількість українців та розбавити український етнос московітами і тим самим запобігти майбутній боротьбі українців за незалежність."Так, дійсно голодомор 1932-1933рр. був спланованою акцією проти української нації, яку здійснювала комуністична влада СРСР. Але тут не тільки вина радянської влади, знаходились і серед своїх зрадники, вони утворювали загони - "червоні мітли", які забирали в селян останні продукти.Дехто ще думає, що голод спричинив неврожай, проте хліб того року вродив, запасів вистачило б на усю зиму. Голод був спричинений насильницькою колективізацією, горезвістними хлібозаготівлями, людоненависницькою політикою розкуркулення, відвертим масовим терором проти селян України.У 1933 році Сталін заявив: " Ми безперечно досягли того, що матеріальне становище селян і робітників поліпшується у нас із року в рік. У цьому можуть сумніватися тільки вороги народу."Бачимо стільки брехні в цих словах, адже становище в Україні було катастрофічним. За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом Молотова, Кагановича і Постишева викачали з людей усе.Селяни були доведені до відчаю, їли коней, жаб, траву і навіть людей. Голод руйнував людей й морально, у них порушувалась психіка, вони просто божеволіли.Під час голодомору-геноциду були порушені всі традиційні обряди, що стосувалися поховання і поминання померлих. Вмирали цілі села й родини, і не було кому пом’янути, помолитися за невинні душі, замучені голодом. Спільні ями на сільських цвинтарях, в садках, городах і біля хат, в ярах, лісах стали останнім пристанищем для мільйонів селян.Радянська влада змусила зрівняти з землею ці поховання і забороняла навіть згадувати про них. Але в Обухові (Київська обл.), вперше в Україні, було поставлено пам’ятник жертвам голодомору на Сліпаковому кладовищі ще в 1992 році.