Принцип нової моделі інвалідності.

Становлення стратегії розвитку реабілітаційної теорії та практики має бути пов’язано насамперед зі змінами соціально-психологічного та соціально-економічного ставлення до самого об’єкту реабілітації – інвалідів, нового розуміння поняття „інвалідність”, застосуванням нової моделі інвалідності [6].

Економічна і функціональна моделі є логічним наслідком так званої медичної, чи адміністративної моделі інвалідності. У цьому випадку інвалідність сприймається як особиста патологія людини, а всі її проблеми - наслідок цієї патології. Тобто, обмежені можливості індивіда розглядаються у контексті взаємозв’язку між окремою людиною та її хворобою. Всі проблеми інваліда - наслідок патології здоров’я. Він мусить пристосовуватися до світу «нормальних» людей. І тоді завданням соціальної реабілітації є адаптація інвалідів у суспільство здорових людей, а основним її змістом - забезпечення соціального захисту, який органи влади, до речі, розуміють досить обмежено.

Відповідну соціальну політику, такі підходи у сучасній науковій літературі означають терміном «disabilism» - «інвалідизм» за аналогією з «расизмом», оскільки вона призводить до дискримінації людей з обмеженими фізичними, сенсорними та ментальними можливостями і ставленням до них суспільства як до неповноцінних.

Зазначені моделі тривалий час панували при формуванні й реалізації соціальної політики щодо інвалідів. Тільки наприкінці 60-х років світова громадська думка до проблем людей з обмеженими функціями здоров’я починає кардинально мінятись. Загальносвітові тенденції включали в себе усвідомлення необхідності надання інвалідам рівних можливостей і прав зі здоровими людьми, інтеграції їх у життя всього суспільства.

Від богоділень і резервацій для інвалідів до державних науково-обґрунтованих програм їх реабілітації - ось шлях, який у кінцевому підсумку привів до створення нової моделі інвалідності - соціальної, у якій проблема фізичних, сенсорних чи ментальних обмежень людини розглядається в першу чергу як соціальна.

У цій моделі в центрі уваги перебуває взаємозв’язок між людиною і навколишнім середовищем (у тому числі і соціальним). Обмежені можливості розуміються як наслідок того, що соціальні та фізичні умови (культура суспільства, психологічний клімат, соціальна і політична організація, «бар’єрна інфраструктура» тощо), у яких живе і працює людина з ослабленим здоров’ям, звужують можливості її самореалізації, тобто, інваліди розглядаються скоріш як пригноблена група, ніж як аномальна. Суть проблеми інвалідності - у нерівності можливості при проголошенні рівності прав. Змістом соціальної роботи стає соціальна інтеграція людей з обмеженими можливостями і допомога в усвідомленні й реалізації ними своїх невід’ємних людських прав.

Саме завдяки такої еволюції парадигмальних уявлень суспільства щодо інвалідності людини ми маємо в наші часи підсилення інтересу держави та громадськості до проблем побудови системи реабілітації дітей, в якої реабілітація соціальна по важливості для дитини розглядається на одному рівні з реабілітацією медичною.

Системно-синергетичний принцип реабілітації.

В науковій та публіцистичній літературі, в державних актах із проблем реабілітації людей із інвалідністю у неявній формі зазначені деякі аспекти реабілітації, що могли б стати певним індуктивним обґрунтуванням та складовими частинами реабілітаційних принципів.

Так в державній Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів зазначено, що серед основних принципів ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів має бути „системний (не ізольований від інших форм реабілітації) підхід до ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, який забезпечить їм реалізацію можливостей, гарантованих кожному громадянину Конституцією України ”.

Дуже часто в методичних рекомендаціях до комплексної реабілітації дітей з інвалідністю принцип системності психолого-педагогічної реабілітації орієнтує фахівців на сприяння дитини як „об’єкта” реабілітації не в розумінні „носія” окремих якостей та властивостей, а в розумінні єдиної, цілісної системи, суб’єкта, що знаходиться у стані своєрідного та динамічного розвитку.

Для розробки концепції системності у реабілітології є спокуса взяти готовий понятійний апарат із педагогіки, на зразок, „педагогічна система" тощо. Адже загальною ознакою сучасних педагогічних досліджень є застосування системного підходу в аналізі педагогічних об’єктів та процесів. Проте, інтерпретації та визначення змісту понять "педагогічна система", "педагогічний процес як система" коливаються в літературі від класичних, доволі обмежених дефініцій до новітніх понять, що застосовують кібернетичні та синергетичні уявлення.

Наведемо деякі міркування з приводу системно-синергетичного підходу в педагогіці, що допоможе нам з’ясувати особливості його застосування в реабілітології

Так, І.Подласий пише: "Педагогічна система - це об’єднання компонентів (частин), що залишається стійким під час змін". В "Українському педагогічному словнику" зазначено таке "Системний підхід у педагогіці спрямований на розкриття цілісності педагогічних об’єктів, виявлення в них різноманітних типів зв’язків та зведення їх у єдину теоретичну картину" [2]. Різноманітні визначення в педагогічній літературі системної методології змушують нас звернути увагу на їх певну суперечливість та плутаність. В той же час сучасна постнекласична наукова парадигма вимагає переходу від системної до системно-синергетичної методології дослідження педагогічних процесів, що є відгуком на постмодерністські тенденції у гуманітарних науках.

В основі системного аналізу перебуває принцип системності, а в основі теорій самоорганізації - принцип розвитку. Обидва принципи взаємно доповнюють один одного й у дійсності утворюють епістемологічну єдність.

Слід зауважити, що основи теорії самоорганізації відкритих нелінійних систем (синергетика), безумовно, цілком природно базуються на теоретичних висновках системології. В той же час зворотній рух - асиміляція системним підходом антропологічних наук синергетичних ідей та інструментарію значно відстає й бажає кращого.

Редукція реабілітаційної системи до її елементів і взаємодій між ними насправді може бути простим механічним переносом у реабілітацію провідного пояснювального принципу класичної фізики, що абстрагується від процесів становлення своїх об'єктів. В той же час, як відомо, синергетичні теорії самоорганізації засновані на принципах впорядкування та підлеглості параметрів системи, що є протилежним принципу редукції. Рух елементів середовища стає в процесі самоорганізації когерентним, підкорюючись вираженому параметру порядку становлення цілого, яке формує з наявних елементів середовища свої частини.

Крім того, в центр системного моделювання реабілітації процесу необхідно ставити людину як соціально-психічну систему, що самоорганізується. Ми гадаємо, що, власно, вона і задає контрольні параметри (керуючі моди) динаміці всього реабілітаційного процесу як системи.

Системність та цілісність, комплексність має бути наріжним каменем побудови методологічних принципів реабілітології. Але, на нашу думку, принцип системності в реабілітології слід розуміти більш глибоко у площині системно-синергетичної парадигми.

Таким чином, застосування междисціплінарного підходу та системно-синергетичного принципу реабілітації буде відповідати, на наш погляд, вимогам сучасності, тим більше, що ця галузь гуманітарного знання, завдяки специфіки самого свого об’єкту, має мультидисциплінарний характер і нерозривно пов’язана з педагогікою, психологією, медициною, соціологією, технікою, правознавством тощо.

Синергетичність побудови реабілітології із своїх міждисциплінарних складових означає, що ми маємо отримувати нові якості гуманітарного та антропологічного знання, яких не існує в окремо взятих дисциплінах. Саме ці якісно нові знання вкрай необхідні такому складному суспільному феномену як процес соціальної реабілітації людини з інвалідністю.

Системно-синергетичний принцип в антропологічних науках, до яких ми відносимо і реабілітологію, орієнтує фахівців на сприяння людини - „об’єкту” соціальної реабілітації - не в розумінні „носія” окремих якостей та властивостей, а в розумінні єдиної, цілісної системи, суб’єкта, що знаходиться у стані своєрідного та динамічного розвитку.