Наукові концепції соціалізації та інвалідизації

Процес соціалізації як складова педагогічного процесу у закладах вищої освіти набуває змісту творення освітньо-виховних і практично-життєвих передумов особистісного та соціального становлення студента, а саме: розвивається його здатність до реалістичного самооцінювання; нагромаджується особистий досвід суспільного життя і взаємодій, а значить, відповідні знання, уміння, навички, компетенції, звички, створюються базисні когнітивні, емоційно-вольові й практично-діяльнісні персональні передумови виконання множини соціальних ролей дорослої людини; формуються соціальні потреби, якості й здатності особистості – комунікабельність, культурна розвиненість і вихованість, громадянськість і патріотизм тощо, а також її духовність. На сьогодні існує декілька моделей соціалізації. Основу кожної моделі складає та чи інша теорія соціалізації. Відомий американський соціолог
Н. Смелзер [7] систематизував їх у чотири основні групи: теорія розвитку особистості (Ч. Кулі, Дж. Г. Мід); психоаналітичні теорії (з. Фрейд, Е. Еріксон); теорія розвитку пізнання (Ж. Піаже); теорія морального розвитку (Л. Кольберг). Коротко розглянемо сутність основних моделей кожної із запропонованих груп теорій соціалізації. Модель «міжособистісного спілкування» розглядає соціалізацію як процес і результат групового впливу на особистість, здійснюваного шляхом міжособистісного спілкування, що відбувається відповідно до об’єктивних законів, закріплених у системі соціальних ролей. Ця модель, прихильники якої Ч. Кулі, Дж. Мід та інші, відкриває широкі можливості для виховання в колективі та через колектив, для широкого використання ігрових форм навчання і виховання. Однією з розповсюджених моделей є розуміння соціалізації як розвитку особистісного контролю. Джерела моделі «особистого контролю» лежить у теорії психоаналізу З. Фрейда. Основна ідея, на якій побудована ця модель, полягає у визнанні людей ще від народження асоціальними, внаслідок уроджених агресивних інстинктів. Тому соціалізація носить конфліктний характер і вимагає не тільки особистісного, але і суспільного контролю. Когнітивна модель соціалізації (Ж. Піаже, Л. Кольберг, А. Маслоу та інші) побудована на ідеї, що поведінка особистості детермінована її знаннями, сукупність яких утворює у її свідомості образ (картину) навколишнього світу. Саме ця картина світу, а не саме реальність керує поведінкою людей. Головним аспектом соціалізації при цьому виступає процес навчання, мислення, розвиток пізнавальних, моральних і емоційних структур особистості. Еволюційна теорія соціалізації запропонована американським соціальним психологом Е. Еріксоном. Згідно цієї теорії, індивіду як у дитинстві, так і в зрілому віці доводиться переборювати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і носять специфічний характер на кожній стадії. Переборюючи ці критичні ситуації, індивід успішно збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступної стадії. У випадку, якщо соціалізація на якій-небудь стадії не відбулася (тобто індивіду не вдалося подолати головну проблему на певному етапі) чи відбулася частково, це може позначитися на наступних стадіях соціалізації в цілому. Серед нових концептуальних підходів проблем соціалізації
М. Лукашевич [15] виділяє адаптивно-розвиваючу концепцію соціалізації, яка триває все життя взаємодії людини з навколишнім середовищем змінюючись з кожним етапом життя людини. До переваг адаптивно-розвиваючої концепції соціалізації можна віднести такі чинники: вона спирається на взаємодію біологічного, психологічного і соціального механізмів адаптації, що дозволяє з одного боку орієнтуватись на цілісність особистості людини, а з іншого враховувати особливості механізмів адаптації кожного в залежності від соціалізації особливих потреб; вона охоплює всі сфери життєдіяльності індивіда, що дозволяє найбільш повно врахувати особливі потреби в процесі навчання і виховання молодої людини; вона спирається на механізм засвоєння нових соціальних ситуацій, що дозволяє врахувати в них специфіку прояву особливих потреб, щодо засвоєння цих ситуацій; вона розглядає соціалізацію як процес, що охоплює все життя людини, а також створює передумови для організації безперервного навчання і виховання з врахуванням змін особливих потреб людини у часі. Працюючи з молодою особою з інвалідністю, важливо орієнтуватись як на загально вікові завдання соціалізації і надання конкретної, цілеспрямованої допомоги саме у вирішені цих проблем, так і враховувати всі рівні адаптації людини як цілісного організму (біологічний, психічний, соціальний). Адже саме такий підхід особливо цінний для розуміння і здійснення впливу на механізми соціалізації людей з обмеженими можливостями не тільки на соціальному рівні, але також на біологічному та психічному. Г. Овчаренко [24] в процесі соціалізації студентської молоді убачає три стадії, а саме: адаптаційна (охоплює перший і частину другого курсу), спрямованої на оволодіння способами навчально-професійної діяльності, її основним змістом є адаптація індивіда до нових умов; ціннісно-діяльнісна або диспозиційна (охоплює частково другий, третій і четвертий курси), що забезпечує розв’язання суперечностей між ціннісними орієнтаціями на цілі життєдіяльності та засобами їх досягнення, детермінованими соціальними умовами життя індивіда; професійна (охоплює випускний курс), що сприяє завершенню професійно-особистісного становлення студентів, перетворення їх в активних суб’єктів соціалізаційного процесу. Щодо особливостей соціалізації студентів з обмеженими можливостями, то їх можна розглядати в кількох аспектах, таких як: психологічний аспект —врахування психологічних особливостей студента з інвалідністю (його рис характеру, темпераменту, комунікативних здібностей, самооцінку); соціальний аспект — студент з фізичними обмеженнями належить до окремої соціальної групи людей-інвалідів. Коли молода людина з особливими потребами входить у нове середовище ВНЗ, вона відчуває ситуацію вибору життєвого шляху, потребує допомоги у формуванні певних соціальних ролей та в реалізації своїх життєвих планів; біологічний аспект, який зумовлений фізичними недоліками, що були від народження чи трапилися після якогось життєвого випадку. Тому в соціально-педагогічній діяльності ВНЗ цей аспект потребує особливої уваги. Студенти з особливими освітніми потребами мають певні проблеми, які з’явились у попередні періоди життя та навчання і суттєво впливають на їхню пізнавальну активність, соціалізацію та інтеграцію в освітнє середовище. Серед них: прогалини у знаннях; труднощі у сприйняті навчального матеріалу у загальноприйнятому вигляді; знижена працездатність, підвищена втомлюваність і виснажливість, порушення концентрації уваги; підвищена вразливість до інфекційних захворювань і, у зв’язку з цим, проблеми з відвідуванням занять; дефіцит комунікабельності; низька соціальна активність; звичка до невимогливого, поблажливого ставлення, завищені уявлення про свої можливості; низький рівень мотивації досягнення мети, відчуття втрати майбутнього; нерішучість, низька самооцінка, нерозвиненість самоконтролю; підвищена тривожність, вразливість, емоційна нестійкість тощо. Негативність ситуації під час соціалізації для студентів з особливими освітніми потребами збільшується ще й тим, що майже всі вони відчувають обмежене спілкування з однолітками, фізичне недомагання, дуже часто молоді люди не мають можливості навіть виходити на вулицю, не захищені від зростаючого інформаційного впливу, що забезпечують електронні засоби масової інформації, що для цієї групи юнацтва є ледве не єдиним засобом зв’язку з повнішим світом. Для студентів з інвалідністю характерним є поширення настрою соціального песимізму, невіри в те, що вони зможуть хоча б якось реалізувати свої можливості, підсилюється споживчий характер ставлення до життя, втрачається довіра до людей і держави [25]. Найважливішим для студентської молоді з числа інвалідів в процесі соціалізації є період адаптації до умов навчання у вищому навчальному закладі, набуття нового статусу, засвоєння нових соціальних ролей (спеціаліст-професіонал, громадський активіст, сім’янин тощо). Тому важливим є створення соціально-педагогічних умов, які б полегшували процес навчання, тобто: забезпечення особливого підходу до студентів з особливими потребами, який повинен враховувати специфіку хвороби, психологічний стан, психологічні чи соціальні проблеми; темп викладання дисциплін має бути достатньо повільним, гнучким, пристосованим до потреб інвалідів; навчальне навантаження повинно регулюватись залежно від ступеня інвалідності; організація психолого-педагогічного та медичного супроводу впродовж усього періоду навчання з метою своєчасного надання комплексної допомоги, профілактики та корекції негативних прояві поведінки студента з інвалідністю; врахування ідеї науковців про те, що соціалізація пов’язана з адаптивними процесами. Соціальна адаптація студента з обмеженими можливостями — це процес активного пристосування особистості до освітнього середовища за допомогою різних засобів та організації певних умов. Соціалізація в період навчання у ВНЗ відіграє найважливішу роль у розвитку особистості з інвалідністю. Вона може проходити як природно і легко, так і складно і проблематично. Психолого-педагогічний досвід роботи зі студентами-інвалідами показує, що люди, які мають особливі потреби, не відчувають себе неповноцінними, а навпаки, в умовах університетської освіти розкриваються як особистості. З-поміж них багато творчих людей, зрілих, здатних зрозуміти інших, і вони швидко знаходять собі друзів. Якщо у групі сформувалися дружня і рівноправна атмосфера, інвалід ніби «забуває» про свою ваду, перестає порівнювати себе з іншими [2]. Тому дуже важливо приділяти процесу соціалізації гідну увагу не тільки з боку медичних працівників та викладачів, але й студентів, які навчаються в одній навчальній групі з особою, яка має особливі освітні потреби.