Види звільнення від кримінальної відповідальності.

Не дивлячись на, по суті, однакові правові наслідки факту застосування щодо особи будь-якого виду звільнення від кримінальної відповідальності, важливе значення має той факт, на яких умовах воно здійснюється стосовно особи. Велика кількість видів звільнення від кримінальної відповідальності, які існують у чинному законодавстві, ставить перед правозастосовцями важливе практичне завдання правильного й точного вибору його виду в кожному конкретному випадку. Вирішенню цього питання сприяє класифікація видів цього звільнення.

За сферою поширення виділяють:

1) загальні види звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені в Загальній частині КК України (статті 45-49, 97,106);

2) спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені в Особливій частині КК України (ч. 2 ст. 111; ч. 2 ст. 114; ч. 3 ст. 175; ч 4 ст. 212; ч 4 ст. 212-1; ч 2 ст. 255; ч. 2 ст. 258-3; ч, 6 ст. 260; ч. 3 ст. 263; ч. 4 ст. 289; ч. 4 ст. 307; ч 4 ст. 309- ч 4 ст. 311; ч. 3 ст. 369; ч. 4 ст. 401).

За характером можливості звільнення від кримінальної відповідальності виділяють:

1) обов’язкові (імперативні) види звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45, 46; частини 1, 2 ст. 49; частини 1, 2 ст. 106; ч. 2 ст. 111; ч. 2 ст. 114; ч. 3 ст. 175; ч. 4 ст. 212; ч 4 ст. 212-1; ч. 2 ст. 255; ч. 2 ст. 258-3; ч. 6 ст. 260; ч. 3 ст. 263; ч. 4 ст. 289; ч. 5 ст. 307; ч. 4 ст. 309; ч. 4 ст. 311; ч. З ст. 369; ч. 4 ст. 401 щодо статей 45, 46; частини 1, 2 ст. 49). У цих випадках, за наявності згоди особи, суд зобов’язаний звільнити її від кримінальної відповідальності.

2) необов’язкові (факультативні, диспозитивні) види звільнення від кримінальної відповідальності (статті 47, 48, ч. 4 ст. 49; 97, а також ч. 4 ст. 401 (щодо статей 47, 48, ч. 4 ст. 49). У цих випадках, за наявності згоди особи, суд має право звільнити її від кримінальної відповідальності.

За ознаками наявності чи відсутності певних умов звільнення від кримінальної відповідальності виділяють:

1) умовне звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 47 - за умови, що особа протягом року із дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадський порядок); ст. 97 (якщо суд визнає, що виправлення неповнолітнього можливе без застосування покарання, застосувавши до нього примусові заходи виховного ха­рактеру), ч. 4 ст. 401 (лише щодо ст. 47);

2) безумовне звільнення від кримінальної відповідальності без жодних умов (статті 45 46, 48, 49, 106; ч. 2 ст. 111; ч. 2 ст. 114; ч. 3 ст. 175; ч. 4 ст. 212; ч 4 ст. 212-1; ч. 2 ст. 255; ч. 2 ст. 258-3; ч. 6 ст. 260; ч. 3 ст. 263; ч. 4 ст. 289; ч. 4 ст. 307; ч. 4 ст. 309; ч. 4 ст. 311; ч 3 ст. 369; ч. 4 ст. 401 (щодо статей 45,46,48, 49).

Залежно від характеру виникнення умов звільнення від кримінальної відповідальності виділяють:

1) види звільнення від кримінальної відповідальності, умови застосування яких виникають у зв’язку з наявністю визначених законом подій - статті 48,49, 97, 106; ч. 4 ст. 401 (щодо статей 48, 49);

2) види звільнення від кримінальної відповідальності, умови застосування яких пов’язані з позитивною посткримінальною поведінкою особи (статті 45-47: ч. 2 ст. 111; ч 2 ст. 114; ч 3 ст. 175; ч. 4 ст. 212; ч 4 ст. 212-1; ч. 2 ст. 255; ч. 2 ст. 258-3; ч. 6 ст. 260; ч. 3 ст. 263; ч. 4 ст. 289; ч. 4 ст. 307; ч. 4 ст. 309; ч. 4 ст. 311; ч. 3 ст. 369; ч. 4 ст. 40 (щодо статей 45-47).

Закон передбачає чотири види звільнення від кримінальної відповідальності:

1) у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45),

2) у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46),

3) у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47),

4) у зв'язку зі зміною обстановки (ст. 48).

Звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється і на підставі акта амністії або помилування, але за своєю юридичною природою амністія і помилування є водночас і видами звільнення від покарання (ст. 86, ст. 87). Тому їх зміст буде розглянуто в главі XX.

Крім зазначених видів можливого звільнення від кримінальної відповідальності, закон передбачає за наявності певних підстав спеціальні види обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення деяких злочинів, що виписані в Особливій частині Кодексу, зокрема, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 307, ч. 3 ст. 369 КК.

Підставами загальних видів звільнення від кримінальної відповідальності є:

1) вчинення злочину вперше, тобто не лише у випадку фактичного вчинення злочину перший раз, а й знову після закінчення строку давності або після погашення чи зняття судимості за раніше вчинений злочин,

2) вчинений злочин, за вимогами ст. 45-46, має бути невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, а за вимогами ст. 47-48 КК - невеликої або середньої тяжкості.

 

69. Давність притягнення до кримінальної відповідальності.

Звільнення від кримінальної відповідальності за давністю - це проміжок визначеного законом строку, що минає з моменту вчинення злочину і до моменту набрання обвинувальним вироком законної сили. Це такий сплив часу, який поглинає суспільну небезпеку злочину та суспільну небезпеку особи, яка вчинила такий злочин.

Нагадаємо, що основне завдання кримінального правосуддя - виконувати положення закону шляхом, як правило, осуду і покарання тих, хто його порушує. Виконання цього завдання у галузі державної каральної політики приносить бажані наслідки, якщо судовий осуд і покарання злочинця настає безпосередньо за вчиненим злочином. Якщо ж покарання відокремлено від вчиненого злочину значним проміжком часу, то воно малоефективне і майже втрачає свою мету. В такому разі мета покарання, небезпека вчиненого і особи поглинаються всесильною дією часу. Покарання стає марним, тому притягнення винного до кримінальної відповідальності виключається.

Відповідно до ст. 49 КК, особа, яка вчинила злочин, не підлягає кримінальній відповідальності за наявності трьох умов:

1) якщо з моменту вчинення злочину до дня набрання вироком законної сили минув установлений законом строк;

2) якщо особа, що вчинила злочин, не ухиляється від слідства або суду;

3) якщо така особа до закінчення визначених законом строків не вчинить нового злочину.

Зазначимо, що таке звільнення застосовується, по-перше, до всіх злочинів і, по-друге, строки давності звільнення від кримінальної відповідальності диференційовано головним чином залежно від ступеня класифікації злочинів та виду покарання. При цьому дані щодо особи, яка вчинила злочин, не мають значення для застосування давності.

Закон передбачає два види строків давності - граничний строк (ч. 2 ст. 49), якщо особа, що вчинила злочин, не ухиляється від слідства або суду і з часу вчинення злочину минуло 15 років і давність не була перервана вчиненням нового - середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого - злочину, і диференційований строк (ч. 1 ст. 49).

Тобто особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком суду законної сили минули такі строки:

1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом передбачене покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі;

3) сім років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

4) п'ятнадцять років - у разі вчинення тяжкого злочину;

5) двадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

В усіх випадках перебіг строків давності починається з дня вчинення злочину (дії або бездіяльності). Для так званого продовжуваного злочину, що складається з кількох дій, таким днем вважається день вчинення останнього діяння, а для триваючого злочину - день його припинення (наприклад, день явки з повинною, день затримання органами влади). Кінцевим моментом спливу строку давності звільнення від кримінальної відповідальності вважається день набрання вироком законної сили.

Особа піддягає звільненню від кримінальної відповідальності й до дня винесення вироку суду, якщо строк давності за вчинений нею злочин сплив у день розгляду справи в суді або в день затримання такої особи правоохоронними органами.

Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у законі строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому разі починається з моменту вчинення нового злочину (ч. 3 ст. 49 КК).

Це означає, що частина строку давності, яка минула, втрачає своє значення. Строк давності починається заново, з моменту вчинення нового злочину і спливає самостійно, при цьому водночас і паралельно з моментом спливу давності за вчинення нового злочину, тобто строк давності за кожний з цих злочинів обчислюється самостійно з моменту вчинення нового злочину.

Відповідно до ч. 2 ст. 49 перебіг давності зупиняється, коли особа, яка вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. У цьому разі перебіг давності відновлюється з моменту затримання особи або явки її з повинною. Це означає, що строк, протягом якого особа, яка вчинила злочин, ухилялася від слідства або суду, в строк давності не зараховується.

Строк же, який минув з моменту вчинення злочину, і до моменту ухилення винного від слідства і суду, не втрачає свого значення (на відміну від переривання давності), він приєднується до загального строку давності, перебіг якого було поновлено після затримання особи або явки її з повинною.

Особою, яка переховується від слідства або суду, може бути лише особа, яка вважається підозрюваною, обвинуваченою або підсудною щодо вчиненого злочину. Така особа навмисно ухиляється від кримінальної відповідальності, що зумовлює необхідність оголошення розшуку такої особи. Особа не може вважатися такою, що переховується від слідства або суду, якщо вона не була визнана у встановленому законом порядку як підозрювана, обвинувачена чи підсудна щодо вчиненого злочину.

Законом передбачено окремий порядок звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку зі спливом строку давності щодо вчинення нею особливо тяжкого злочину, за який за законом може бути призначено довічне позбавлення волі. Питання про застосування давності в цьому випадку вирішується судом. Якщо суд, зазначається у ч. 4 ст. 49 КК, не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і замінюється позбавленням волі на певний строк.

Виняток із загальних правил при застосуванні строку давності притягнення до кримінальної відповідальності становлять норми міжнародного права про незастосування строків давності до злочинів проти миру, людства та воєнних. Визначення цих злочинів дано в ст. 6 Статуту Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі від 8 серпня 1945 р.

Злочинами проти миру вважаються, зокрема, планування, готування, розв'язування чи ведення агресивної війни або війни на порушення міжнародних договорів; воєнними злочинами є порушення законів і звичаїв війни - вбивства, мордування або вивезення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованої території, вбивство або мордування військовополонених або осіб, які перебувають у морі, вбивство заручників, безглузде руйнування міст і сіл, не викликане воєнною необхідністю спустошення; злочинами проти людства визнаються: вбивство, винищення, поневолення, заслання й інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до чи під час війни, або переслідування за політичними, расовими чи релігійними мотивами з метою здійснення або в зв'язку з будь-яким злочином, що підлягає юрисдикції Трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони вчинені.

Відповідно до положень Конвенції про незастосування строків давності щодо воєнних злочинів і злочинів проти людства, строки давності не застосовуються до воєнних злочинів і злочинів проти людства незалежно від часу їх вчинення.

За цими нормами міжнародного кримінального права, у ч. 5 ст. 49 КК закріплено положення, згідно з яким давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, а саме: планування, підготовки, розв'язання та ведення агресивної війни (ст. 437), порушення законів та звичаїв війни (ст. 438), застосування зброї масового знищення (ст. 439), геноциду (ст. 442).

 

70. Поняття покарання та його цілі за кримінальним законодавством України.

Покарання є логічним, найбільш характерним наслідком вчинення злочину. Воно є методом кримінально-правової боротьби зі злочинністю.

В ч. 1 ст. 50 КК України дається визначення покарання, під яким розуміється захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Цілі покарання (або складові мети покарання) становлять:

а) Кара – розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізичним та юридичним особам. Засуджений розплачується за це обмеженням своїх прав і свобод. Під карою ми розуміємо заподіяння страждань і втрат винному, а тому цілком підтримуємо тезу про неможливість визнання кари метою покарання. Це цілком відповідає ч. 3 ст. 50 КК, де передбачено, що покарання не має на меті заподіяти фізичні страждання чи приниження людської гідності.

б) Мета виправлення засудженого полягає у тому, щоб, впливаючи на нього під час виконання призначеного судом покарання, так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливу для суспільства особу, хоча б і шляхом засвоєння ним неминучості відбування більш тяжкого покарання за вчинення нового злочину (так зване юридичне виправлення).

в) Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого (спеціальна превенція) полягає в тому, щоб поставити особу в такі умови, за яких вона, навіть бажаючи вчинити злочин, не могла б цього зробити.

г) Запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб (загальна превенція) полягає в попередженні злочинів з боку невизначеного кола осіб, які схильні до вчинення злочину і не відкидають можливості досягти своїх цілей вчиненням злочину, шляхом застосування покарання до осіб, які злочин вчинили.

Кримінальне покарання за своєю сутністю може об’єктивно спричинити фізичні або моральні страждання засудженому, але таке насильство є правомірним. Воно не повинне супроводжуватися знущаннями, катуванням, приниженням людської гідності тощо. Інакше воно стало б проявом жорстокості і зла, викликом суспільній моралі. Держава ж, навпаки, звертається до злочинця з вимогами зусиллями волі змінити свою протиправну поведінку на правослухняну. Покарання не заперечує позитивних якостей особи, яка вчинила злочин, а лише намагається примусити її діяти в подальшому позитивно і не порушувати закон. Примус може бути як фізичним, так і психічним і реалізується режимом відбування покарання. Саме в режимі встановлюється відповідний комплекс правил, які містять обмеження і втрати, що застосовуються до засудженого (фізична ізоляція від суспільства; фізичні, моральні, майнові обмеження; порядок та умови виконання покарань тощо).

Отже, покарання – це захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину і полягає в передбаченому законом обмеженні прав та свобод засудженого. Всі цілі покарання нерозривно взаємопов’язані і будь-яке покарання має призначатися з розрахунком досягнення кожної мети окремо і всіх їх разом узятих.

Стаття 50 КК України говорить: «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не лише кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність».

Таким чином, до ознак кримінального покарання слід віднести:

· це захід примусу;

· застосовується від імені держави лише за вироком суду;

· застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;

· полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмежені прав і свобод засудженого.

Головною ознакою кримінального покарання є те, що воно є заходом примусу. Примус, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою обов’язку неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Покарання є особливою формою державного примусу і тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру, примусові заходи виховного характеру.

Другою його ознакою є те, що зазначений примус застосовується від імені держави та обов'язково за вироком суду. Тобто суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з конкретних обставин справи, робить висновок про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, строк, розмір. Жодний інший орган держави не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну відповідальність.

Наступна ознака кримінального покарання полягає в тому, що воно застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Це важливе положення кримінального закону конкретизує принципову ідею, закладену у ст. 62 Конституції України, згідно з якою особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ще однією ознакою кримінального покарання є те, що воно полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Вона ґрунтується на положеннях ст. 63 Конституції України і, розглядаючи цю ознаку, слід мати на увазі дві суттєві обставини. По-перше, обмеження прав і свобод засудженого є засобом реалізації карного призначення кримінального покарання. Те, що кара входить до змісту кримінального покарання, окрім того, про що йшлося стосовно примусу, прямо випливає з тексту ч. 2 ст. 50 КК, де зазначається, що покарання "має на меті не тільки кару". Отже, саме обсяг обмеження прав і свобод засудженого визначає те, чи буде передбачена законом кара більшою, чи, навпаки, меншою, тобто – більш м'якою.

 

71. Систем покарань, класифікація покарань.

Система покарань - це визначені у кримінальному законі види покарань, які розташовані відповідно до ступеня їхньої тяжкості (суворості).

В основу побудови системи покарань раніше діючого КК України 1960 року було покладено критерій їх порівняльної тяжкості за традиційним низхідним принципом - від більш суворих до менш суворих видів покарань. Цей принцип деякою мірою орієнтував суд на застосування більш суворих видів покарань.

Інший, більш гуманний принцип (від найменш суворого до найбільш суворого виду покарання) має система Кримінального кодексу України 2001 року. Такий підхід до створення системи покарань свідчить про подальший розвиток принципів гуманізму і справедливості покарання. Така система певною мірою є орієнтиром для судів стосовно того, що суд лише за неможливості (виходячи з обставин справи і особистих властивостей винного) застосувати більш м'який вид покарання має застосовувати більш суворий вид покарання.

Характерними ознаками системи покарань є те, що вона:

а) включає вичерпний перелік видів покарань, і лише ним має керуватися суд при визначенні покарання;

б) визначає розміщення видів покарань залежно від тяжкості кожного з них;

в) допускає в деяких випадках перехід (заміну) від одного виду покарання до іншого, більш м'якого виду покарання (ст. 69 КК);

г) передбачає певне співвідношення видів покарань між собою.

При побудові системи покарань необхідно керуватися наступними відправними положеннями (принципами):

1) Принцип гуманізму, суть якого полягає, перш за все, в тому, що при побудові системи покарань необхідно враховувати чинник сили і періоду часу впливу покарання.

2) Принцип визначеності кожного виду покарань, - істота якого полягає в чіткому встановленні в кримінальному законі для них точних розмірів і строків, а також обсягу позбавлень і обмежень прав і свобод засудженого;

3) Принцип відновлюваність включаються в систему видів покарань, - згідно з яким засуджений міг би розраховувати на відшкодування понесеного матеріального і морального збитку (повернення втраченого, відшкодування матеріальної шкоди) у випадках судової помилки та реабілітації. Цьому принципу в даний час не відповідає включення в систему покарань смертної кари. Ймовірно, тому смертна кара названа на ч.2 ст.20 Конституції РФ і в ст.59 КК винятковою мірою покарання;

4) Принцип доцільною і достатньої репресивності включаються в систему видів покарань, - які повинні бути спрямовані на особу винного, а не на членів її сім'ї чи близьких йому людей. Зміст даного принципу полягає, перш за все, в тому, що покарання, що вводяться в систему покарань, повинні забезпечувати доцільне і досить ефективний вплив саме на особистість засудженого, з урахуванням вчиненого, при цьому по можливості виключати або стримувати моральне і фізичне приниження близькі винного;

5) Принцип неприпустимість включення в систему видів покарань, які не мають ні розміру, ні терміну, що виключає індивідуалізацію покарання судом (ст.48 КК);

6) Принцип економії при побудові системи видів покарань, - істота якого полягає в підборі та закріплення у КК таких видів покарань, які не вимагають великих матеріальних витрат при їх виконанні спеціальними органами держави;

7) Принцип врахування історичних традицій законодавства, моральних та релігійних поглядів народу, - істота якого зводиться до вимоги зберігати історично підтверджені на практиці види покарання, що відповідають очікуванням народу;

8) Принцип справедливості при розташуванні в даній системі окремих видів покарань за ознакою їх тяжкості, - згідно з яким необхідно ретельно зважувати і враховувати уявлення населення про співвідносних їх тяжкості при визначенні місця кожному виду покарання в системі видів покарань;

9) Принцип неприпустимість включення в систему покарань, так званого декларативного характеру (тобто таких, які ні суддями, ні населенням не сприймаються як виду покарання і тому не застосовуються на практиці);

10) Принцип використання досвіду зарубіжних держав;