Заподіяння злочином тяжких наслідків (п.5 ст.67 КК) враховується судом при призначенні покарання як обставина, що обтяжує відповідальність.

 

26. Поняття причинного зв’язку та його значення в кримінальному праві. Теорії причинного зв’язку.

Причинний зв’язок – це ознака об’єктивної сторони не всіх, а лише так званих «матеріальних» складів злочинів. При вчиненні злочину, який має «матеріальний» склад, завжди необхідно встановити причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) та злочинними наслідками, які настали. Особа може, згідно з законом, відповідати лише за ті наслідки, які були причинно обумовлені її поведінкою. Якщо ж причинний зв’язок між дією (бездією) і наслідками, що настали відсутній, то особа не може бути за них відповідальною.

В кримінально-правовій практиці причинний зв'язок встановлюється між суспільно небезпечним діянням і певними змінами, які воно створило в реальному світі. Тому для вирішення цього завдання потрібно:

1. Встановити всі ознаки певного діяння, визначити, його можливості створити, спричинити такі наслідки, переконатися, що діяння дійсно було вчинено і саме цією особою.

2. Встановити особливості та ознаки спричинених наслідків, що мають характер суспільно небезпечної шкоди, їх розмір, тяжкість, кількість та час настання.

3. Встановити між ними причинний зв'язок чи доказати його відсутність.

Наука кримінального права не має і не утворює свого особливого юридичного поняття причинного зв’язку. У кримінальному праві лише конкретизується філософське поняття стосовно тих подій та явищ, які мають кримінально-правове значення.

Причинний зв’язок як ознака складу злочину має загальні риси, властиві будь-якому причинному зв'язку між яви­щами природи чи суспільства, а також і специфічні ознаки, відмінні від зв'язків іншого типу.

Слідчі та судові працівники, встановлюючи причинний зв'язок між поведінкою винного та злочинними наслідками, керуються цими загальними філософськими положеннями, а також враховують деякі додаткові вимоги, що містяться в кримінально-правових нормах.

Наука кримінального права виділяє три основні теорії (концепції) причинного зв’язку:

– теорія еквівалентності “conditio sine gua non” (“умова, без якої немає”): певний фактор, без якого не було б наслідку; необхідна умова злочинного результату та підстава для висновку про наявність причинного зв’язку;

– адекватності причини: визнає такими, що мають кримінально-правове значення, тільки “типові” причини;

– необхідного спричинення: діяння передує наслідку за часом, діянню внутрішньо властива неминучість або реальна можливість настання наслідку, діяння породжує наслідок, наслідок породжується саме цим діянням, а не діями інших осіб та інших зовнішніх сил.

Теорія еквівалентності визнає причинний зв’язок між діяннями людини та наслідками, що настали, в усіх тих випадках, коли ці діяння були необхідною попередньою умовою (conditio sine qua non) наслідків.

Чи була така умова дійсно необхідною попередньою умовою наслідків, які настали, встановлюється методом уявного виключення. Суть цього методу полягає в наступному: із усіх попередніх умов уявно виключаються конкретні дії, якщо при цьому з’ясується, що без цих дій наслідки чи зовсім не настали б, чи вони б мали зовсім інший характер, то це свідчить, що ці дії були необхідною умовою наслідків, які настали.

Згідно з теорією еквівалентності, причиновий зв’язок не виключається:

– якщо наслідки настали лише завдяки особливим власти­востям (фізичним або психічним) потерпілого;

– якщо між початковими діями та наслідками, що настали, приєдналися й діяли сили природи, приєдналася діяльність потерпілого чи інших осіб.

Теорія еквівалентності була панівною в Німеччині, Росії, Австрії. Тепер вона переважає в законодавстві Японії.

Згідно з теорією адекватної причинності причиною злочинного наслідку можуть бути лише дії особи, що взагалі, а не лише в цьому конкретному випадку, здатні спричинити такі наслідки. Причинного зв’язку між діями та наслідками, що настали, немає, якщо ці наслідки не адекватні діям.

Тож теорія адекватної причиновості відхиляє об’єктивний характер причинного зв’язку та замінює його суб’єктивним уявленням про типо­вість чи нетиповість злочинних наслідків від вчинених цією особою дій. Недолік теорії адекватної причинності в тому, що вона вирішення питання про причинний зв’язок повністю віддає на розгляд суду й не дає наукових для цього підстав, тобто, вона не дає суду певних критеріїв для виснов­ків і міркувань про причинний зв’язок як ознаку об’єктив­ної сторони злочину.

Теорія необхідного спричинення визнає причинний зв’язок лише в тому випадку, коли діяння передує наслідку за часом, йому внутрішньо властива неминучість або реальна можливість настання наслідку, воно породжує наслідок, а наслідок породжується саме цим діянням, а не поведінкою інших осіб та інших зовнішніх сил. Ця теорія поширена у вітчизняній кримінально-правовій науці.

Для правильного встановлення наявності чи відсутності причинного зв'язку необхідно дотримуватися правил:

1. Причина в часі завжди передує наслідкам. Не може бути причиною те явище, яке відбулося після наслідків. Суспільно небезпечне діяння передує в часі злочинним наслідкам, діяння є тією необхідною умовою, яка підготувала і визначила можливість настання наслідків. Відсутність такої послідовності свідчить про те, що діяння не може бути причиною певних наслідків. Наприклад, І. звинувачувався в тому, що через його злочинну недбалість простояли залізничні вагони, чим була заподіяна значна шкода підприємству. Але під час судового розгляду справи було встановлено, що вагони простояли ще до того, як І. було призначено на посаду начальника станції.

В той же час треба мати на увазі, що після цього – ще не свідчить, що це за причиною цього, оскільки певні наслідки можуть бути породжені різними причинами (post hoc non est propter hoc). Одна лише зовнішня послідовність подій не може бути підставою для встановлення причинного зв'язку.

2. Для визнання діяння причиною злочинних наслідків необхідно встановити, що воно не тільки передувало наслідкам, але що ці наслідки були заподіяні, спричинені саме цим діянням, а не іншим. Причиною є лише те діяння, яке створило можливість і умови настання наслідків, яке обумовило їх настання і зробило дійсними, тобто забезпечило їх здійснення, реалізацію.

3. Причинний зв’язок між конкретними діями та їх наслідками є там, де ці дії були необхідною умовою їх настання (conditio sine qua non) – умова, без якої не може бути таких наслідків. Якщо ж діяння не було необхідною умовою настання певних наслідків, то причинний зв'язок між ними відсутній

4. Дія чи бездіяльність можуть бути причиною лише за умови, що наслідки, які настали, є необхідними, а не випадковими. Зв'язок між дією та наслідком, будучи завжди об'єктивним, для конкретного діяння може бути необхідним або випадковим. Деякі криміналісти вважають, що відповідальність повинні тягти і ті наслідки які були випадковими, але зміст необхідних і випадкових наслідків та їх юридична оцінка не дають підстав для такого висновку і тому його відхиляють.

Необхідний причинний зв’язок між діями і наслідками має місце лише при перетворенні реальної можливості настання наслідків в дійсність. Тільки такий причинний зв'язок визнається в кримінальному праві ознакою об'єктивної сторони злочину.

Причинний зв’язок є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочинів не тільки таких, що вчинюються дією, але й таких, що вчинюються бездіяльністю. Бездіяльність може бути не лише умовою, а й причиною певних наслідків. Бездіяльність однієї особи певним чином обумовлює поведінку іншої особи, може змушувати її бездіяти або чинити якісь дії. Ще більше значення бездіяльність має в світі техніки, де вона може бути причиною багатьох суспільно небезпечних наслідків. Багато суспільно небезпечних діянь може бути вчинено бездіяльністю особи, на яку покладено обов'язок вчинити певні дії, необхідні для нормальної роботи державного апарату, виробничого колективу, для охоро­ни здоров'я людей і т. ін.

Отже, причинним зв’язком в кримінальному праві називається такий зв’язок між суспільними явищами, при якому одне явище (суспільно небезпечне діяння) закономірно, з внутрішньою необхідністю утворює інше явище – злочинні наслідки. При цьому перше з них є причиною, а друге – наслідками. Таким чином, в кримінальному праві за загальним правилом, кримінальна відповідальність настає за причинно обумов­лені злочинні наслідки, тобто за злочинне спричинення суспільно небезпечної шкоди. Разом з тим, в окремих випадках кримінальна відповідальність настає не за злочинну спричиненість шкоди, а за злочинну обумовленість її, тобто за таку бездіяльність, яка не була причиною, а лише умовою настання суспільно небезпечної шкоди.

Умови – це такі явища, які самі не здатні, не спроможні породити певні наслідки, але які сприяють їх настанню. Умови грають важливу роль у розвитку причинного зв’язку – вони можуть значно полегшувати дію причини або перешкоджати їй.

Причинний зв’язок в кримінальному праві має значення лише стосовно протиправної дії чи бездіяльності. Встановлювати причинний зв’язок між легальними діями та їх наслідками не має кримінально-правового сенсу. Причинний зв’язок є обов’язковою ознакою складу злочину не тільки в діях виконавця злочину, але і в злочинних діях співучасників.

У доктрині кримінального права виділяють наступні види необхідного причинного зв’язку, що мають кримінально-правове значення:

1. Причинний зв’язок при безпосередньому заподіянні. Такий зв’язок іноді називають прямим причинним зв’язком. Наприклад, удар рукою, який потягнув середньої тяжкості тілесне ушкодження.

2. Опосередкований необхідний причинний зв’язок. Він має місце, коли суб’єкт для спричинення суспільно небезпечних наслідків застосовує різні механізми, пристосування, інші засоби чи використовує поведінку інших осіб, які не є суб’єктами злочину або тварин.

3. Необхідний причинний зв’язок при співучасті. Він має місце, коли дії співучасників у виді організатора, підбурювача чи пособника перебувають у зв’язку зі злочином, вчиненим виконавцем.

4. Необхідний причинний зв’язок за наявності особливих умов на боці потерпілого. Він має місце, коли такі умови виступають каталізаторами (прискорювачами) настання суспільно небезпечних наслідків. Це можуть бути стан сп’яніння, хвороба потерпілого тощо.

27. Факультативні ознаки об’єктивної сторони складу злочину, їх значення.

Будь-яка поведінка людини пов'язана з певними зовнішніми обставинами: місцем, часом, способом виявлення поведінки та обстановкою, в якій вчиняються певні дії, у тому числі і злочин. У науці кримінального права ці обставини мають назву "факультативні ознаки" об'єктивної сторони складу злочину, а це означає, що вони можуть бути як обов'язковими, так і необов'язковими при встановленні певного складу злочину. Якщо місце, час, спосіб або обстановка вчинення злочину не виписані у статті кримінального закону, то вони не є обов'язковими ознаками такого складу злочину і не мають значення для кваліфікації.

Зазначимо, що і в цьому разі згадані вище обставини впливають на кримінальну відповідальність і враховуються судом як такі, що пом'якшують або обтяжують покарання (відповідно до ч. 1 ст. 66; п.п. 10, 11 і 12 ст. 67).

Обставини, що аналізуються, стають обов'язковими ознаками об'єктивної сторони складу злочину лише тоді, коли вони зазначені в Кримінальному кодексі. В одному випадку ці обставини зазначені в законі як такі, що надають конкретному складу злочину більш тяжкого (кваліфікованого) виду (зокрема, ч. 2 ст. 194, ч. 2 ст. 248, ч. 2 ст. 403, ч. З ст. 408), в іншому - як такі, що використовуються для досягнення злочинного наслідку, зокрема, вчинення злочину спеціальним способом (ч. 1 ст. 185, ч. 1 ст. 187, ч. 1 ст. 190).

Місце вчинення злочину - це зазначена в законі певна територія, на якій вчиняється злочин. Наприклад, це митний кордон (ст. 201), територія заповідника (ч. 1 ст. 248), поверхня і надра морського дна підводних районів, які прилягають до узбережжя або островів, що має назву "континентальний шельф" України (ст. 244), поле бою (ст. 432).

Час вчинення злочину - це означений у законі проміжок часу, протягом якого може бути вчинено злочин. Наприклад, такі злочини, як перешкоджання здійсненню виборчого права та роботі виборчої комісії (ст. 157), неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158), порушення таємниці голосування (ст. 159) можуть бути вчинені лише під час проведення виборчої кампанії. Вчинення багатьох військових злочинів у воєнний час надає таким злочинам тяжкого (кваліфікованого) виду.

Обстановка вчинення злочину - це певні об'єктивні умови (події), в оточенні яких, з використанням яких чи створенням яких вчиняється злочин. Зовнішні компоненти обстановки вчинення злочину іноді безпосередньо зазначено в законі. Наприклад, вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій вважається обставиною, що обтяжує покарання (п. 11 ст. 67). У багатьох статтях XIX розділу КК передбачене більш суворе покарання за військові злочини, вчинені у бойовій обстановці.

При вчиненні злочинів з необережності виникає потреба встановити, чи могла особа в даній обстановці передбачити наслідки своєї поведінки. Місце, час та обстановка вчинення злочину не можуть вважатися причиною настання злочинних наслідків, вони є самостійними ознаками об'єктивної сторони складу злочину і нерідко використовуються злочинцем як необхідна умова вчинення злочину.

Спосіб вчинення злочину - це застосування або використання злочинцем певних прийомів, методів, послідовних рухів під час вчинення злочину. Спосіб злочинного діяння може виявитися у різній формі: таємні або відкриті дії, обман, фізичне або психічне насильство, підпал, вибух, отруєння, використання властивостей зовнішніх сил (наприклад, електричного струму або джерел іонізуючого випромінювання, радіоактивних речовин і ядерних матеріалів).

Спосіб вчинення злочину істотно впливає на ступінь і характер небезпечного діяння, тому він описаний у багатьох основних та кваліфікованих складах злочину. У диспозиції відповідних статей він описаний по-різному, зокрема: а) як єдиний спосіб вчинення конкретного злочину. Так, склад злочину крадіжки чужого майна буде лише тоді, коли заволодіння майном було вчинено таємним способом (ч. 1 ст. 185); б) як альтернатива. Наприклад, кваліфікований вид складу злочину - умисне знищення або пошкодження майна буде, зокрема, тоді, коли таке діяння вчинено шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом (ч. 2 ст. 194 КК).

Для притягнення особи до кримінальної відповідальності необхідно встановити не лише характерний для даного складу спосіб вчинення діяння, а й те, що злочинні наслідки настали саме через дії, вчинені таким способом. Часто лише за способом вчинення злочину можна розмежувати суміжні склади злочину. Наприклад, різні форми розкрадання майна (крадіжка, грабіж, шахрайство, розбій) різняться між собою способом вчинення цих злочинів.

28. Поняття місця скоєння злочину, його значення.

Спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину як ознаки об'єктивної сторони складу злочину мають різне значення залежно від того чи віднесені вони законом про кримінальну відповідальність до ознак певного складу злочину.

Якщо ці ознаки включені в диспозицію статті законом про кримінальну відповідальність, то вони є обов'язковими для цього складу злочину і мають вирішальне значення для підстав кримінальної від­повідальності та кваліфікації злочину. Якщо ж ці ознаки в диспозиції норми не передбачені, то для одних складів вони байдужі, а для інших мають значення для визначення ступеня суспільної небезпечності злочину та призначення міри покарання.

Спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину як його об'єктивні ознаки мають особливе значення. Незалежно від того, чи є ці ознаки обов'язковими для певного злочину, чи лише факультативними, вони повинні бути ретельно досліджені в кожній кримінальній справі. Без цього розслідування кримінальної справи не буде повним і всебічним, оскільки спосіб, місце, час, знаряддя та обстановка вчинення злочину – важливі обставини будь-якого злочину. Вони істотно впливають на всі інші ознаки злочину, дають можливість з'ясувати і визначити:

1) його суспільну небезпечність;

2) винність;

3) мотиви вчинення злочину;

4) мету його вчинення та багато інших ознак.

Місце, час та знаряддя, наприклад, вбивства не зазначені в статті 115 КК. Але їх значення для кваліфікації цього злочину може бути вирішальним, наприклад, для встановлення вини (умисно чи необережно діяла винна особа), для відмежування замаху на вбивство від заподіян­ня потерпілому тілесних ушкоджень, а значить і для призначення міри покарання.

Місце вчинення злочину – це певна територія, де було розпочато і закінчено діяння або настав злочинний результат. У ряді складів злочинів місце їх вчинення є обов’язковою ознакою. У статтях Особливої частини КК місце вчинення злочину описується по-різному – як певна загальна територія (ст. 268 – територія Україна); як географічне поняття (ст. 240 – надра); як територія, на якій людина проживає чи займається певною діяльністю (ст. 278 – річкове, морське або повітряне судно); як територія, на яку поширюється чітко визначений правовий режим (ст. 248 – заповідники, території й об’єкти природно-заповідного фонду).

Своєрідним поєднанням місця, часу та обстановки є ситуація вчинення злочину. Наприклад, поняття "час бою" означає не лише певний проміжок часу, а й наявність подій, що мають соціальне значення. Так само не охоплюються терміном "місце вчинення злочину" такі ситуації, як "поле бою", "район воєнних дій" (статті 433, 435). У таких випадках законодавцем звертається увага не тільки на територію вчинення злочину, а й на події, що в цей час відбуваються ("бій", "воєнні дії" тощо). Ситуацію як ознаку об'єктивної сторони складу злочину включає і ст. 428 (Залишення гинучого військового корабля). Специфічною є ситуація вчинення хуліганства – вона обов'язково передбачає у певному поєднанні з іншими умовами або прилюдність, або певні події, за яких вчи­няється цей злочин, або громадське місце.

Місце, час та обстановка утворюють кількісну сторону ситуації у різних комбінаціях. Постійною при цьому є наявність хоча б двох із цих компонентів. Якісна сторона ситуації залежить від того, які саме компоненти вона охоплює. Наприклад, визначаючи ситуацію вчинення злочину, передбаченого ст. 284 (Неподання допомоги судну і особам, що зазнали лиха), законодавець акцентує увагу на фізичних властивостях простору, де вчиняється злочин – море або інший водний шлях. Крім того, ця ситуація вирізняється і специфікою обстановки – наявністю таких подій, як зіткнення суден або зустріч осіб, що зазнали лиха.

Для ситуації характерне діалектичне поєднання компо­нентів, які вона охоплює. Вони ніби доповнюють один одного, зумовлюють якісно новий зміст зовнішнього оточення злочинного діяння, збільшують або зменшують комплекс норм, що забороняють якісь дії або вимагають певної поведінки, впливають на ступінь суспільної небезпеки вчиненого.

У реальній дійсності злочинна дія (бездіяльність) завжди характеризується місцем, часом, обстановкою і способом його здійснення. Ці об’єктивні ознаки, безвідносно до того, зазначені чи не зазначені в законі при описі відповідної форми (виду) злочинної поведінки, притаманні будь-якому злочину. Причому місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя і засоби вчинення злочину різним чином співвідносяться із суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю). Так, місце, час, обстановка вчинення злочину, узяті в їхній сукупності, виступають у ролі об’єктивно-предметних умов, у яких розвивається і вчинюється злочинне діяння. Вони характеризують останнє, так сказати, зовні, із зовнішньої його сторони і свідчать про те, у якому місці, протягом якого часу, у якій об’єктивній обстановці вчинена злочинна дія (бездіяльність).

Потрібно також зауважити, що спосіб злочину, а також місце, час і обстановка вчинення злочину притаманні будь-якому злочинному діянню (дії чи бездіяльності) і виступають в ролі постійних ознак, що мають місце завжди, у всіх випадках, при вчиненні будь-якого злочину. Саме тому в ст. 64 КПК України зазначено, що час, місце, спосіб вчинення злочину, які характеризують подію злочину підлягають доведенню у кожній кримінальній справі.

29. Поняття та ознаки суб’єкту злочину.

Злочин неможливий без особи, яка його вчинила, і тому суб'єкт злочину є обов'язковим елементом складу злочину. Згідно з ч. 1 ст. 18 КК України, суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність.

У теорії кримінального права поряд з поняттям " суб'єкт злочину " виділяється поняття " особистість злочинця ". У кримінально-правовому аспекті поняття "суб'єкт злочину" і "особистість злочинця" не тотожні. Обидва вони резюмують ознаки фізичної особи, яка вчинила злочин, однак їхнє кримінально-правове значення є різним.

Якщо поняття суб'єкта злочину є важливим для вирішення питання про кримінальну відповідальність особи, то поняття особистість злочинця має кримінологічне значення. До кримінологічних ознак, які характеризують особу, що вчинила злочин, віднесено її соціальний статус; соціальні функції (ролі), які вона виконує в суспільстві; її морально-психологічну характеристику, що відображає її ставлення до соціальних цінностей, тощо. Поняттям "особа злочинця" широко користується наука кримінального права.

Відокремлення понять "суб'єкт злочину" і "особистість злочинця" необхідно для того, щоб повніше розуміти можливості і завдання кримінального законодавства. Ознаки суб'єкта злочину необхідні для вирішення питань кримінальної відповідальності, зокрема кваліфікації злочинів. З'ясування ж характеристик особистості злочинця може слугувати, наприклад, більш повному встановленню обставин вчиненого злочину, причин та умов, які йому сприяли, з метою призначення необхідного для виправлення винуватого покарання та запобігання вчиненню злочинів як засудженим, так й іншими особами.