Виховання та покарання дітей як елементи процесу соціалізації в сім’ї

Сім’я – це соціальна система відтворення людини, заснована на кровній спорідненості, шлюбі чи усиновленні, об’єднує людей спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і взаємодопомогою [49, с. 8–9]. Це визначення є доречним, оскільки саме в сім’ї діти соціалізуються, набувають суспільного досвіду, інтегруються в суспільство. Сім’я виконує низку функцій, що стосуються розвитку дитини і не тільки. Погоджуючись зі словами Ю. М. Якубової, «сім’я – це суспільство в мініатюрі, з якого вибудовується соціальна взаємодія загалом» [51, c. 25].

Типи функцій сім’ї розглядало багато соціологів, але варто навести класифікацію подану М.Мацковським. Ці функції були розташовані в такому порядку: репродуктивна, виховна, господарчо – побутова, економічна, функція первинного соціального контролю, духовного спілкування, статусна, функція дозвілля, сексуальна [48, с. 160–161]. Тут можна прослідкувати логічність побудови функцій, де перші місця займає функції дітонародження і виховання. Отож можна сказати, що виховання процес соціальний, який займає важливе місце серед інших соціальних явищ.

Варто детальніше розглянути виховну функцію, що безпосередньо пов’язана з темою дипломної роботи. Саме виховна функція сім’ї забезпечує соціалізацію дітей, надання знань, забезпечення усвідомлення важливості та змісту, формування правил, норм та навичок стосовно всіх інших функцій сімї. Виховна функція забезпечує формування сімейних орієнтацій, підготовку до виконання соціальних ролей, інакше кажучи – до засвоєння культури в широкому сенсі цього значення.

Всі структурні елементи системи виховання пов’язані між собою стійкою взаємодією по забезпеченню його функцій. Н. Лукашевич виділяє основні функції системи виховання.

- «Культурологічна, яка полягає в формуванні особистої культури індивіда – сукупності його особистих зразків поведінки, методів діяльності, продуктів цієї діяльності, ідей і думок.

- соціалізаційна, полягає в координації і управлінні за допомогою виховання, яка характеризується направленістю і ефективністю протікання процесу соціалізації індивідів.

- адаптаційна, яка навчає ефективним моделям засвоєння індивідом нових життєвих ситуацій.

- цінніснотворча, закріплює суспільні цінності в свідомості і поведінці індивідів, і яка сприяє утворенню особистої системи цінностей;

- нормативна функція, суть якої полягає в закріпленні соціальних норм (зразків поведінки) особистості схвалених суспільством.

- функція соціального контролю, завдання якої полягає в прищепленні суспільно схвалених, корисних індивіду і групі звичок, в формуванні зразків, заснованих на суспільних цінностях.

- інтегративна функція, змістом якої є згуртування людей шляхом оволодіння ними зразків поведінки, в основі яких лежать усвідомлення необхідності сприймати при досягненні своїх інтересів цілі і інтереси інших людей» [39, с. 55–57].

З цієї типології можна побачити, що кожна функція сімейного виховання забезпечує стабільне входження дитини в суспільство з певними нормами і правилами, тобто соціалізує дитину в суспільстві.

Як зазначалось вище, виховання в соціології розглядається як складова частина соціалізації. Але щоб розглядати виховання через призму соціалізації, потрібно розглянути її специфіку. Отже, соціалізація – це процес засвоєння індивідом протягом свого життя соціальних норм та цінностей того суспільства до якого він належить, набуття об’єктивної належності та суб’єктивного ототожнення з конкретною соціальною групою, спільнотою, класом.

Значний внесок у розробку теорії соціалізації зробив американський соціолог Т. Парсонс. Він концептуально пов’язує соціалізацію з процесом інтеграції індивіда в соціальну систему, яка відбувається шляхом інтерналізації, «прийняття як власних загальноприйнятих норм і цінностей, у результаті чого слідування таким стандартам поведінки стає потребою індивіда, елементом його мотиваційної структури» [21, с. 7–8].

Також інше розуміння соціалізації пропонують французькі соціологи, які трактують її як сукупність взаєморозумінь, взаємовідносин із суспільством, в які індивід вступає в процесі формування як особистість. Саме таке трактування простежується у дослідженнях, які вивчають впливи груп на індивіда й індивіда на групу, з метою з’ясування, що й кому передається у результаті такої взаємодії. Значним внеском у теорію соціалізації були ідеї Г.Тарда щодо механізмів соціалізації особистості. Він вважає, щодо них відносяться: імітація, наслідування, ідентифікація [21, с. 9-11].

Всі розглянуті вище моделі в тій чи іншій мірі визнають, що процес соціалізації обмежується періодом досягнення дитиною дорослого стану. Цей процес соціалізації, на думку Н. В. Адреєнковой, закінчується у віці 23 – 25 років з досягненням молодої людини зрілості. Саме цей період необхідний для стійкої інтерналізації комплексу норм і ролей, для вироблення стійкої системи соціальних орієнтацій, установок. В залежності від віку індивіда виділяють три основні етапи соціалізації:

- «первинна соціалізація дитини;

- моральна (проміжна або псевдостадія, соціалізація підлітка);

- стійка (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості від 17 – 18 до 23 – 25 років» [42, с. 127–138].

Як вже зазначалось, однією з найважливіших складових успішного процесу соціалізації особистості є виховання. Воно забезпечує не тільки включення до соціуму, а набуття цінності та відчуття самоцінності людини. «Виховання, як складова частина соціалізації, завдяки системі своїх методів забезпечує цілеспрямований механізм соціалізації особистості, посилює особистісні фактори становлення її соціального досвіду і саморегуляції поведінки» [21, с. 25–27].

У теорії психоаналізу З. Фрейда соціалізація розуміється як розвиток особистого контролю. Тут основна ідея, полягає у визнанні людей спочатку, народження асоціальними внаслідок вроджених агресивних інстинктів. Тому соціалізація має конфліктний характер і потребує не тільки особистого, але й суспільного контролю. Тобто це уявлення, засновані на тезі про незмінну людську природу, вона залишає мало можливостей для виховної дії, орієнтуючись більше на соціальні санкції. Більше цього, сукупність певних санкцій і мір орієнтуються на придушення одних і розвиток інших, «суспільно – корисних» інстинктів і рефлексів може видаватись «вихованням» [39, с. 128–139]. Тобто за допомогою цієї теорії можна впевнено твердити, що батьки до процесу виховання включають практики покарання як соціальну санкцію.

Поряд з моделлю соціалізації як «особистого контролю» З. Фрейда, доволі розповсюдженою є модель «соціального навчання», представлена більшістю різновидів біхевіоризму (Дж. Доллар, Б.Скіннер, Р.Уолтерс та ін.), що ґрунтується на відомій формулі «стимул – реакція», тут соціалізацією є «модифікація» людської поведінки шляхом «дозування» стимулів, тобто пропорцій покарання і заохочення для отримання бажаної реакції поведінки [39, с. 140–152].

Наше дослідження опирається на інтерпретативну парадигму яка скерована на вивчення дій окремих людей і малих груп, серед яких чільне місце посідатиме символічний інтеракціонізм і феноменологія. Центральною категорією символічного інтеракціонізму «соціальний процес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною, постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів у групі та суспільстві. Батьки і діти, взаємодіючи у процесі виховання, здійснюють соціальний процес. Все інше, що існує у соціальному просторі, є наслідком соціального процесу взаємодії — і соціальний світ, тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід. Спілкування і взаємодія є важливим аспектом між батьками і дітьми, за допомогою цих аспектів діти включаються в соціальне середовище. Отже, індивід з’єднується з суспільством через взаємозв’язок з іншими людьми. Діти за допомогою соціалізації в сім’ї взаємодіють з суспільством. Взаємодія, або діалог, відбувається за допомогою символів (жесту, мови). У виховному процесі важливу роль відіграють символи, які відображаються у стилях виховання та практиках покарання, які здійснюються за допомогою мови, дій і жестів. У процесі взаємодії здійснюється не лише обмін діями, соціальними ролями та інформацією, а й становлення індивіда, повністю зумовленого соціальними функціями. Символічна взаємодія людей, груп і колективів включає найрізноманітніші види взаємопов’язаної поведінки і дій людей: і кооперацію, і конфлікт, і байдуже ставлення людей одне до одного, і експлуатацію — тобто все розмаїття людських взаємин. Також до символічної взаємодії буде доречним віднести взаємодію між батьками і дітьми, яка найбільшим чином проявляється у виховному процесі. Символічний інтеракціонізм створює загальну модель людської взаємодії, де центральною постаттю є індивід, який постійно діє і взаємодіє. У процесі взаємодії люди конструюють об’єкти і змінюють зовнішнє середовище. У сім’ях діти за допомогою соціалізації адаптуються до нових умов середовища. Взаємодія розглядається не як взаємодія усталених соціальних ролей, а як реально існуючих, сповнених внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій, людей. Взаємодія між батьками і дітьми відбувається в різний спосіб. У процесі виховання прослідковуються різні аспекти які можуть виявлятись і у практиках покарання дітей батьками [48, с. 90–93].

Стосовно феноменології, головна суть якої дослідження духовних сутностей. Основні аспекти феноменології - соціальна реальність, тобто існуючий до нас інтерсуб’єктивний світ. На базі індивідуальних, суб’єктивних мотивів будується ланцюг типових людських взаємодій. Між батьками і дітьми у виховному процесі вибудовуються стосунки, з яких випливає відповідний стиль виховання. Завданням соціології виступає відкриття й систематизація загальних принципів організації повсякденного життя людей. Виховний процес відбувається за різними принципами в сім’ях і є повсякденним явищем. Людська ж суб’єктивність найповніше реалізується саме у повсякденному світі. Люди можуть долучитися до цього світу лише шляхом накопичення власного досвіду взаємодії з оточенням. Головну роль у цьому відіграє виховання у сім’ї та навчання у школі [48, с.93–95].

Виховання дитини процес довготривалий, багаторічний і складний. Отже, щоб успішно дитина соціалізувалась у суспільстві, батькам з дитинства потрібно «прищепляти» суспільні норми і цінності у виховному процесі. Батькам часто до процесу виховання приходиться включати різноманітні практики покарання, для того щоб дитина зрозуміла суть помилки і не повторювала їх.

Практики покарання – це сукупність методів і способів здійснення покарання. Причинами покарання дітей батьками можуть бути фактори сімейного виховання, які призводять до дезінтеграції «Я» дитини. За О.Захаровим, це: нерозуміння батьками своєрідності особистісного розвитку дитини; неприйняття дорослим дитячої індивідуальності; невідповідність вимог і очікувань батьків можливостям і потребам дітей; неправомірність виховання в різні вікові періоди; непослідовність у взаєминах дорослих і дітей; неузгодженість змісту, цілей і засобів виховання дітей між батьками; прагнення визнання в якійсь сфері (професійній, економічній, соціальній) і не можливість його добитися; раптові серйозні зміни у різних сферах життя (втрата роботи, хвороба, смерть дружини тощо); афект, невміння загальмувати свою поведінку; приклад власних батьків, психічні хвороби; гендерні стереотипи суспільства: уявлення про стать у суспільстві, культурні норми, стиль одягу, психологічні якості: здібності, види діяльності, професії. При цьому заохочується поведінка, яка відповідає соціостатевій ролі, і пригнічується та що не відповідає їй [31, с 56–72].

Процес виховання дітей потребує від батьків ґрунтовних і різноманітних знань, урахування психофізіологічних і вікових особливостей дітей. Ці особливості відображають динамічний процес психічного, фізіологічного й фізичного розвитку дитячого організму та формування духовної неповторності особистості. Як зазначають Л.Й Єзерницький та С.О. Ренке «знання і вміння батьків повинні бути чітко підпорядковані єдиній меті, спиратись на стратегію виховання дитини в сім’ї (як загальну так і вікову), програми підготовки дитини до самостійного життя, створені на її основі індивідуальні моделі виховання з урахуванням можливостей кожної дитини» [44, с.74-75.] Досить часто батьки не розуміють потреб і запитів дітей, що викликає тривогу в них і протест дітей, які не хочуть з цим миритися. З метою уникнення конфліктів і покарань над дітьми батьки повинні усвідомлювати свою роль і суть батьківського покликання. «Усвідомлене батьківство – це взаємодія батьків чи осіб, які їх замінюють між собою, іншими членами сім’ї, включаючи дітей, результатом якого є створення найбільш сприятливих умов для повноцінного гармонійного розвитку дитини на всіх етапах її життя» [29, c. 50].

У попередньому абзаці покарання описується як негативне явище. Водночас варто зазначити, що виховний процес неможливий без практик покарання, для того щоб дитина більше не повторювала певних помилок, розуміла суть певної проблеми. Проте іноді батьки карають дітей найчастіше через те що допускаються певних помилок під час виховання. Як твердить С.Г.Шуман «у процесі виховання дітей часто постає питання: «Чому він поводиться саме так?»; «Карати чи не карати?». Батьки зовсім не розуміючи причини, що підштовхнуло дитину саме до такої поведінки, і не розуміючи своєї провини в цьому, карають дітей в різні способи» [50, с. 34–38]. Згідно позиції А.Макаренка ті діти, в яких неправильно закладені риси під час виховання, більш схильні до негативних вчинків. Батьки перевиховуючи їх, (за відсутністю власного терпіння) застосовують різні практики покарання, щоб показати дитині її помилку [41, с. 261–264].

Якщо батьки вимагають певної поведінки від дитини, а вона натомість поводиться не так, батьки застосовують практики покарання. Але не всі практики покарання є негативними, тільки потрібно використовувати їх у міру. І тому тут очевидний зв'язок між стилями виховання і практиками покарання. Їхні різновиди і особливості детальніше описані в наступному підрозділі.