Принцип побудови системи покарань у відповідності (згоди) до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Система покарань у кримінальному законодавстві постійно змінюється разом із змінами в політичній, соціально-економічній ситуації в країні, розвитком права і культури, а також залежно від стану, структури і динаміки злочинності.

З моменту набрання чинності КК 2001 р. не визнаються покаранням громадська догана і позбавлення батьківських прав, які застосовувались, відповідно, як основне і як додаткове покарання за КК 1960 р. Вони виключені із системи покарань, тому що перше із них за своїм характером не є кримінально-правовим і не відповідає природі злочину, а друге за своєю сутністю є мірою цивільно-правової, а не кримінальної відповідальності. Новими видами покарань, які не були відомі КК 1960 р., є громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі. Такі види покарань, як заслання і висилка були скасовані в Україні Законом від 6 березня 1992 р., а смертна кара – Законом від 22 лютого 2000 р.

Не є покаранням примусові заходи медичного характеру (ст. 94 КК), примусове лікування (ст. 96 КК), примусові заходи виховного характеру (ст. 105 КК), а також передбачений санкцією ч. 3 ст. 204 КК такий примусовий захід, як вилучення та знищення вироблених товарів.

Критерієм, який покладено в основу побудови системи покарань, є їх порівняльна тяжкість. При цьому усі види покарань розташовані в законі від менш тяжкого до більш тяжкого. Цим самим закон не тільки визначає, яке із покарань є більш чи менш тяжким, а й орієнтує суди спочатку на обрання найменш тяжкого виду покарання із числа тих покарань, застосування яких у даному конкретному випадку є законним і справедливим, а також необхідним і достатнім для виправлення винної особи та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК). Лише у разі, якщо найменш тяжке покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, не може бути обрано, суд має обрати більш тяжке покарання із числа передбачених санкцією відповідної статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 65 КК).

Особливістю покарань є також те, що усі вони, крім позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, а також довічного позбавлення волі, мають встановлені законом межі, що дозволяє суду обирати не тільки вид, а й розмір покарання. Під межами покарань слід розуміти часові (година, місяць, рік) або інші межі, в яких з урахуванням положень Загальної частини КК (ст. ст. 52-63) відповідний вид покарання може бути призначений, а також їх певні фактичні межі, встановлені у конкретній санкції.

Значення системи покарань як вичерпного переліку видів покарань полягає також у тому, що суд не може призначити засудженому покарання, яке не входить до цієї системи. Нарешті, система покарань є основою для визначення карально-виправної та профілактичної політики держави як частини її кримінально-правової політики.

Види покарань поділяються на три групи:

1) основні покарання;

2) додаткові покарання;

3) покарання, що можуть призначатися як основні, так і додаткові.

Основні покарання - це ті покарання, які можуть застосовуватися лише самостійно і не можуть бути приєднані (за винятком складання різних покарань за ст. 72 КК) до інших покарань.

До основних покарань, визначених у ч. 1 ст. 52 КК, належать: громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання - це ті покарання, які можуть застосовуватися разом з основними, вони лише доповнюють основні покарання. Так, додатковими покараннями визнають (ч. 2 ст. 52 КК): позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу; конфіскація майна. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу не передбачені у санкціях статей Особливої частини КК. Вони можуть застосовуватися за наявності умов (при засудженні за тяжкий чи особливо тяжкий злочин), передбачених ст. 54 КК.

До покарань, які можуть застосовуватися як основні, так і додаткові, належать: штраф; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 3 ст. 52 КК).

В юридичній літературі покарання поділяються ще на кілька груп: на покарання, пов'язані з позбавленням волі, і покарання, не пов'язані з позбавленням волі; за суб'єктом - на загальні покарання (застосовуються до будь-яких засуджених) і спеціальні (застосовуються до обмеженого кола осіб, наприклад, військовослужбовців строкової служби - направлення у дисциплінарний батальйон, позбавлення військового звання тощо).

Покарання залежно від тривалості впливу на засудженого поділяються: на строкові, що передбачають мінімальний і максимальний строки, на які вони можуть бути призначені; разові (штраф, конфіскація майна).

До осіб, які визнані винуватими у вчиненні злочину, суд може застосувати лише один із видів покарань (основний чи основний і додатковий), що визначений у ст. 51 КК. У цій статті передбачено дванадцять видів покарань, а саме: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину; кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі.

Критеріями класифікації покарань можуть виступати:

а) їх юридична значущість;

б) зв'язок з ізоляцією від суспільства;

в) наявність чи відсутність обмежень майнового характеру;

г) суб'єкт, до якого застосовується покарання;

ґ) можливість чи неможливість призначення певного виду покарання у випадках, коли воно не передбачене санкцією статті Особливої частини КК, тощо.

За своєю юридичною значущістю покарання діляться на:

1) покарання, які можуть застосовуватися лише як основні (основні покарання);

2) покарання, які можуть застосовуватися лише як додаткові (додаткові покарання);

3) покарання, які можуть застосовуватися як основні, так і додаткові. Така класифікація покарань має суттєве кримінально-правове значення, насамперед для реалізації принципу індивідуалізації покарання.

За зв'язком з ізоляцією від суспільства покарання можна поділити на дві групи:

1) покарання, пов'язані з ізоляцією від суспільства (арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі);

2) покарання, не пов'язані з ізоляцією від суспільства (усі інші, крім зазначених, види покарань).

Ця класифікація покарань має першочергове значення для кримінально-виконавчого права.

За критерієм наявності чи відсутності обмежень майнового характеру виділяються:

1) покарання, пов'язані з обмеженнями майнового характеру (штраф, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, конфіскація майна);

2) покарання, не пов'язані з такими обмеженнями (усі інші, крім зазначених, види покарань).

Суб'єкт, до якого застосовується покарання, виступає критерієм поділу покарань на:

1) загальні, серед яких виділяються покарання, які:

а) можуть бути застосовані до будь-яких осіб, визнаних винними у вчиненні злочинів (штраф і позбавлення волі на певний строк);

б) не можуть застосовуватися до певних категорій осіб (громадські роботи, виправні роботи, арешт, обмеження волі, довічне позбавлення волі. Так, громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби (ч. 3 ст. 56 КК). Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 57 КК). Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років (ч. 3 ст. 60 КК). Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи (ч. 3 ст. 61 КК). Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку (ч. 2 ст. 64 КК). Крім того, згідно зі ст. 98 КК, такий вид загального покарання як конфіскація майна не застосовується до неповнолітніх).

2) спеціальні покарання – ті, які застосовуються лише до певного кола суб'єктів. Так, покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу може бути застосоване лише до особи, яка має таке звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, а у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – до особи, яка обіймає відповідну посаду або займається відповідною діяльністю. Спеціальними покараннями є також службові обмеження для військовослужбовців (проте вони не застосовуються до військовослужбовців строкової служби) і тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (це покарання застосовується тільки до військовослужбовців строкової служби).

Важливе значення у судовій практиці має класифікація покарань за критерієм можливості чи неможливості призначення певного виду покарання у випадках, коли воно не передбачене санкцією статті Особливої частини КК. За цим критерієм можна виділити покарання, які:

1) не можуть бути призначені, якщо вони не передбачені як основні чи додаткові санкцією статті Особливої частини КК (крім випадків призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом – ст. 69 КК);

2) можуть бути призначені й у випадках, коли вони не передбачені санкцією статті Особливої частини КК (штраф – як основне покарання; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – як додаткове покарання; службові обмеження для військовослужбовців; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк);

3) взагалі не передбачені санкцією статті Особливої частини КК. До третьої із цих груп належить позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Певне теоретичне і практичне значення може мати також виділення таких критеріїв класифікації покарань, як: наявність чи відсутність часових меж покарання; зв'язок покарання з використанням примусової праці засудженого чи без її використання; ступінь суворості режимних обмежень, які характерні для того чи іншого виду покарання; можливість заміни покарання іншими видами покарань (наприклад, штраф, у разі неможливості його сплати, може бути замінено громадськими роботами, виправні роботи для певних категорій осіб – штрафом, позбавлення волі на певний строк – триманням у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців) тощо.

 

72. Штраф як вид покарання.

Штраф (ст. 53) – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і розмірі, встановлених в Особливій частині Кримінального кодексу. Суд обов’язково повинен розглядати можливість призначення штрафу у випадках, передбачених Особливою Частиною Кримінального кодексу, адже штраф може застосовуватися як основне або як додаткове покарання. Штраф є найбільш м'яким та найменш суворим видом покарання в системі основних покарань і, як правило, саме тому не може замінюватися іншими видами покарання. Але, не дивлячись на порівняно м’який характер, даний вид покарання при точному і обґрунтованому визначенні його розмірів тягне істотні матеріальні наслідки, невигідні для винної особи. Разом з тим, штраф не можна розглядати як засіб відкупу від покарання або засіб розорення винного.

Розмір штрафу визначається судом залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від 30 неоподаткованих мінімумів доходів громадян до 50000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини Кримінального Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу. Особливістю даного виду покарання є те, що його розмір встановлюється не в абсолютних числах, а у певній кількості неоподаткованого мінімуму доходів громадян, офіційно встановленого законодавством України на момент вчинення злочину.

При оцінці майнового стану винного враховується розмір:

· заробітної плати, пенсії або стипендії винного;

· грошових доходів від його підприємницької або іншої законної діяльності;

· доходів у вигляді відсотків за банківськими вкладами;

· доходів від цінних паперів;

· доходів від земельної ділянки, нерухомого та іншого майна;

· наявність на утриманні непрацездатних осіб тощо.

При цьому підлягають врахуванню доходи як в національній, так і іноземній валюті, а також доходи, отримані винним в натуральній формі. Саме тому найбільш ефективно штраф застосовується у випадках чіткої регламентації доходів засудженої особи.

За вчинення злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу понад 3 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, розмір штрафу, що призначається судом, не може бути меншим за розмір майнової шкоди, завданої злочином, або отриманого внаслідок вчинення злочину доходу, незалежно від граничного розміру штрафу, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини Кримінального Кодексу.

Штраф як вид покарання призначається:

а) як основне – лише у випадках, коли його спеціально передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального Кодексу, а також у порядку призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК) та в порядку заміни виправних робіт особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду (ч. 3 ст. 57 КК);

б) як додаткове – лише у випадках, коли його спеціально передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального Кодексу, а також у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.ст. 75 і 77 КК);

в) як основне чи додаткове – у випадках і межах, встановлених санкціями статей Особливої частини КК.

Суд, враховуючи майновий стан особи, може призначити виплату штрафу із розстрочкою сплати шляхом погашення всієї суми призначеного покарання певними частинами строком до 1 року.

У разі несплати штрафу в розмірі не більше 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та відсутності підстав для розстрочки його виплати суд замінює несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: 1 година громадських робіт за 1 установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку 1 місяць виправних робіт за 20 установлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше 2 років.

У разі несплати штрафу в розмірі понад 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, призначеного як основне покарання та відсутності підстав для розстрочки його виплати суд замінює несплачену суму штрафу покаранням у виді позбавлення волі із розрахунку: 1 день позбавлення волі за 8 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у таких межах:

1) від 1 до 5 років позбавлення волі – у випадку призначення штрафу за вчинення злочину середньої тяжкості;

2) від 5 до 10 років позбавлення волі – у випадку призначення штрафу за вчинення тяжкого злочину;

3) від 10 до 12 років позбавлення волі – у випадку призначення штрафу за вчинення особливо тяжкого злочину.

Вказана заміна несплаченої суми штрафу іншими видами покарання застосовується тоді, коли неможливість оплати виникла через об’єктивні причини: відсутність заробітної плати, грошових заощаджень, майна, інших доходів, на які може бути звернено стягнення.

Якщо під час розрахунку строку позбавлення волі цей строк становить більше встановлених відповідною частиною статті меж, суд має право замінити покарання у виді штрафу покаранням у виді позбавлення волі на максимальний строк, передбачений для злочину відповідної тяжкості зазначеною частиною статті.

Особливістю штрафу як основного покарання є те, що при призначенні його за сукупністю злочинів і сукупністю вироків воно складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно (ч. 3 ст. 72 КК).

Застосування штрафу до неповнолітніх регулюється ст. 98 та 100 Кримінального кодексу України.

Строки погашення судимості у осіб, засуджених до основного покарання у виді штрафу, різняться залежно від його розміру. Так, визнаються такими, що не мають судимості:

· особи, засуджені до основного покарання у виді штрафу в розмірі від 30 до 3 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян штрафу, якщо вони протягом 1 року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину.

· особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу в розмірі від 3 000 до 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за злочин середньої тяжкості, якщо вони протягом 3 років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

· особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу в розмірі від 10 000 до 25 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за тяжкий злочин, якщо вони протягом 6 років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

· особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу в розмірі понад 25 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом 8 років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину.

 

73. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу.

Засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК).

Цей вид покарання є додатковим, разовим і не згадується у санкціях статей Особливої частини Кодексу. При його застосуванні суд має посилатися на ст. 54 КК.

Суд, виходячи з певних підстав (способу вчинення злочину, його наслідків, форми вини тощо), які мають бути викладені в мотивувальній частині вироку, враховуючи особливі властивості злочинця (агресивність, бажання заплутати обставини справи тощо), може, але не зобов'язаний застосувати до такої особи, визнаної винною у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, зазначене додаткове покарання.

Каральна особливість цього виду покарання полягає у втраті засудженим привілеїв і пільг, пов'язаних з його військовим, спеціальним званням, рангом, чином або кваліфікаційним класом, яких суд його позбавив.

Військове звання - це звання, встановлене у Збройних Силах України (капітан, майор, полковник, генерал та ін.).

Спеціальні звання встановлені в органах внутрішніх справ України (капітан міліції, майор міліції, полковник та ін.) та в органах Податкової і Митної служб (інспектор податкової служби першого рангу, державний радник податкової служби та ін.).

Різні ранги встановлено для державних службовців, залежно від певної категорії посади, яку вони обіймають. Наприклад, особам, які обіймають посади, що належать до першої категорії, може бути присвоєний третій, другий або перший ранг. Ранги встановлено і для працівників дипломатичної служби (надзвичайний і повноважний посол, посол, радник першого класу, аташе та ін.)

Класні чини встановлено для працівників органів прокуратури (юрист першого класу, молодший радник юстиції та ін.)

Кваліфікаційні класи присвоюються суддям.

Позбавлення особи при засудженні її за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину державної нагороди (ордену, медалі чи відзнаки Президента України), почесного звання (Заслужений шахтар, Заслужений юрист тощо) не є компетенцією суду, воно не входить до розглядуваного виду покарань.

При засудженні за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особи, яка має науковий ступінь або вчене звання, суд теж не має права приймати будь-якого рішення щодо позбавлення засудженого такого звання чи ступеня.

74. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - це заборона засудженому обіймати конкретні посади або займатися конкретною діяльністю у будь-яких органах державної служби, органах місцевого самоврядування, приватних, комерційних, підприємницьких або інших (незалежно від форми власності) структурах чи організаціях. Цей вид покарання передбачено ст. 55 КК.

Це покарання призначається:

1) як основне:

а) у випадках, встановлених санкціями статей Особливої частини КК;

б) у порядку призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69);

2) як додаткове:

а) у випадках, встановлених санкціями статей Особливої частини КК;

б) у випадках, коли воно не передбачене в санкції відповідної статті Особливої частини КК, якщо суд визнає за неможливе збереження за особою права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

в) при звільненні від покарання з випробуванням (ст. 77 КК).

Основне покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні його за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно (ч. 3 ст. 72 КК).

Закон не обмежує кола посад і видів діяльності, права обіймати які або права займатися якими може бути позбавлений засуджений. Судова практика свідчить, що це покарання застосовується найчастіше до службових осіб, зокрема, тих, у віданні яких знаходяться матеріальні цінності, працівників транспорту, торгівлі і громадського харчування, медичних працівників. Призначаючи зазначене покарання, суд вказує у вироку ті конкретні посади, право обіймати які позбавляється засуджений, або конкретний вид діяльності, права займатися якою його позбавлено.

Суд не вправі призначити покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю щодо особи, яка не обіймає певної посади або не має права займатися певною діяльністю (лікарюванням, викладанням, управлінням транспортним засобом тощо). Проте тимчасове неперебування на посаді або незайняття тим чи іншим видом діяльності на момент постановлення вироку не є перешкодою до застосування цього покарання. Скажімо, позбавлення права обіймати певну посаду може бути призначене судом як додаткове покарання незалежно від того, що особа перебуває у відпустці у зв'язку з вагітністю чи пологами, або її в порядку дисциплінарного стягнення вже понижено на посаді, а позбавлення права керувати транспортним засобом – незалежно від того, що вона вже позбавлена права керувати транспортним засобом в порядку адміністративного стягнення.

Відповідно до даних судової статистики, основне покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю в 2009 році призначене лише 16 особам, що становить 0,01% від загальної кількості засуджених в Україні.

Характерними ознаками зазначеного виду покарання є:

1) воно може призначатися як основне і як додаткове покарання. Наприклад, у санкції ч. 1 ст. 212 КК (ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів) цей вид покарання (альтернативно зі штрафом) є основним, а в ч. 1-2 ст. 222 (шахрайство з фінансовими ресурсами) - додатковим до будь-якого з основних - штрафу, обмеження волі або позбавлення волі;

2) цей вид покарання може застосовуватися до різних категорій осіб, які вчинили злочин: посадових і службових осіб державної служби, працівників органів місцевого самоврядування; співробітників приватних, комерційних, підприємницьких та інших структур і організацій, до осіб, які займаються тією чи іншою діяльністю (лікар, вчитель, тренер, водій, нотаріус, адвокат та ін.);

3) це покарання може бути призначене лише у тих випадках, коли вчинення злочину було пов'язане з посадовим чи службовим становищем підсудного або із заняттям ним конкретною діяльністю. Іншими словами, цей вид покарання має бути пов'язаний з позбавленням обіймати ті посади і займатися тією діяльністю, які були використані для вчинення злочину;

4) цей вид покарання як основне покарання може призначатися, якщо воно передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК або в порядку ст. 69 КК при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачене законом;

5) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого на посаді або у зв'язку із заняттям певною діяльністю особи засудженого та інших обставин справи, суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 2 ст. 55);

6) позбавлення права обіймати певні осади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років. При цьому у вироку суду має бути визначено конкретні посади або конкретний вид діяльності, право на заняття яких (яким) позбавляється засуджений;

7) цей вид покарання має властиві йому правила обчислення строків його виконання.

У ході призначення покарання (ч. 3 ст. 55 КК) у вигляді "позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк - воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове до інших основних покарань", а також у разі звільнення засудженого від відбування основного покарання з випробуванням (ст. 77 КК), - з моменту набрання законної сили вироком суду (ч. 3 ст. 55 КК).

Основне покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні його за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків виконується самостійно. Ухилення від позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю особою, засудженою до цього виду покарання, створює склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 389 КК, а умисне невиконання посадовою особою вироку суду або перешкоджання його виконанню щодо звільнення засудженого з певної посади або щодо недопуску до заняття певною діяльністю становить злочин, описаний у ч. 1 ст. 382 КК.

 

75. Громадські роботи як вид кримінального покарання.

У відповідності до ст. 56 КК громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Цей вид покарання вперше введений у кримінальне законодавство України і не пов'язаний з обмеженням волі засудженого. Вид громадських робіт встановлюють органи місцевого самоврядування з додержанням вимог законодавства про працю і, зокрема, щодо праці в нічний час, гігієни і безпеки праці, праці жінок та неповнолітніх.

Громадські роботи встановлюються на строк від 60 до 240 годин і виконуються не більше як чотири години на день, а для неповнолітніх - дві години на день.

Засуджений відбуває громадські роботи особисто, безоплатно за місцем свого проживання. Строк відбування громадських робіт здійснюється безперервно. В окремих випадках роботи можуть перериватися з причин медичного, сімейного або соціального характеру.

Строк відбуття громадських робіт закінчується з моменту повного відпрацювання робочих годин, визначених вироком суду. Отже, строк цього виду покарання обчислюється у годинах.

Засуджений до покарання у вигляді громадських робіт зобов'язаний виконувати установлений порядок та умови відбування покарання, сумлінно ставитися до праці на визначеному об'єкті і відпрацювати установлений для нього судом строк громадських робіт, з'являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти інспекцію про зміну місця проживання, не виїжджати без дозволу інспекції за межі України.

Громадські роботи передбачені (альтернативно з іншими видами покарання) за вчинення багатьох злочинів невеликої тяжкості, зокрема, за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123) або у разі перевищення меж необхідної оборони, або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124), за умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125), за побої і мордування (ч. 1 ст. 126), за необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128), розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132), незаконне проведення аборту (ст. 134), неналежне виконання професійних чи службових обов'язків щодо охорони життя та здоров'я неповнолітніх (ч. 1 ст. 137), незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

Громадські роботи не можуть призначатися таким особам, що вчинили злочин:

а) особам, визнаним інвалідами першої або другої групи;

б) вагітним жінкам;

в) особам, які досягли пенсійного віку;

г) військовослужбовцям строкової служби.

Ухилення від відбування громадських робіт особою, засудженою до такого покарання, є злочином, відповідальність за який передбачена ч. 2 ст. 389 КК.

Ухилення засудженого від відбування громадських робіт - це порушення порядку та умов відбування покарання, тобто притягнення засудженого до адміністративної відповідальності за правопорушення, які були вчинені після письмового попередження; більше двох разів протягом місяця невихід на громадські роботи без поважних причин, а також допущення більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця.

Громадські роботи можуть призначатися судом не тільки тоді, коли вказані в санкції норми Особливої частини КК, але й у разі призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, заміни несплаченої суми штрафу, при звільненні від покарання на підставі Закону України про амністію або акта про помилування. Суд вправі застосувати громадські роботи на строк від 60 до 240 годин, винний зобов’язаний відбувати дане покарання не більш як 4 години на день.

Вільним від роботи чи навчання часом є вихідні, святкові дні, а також денний час що залишається після робочого дня (часу навчання). Виконання цього покарання в нічний час (з 22-00 до 6-00 години) щодо працюючих вдень осіб видається недопустимим, оскільки це суперечить нормам законодавства, що встановлюють право особи на відпочинок. Безробітні можуть відбувати це покарання і в нічний час.

КК не передбачає можливості звільнення осіб, засуджених до громадських робіт від відбування цього покарання з випробуванням (ст. 75), умовно-дострокового їх звільнення від відбування цього покарання (ст. 81), а також заміни невідбутої частини цього покарання більш м'яким (ст. 82).

Відповідно до даних судової статистики, покарання у вигляді громадських робіт в 2009 році призначене 7746 особам, що становить 5,29 % від загальної кількості засуджених в Україні.

Особи, засуджені до громадських робіт, визнаються такими, що не мають судимості, якщо вони протягом року з дня відбуття цього покарання не вчинять нового злочину (п. 5 ст. 89).

 

76. Виправні роботи, порядок їх призначення.

Виправі роботи - це вид покарання, який відповідно до ст. 57 КК "встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків". Відрахування провадяться за кожний відпрацьований місяць. Виправні роботи застосовуються частіше за все у тих випадках, коли було вчинено злочин невеликої тяжкості, а в деяких випадках і за вчинення злочинів середньої тяжкості.

Характерними ознаками цього покарання є:

1) воно належить до основних видів покарання;

2) його застосовує суд лише у випадках:

а) коли такий вид покарання передбачений у санкції статті Особливої частини Кодексу,

б) заміни штрафу виправними роботами (ч. 4 ст. 53 КК),

в) призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК);

3) воно призначається у межах від двох місяців до двох років;

4) це покарання відбувається за місцем роботи засудженого;

5) кожного місяця із заробітку засудженого вираховується у доход держави визначена судом частина із усієї суми його заробітку в межах від десяти до двадцяти відсотків.

У строк відбування виправних робіт зараховуються дні, місяці і роки, протягом яких засуджений працював і з його заробітку проводилося відрахування. У строк відбування цього покарання зараховуються також ті дні, протягом яких засуджений не працював з поважних причин, у тому числі й той час, протягом якого він офіційно був визнаний безробітним; час щорічної чергової відпустки не зараховується до строку відбування покарання. Вироки до виправних робіт проводяться до виконання не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або звернення його до виконання.

Виправні роботи не застосовуються до:

а) вагітних жінок;

б) жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною;

в) непрацездатних; г) осіб, що не досягли 16-ти років;

ґ) осіб, що досягли пенсійного віку;

д) військовослужбовців;

е) осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України;

є) працівників правоохоронних органів;

ж) нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів;

з) державних службовців;

и) посадових осіб органів місцевого самоврядування.

У