Досвід емпіричних досліджень батьківських виховних моделей та практик покарання.

З попередніх підрозділів можна побачити що проблема взаємодії виховання та практик покарання досліджується теоретично, проте в цьому підрозділі, за допомогою уже наявних емпіричних даних ми розглянемо цю проблему детальніше.

Отож, слід розглянути дані дослідження, яке було проведене за участю Українського Фонду «Благополуччя дітей» за 2010 р.. В рамках дослідження опитано 1000 осіб (жінки та чоловіки) віком від 18 до 59 років; географія дослідження: м. Київ, а також різні регіони України (північні, західні, центральні, південні та східні).

Відповіді щодо динаміки застосування тілесного покарання дітей батьками «легкої» форми, розподілилися наступним чином: найбільша кількість респондентів – 36% вважають, що ситуація за 10 років не змінилася, 33,3 % визначили, що фізичні покарання застосовуються дедалі частіше, і лише 16% зазначили, що, на їх погляд, це трапляється дедалі рідше. Для 147 осіб (14,7% опитаних), відповідь на це запитання викликала труднощі. Також варто вказати результати відповідей на запитання, про частоту покарання дітей, що здійснювалося респондентами особисто: 82% хоча б раз підвищували голос на дитину; 62,9% хоча б один раз осуджували та критикували дитину;55% хоча б один раз застосовували заборону на зустріч; 62,3% хоча б один раз шльопали дитину долонею; 26,3% хоча б раз били дитину ременем; 18,3% хоча б раз сильно били дитину рукою [35, c. 17].

Розподіл відповідей за статтю є наступний: 84,5%чоловіків та 86,7% жінок відповідно зазначили, що ніколи не карали свою дитину так, що після цього залишалися сліди. Разом з тим 17,4% чоловіків зазначили, що вони жорстоко карали свою дитину (від «одного разу» до «часто»), що майже на 10% більше, ніж аналогічні показники серед жінок. Більше того, - у жінок показник «часто» дорівнює нулю, а у чоловіків він становить 0,8 % [35, c. 18].

На наступному етапі дослідження респондентам необхідно було висловити свою думку стосовно того, чи є тілесне покарання дітей методом виховання. 9,3% респондентів, вважають тілесне покарання дітей необхідним методом виховання, 40% респондентів притримуються думки, що тільки в деяких ситуаціях тілесне покарання є виправданим, тобто це частка тих, хто також вважає тілесне покарання допустимим хоча і при певних обставин. Тільки 38% опитаних мають тверду позицію щодо недопущення тілесного покарання у жодному випадку. При чому, з точки зору гендерного розподілу відповіді мають такий вигляд: 36% чоловіків і 39% жінок є противниками тілесного покарання як методу виховання та майже однакова їх кількість (біля 50%) приймає використання тілесного покарання (як метод виховання чи хоча б у деяких випадках). Зазначені дані є вражаючими, бо є свідченням того, що половина опитаних вважає тілесне покарання дітей допустимим [35, с. 6–8].

Вік опитаних вносить певні корективи у рейтинг відповідей на дане запитання. Так, найбільша частка тих, хто є противником тілесного виховання, є серед наймолодших опитаних віком 18-29 років (44,4%), на другому місці респонденти віком 50-59 років, тобто найстарші (38,5%). Трохи більше третини опитаних віком 30-39 років та 40-49 років також не є прихильниками тілесного покарання. Разом з тим, залишається досить високий відсоток тих, хто допускає думку про тілесне покарання дитини: 53,7% таких серед опитаних віком 30-39 років, та ще більше (56,3%) цей показник у респондентів віком 40-49 років. Показовими є дані щодо допущення тілесного покарання як методу виховання у різних регіонах України: південний регіон – 57,%; центральний – 53,8%; східний – 52,2%; західний – 51,4%; м. Київ – 34,3%; північний – 30,6%. Окрім того дані вказаного опитування свідчать про те, що більша частина респондентів (52,4%) вважає, що фізичне покарання власних дітей має заборонятися законом; майже третина учасників дослідження, а саме 29,8% має протилежну думку, а майже 18% зазначили, що їм важко дати відповідь на це запитання. При чому, позитивної позиції дотримуються більше жінки (56%), ніж чоловіки (48,4%) [ 35, с. 8–12].

Проаналізуємо дані соціологічного дослідження, проведеного Українським інститутом соціологічних досліджень ім. М.Яремка, присвяченому дотриманню прав дітей в Україні, яке проводилося з 15 по 30 квітня 2012 року, в якому взяло участь 4083 дітей (10 – 17 років), а також 1017 батьків які мають дітей до 18 років. Отож, можна навести такі дані: 30% дітей вважають що їх б’ють заслужено, 10% - опитаних дітей признались що їх в сім’ях б’ють, а 10% - респондентів вважають, що їх карають несправедливо. Фізичним діям піддаються діти у віці від 10 до 13 років. Причиною для покарання батьками дітей є низька успішність дитини. В 57% випадках основною формою покарання являються вербальні методи «жорстокої» мови [47, с. 1-3].

Отож, з вище вказаних даних спостерігається така ситуація: в сучасних українських сім’ях вербальні практики, а також фізичні практики покарання є досить поширеними, тобто виховний процес тісно взаємодіє з покаранням. Рада Європи і ООН добиваються повністю заборонити тілесні покарання дітей, вважаючи їх не формою виховного процесу, а порушенням прав дитини і фізичним насильством над нею. Ця тема широко обговорюється і в Україні, але практично нічого не змінюється. Проте варто наголосити, що ця проблема постає не тільки в Україні, але в інших країнах. Для порівняння можна навести приклад Росії.

Дані Комітету Державної Думи у справах жінок, сім'ї та молоді (2001 рік) твердять, в Росії близько 2 млн. дітей у віці до 14 років щорічно піддаються побиттю в родині. При цьому хлопчиків б'ють в три рази частіше, ніж дівчаток. Дві третини побитих - дошкільнята. 10% звірячому побитих і поміщених в стаціонар дітей помирають. За даними опитувань правозахисних організацій, близько 60% дітей стикаються з насильством. Кримінальна статистика відображає лише 5-10% реальної кількості побиття дітей. Згідно з державним звітом «Про становище дітей в Російській Федерації», в 2004 році було зареєстровано близько 50 тисяч злочинів проти неповнолітніх, більше 2000 дітей щорічно гинуть в результаті вбивств і від тяжких тілесних ушкоджень. За оцінками різних авторів, поширеність випадків насильства над дітьми складаючи від 3% до 30% [37, с. 18–21].

Також як для прикладу можна представити дані досліджень щодо стилів та практик покарання, які використовуються батьками стосовно дітей в сучасних російських сім’ях. Отож, у травні-червні 2011 року Центр оперативних і прикладних досліджень Російського товариства соціологів провів комплексне дослідження, присвячене стану сучасної російської сім'ї, сімейному насильству і формам протидії йому з боку російського громадянського суспільства. Масове опитування базувався за вибіркою населення віком від 16 до 45 років об'ємом в 1210 респондентів. Із цього дослідження можна зробити наступні висновки [38, с. 1-6].

По – перше, хотілось би вказати причини, які найчастіше провокують батьків до застосовування практик покарання. Найпоширенішими причинами згідно даного дослідження виявились: порушення дитиною дисципліни – 40,4%; невиконання дитиною потреб батьків – 39,0%; грубість, нестриманість дитини по відношенню до дитини – 16,0%; погана успішність дитини – 14,8%; втома, роздратованість викликана дитиною – 7,1%; матеріальні труднощі – 3,3%; без причини «попався під гарячу руку» - 1,7%; конфлікти між дорослими членами сім’ї – 1,2%; вживання спиртних напоїв когось із членів сім’ї – 0,6%. Як бачимо лише перші чотири причини пов’язані з виною дітей, а решту застосовувались батьками несправедливо стосовно їхніх дітей [38, с. 9–24].

По – друге хотілося б наголосити на гендерному аспекті частоти застосування батьківських практик покарання. Так батьки частіше карали синів, ніж дочок (один раз в місяць або частіше - 40,4% і 27,0%). Матері частіше карали синів (один раз на місяць або частіше - 45,1%), але при цьому частіше дозволяли собі застосовувати політику покарань щодо дочок (36,7%). Складається враження, що обоє батьків частіше використовували практики покарання у ставленні синів, ніж дочок. По – третє половина батьків призналось що у процесі виховання застосовували фізичні практики покарання стосовно своїх дітей. Відповіді батьків розмістились наступним чином забороняли гуляти – 15,8%; забороняли зустрічатися з друзями – 5,6%; забороняли дивитись телевізор, відео – 9,1%; забороняли використовувати комп’ютер – 16,5%; ставили в куток - 14%; кричали і сильно відчитували – 35,2%; шльопали нижче пояса – 23,0%; давали під затильник – 6,4%; били ременем – 4.0%.

Отож, як бачимо як на теренах України так і в інших державах батьки до виховного процесу застосовують різноманітні практики покарання, пз різних причин, з різною частотою. Негативним аспектом виступає те що в усіх вище вказаних дослідженнях більша половина респондентів застосовують фізичні практики покарання стосовно своїх дітей.