Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Така госпіталізація (ч. 5 ст. 94 КК) може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

У цьому закладі, крім охоронної сигналізації, ізольованого подвір'я для прогулянки, існують і окремі ізольовані відділення (кімнати) для лікування хворих, психічний стан яких погіршився (загострився), та хворих, психічний розлад діяльності яких став тяжким, через що хворий становить особливу небезпеку для інших осіб або для самого себе. У такому психіатричному заклад існує також спеціальний відділ охорони, оснащений спеціальними засобами контролю за поведінкою психічно хворих та сигналізацією. Охоронці здійснюють не лише зовнішню охорону такого психіатричного закладу, а й нагляд за поведінкою психічно хворих всередині закладу, його відділеннях, під час проведення лікувальних заходів, трудової терапії, прогулянки тощо.

Суд, приймаючи постанову (рішення) про застосування примусових заходів медичного характеру до психічно хворої особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, має визначити вид психіатричного закладу, в якому така особа має утримуватися та пройти лікування.

Суд не визначає строків примусового лікування, оскільки тривалість застосованого примусового лікування залежить від тяжкості і ступеня психічного захворювання, методів лікування та їх впливу на процес видужування психічно хворої людини тощо. Примусове лікування має проводитися доти, доки психічний стан хворої людини стане безпечним для оточуючих і для самої себе.

 

100. Примусове лікування.

Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.

Закон розмежовує види примусу, що застосовується до певних категорій хворих осіб у разі вчинення ними суспільне небезпечного діяння. На відміну від примусових заходів медичного характеру, які застосовуються до неосудних та обмежено осудних, примусове лікування застосовується до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (ч. 1 ст. 96). Застосування такого примусового лікування є правом, а не обов'язком суду. Відповідно до закону примусове лікування застосовується поряд із призначеним покаранням.

КК 2001 р. не конкретизує категорії осіб, до яких може бути застосоване примусове лікування. Але при цьому в ч. 1 ст. 96 вживається узагальнене поняття - особи, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

Основи законодавства України про охорону здоров'я відносять до соціальна небезпечних захворювань туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепру, хронічний алкоголізм, наркоманію. Цей перелік необхідно доповнити також токсикоманією (про її поняття див. коментар до ст. 21). Порядок здійснення госпіталізації та лікування таких хворих, у т.ч, в примусовому порядку, встановлюється законодавством.

Підставою для застосування примусового лікування є сукупність таких умов:

1) особа вчинила злочин і засуджена до певного (будь-якого) покарання;

2) у неї є наявною хвороба, яка становить небезпеку для здоров'я інших осіб, що підтверджено відповідним медичним висновком.

Ст. 96 не містить положень щодо продовження і припинення примусового лікувального процесу, Частково ці питання вирішено у кримінально-процесуальному і кримінально-виконавчому законодавстві,

За змістом ч. 2 ст. 96 примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання, якщо особа засуджена до позбавлення волі чи обмеження волі. Останній вид покарання не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та інвалідів першої і другої групи (ч. 3 ст. 61). Отже, застосуванню примусового лікування до перелічених осіб має передувати їх засудження до позбавлення волі чи інших видів покарань (крім обмеження волі),

Закон (ч. 2 ст, 96) передбачає, що у разі призначення інших видів покарань, крім позбавлення волі й обмеження волі, примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах. На даний час в Україні не створено лікувальних закладів, які мали б усі можливості для забезпечення спеціального лікування й відповідного трудового режиму щодо осіб, які засуджені до іншого покарання, ніж позбавлення волі та обмеження волі, і за вироком суду підлягають примусовому лікуванню. Що стосується алкоголіків і наркоманів, то на практиці ця категорія засуджених проходить антиалкогольне (протинаркотичне) лікування у спеціалізованих лікувальних закладах органів охорони здоров'я (стаціонарних спеціалізованих наркологічних диспансерах, наркологічних відділеннях при психіатричних лікарнях, а також поліклінічних, амбулаторних наркологічних кабінетах при наркологічних та психоневрологічних диспансерах).

З урахуванням підстав застосування примусового лікування в порядку ст. 96 до спеціальних лікувальних закладів не можуть бути віднесені ЛТП (для хронічних алкоголіків) і спеціалізовані лікувальні (для дорослих) та лікувально-виховні (для неповнолітніх) заклади, призначені для примусового лікування від наркоманії. Не можна вважати такими і центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх.

Кримінальне законодавство, на відміну від адміністративного, традиційно не встановлює строків примусового лікування алкоголіків і наркоманів. Видається, що ці строки мають бути однаковими, тобто не можуть перевищувати дванадцяти місяців (з урахуванням продовження строку примусового лікування).

 

101. Спеціальна конфіскація, її правова природа.

У науці кримінального права сформувались дві діаметрально протилежні позиції стосовно правової природи “спеціальної конфіскації”: одні вчені вважають, що спеціальна конфіскація має кримінально-правову природу, інші вчені обстоюють кримінально-процесуальну природу спеціальної конфіскації і пропонують вилучити її з КК України.

Прихильники теорії кримінально-правової природи “спеціальної конфіскації” вказують на те, що спеціальна конфіскація за своєю суттю є правообмеженням, що застосовується до особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння, має на меті не допустити повторне використання певних предметів в антисуспільних цілях, попередити новий злочин, впливати на свідомість особи для того, щоб переконати її в “невигідності” подальшого заняття злочинною діяльністю, крім того, спеціальна конфіскація є правовим наслідком вчиненого злочинного діяння, а положення КПК України не повинні визначати санкції кримінально-правових норм.

Вважаю, що у разі з’ясування правової природи спеціальної конфіскації передусім слід звернутись до завдань, які поставлені перед відповідними нормативно-правовими актами цих галузей права.

У ст. 1 КК України зазначено, що Кримінальний кодекс має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, гарантії миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Тобто, законодавець визначає правову охорону основним завданням кримінально-правових інститутів, а здійснюється це завдання за допомогою конструювання кримінально-правових норм, які передбачають склади злочинів та покарання за їх вчинення.

Спробуємо зіставити вищевказане завдання і положення стосовно “спеціальної конфіскації”, які містяться у кримінально-правових санкціях. При цьому, зазначимо, що правова охорона передбачає неможливість або значне ускладнення порушення тих чи інших охоронюваних правом прав і свобод. Аналіз санкцій Особливої частини КК України, які містять поняття “спеціальної конфіскації”, наукової доктрини та положень судової практики дає змогу зробити декілька висновків:

v “спеціальна конфіскація” може бути застосована лише після скоєння злочину, тобто після того, як вже була завдана шкода об’єкту кримінально-правової охорони;

v “спеціальна конфіскація” може бути застосована і у разі звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, тобто є незалежною від інших заходів кримінально-правового впливу;

v “спеціальна конфіскація” в абсолютній більшості пов’язана з такою ознакою об’єктивної сторони складу злочину, як знаряддя та засоби, тобто зв’язок з об’єктом має непрямий, а опосередкований.

Все це свідчить, що “спеціальна конфіскація” не може виконувати завдання кримінально-правової охорони, оскільки вона настає лише постфактум і лише за спеціальних умов наявності певних речей матеріального світу, якими завдається шкода об’єкту. Сам об’єкт кримінально-правової охорони “спеціальна конфіскація” охороняти не може, вона слугує для виконання двох основних завдань:

v не дати збагатитися за рахунок незаконно здобутого майна, яким було завдано шкоди об’єкту (конфіскація незаконно впольованих тварин тощо);

v вилучити з володіння майно, яке взагалі не може перебувати у володінні на загальних підставах (конфіскація наркотичних засобів, їх аналогів чи прекурсорів)

Відповідно до ст. 1 КПК України призначенням Кримінально-процесуального кодексу України є визначення порядку провадження у кримінальних справах. Тобто, КПК України, призначений у правовому порядку врегулювати те, як ведеться провадження у кримінальній справі. Логічно, що будь-якому процесуальному регулювання доцільно виділяти певні етапи і встановлювати деталізоване регулювання окремих дій в межах цих етапів. Саме так структурований КПК України. Керуючись тим, що “спеціальна конфіскація” є заходом на певному етапі провадження у кримінальній справі: заходи для її забезпечення визначаються на досудовому слідстві, рішення про її застосування - при вирішенні справи по суті, то, на мою думку, це свідчить лише про те, що порядок застосування спеціальної конфіскації визначається, зокрема, КПК України, але не більше. Вважати саму наявність правового регулювання “спеціальної конфіскації” у КПК України (зрештою як і КК України) достатньою підставою для вирішення питання про її правову природу методологічно неправильно і ненауково, бо це всього лише рефлексії над законодавством.

Спеціальна конфіскація не має зв’язку з розкриттям злочину і притягненням до кримінальної відповідальності, оскільки останні можуть реалізуватись і без неї. Проте в окремих випадках “спеціальна конфіскація” може слугувати охороні прав та інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, наприклад у випадку конфіскації майна, яке було об’єктом злочинних дій і повернення його потерпілому. Отож, спеціальна конфіскація не забезпечує реалізації основного завдання кримінального судочинства (розкриття злочину і притягнення до кримінальної відповідальності), але може частково виконувати допоміжні завдання (правова охорона прав та інтересів учасників кримінального судочинства).

 

102. Кримінальна відповідальність неповнолітніх.

В чинному КК України вперше виділено розділ (ХV), присвячений особливостям кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Встановлюючи ці особливості законодавець виходив з того, що норми даного розділу повинні сприяти врахуванню вікових, соціально-психологічних, психофізичних та інших особливостей розвитку неповнолітніх, які вчинили злочин.

Необхідність виокремлення спеціальних норм про кримінальну відповідальність неповнолітніх обумовлена принципами справедливості, гуманізму, економії кримінальної репресії. Особливості психології неповнолітніх, зокрема їх схильність до сприйняття стороннього впливу, з одного боку, спонукають максимально обмежувати їх спілкування з повнолітніми злочинцями, які розміщуються в окремих установах з відбування покарання, а з другого, - дає змогу обмежитися щодо таких осіб порівняно більш м’якими заходами, достатніми для забезпечення їх виправлення і перевиховання. Суспільство не має права висувати до неповнолітніх такі самі суворі вимоги, як до своїх дорослих членів. Тому часто щодо неповнолітніх достатніми є міри виховно-педагогічного, а не карального характеру.

Неповнолітніми визнаються особи, які досягли віку кримінальної відповідальності (тобто 16 років, а в передбачених КК випадках 14 років), але яким ще не виповнилося 18 років.

У розділі ХV передбачено лише особливі, менш суворі, більш гуманні умови кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх, які вчинили злочин порівняно з дорослими злочинцями, а саме:

§ за певних умов допускається можливість звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру;

§ скорочено види покарань та обмежено строки і розмір встановлених покарань порівняно зі строками і розмірами покарань до дорослих злочинців;

§ визначено умови, за яких можливим є звільнення неповнолітніх від відбування покарання із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру;

§ передбачено більш м’які вимоги (умови) для звільнення від кримінального покарання;

§ встановлено більш короткі строки (порівняно зі строками для повнолітніх злочинців) щодо давності притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності та виконання обвинувального вироку і щодо погашення і зняття судимості з неповнолітніх злочинців.

Окрім цього розділу особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх знаходять відображення і в деяких нормам інших розділів Загальної частини КК, а саме IV – щодо віку кримінальної відповідальності (ст. 22), Х – щодо незастосування таких покарань, як обмеження волі (ч. 3 ст.61) та довічне позбавлення волі (ч. 2 ст.64) до неповнолітніх, а виправних робіт (ч. 2 ст.57) та арешту (ч. 3 ст.60) до неповнолітніх, які не досягли 16 років, ХІ – щодо врахування вчинення злочину неповнолітнім як обставини, що пом’якшує покарання (п.3 ч. 1 ст.66).

Разом з тим розділ ХV КК знаходиться в єдиній системі КК, є складовою Загальної частини Кодексу, і його норми нерозривно пов’язані з її основними положеннями щодо завдань кримінального закону, підстав кримінальної відповідальності (підстава кримінальної відповідальності у неповнолітніх єдина з дорослими – вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК (ч. 1 ст.2). Необхідним компонентом суб’єктивної сторони складу злочину є вина. Якщо внаслідок розумової відсталості, не пов’язаної з психічним захворюванням, неповнолітній не міг усвідомити значення своїх дій або/та не міг керувати ними (на необхідності з’ясування стану здоров’я та розумового розвитку неповнолітнього наголошує п.2 ч. 1 ст.433 КПК), у вчиненому ним суспільно небезпечному діянні відсутня вина, а значить і склад злочину як підстава для притягнення до кримінальної відповідальності), дії закону про кримінальну відповідальність у просторі та часі, поняття злочину та класифікація злочинів, стадій вчинення умисного злочину, співучасть у злочині, обставин, які виключають злочинність діяння та інших загальних положень, що однаковою мірою стосуються як повнолітніх, так і неповнолітніх осіб, які вчинили злочин. Інакше кажучи, існує потреба в зверненні до загальних норм КК, що регулюють певні кримінально-правові відносини, та спеціальних норм розділу XV КК для врахування специфіки відповідальності неповнолітніх (при кримінально-правовій оцінці неповнолітніх та вирішенні питання про методи державного реагування на них).

 

103. Види покарання, які можуть бути застосовані до неповнолітніх.

Ст. 98 передбачає вичерпний перелік видів покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього. Відповідно до ч.1 ст. 98 п’ять основних видів покарання:

1) штраф;

2) громадські роботи;

3) виправні роботи;

4) арешт;

5) позбавлення волі на певний строк.

Згідно з ч.2 ст.98 два додаткових види покарання:

1) штраф;

2) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Це вдвічі менше порівняно з переліком основних та додаткових покарань, які можуть застосовуватись до дорослих осіб за вчинення ними злочинів.

Майже всі види застосовуваних до неповнолітніх покарань (за винятком позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання) мають свої особливості порівняно з аналогічними видами покарань, застосовуваних до дорослих осіб. Загальна і основна їх особливість – менший розмір.

Виходячи з положень ст. 98, до неповнолітніх не можуть застосовуватися: конфіскація майна, обмеження волі, довічне позбавлення волі, а щодо осіб, які на час постановлення вироку не досягли 16-річного віку, - також громадські і виправні роботи, арешт. Не можуть бути призначені неповнолітнім і такі специфічні покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні. У тих випадках, коли вказані покарання передбачені санкцією статті Особливої частини КК, за якою засуджується неповнолітній, вони не призначаються, а натомість суд обирає покарання з інших, які названі в ст. 98.

Не можуть бути призначені неповнолітньому покарання, не вказані у ст. 98, і в порядку переходу до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за вчинений злочин (відповідно до ч.1 ст. 69).

Штраф (ст. 99) може застосовуватись не до всіх неповнолітніх, які вчинили злочини, а лише до тих, які мають самостійний доход, власні кошти або майно (ч.1 ст. 99).

Кримінальне покарання має особистісний характер. Тому закон передбачає певні заходи проти того, щоб штраф, призначений неповнолітньому, сплачувався за нього батьками чи іншими особами. З цією метою встановлено, що штраф застосовується лише щодо неповнолітніх, які можуть його сплатити за рахунок свого доходу, власних коштів або майна, на яке може бути звернене стягнення.

Самостійний доход неповнолітнього може складатися із заробітної плати при постійній чи тимчасовій роботі, що регулюється положеннями трудового законодавства, доходу від підприємницької діяльності, відсотків від акцій тощо. Власними коштами неповнолітнього можуть бути кошти на вкладах у банки, подаровані неповнолітньому чи одержані ним у спадок тощо. Власне майно – те, власником якого є неповнолітній (куплене ним, подароване чи залишене йому у спадок), в тому числі майно, що перебуває у спільній власності (стягнення штрафу може бути обернене на нього при можливості виділення долі неповнолітнього в натурі або в грошовому виразі і в межах цієї долі). Не може бути стягнення штрафу обернене на майно, що входить у Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком (див.: п.6 коментарю до ст.59 КК).

Розмір штрафу

Мінімальний розмір штрафу, який призначається неповнолітнім, відповідно до положень ст. 53 КК складає 30 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Незважаючи на розмір санкції, яка передбачає покарання за вчинений неповнолітнім злочин, навіть у випадку передбачення покарання у виді штрафу понад 3 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, максимальний розмір штрафу для зазначеної категорії осіб становить 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. При призначенні кінцевого розміру покарання враховується майновий стан неповнолітнього.

Штраф як вид покарання призначається до неповнолітніх як основне, так і додаткове покарання. Як додатковий вид покарання штраф до неповнолітніх застосовується лише в сукупності з іншим видом кримінального покарання.

У разі відсутності у неповнолітнього самостійного доходу, власних коштів чи майна, на яке може бути звернено стягнення при вчиненні ним злочину, санкція якого передбачає лише основне покарання у виді штрафу понад 3 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, Кримінальний Кодекс допускає можливість застосування покарання у виді громадських робіт або виправних робіт. Так, до неповнолітнього віком від 16 до 18 років призначаються громадські роботи на строк від 30 до 120 годин, які полягають у виконанні ним робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати 2 годин на день.

Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому в віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від 2 місяців до 1 року. При цьому неповнолітній на момент призначення покарання з дотриманням відповідних вимог законодавства про працю повинен бути прийнятим на роботу за трудовим договором (контрактом) постійно чи тимчасово на строк, який відповідає принаймні тривалості призначеного покарання. Не може призначатися таке покарання тим неповнолітнім, при прийнятті яких на роботу не дотримано вимог трудового законодавства або які виконують роботу за цивільно-трудовим договором чи працюють тимчасово на термін, менший від тривалості виправних робіт. Із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, здійснюється відрахування в дохід держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 5 до 10 відсотків.

Громадські та виправні роботи (ст. 100). У ч.1 ст.100 йдеться про громадські роботи, а у ч.2 ст. 100 – про виправні роботи. Кожний з цих двох видів покарання може бути призначений неповнолітньому в віці від 16 до 18 років.

Громадські роботи є основним видом покарання і в санкціях статей Особливої частини КК передбачені лише за злочини невеликої тяжкості.

Строк громадських робіт від 30 год. до (не більше) 120 год. (для дорослих за ч.2 ст. 56 – від 60 до 240 год.), а тривалість їх відбування неповнолітніми у вільний від роботи та навчання час – не більше 2 год. на день (для дорослих не більше 4 год. на день), т.б. рівно вдвічі менші, ніж для дорослих осіб.

Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому за місцем роботи на строк від двох місяців до (не більше) одного року (для дорослих – від 6 місяців до двох років – ст. 57) та розмір відрахувань із заробітку в доход держави від 5 до 10 відсотків (для дорослих за ст. 37 – від 10 до 20 відсотків), т.б. вдвічі менші для неповнолітніх, ніж для дорослих, які вчинили злочини.

Конкретний строк і розмір відрахувань визначається судом в межах санкції статті КК з врахуванням положень ст.100.

Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому, який на момент призначення покарання з дотриманням відповідних вимог законодавства про працю прийнятий на роботу за трудовим договором (контрактом) постійно чи тимчасово на строк, який відповідає принаймні тривалості призначеного покарання. Не може призначатися таке покарання тим неповнолітнім, при прийнятті яких на роботу не дотримано вимог трудового законодавства, або які виконують роботу за цивільно-трудовим договором чи працюють тимчасово, на термін, менший від тривалості виправних робіт.

Виправні роботи призначаються неповнолітнім, які осягли 16-річного віку.

Ухилення від відбування громадських або виправних робіт є злочином проти правосуддя, передбаченим ч. 2 ст.389.

Арешт (ст. 101) є основним видом покарання і може застосовуватись за злочин, санкція норми за вчинення якого передбачає таке покарання. Суд може застосувати арешт лише до тих неповнолітніх, яким на день постановлення вироку виповнилось шістнадцять років.

Строк арешту як виду покарання для неповнолітніх суттєво менший, ніж для дорослих: нижня його межа менша вдвічі (15 діб (для дорослих – 1 місяць), а верхня – в чотири рази (не більше 45 діб (для дорослих – не більше 6 місяців). Конкретний строк арешту визначає суд в межах санкції статті Особливої частини КК.

Арешт неповнолітні відбувають в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах. Відповідно до ВТК це арештні доми, де неповнолітні тримаються роздільно (ч. 1 ст.100, ч. 1 ст.101).

Позбавлення волі на певний строк (ст. 102). Щодо неповнолітніх позбавлення волі на певний строк є найтяжчим покаранням з тих, які можуть застосовуватись до неповнолітніх.

Строки позбавлення волі неповнолітніх, які вчинили злочини, в КК диференційовані залежно від категорії злочину. В цьому суттєва відмінність від позбавлення волі на певний строк для дорослих – від одного року до п’ятнадцяти років (ч. 2 ст.63), а при призначенні покарання за сукупністю вироків, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі не повинен перевищувати двадцяти п’яти років (ч. 2 ст.71).

Позбавлення волі взагалі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

Позбавлення волі може бути призначене неповнолітньому, який повторно вчинив злочин невеликої тяжкості. В даному ж випадку повторність стосується не питання кваліфікації вчиненого, а питання повторності злочину певної категорії. Повторність наявна у випадку вчинення вдруге злочину невеликої тяжкості (коли не закінчились строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, судимість не була погашена, до особи не було застосоване безумовне звільнення від кримінальної відповідальності, т.б. факт вчинення першого злочину зберігає своє правове значення).

Строк позбавлення волі неповнолітньому при вчиненні повторно злочину невеликої тяжкості не може перевищувати одного року і шести місяців (тобто на шість місяців менше від максимального строку позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості).

Строк позбавлення волі неповнолітньому за злочин середньої тяжкості не повинен перевищувати чотирьох років (що на один рік менше від максимального строку позбавлення волі за злочин середньої тяжкості), за тяжкий злочин – семи років (на три роки менше від можливого за злочин цієї категорії), за особливо тяжкий злочин – десяти років (на п’ять років менше можливого за злочин цієї категорії), а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, – п’ятнадцяти років (співпадає з строком позбавлення волі для дорослих, які вчинили будь-який особливо тяжкий злочин).

При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати п’ятнадцяти років (ч.2 ст.103).

Нижня межа покарання у виді позбавлення волі для неповнолітніх у ст.102 становить шість місяців.

Конкретний строк позбавлення волі за вчинений злочин суд визначає в межах санкції статті Особливої частини КК з врахуванням положень ч. 3 ст.102.

Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах (ч. 1 ст.102). За чинним ВТК це виховно-трудові колонії (ст. 18).

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Це додаткове покарання, яке може бути застосоване судом до неповнолітнього злочинця. Реально цей вид покарання може бути застосований щодо неповнолітніх у віці 16-17 років, оскільки саме в цьому віці вони фактично набувають юридичних прав займатися кустарним промислом або торговельною діяльністю, мати постійну роботу або обіймати посади в шкільних або громадських організаціях.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може стосуватися такої посадової або іншої діяльності неповнолітнього, при здійсненні якої або у зв’язку з якою було вчинене злочинне діяння.

При визначенні строку позбавлення неповнолітнього права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового виду покарання суд має виходити з того, що цей строк є таким же, як і для дорослих правопорушників, - від 1 до 3 років (ст. 55 КК).

 

104. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання за злочини, які вчинені у віці до 18 років.

Сутність інституту умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, передбаченого ст.107, полягає в тому, що суд звільняє особу від подальшого відбування покарання у виді позбавлення волі під умовою невчинення нею нового злочину впродовж невідбутої частини покарання.

Особливістю умовно-дострокового звільнення неповнолітніх порівняно із загальною нормою про умовно-дострокове звільнення (ст. 81) є те, що його підставами є:

1) виправлення засудженого, доведене сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання (ч.2 ст. 107);

2) відбуття засудженим визначеної КК частини призначеного судом строку покарання (позбавлення волі).

Особливості правових умов застосування ст. 107:

§ умовно-дострокове звільнення застосовується до осіб, які вчинили злочин до досягнення 18 років, незалежно від віку на момент умовно-дострокового звільнення;

§ дане звільнення застосовується до осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі (тоді як до осіб, які вчинили злочин дорослими, це можуть бути також виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців – ч.1 ст. 81);

§ воно застосовується незалежно від тяжкості вчиненого злочину.

Сумлінна поведінка характеризується точним виконанням вимог режиму спеціалізованої виховної установи (для неповнолітніх) чи кримінально-виховної установи (для дорослих, які відбувають покарання за злочин, вчинений ними до досягнення вісімнадцятирічного віку), в яких відбувається позбавлення волі, свідомим додержанням дисципліни, дотриманням правил людського співжиття і моралі, наявністю заохочень, відсутністю стягнень, участю в роботі самодіяльних організацій засуджених тощо.

Сумлінне ставлення до праці та навчання характеризується постійною старанністю у праці та навчанні, прагненням до підвищення своєї професійної кваліфікації та рівня успішності у навчанні, виконання правил техніки безпеки, тощо.

В основі висновку про виправлення засудженого має лежати аналіз даних про його поведінку та ставлення до праці та навчання за весь період відбування покарання, а не лише той, що безпосередньо передує вирішенню питання щодо умовно-дострокового звільнення.

В п.14 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р. № 2 «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким» зазначає: «Щодо осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, суду необхідно з’ясовувати, де вони проживатимуть, працюватимуть або навчатимуться, якщо до них буде застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання».

Для осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, в КК встановлені пільгові показники щодо мінімальної частини фактично відбутого покарання – третина, половина та дві третини (тоді як для дорослих злочинців – половина, дві третини та три чверті). Вони обумовлені фактом вчинення особою злочину до досягнення повноліття.

Так, відповідно до ч.3 ст. 107 умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване до засуджених за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, після фактичного відбуття:

§ не менше третини призначеного строку покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий злочин;

§ не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

§ не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання та до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі.

Питання про мінімальну частину відбутого покарання як передумову можливого умовно-дострокового звільнення від відбування позбавлення волі у випадку, коли воно було призначене судом за сукупністю злочинів чи вироків, якщо один злочин був вчинений до досягнення засудженим вісімнадцятирічного віку, а інший – після цього, в КК не врегульоване. При його вирішенні, очевидно, треба орієнтуватись на більш сувору передумову застосування розглядуваного інституту (треба виходити з частки покарання, яке слід відбути за найбільш небезпечний із вчинених злочинів). Якщо більш сувора (менш сприятлива для засудженого) передумова пов’язана з вчиненням злочину до досягнення особою вісімнадцятирічного віку, мають застосовуватись положення ст.107, якщо після досягнення цього віку – положення ст.81.

Фактичне відбуття обов’язкової частини покарання необхідне для того, щоб:

1) забезпечити хоча б частковий каральний вплив на неповнолітнього і позбавити його ілюзії про повне прощення, безкарність вчиненого посягання (особливо це потрібно тоді, коли неповнолітній раніше відбував покарання у виді позбавлення волі, тим більше, коли до нього вже застосовувалося умовно-дострокове звільнення від покарання);

2) протягом періоду відбування покарання адміністрація установи з виконання покарання мала можливість переконатися у його виправленні. Враховуючи, що неповнолітні легше піддаються виховному впливу, обов’язкова частина покарання, яку вони повинні відбути, є значно меншою, ніж встановлена для дорослих.

Звільнення від відбування покарання в рамках розглядуваного інституту є не тільки достроковим, але й умовним. У разі вчинення особою, щодо якої застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину будь-якої категорії тяжкості суд призначає їй покарання за сукупністю вироків – за правилами, передбаченими у ст.ст.71, 72 КК (ч. 5 ст.107).

Якщо неповнолітній відбуває покарання, призначене за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків, то при визначенні обов’язкової частки покарання слід виходити з частки покарання, яке слід відбути за найбільш небезпечний із вчинених злочинів.

До неповнолітніх не застосовуються передбачені ст.82 положення про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням.

Якщо особа, умовно-достроково звільнена від покарання, протягом невідбутої частини покарання не вчинить нового злочину, то вона вважається такою, що повністю виконала умову звільнення, - воно стає остаточним і безповоротним: особа ні за яких умов не може бути направлена в місця позбавлення волі для відбування частини покарання, від якої вона була звільнена у встановленому законом порядку.

При вчиненні будь-якого (незалежно від форми вини і ступеня тяжкості) нового злочину протягом невідбутої частини покарання