Кваліфікація рецидиву злочинів.

Рецидив злочину у випадках, передбачених законом, впливає на кваліфікацію злочину. Це перш за все стосується спеціального рецидиву. У багатьох статтях Особливої частини КК попередня судимість прямо вказана як кваліфікуюча ознака. Тому, коли ця ознака встановлена в справі, вона повинна отримати своє вираження у кваліфікації злочину. Так, хуліганство, вчинене особою, яка вже має судимість за хуліганство, кваліфікується за ч. 3 ст. 296 КК.

Правила кваліфікації при рецидиві тотожних злочинів:

· злочин кваліфікується за кваліфікуючою ознакою (“вчинення діяння особою раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею”) відповідної статті Особливої частини КК (ч. 3 ст. 296 КК);

· якщо злочин був незакінченим кваліфікація здійснюється за ч. 1 ст. 14 (готування) або ч. 1, 2, 3 ст. 15 (замах) і кваліфікуючою ознакою рецидив цієї статті Особливої частини КК (ч. 3 ст. 296 КК);

· якщо особа вчинила злочин — як організатор, підбурювач або пособник, кваліфікація здійснюється за ч. 3, 4, 5 ст. 27 і кваліфікуючою ознакою рецидив цієї статті Особливої частини КК (ч. 3 ст. 296 КК).

Практичне значення рецидиву злочинів полягає в тому, що він береться до уваги при кваліфікації злочинів і призначенні покарання.

Правила кваліфікації при рецидиві однорідних чи різнорідних злочинів: кожний злочин кваліфікується окремо за відповідними частинами статей Особливої частини КК (ч. 1 ст. 121 і ч. 1 ст. 122 КК).

Такий рецидив, не передбачений у статтях Особливої частини КК як кваліфікуюча ознака, тому відповідно до п. 1 ст. 67 КК визнається обставиною, яка обтяжує покарання.

 

63. Поняття необхідної оборони в кримінальному праві.

Частина 3 ст. 27 КУ визнає право кожного захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я інших людей від протиправних посягань. Утіленням конституційних положень є ст. 36 КК України, згідно з якою кожна особа має право на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання незалежно від можливості уникнути його або можливості звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Право на необхідну оборону є абсолютним: кожна особа має право вжити заходів оборони від суспільне небезпечного посягання незалежно від того, чи має вона можливість уникнути посягання (втекти, забарикадувати двері тощо) або звернутись за допомогою до представників влади чи інших осіб.

Дії, вчинені у стані необхідної оборони, якщо при цьому не було перевищено її межі, вважаються правомірними і не можуть бути підставою для притягнення особи не тільки до кримінальної, а й до цивільно-правової чи будь-якої іншої юридичної відповідальності.

Право на необхідну оборону виникає лише за певних умов, визначених законом. Відповідно до ст. 36 ці умови полягають у такому:

1) оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, що становлять її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом:

а) прав та інтересів особи, яка захищається;

б) прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної);

в) суспільних інтересів;

г) інтересів держави.

Не є необхідною обороною захист особи від правомірного затримання працівниками правоохоронних органів. Водночас захист від явно незаконного затримання розглядається як необхідна оборона навіть у випадках, коли його здійснюють особи, які відповідно до закону мають право на таке затримання. Не вважаються необхідною обороною дії, вчинені у відповідь на напад, умисно спровокований "потерпілим" з метою здобути собі переваги особи, яка обороняється;

2) оборона може здійснюватись лише від суспільне небезпечного посягання, тобто діяння, ознаки якого передбачені КК. Закон не називає прямо таке посягання "злочином", оскільки правомірною вважається оборона не тільки від діяння, яке у кримінально-правовому розумінні є злочином, а й від суспільне небезпечного посягання такої, що не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, чи неосудної особи, яке через відсутність належного суб'єкта не визнається злочином. Суспільне небезпечне посягання може бути не тільки нападом, а й іншою кримінальне караною дією (крадіжкою, зґвалтуванням тощо). Не виникає стану необхідної оборони у разі "захисту" зазначених у ч. 1 ст. 36 охоронюваних законом прав та інтересів від діяння, яке через малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11). Тому, наприклад, вбивство особи, яка проникла в чужий сад для крадіжки кількох яблук, розглядається не як вбивство з перевищенням меж необхідної оборони, а як умисне вбивство (ст. 115);

3) за загальним правилом необхідна оборона має бути своєчасною. Вона можлива від наявного посягання, тобто такого, яке вже почалось і ще не закінчилось. Однак у ряді випадків така оборона можлива і до початку або після закінчення посягання. ПВС роз'яснив, що "стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільне небезпечного посягання, а й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для з'ясування цього необхідно врахувати поведінку нападаючого, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну". Отже, оборона можлива і до початку фізичних дій посягаючого з моменту, коли виникла реальна загроза посягання. Встановлення у приміщеннях, на воротах, дверях різних охоронних пристроїв, що здатні завдати тяжкої шкоди здоров'ю або й позбавити життя (капкани, пристрої з електричним струмом тощо), за загальним правилом, не може вважатися діянням, вчиненим у стані необхідної оборони, через його явну передчасність. Проте якщо особа, знаючи, що на неї, її рідних, близьких, ділових партнерів або інших осіб готується напад, з метою його відбиття встановлює такий охоронний пристрій або приводить у "бойовий" стан, і цей пристрій в момент нападу спрацьовує проти нападника, то вчинене, з урахуванням положень ч. 5 ст. 36, слід оцінювати як таке, що вчинене у стані необхідної оборони.

Оборона проти явно закінченого посягання є неправомірною. Якщо ж той, хто захищається, за обставинами справи не міг усвідомити, що посягання закінчилось, його дії (хоча б і після об'єктивного закінчення посягання) вважаються вчиненими в стані необхідної оборони. Перехід зброї чи інших предметів від нападника до того, хто захищається, сам по собі ще не свідчить про закінчення посягання. У випадках так званої запізнілоі оборони, коли дії щодо захисту були вчинені в умовах явного припинення посягання, особа, яка оборонялась, несе кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду на загальних підставах;

4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається. Як правило, заподіяння шкоди в процесі "захисту" від уявного нападу підлягає кримінально-правовій оцінці на загальних підставах. Водночас, за певних обставин такий захист, який іменується уявною обороною, може бути визнано правомірним. Про поняття уявної оборони та умови її правомірності див. ст. 37 та коментар до неї;

5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто посягає. Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до посягання особі, то відповідальність, залежно від наслідків, може настати за заподіяння шкоди з необережності;

6) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. Закон не вимагає механічної рівності між засобами і характером оборони та засобами і характером посягання. Правомірним буде і застосування більш серйозних засобів або заподіяння більш значної шкоди, ніж ті, що об'єктивно були достатніми для відбиття нападу, якщо особа, яка оборонялась, не могла правильно оцінити обставини нападу і вибрати абсолютно адекватні засоби оборони чи заподіяти при захисті виключно необхідну для відбиття нападу шкоду. Проте заподіяння при необхідній обороні явно надмірної шкоди, якщо той, хто оборонявся, розумів, що посягання можна припинити із заподіянням менш значної шкоди, за певних умов може бути визнане перевищенням меж необхідної оборони.

Правила про необхідну оборону, встановлені ст. 36, поширюються не тільки на звичайних громадян, але з певними особливостями, що стосуються правил застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів і фізичної сили, - і на працівників правоохоронних, розвідувальних органів, військовослужбовців.

Ч. 4 ст. 36 встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільне небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту. Про зміст поняття "сильне душевне хвилювання" див. коментар до ст. 116.

Відповідно до ч. 5 ст. 36 необхідною обороною визнається і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або. будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної (будь-якою зброєю) особи, або нападу групи осіб (незалежно від їх озброєності), або для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення. За таких обставин правомірним є заподіяння тому, хто посягає, будь-якої шкоди. Норма про перевищення меж необхідної оборони (ч. З ст. 36) на ці випадки не поширюється. Про поняття озброєність, житло, інше приміщення див. коментар, відповідно, до ст. ст. 257, 260 і 185.

Перевищенням меж необхідної оборони закон визнає умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Під тяжкою шкодою при перевищенні меж необхідної оборони слід розуміти смерть особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження. Невідповідність тяжкої шкоди, заподіяної тому, хто посягає, небезпечності посягання або обстановці захисту слід визнавати явною тоді, коли це з урахуванням обставин справи є очевидним для кожної людини, отже і для того, хто обороняється. Так, явно невідповідним буде не викликане необхідністю заподіяння тяжкого тілесного ушкодження особі, яка має намір вчинити крадіжку і не робить спроб чинити фізичний опір. Перевищенням меж необхідної оборони слід також вважати і випадки, коли особа заподіяла тяжку шкоду тому, хто посягає, маючи при цьому можливість відвернути чи припинити посягання із заподіянням явно меншої шкоди 1 усвідомлюючи наявність такої можливості.

Відповідальність за перевищення меж необхідної оборони настає лише при заподіянні шкоди двох видів, а саме: тяжкого тілесного ушкодження; умисного вбивства. Відповідальність за таке перевищення меж необхідної оборони передбачена ст. ст. 118 і 124. В інших випадках перевищення меж необхідної оборони не є злочином.

 

64. Затримання особи, що вчинила злочин, умови правомірності.

Кримінально-правове значення мають лише дії із затримання злочинця, пов'язані із заподіянням йому відповідної шкоди. У відповідності до КК України 2001 p., це самостійна обставина, що виключає злочинність діяння (раніше такі дії розглядались як учинені в стані необхідної оборони). Та й сьогодні ППВСУ від 26 квітня 2002 р. № 1 роз'яснює (абз. 4 п. 3), що, за змістом ст. 38 КК України, до необхідної оборони прирівнюються дії, вчинені під час правомірного затримання та до ставлення відповідним органам влади особи, котра вчинила злочин.

Правомірним затримання буде, якщо насильницькі дії, спрямовані на обмеження волі злочинця для доставляння його до відповідних органів влади, були вимушено викликані необхідністю затримання та відповідали небезпечності вчиненого посягання й обставинам затримання злочинця.

Право на затримання злочинця має кожний громадянин, незалежно від того, чи є у нього можливість звернутись за допомогою до представників влади.

Затримання особи, що вчинила злочин, і заподіяння їй шкоди під час затримання є правомірним за таких умов:

1) особа, що затримується, вчинила злочин (замах на злочин). Не може вважатися правомірним заподіяння шкоди при затриманні особи, яку помилково вважають такою, що вчинила злочин. З огляду на те, що у ст. 38 йдеться про особу, яка вчинила саме злочин (а не посягання, напад чи вторгнення, як у ст. 36), так само не є правомірним заподіяння шкоди при затриманні такої, що не досягла віку. з якого настає кримінальна відповідальність, і неосудної особи;

2) затримання здійснюється безпосередньо після вчинення злочину. Вжитий у законі термін "безпосередньо" не слід розуміти у тому сенсі, що особа, яка вчинила злочин, може бути затримана лише на місці вчинення злочину відразу ж після його вчинення.

Положення ст. 38 поширюється також на випадки, коли така особа залишила місце злочину, а потерпілий або інші особи змушені були здійснювати її переслідування і затримали її через деякий час поза місцем вчинення злочину;

3) затримання провадиться з метою доставлення особи, яка вчинила злочин, відповідним органам влади. Якщо затримання здійснене з іншою метою (помста за вчинений злочин, самочинна роз, права тощо), воно не вважається правомірним, і особа, що здійснила таке затримання, підлягає за заподіяну шкоду кримінальній відповідальності на загальних підставах. До відповідних органів влади слід відносити правоохоронні органи, (c)ргани дізнання, досудового слідства і суд;

4) шкода, заподіяна особі, яка вчинила злочин, є необхідною для її затримання і відповідає небезпечності посягання та обстановці затримання. Шкода при затриманні такої особи може бути заподіяна внаслідок застосування проти неї фізичної сили, а у певних випадках - зброї чи інших знарядь, за допомогою яких можуть бути завдані фізичні ушкодження. Не виключається вчинення при затриманні дій, якими може бути пошкоджене чи знищене майно особи, яка вчинила злочин (наприклад, пошкодження автомобіля, на якому вона намагалась втекти). Шкода, заподіяна при затриманні, вважається такою, що відповідає обстановці затримання, лише за умови, що особа, яка вчинила злочин, чинить опір або намагається ухилитись від затримання. За цих обставин допускається заподіяння шкоди, яка є необхідною для подолання опору або для позбавлення можливості ухилитись від затримання. Закон вимагає, щоб заподіяна при затриманні шкода відповідала небезпечності посягання. Отже, шкода має бути адекватною характеру та наслідкам вчиненого злочину. З огляду на це неправомірним, наприклад, є позбавлення життя або заподіяння тяжкого тілесного ушкодження особі, яка вчинила злочин невеликої тяжкості.

Правомірність дій щодо затримання особи, що вчинила злочин, визначається за ознаками, які можна поділити на дві групи:

· ознаки, що відносяться до підстав затримання;

· ознаки, що характеризують дії тих осіб, які затримують.

Перша група ознак визначає, що насильницькі дії щодо затримання можна вчинити тільки:

а) щодо особи, яка вчинила діяння, що містить усі ознаки складу злочину. Закон формально не обмежує коло злочинів, скоєння яких дає особі, що затримує, право на завдання шкоди. Однак, це право не поширюється на осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості, за котрі не передбачено покарання через арешт або обмеження волі. Навіть суд у такому разі не може обмежити волю винного.

Також не може бути визнане правомірним заподіяння шкоди при затриманні особі, що не досягла віку, з якого можливе притягнення до кримінальної відповідальності, або неосудній особі;

б) безпосередньо після вчинення злочину. Термін "безпосередньо" слід розуміти в тому значенні, що початковим моментом виникнення права на заподіяння шкоди при затриманні є початок злочинного посягання (тобто не тільки закінчений злочин, а й закінчений або незакінчений замах і навіть готування до злочину), яке зберігається під час посягання, що продовжується, а також відразу після вчинення злочину. Тож завдання шкоди злочинцю через деякий час після вчинення злочину не може розглядатися за правилами ст. 38 КК України. У випадку, коли особа, ухиляючись від затримання, вчиняє суспільно небезпечне посягання щодо особи, яка затримує, можуть діяти правила необхідної оборони (ст. 36 КК України). Затримання громадянами злочинця через деякий час після вчинення злочину потрібно розглядати за правилами крайньої необхідності (ст. 39 КК України);

в) для доставляння такої особи до відповідних органів державної влади. Інша мета затримання особи, що вчинила злочин, виключає правомірність затримання. Особа, що вчинила таке затримання, підлягає відповідальності за злочин проти волі на загальних підставах.

Друга група ознак визначає дії особи, котра затримує. Такі дії мають полягати:

а) у необхідності застосування насильницьких дій, що вимушено спричиняють шкоду особі, яка ухиляється від затримання, із застосуванням такого способу, без якого затримання неможливе.

Заподіяння шкоди має бути вимушеним; у особи, що затримує злочинця, немає іншої можливості вчинити дії із затримання. У такому разі слід брати до уваги кількість осіб з обох сторін, вік, фізичні сили, озброєність, а також усі інші умови, що сукупно свідчать про відсутність реальної можливості затримати злочинця без заподіяння йому шкоди;

б) заподіяння злочинцю шкоди, що відповідає характерові та ступеню тяжкості вчиненого ним діяння, його особі, обставинам затримання. Характер завданої шкоди може бути різним. Він залежить від ступеня небезпечності вчиненого особою злочину й обставин затримання. Характер і ступінь завданої шкоди визначається також поведінкою злочинця під час його затримання;

в) недопущення перевищення меж, достатніх для затримання. У ч. 1 ст. 38 КК України зазначено, що завдання шкоди злочинцю буде правомірним лише в тому разі, якщо не було допущено заходів, необхідних для затримання такої особи. Ці межі визначаються та залежать від двох груп обставин: небезпеки посягання; обставин затримання.

Однак, незважаючи на те, що заподіяння шкоди є єдиною можливістю усунути небезпеку, як і при крайній необхідності (ст. 39 КК України), у процесі затримання можливо заподіяти шкоду особі, котру затримують, більш тяжку, ніж та, що вона її заподіяла. Перевищенням меж затримання злочинця визнається (ч. 2 ст. 38 КК України) умисне заподіяння особі, яка вчинила злочин, тяжкої шкоди, що явно не відповідає небезпечності посягання чи обставинам затримання.

Існують три види перевищення меж затримання:

· якщо при затриманні особи, яка вчинила злочин, застосовуються заходи затримання, поєднані із заподіянням тяжкої шкоди, що значно перевищує суспільну небезпечність злочину;

· якщо при затриманні особи, що вчинила злочин, незважаючи на можливість завдання їй незначної шкоди, було завідомо завдано тяжкої шкоди;

· якщо ні характер скоєного злочину, ні обставини затримання не викликали необхідності заподіяння тяжкої шкоди особі, винній у вчиненні злочину, та, незважаючи на це, такої шкоди їй було завдано.

Перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин, має як наслідок кримінальну відповідальність лише в разі умисного вбивства (ст. 118 КК України) та спричинення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 124 КК України). Нанесення злочинцю фізичної шкоди після його затримання кваліфікується як умисний злочин на загальних підставах.

Якщо затримується невинувата у вчиненні злочину особа, за умов, коли обставини давали достатні підстави вважати, що затримується злочинець, через відсутність вини, особа, котра справді помилялася, не підлягає кримінальній відповідальності.

Затримання злочинця від необхідної оборони відрізняється метою та характером поведінки осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння. Мета необхідної оборони відвернення чи припинення посягання, а мета затримання злочинця - доправлення його до відповідних органів влади.

При необхідній обороні особа, що посягає, активно реалізує свій умисел, спрямований на завдання шкоди правоохоронюваним інтересам, а при затриманні злочинця особа ухиляється від виконання обов'язку нести відповідальність за вчинення. Якщо при цьому вона чинить опір тим, хто затримує, то її дії переростають у суспільно небезпечне посягання, внаслідок якого виникає право на необхідну оборону.

Право затримати особу, яка вчинила злочин, надано будь-якій особі, в тому числі і працівникам міліції. Однак зазначимо, що працівники міліції не лише мають право затримати особу, що вчинила злочин, як і будь-який інший громадянин, а й зобов’язані це зробити згідно з вимогами відповідних законів. Наприклад, згідно із Законом України “Про міліцію”, серед основних завдань міліції названо, зокрема, захист прав, свобод і законних інтересів громадян, запобігання і припинення правопорушень, захист власності від злочинних посягань. Реалізація цих завдань вимагає і вчинення дій по затриманню осіб, які вчинили злочин. Таким чином, затримання особи, що вчинила злочин, насамперед, є обов’язком працівника міліції. Виконання цього обов’язку потребує відповідного права, яким і є передбачене в ст. 38 КК України. Разом з тим, діяльність міліції, як державного озброєного органу, на який, зокрема, покладено обов’язки протидії злочинності, детально регламентується в Законі України “Про міліцію”. В першу чергу це стосується права на застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу. З вимог ст. 38 КК України “Затримання особи, що вчинила злочин” безпосередньо випливають такі випадки застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу:

– для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти (п. 4 ч. 1 ст. 15 Закону України “Про міліцію”;

– для затримання особи, яка намагається втекти з-під варти (п. 5 ч. 1 ст. 15 Закону України “Про міліцію”).

Спеціальні засоби застосовуються:

– для затримання і доставлення до міліції або іншого службового приміщення осіб, які вчинили правопорушення (п. 4 ч. 1 ст. 14 Закону України “Про міліцію”).

 

65. Фізичний або психічний примус, їх кримінально-правове значення.

У ч. 1 ст. 40 КК України передбачено ситуацію, коли під безпосереднім впливом фізичного примусу особа фактично діє не із власної волі, а кориться волі інших осіб і вимушено заподіює шкоду певним інтересам, які охороняються законом. Для того, щоб у такій ситуації діяння особи не розглядалось як злочин, необхідна сукупність певних умов:

а) діяння, що заподіяли шкоду, здійснено під впливом фізичного примусу. Фізичний примус - це фізичний уплив на організм особи, що здійснюється без її згоди й у результаті якого їй завдаються больові відчуття чи створюється загроза для її здоров'я або життя, щоб примусити особу вчинити певні злочинні діяння. Призначення фізичного примусу полягає в пригніченні волі особи та підкоренні волі суб'єктів, які його застосовують, у сприянні формуванню бажання виконати волю суб'єктів (заподіяти шкоду), щоби припинити больові відчуття. Біль може викликатися різними способами: побоями, впливом на тіло людини вогню, електричного струму, обмеженням можливостей дихати, введенням ін'єкцій тощо;

б) вплив фізичного примусу має бути безпосереднім. Це означає: по-перше, больові відчуття завдавались особі, що під їх впливом заподіяла шкоду. Заподіяння шкоди однією особою для припинення больових відчуттів, які завдаються іншій особі, не охоплюються ч. 1 ст. 40 КК України та за наявності відповідних умов мають розглядатись як крайня необхідність (ст. 39 КК України); по-друге, заподіяння шкоди особою є умовою припинення завдання їй больових відчуттів, і вона заподіює шкоду під час здійснення на неї відповідного впливу чи одразу ж після його припинення;

в) рівень фізичного примусу на особу має бути настільки сильним, що вона втрачає можливість керувати своїми вчинками та заради його припинення вчиняє діяння, яке від неї вимагають. Оцінюючи цю умову, слід мати на увазі, що рівень больових відчуттів, які може витримувати людина, - явище абсолютно суб'єктивне: біль, що його може довго терпіти одна особа, для іншої є абсолютно нестерпним. Випадки, коли особа заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам під впливом фізичного примусу, рівень якого дозволяв їй не втрачати можливості керувати своїми діями, або під впливом лише психічного примусу, тобто погроз настання для неї певних негативних наслідків, не охоплюються ч. 1 ст. 40 КК України. У цих ситуаціях питання про кримінальну відповідальність особи вирішується відповідно до положень ст. 39 КК України.

Під фізичним примусом у цій ст. 40 розуміється застосування щодо особи фізичного насильства з метою примушення її до вчинення або невчинення певних протиправних дій всупереч її волі. Дії, які є фізичним примусом, можуть бути двох видів. Так, вони:

1) або позбавляють особу, щодо якої застосовані, фізичної можливості діяти (внаслідок зв'язування, позбавлення волі із замкненням У приміщенні, заподіяння тілесних ушкоджень, що призвели до втрати свідомості тощо);

2) або спрямовані на те, щоб зламати психологічний опір особи і змусити її вчинити заборонене законом діяння (при мордуванні, катуванні тощо). У першому випадку кримінальна відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам повністю виключається на підставі ч. 1 ст. 40. У Другому ж, як випливає із ч. 2 ст. 40, особа не підлягає такій відповідальності за тих самих умов, що і при крайній необхідності.

Під психічним примусом розуміється вплив на психіку особи з метою змусити її всупереч її волі вчинити або утриматись від вчинення певних протиправних дій.

Психічним примусом, зокрема, є:

а) погроза застосування відповідного фізичного насильства, у т. ч. за допомогою зброї;

б) застосування або погроза застосування насильства щодо рідних, близьких, інших осіб, доля яких є важливою для особи, від якої вимагають певних дій чи бездіяльності;

в) знищення або погроза знищення майна, що належить потерпілому, його рідним, близьким, іншим особам, доля яких є важливою для особи, від якої вимагають певних дій чи бездіяльності;

г) погроза розголошення відомостей, які особа бажає зберегти в таємниці;

д) вплив на психіку особи за допомогою гіпнозу або інших подібних засобів.

Відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у цих випадках, як і у випадках застосування фізичного примусу, внаслідок якого особа зберігала можливість керувати своїми діями, відповідно до ч. 2 ст. 40 вирішується за правилами крайньої необхідності, а фізичний чи психічний примус у даному разі є виразом небезпеки. Зазначене стосується і випадків умисного заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам в ситуації фізичного або психічного примусу, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена.

Якщо особа визнається винною у вчиненні злочину, застосування щодо неї фізичного чи психічного примусу з метою змусити їй вчинити цей злочин є обставиною, що пом'якшує відповідальність (п.6 ч. 1 ст. 66).

 

66. Поняття крайньої необхідності, умови правомірності.

Крайня необхідність є обставиною, за наявності якої особа може заподіяти шкоду правоохоронюваним інтересам третіх осіб (непричетних до ситуації, що склалась) з метою відвернення небезпеки, яка загрожує особі, її правам чи правам інших громадян, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, і не підлягає за це кримінальній відповідальності.

Крайня необхідніст ь - це суб'єктивне право кожної людини. Однак для працівників правоохоронних органів крайня необхідність - юридичний обов'язок, передбачений їхнім службовим становищем. Водночас ухилятися від виконання своїх функцій, посилаючись на стан крайньої необхідності, працівники правоохоронних органів не можуть.

Крайня необхідність є правомірною за сукупності визначених у ст. 39 умов:

1) існує небезпека переліченим у цій статті об'єктам, яка виникла внаслідок дії стихійних сил, механізмів, тварин, а у деяких випадках - дій інших людей. Не буде стану крайньої необхідності, якщо небезпечна ситуація є наслідком поведінки особи, що опинилась у цій ситуації. Якщо небезпеку становить суспільне небезпечне посягання іншої особи, то дії, вчинені для відвернення такої небезпеки, оцінюються за правилами необхідної оборони (ст. 36). Проте у випадках, коли небезпечна ситуація є наслідком раніше вчиненого суспільне небезпечного діяння, правомірність дій, вчинених для її відвернення, має визначатись за правилами крайньої необхідності;

2) небезпека є наявною, тобто такою, що безпосередньо загрожує завданням шкоди зазначеним об'єктам або вже її завдає;

3) небезпека є дійсною, тобто існує реально, а не в уяві особи. Проте у випадку, коли особа на могла, виходячи з обставин справи, усвідомлювати відсутність небезпеки, вчинене нею розцінюється як вчинене в стані крайньої необхідності. Якщо особа не усвідомлювала, але могла усвідомити відсутність небезпеки, вона підлягає кримінальній відповідальності;

4) небезпека у даній обстановці не може бути відвернена чи усунута іншим шляхом, окрім заподіяння шкоди;