Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину в передбачених КК випадках.

Згідно з п. 5 ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7, судам треба мати на увазі, що наведений у ч. 1 ст. 66 КК перелік обставин, які пом’якшують по­карання, не є вичерпним. При призначенні покарання суд може ви­знати пом’якшуючими й інші обставини, не зазначені в ч. 1 цієї статті (наприклад, вчинення злочину внаслідок збігу випадкових обставин або неправильної поведінки потерпілого, відвернення підсудним шкідливих наслідків злочину, часткове відшкодування шкоди, відшкоду­вання моральної шкоди). Визнання обставини такою, що пом’якшує покарання, має бути вмотивовано у вироку.

Якщо будь-яка з обставин, які пом’якшують покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз узяти її до уваги при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує (ч. 3 с. 66). Наприклад, у разі кваліфікації дій обвинуваченого за ст. 116 КК як умисне вбивство, вчине­не в стані сильного душевного хвилювання, суд при призначенні покаран­ня не може посилатися на наявність обставини, що пом’якшує покарання та передбачена в п. 7 ч. 1 ст. 66 КК – учинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними чи аморальними діями потерпілого.

Водночас при призначенні покарання деякі суди припускаються помилок, не беручи до уваги обставини, що пом’якшують покарання й істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Також зазначимо, що, що ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного, обставини, які пом’якшують покарання, та обставини, які обтяжують покарання, є самостійними складовими загальної засади призначення покарання, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України, які, однак, нерозривно пов’язані між собою і повинні враховуватися судом при призначенні покарання в сукупності. Обставини, які пом’якшують покарання, не є частиною даних, що характеризують ступінь тяжкості вчиненого злочину або особу винного. Їх врахування при призначенні покарання особі, яка вчинила злочин, можна пояснити наявними у нашому суспільстві морально-етичними нормами, виходячи з яких особа, яка вчинила злочин, за наявності тих чи інших обставин заслуговує поблажливого ставлення до себе з боку суду при призначенні покарання. Також обґрунтовано, що обставини, які пом’якшують покарання, у контексті, в якому вони закріплені в п. 3 ч. 1 ст. 65 та в ч. 1 ст. 66 КК України, виступають засобами індивідуалізації покарання, а отже, їх назва повинна відповідати тому змісту, який вкладається в них у цьому випадку. Такою є назва, закріплена в чинному КК України - обставини, які пом’якшують покарання.

Кримінально-правове значення обставин, які пом’якшують покарання, у КК України повною мірою не визначено. У кримінально-правовій доктрині також немає єдиного підходу до вирішення цього питання. Дискусійними є питання про те, обов’язком чи правом суду є врахування обставин, які пом’якшують покарання, а також конкретизації впливу цих обставин на покарання. У результаті дослідження аргументовано, що врахування обставин, які пом’якшують покарання, є обов’язком суду, адже в п.3 ч. 1 ст. 65 КК України встановлено, що суд призначає покарання враховуючи (а не „має право врахувати” чи „може врахувати”) ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Обґрунтовано доцільність закріплення в КК України формалізованих критеріїв впливу обставин, які пом’якшують покарання, на строк (розмір) покарання, а також обов’язку суду мотивувати призначення покарання у вироку.

Аналізуючи зміст і практику застосування ст. 69 КК України та, враховуючи Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року, згідно з яким положення ч. 1 ст. 69 КК України були визнані неконституційними в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, а також самостійне значення складових загальної засади призначення покарання, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України, досить доречними визнаємо зміни до ч. 1 ст. 69 КК України.

Зазначимо, що кожна із обставин, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 66 КК України „з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину” має самостійне кримінально-правове значення і навіть якщо вони поєднуються у справі, слід визнавати наявність не однієї, а трьох обставин, які пом’якшують покарання, що значно впливає на ступінь пом’якшення призначеного покарання. Враховуючи те, що поняття „шкода” включає в себе як матеріальну (майнову та фізичну), так і нематеріальну (моральну) шкоду, але для оцінки розмірів моральної шкоди не може бути застосовано еквівалентний принцип, як для обчислення матеріальної шкоди, тому при заподіянні моральної шкоди не можна вести мову про її відшкодування чи усунення, а лише про компенсацію за неї.

Коли особа вчиняє злочин унаслідок неправомірних або аморальних дій потерпілого, її свідомість і воля певним чином обмежуються, тому така особа заслуговує поблажливого ставлення до себе, а отже, - і пом’якшення покарання. Така обставина за своїм змістом охоплює вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, співвідноситься з ним як загальне та конкретне поняття. Виходячи з цього, обставину, передбачену п. 7 ч. 1 ст. 66 КК України.

Аналізуючи зміст обставин, які пом’якшують покарання, не передбачених КК України, але які враховуються судами при призначенні покарання на підставі ч. 2 ст. 66 КК України. Встановлено, що найчастіше суди як обставини, які пом’якшують покарання, враховують такі обставини: „вчинення винним злочину вперше”, „позитивна характеристика винного у вчиненні злочину”, „молодий або похилий вік винного у вчиненні злочину”, „хворобливий стан винного у вчиненні злочину”, „наявність на утриманні винного у вчиненні злочину дитини або іншої непрацездатної особи”, „визнання особою своєї вини у вчиненні злочину”, „відвернення винним у вчиненні злочину шкідливих наслідків вчиненого злочину”. Також, що „позитивна характеристика винного у вчиненні злочину”, „молодий або похилий вік винного у вчиненні злочину”, „хворобливий стан винного у вчиненні злочину” належать до характеристик особи винного, а тому не можуть враховуватися як обставини, які пом’якшують покарання. Зазначимо, що „вчинення винним злочину вперше” не може визнаватися обставиною, яка пом’якшує покарання, а також враховуватися при призначенні покарання для характеристики особи винного, оскільки є не винятком із правила, а скоріш правилом, винятком з якого, обтяжуючим покарання, є вчинення злочину повторно або рецидив злочинів. „Наявність на утриманні винного у вчиненні злочину дитини або іншої непрацездатної особи” не можна визнавати обставиною, яка пом’якшує покарання, оскільки обставиною, яка пом’якшує покарання, може бути визнано лише таку обставину, за наявності якої особа, яка вчинила злочин, заслуговує поблажливого ставлення до себе. Обґрунтовано, що „визнання особою своєї вини у вчиненні злочину” не може враховуватися при призначенні покарання як самостійна обставина, яка пом’якшує покарання, оскільки є складовою таких обставин, як щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину.

 

85. Поняття та види обставин, що обтяжують покарання.

Обтяжуючі обставини – це встановлені судом відповідно до ч. 1 ст. 67 КК різні відомості, що свідчать про підвищену небезпечність особи винного та вчиненого ним злочину й дають підстави для застосування до нього більш суворого покарання.

Згідно з п. 6 ППВСУ „Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7, наведений у ч. 1 ст. 67 КК перелік обставин, які обтяжують покарання, є вичерпним, тому суд не може посилатись у вироку як на обтяжуючі та зважати при призначенні покарання на інші обставини, не передбачені цією статтею.

Водночас суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати за фактичної наявності деякі із зазначених у цьому переліку обставин такими, що обтяжують покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку (ч. 2 ст. 67). До таких відносять обставини, викладені у пунктах 1, 3, 4, 5, 8, 11, 13 зазначеного переліку. За наявності у справі обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК, закон зобов’язує суд зважати на них при призначенні покарання.

Якщо будь-яка з обставин, які обтяжують покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз взяти її до уваги при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Обставини, які обтяжують покарання, свідчать про підвищену небезпечність вчиненого злочину й особи винного, що дає підстави суду призначити йому покарання найбільш суворе з можливих.

За наявності обтяжуючих обставин суд може:

а) призначити більш суворе покарання в межах одного виду;

б) за альтернативної санкції обрати більш суворий вид покарання;

в) призначити додаткове покарання, передбачене санкцією як факультативне;

г) обрати принцип, за яким призначене остаточне покарання буде найсуворішим (наприклад, не принцип поглинання менш суворого покарання більш суворим, а принцип часткового чи повного складання);

ґ) не застосувати звільнення від відбування покарання в порядку, передбаченому ст. 75 КК.

Обставинами, які обтяжують покарання, визнаються:

1. Вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів. Зазначена обставина, як правило, свідчить про більшу суспільну небезпечність винного порівняно з особою, яка вчинила відповідний злочин вперше. Ця обставина має місце незалежно від того, чи був раніше вчинений тотожній або різнорідний злочин, що відображається у формулі кваліфікації, чи була така особа засуджена за раніше вчинений злочин, чи не була. Сам факт вчинення нового злочину є обставиною, що обтяжує покарання.

При цьому повторністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, виписаних в одній або різних статтях Особливої частини Кодексу, за жоден з яких вона не була засуджена. Рецидивом же злочинів визнається вчинення нового будь-якого умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Водночас якщо за вчинення попереднього злочину особа була у встановленому законом порядку звільнена від кримінальної відповідальності або судимість за такий злочин вже знята чи погашена, факт вчинення такого злочину не може вважатися обставиною, що обтяжує покарання.

2. Вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, організованою групою чи злочинною організацією. Це дуже небезпечні форми співучасті у злочині. Вони різняться між собою переважно ступенем зорганізованості (стійкості), пов'язаної зі спільним вчиненням злочину (злочинів). Ці форми співучасті у злочині різняться і кількісною ознакою. Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його було виконано двома або більшою кількістю осіб.

Про співучасть у формі вчинення злочину організованою групою та злочинною організацією можна говорити, якщо у вчиненні злочину (злочинів) брали участь як мінімум три або п'ять осіб відповідно. При призначенні покарання учасникам злочинного угруповання суд має індивідуалізувати вид і розмір покарання кожному з таких учасників з урахуванням його участі в досягненні мети злочинного угруповання та ступеня небезпеки його конкретних дій.

При цьому організатор (керівник) організованої групи та злочинної організації підлягають відповідальності за всі злочини, вчинені таким угрупованням, якщо вони охоплювалися його умислом. Інші учасники організованої групи підлягають відповідальності за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.

3. Вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату. Такі злочини дуже небезпечні, оскільки вони пов'язані з ворожим ставленням до особи (кількох осіб), нації чи раси в цілому або до іновірців, а також з розладом, міжусобицями між окремими націями або іновірцями. Таким злочинам часто властива дика ненависть, нелюдська жорстокість і лютість до потерпілого (потерпілих) як представників певної нації, раси, релігії. Така властивість виявляється в убивстві, насильстві, погромах тощо. Все це обтяжує відповідальність і має бути враховано судом при призначенні покарання за вчинення таких злочинів. Зазначимо, що порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії виписано в законі і як окремий склад злочину (ст. 161 КК).

4. Вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку. Під виконанням службового обов'язку розуміють діяльність посадової або службової особи зі здійснення покладених на неї повноважень. Цим поняттям охоплюється і діяльність рядових службовців (інженера, доктора, вчителя, майстра, торговця, підприємця тощо по виконанню ними своїх професійних обов'язків).

Виконання громадського обов'язку - це здійснення покладених на особу колективом або певною правомірною групою громадян постійних або тимчасових обов'язків охороняти їхні інтереси в державних органах чи виробничих колективах (член профсоюзу, черговий на час проведення колективного відпочинку, контролер тощо). Цим поняттям охоплюється і виконання особою взятих на себе обов'язків, прийнятих в громадському суспільстві, про допомогу людині, яка перебуває в небезпечному для неї положенні або ситуації (захист від подальшого нанесення побоїв, насильства, повідомлення про готування або вчинення злочину тощо). Злочин, про який йдеться, вчиняється з метою перешкоди потерпілому здійснити (здійснювати) покладені на нього посадові, службові або громадські обов'язки чи з метою помститися за уже здійснені потерпілим правомірні повноваження.

5. Заподіяння злочином тяжких наслідків. Такі наслідки найчастіше пов'язані з вчиненням тяжких або особливо тяжких злочинів. До цих наслідків належать: смерть однієї чи кількох людей, каліцтво або інша тяжка шкода здоров'ю людей, знищення, пошкодження або втрата цінного або в особливо великих розмірах майна, вантажу, видобутого газу чи нафти, виловленої риби тощо.

Суд, визначаючи покарання за злочин, яким було завдано тяжких наслідків, має враховувати не лише ті з них, які настали безпосередньо від діяння злочинця, а й всі так звані похідні наслідки, які він міг передбачити. Наприклад, якщо винний при вчиненні злочину використав руйнівну силу вогню, води або енергії, то він мусить відповідати за всі наслідки, які сталися від дії таких сил, якщо він передбачав або міг їх передбачити.

Нагадаємо, що тут мова йде про тяжкі наслідки, які не входять як обов'язкова ознака до конкретного складу злочину. Якщо тяжкі наслідки входять до складу злочину, виписаному у будь-якій статті Особливої частини КК, то вони уже враховані у санкції такої статті, і суд не може ще раз враховувати їх при призначенні покарання як такі, що його обтяжують.

6. Вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, яка перебуває в безпорадному стані. Вчинення злочину щодо малолітнього (особи віком до 14 років), до безпомічного або беззахисного чи до іншої людини, яка перебуває в безпорадному стані (хворий, людина з фізичними вадами або психічним розладом свідомості тощо) є свідченням того, що той, хто вчинив такий злочин, є дуже аморальною і жорстокою людиною, яка становить підвищену небезпеку.

7. Вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності. Вчинення такого злочину створює загрозу здоров'ю вагітній жінці та небезпеку для ненародженого ще немовля. Використаний же у законі термін "завідомо" означає, що винний знав про вагітність потерпілої або свідомо припускав це, тобто діяв обізнано щодо вагітності жінки.

8. Вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного. Підвищена небезпека такого злочину полягає в тому, що винний використовує своє посадове, службове або інше (громадське, професійне, сімейне тощо) положення для вчинення злочину щодо підлеглих або залежних від нього осіб. Така залежність може бути по службі, роботі, матеріальною (неповнолітні та непрацездатні діти від батьків, старенькі і хворі батьки від дітей тощо). Це може бути і залежність не правового характеру. Наприклад, жінка, яка завагітніла від чоловіка, з яким не перебуває у шлюбі, залежна від останнього.

9. Вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством. Малолітньою вважається людина, яка не досягала 14 років. Це така людина, яка за фізіологічними та психологічними законами ще не має тих розумових сил і здатності, на яких ґрунтуються відносини людини і суспільства. Малолітні дуже слабо розуміють життєві ситуації і суспільні відносини, вони швидко довіряють стороннім (дорослим) людям, піддаються спокусам і вмовлянню, що зухвало використовує злочинець.

Дії дорослого учасника злочину, який використав або втягнув в нього малолітнього, мають кваліфікуватися як дії виконавця конкретного злочину і як втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність за ст. 304 КК, за правилами про сукупність злочинів.

Обставиною, що обтяжує покарання, вважається також й вчинення злочину з використанням опосередкованого виконавця злочину - неосудної особи, яка неспроможна під час вчинення нею суспільно небезпечної дії усвідомлювати свою поведінку або керувати нею внаслідок психічного захворювання чи тимчасового розладу психічної діяльності. Опосередкованим виконавцем злочину може бути й особа, яка страждає недоумством, тобто особа з нерозвиненістю розумових здібностей щодо усвідомлення нею суспільної поведінки і небезпеки дій, які вона вчиняє. У цьому випадку виконавцем конкретного злочину буде особа, яка для вчинення злочину використала людину, що страждає недоумством.

10. Вчинення злочину з особливою жорстокістю. Особлива жорстокість - це властивість особистості злочинця, яка виявляється у певному способі вчинення злочину та використаних при цьому знаряддях, якими потерпілому спричиняються особливі страждання шляхом глумління, тортур, мордування, наприклад, спалювання живої людини на вогні, відрізання злочинцем у своєї жертви частини тіла, застосування до потерпілого нестерпно діючої отрути, позбавлення протягом довгого часу їжі і води, застосування електроструму, низької чи високої температури, заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які завдають потерпілому особливих страждань.

Поняттям "особлива жорстокість" охоплюється також дії винного, пов'язані з мученням, наругою, знущанням над потерпілим у присутності близьких потерпілому осіб. Особлива жорстокість, виявлена особою під час вчинення нею злочину, значно підвищує суспільну небезпеку такої особи, що й обтяжує її покарання.

11. Вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій. Ця обставина пов'язана з конкретними умовами, в яких було вчинено злочин, а саме:

1) воєнний стан;

2) надзвичайний стан;

3) інша надзвичайна подія.

Воєнний стан, а також надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводяться за рішенням Президента України (пп. 20-21 ст. 106 Конституції України). Воєнний стан - це період загрози зовнішнього нападу, загроза небезпеки державної незалежності України або фактичне ведення воєнних дій на території України.

Надзвичайний стан - це певний відтинок часу або період певних днів чи місяців, пов'язаних з небезпекою для невизначеного кола людей, важливих об'єктів та спокійного суспільного життя (землетрус, повінь, руйнівна пожежа, ураганний вітер, тяжке епідемічне захворювання людей тощо).

Надзвичайні події можуть виникати при внутрішніх конфліктах між національними, етнічними або релігійними групами чи об'єднаннями, при масових заворушеннях, які викликають суспільне напруження або паніку серед населення. Використання злочинцем вищезазначених умов для вчинення злочину є свідченням його особливої небезпеки і обтяжує його покарання.

12. Вчинення злочину загальнонебезпечним способом. Це випадки використання злочинцем такого прийому чи методу (підпал, вибух, затоплення, отруєння водоймища, продуктів харчування, розповсюдження епідемії, отруйних речовин чи газів тощо), наслідком яких є людські жертви, знищення чи пошкодження важливих об'єктів або створюється загроза настання таких наслідків.

Загальнонебезпечний спосіб вчинення злочину в багатьох випадках надає злочинові кваліфікаційного виду, впливає на визначення ступеня суспільної небезпечності вчиненого посягання та враховується судом при призначенні покарання винному в такому злочині. Якщо закон визначає загальнонебезпечний спосіб вчинення злочину як обов'язкову ознаку конкретного складу злочину (ст. 113, ч. 2 ст. 194, ч. 2 ст. 292 КК тощо), то суд не може ще раз врахувати його як обставину, що обтяжує покарання.

13. Вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів. Мова йде про фізіологічне сп'яніння (патологічне сп'яніння - це стан хворобливий (неосудний), що є наслідком вживання людиною до моменту вчинення злочину алкогольних напоїв, наркотичних засобів, психотропних речовин чи інших одурманюючих засобів. Сп'яніння у багатьох людей викликає піднесений настрій, ейфорію. Нерідко стан сп'яніння спричиняє також зовнішнє збудження та ослаблює як наслідок стримуючий вплив гальмівних процесів, властивих фізіології людини.

У деяких людей стан ейфорії досягає своєрідного виявлення. Людина стає подразливою, прискіпливою, часто нахабною, схильною до агресії, негідного вчинку, нападу або бійки. До стану сп'яніння людина доводить себе сама. При цьому вона усвідомлює, що в такому стані у неї зменшується почуття реальної небезпеки своїх вчинків. Така людина нерідко вчиняє тяжкий злочин і стає небезпечною. Все це має враховувати суд при призначенні винному покарання за вчинення ним злочину у стані сп'яніння.

Суд має право, зазначається у ч. 2 ст. 67 КК, залежно від характеру вчиненого злочину не визнати будь-яку із зазначених у ч. 1 цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пп 2, 6, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

 

86. Призначення покарання за незакінчений злочин та злочин, вчинений у співучасті.

1. Призначення покарання за незакінчений злочин. У цьому випадку суд при призначенні покарання має враховувати такі положення:

1) загальні засади призначення покарання викладені в ст. 65 КК: зокрема, покарання має бути призначено у межах, установлених у санкції статті, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. І також у межах положення Загальної частини Кодексу з урахуванням способу та мотиву дій винного, характеру і розміру заподіяної шкоди;

2) обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання, що визначені, відповідно, у ст. 66 і ст. 67 КК. При цьому мають бути враховані як перші, так і другі обставини при їх одночасній наявності. Наприклад, особа вчинила замах на крадіжку майна з використанням умов надзвичайного стану (обтяжуюча обставини) внаслідок збігу тяжких матеріальних обставин (пом'якшуюча обставина). Суд при призначенні покарання має врахувати обидві ці обставини;

3) ступінь тяжкості вчиненого особою діяння та ступінь здійснення злочинного наміру. Нагадаємо, що незакінчений злочин має дві стадії - готування до злочину та замах на вчинення злочину. Ці стадії злочинної діяльності різняться між собою як за фактичними обставинами, так і за тяжкістю вчиненого. Тому, призначаючи покарання, суд має враховувати, що готування до злочину є його початкова стадія і вважається менш небезпечною відносно стадії замаху на злочин. У даному випадку має значення і те, що готування до злочину невеликої тяжкості, відповідно до ч. 2 ст. 14 КК, не тягне за собою кримінальної відповідальності;

4) при призначенні покарання суд має враховувати і причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця. Злочинний намір може не здійснитися за однієї з кількох причин:

а) з причини, не залежної від волі винного. Наприклад, дії злочинця було припинено органами влади;

б) з причини об'єктивної неможливості з боку злочинця досягти своєї мети (наприклад, винний не влучив при пострілі в свою жертву; сейф виявився надійно закритим, і злочинець не зміг проникнути в його середину;

в) злочинець відмовився від доведення злочину до кінця при можливості досягнення мети злочину, наприклад, злочинець злякався відповідальності за вчинене, отямився і відступився від свого наміру тощо.

За вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК.

За вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК.

2. Призначення покарання за злочин, вчинений у співучасті. Суд, призначаючи покарання співучасникам злочину, має керуватися положеннями, викладеними у ст. 65-67 та ч. 2 ст. 68 КК, щодо характеру та ступені участі кожного із співучасників у вчиненні злочину. Така участь залежить від ролі того або іншого співучасника злочину в досягненні загальної мети злочину і його безпосереднього впливу на розмір заподіяної шкоди.

Вид і розмір покарання за злочин, вчинений у співучасті, залежить головним чином від тієї ролі, яку виконував кожний із співучасників злочину: був він виконавцем чи організатором злочину, підбурювачем чи пособником злочину.

Більш небезпечним серед співучасників вважається виконавець та організатор злочину, а найбільшу небезпеку для благ людини і соціальних цінностей створює групова та організована (кланова) злочинність. Активні учасники таких груп і особливо організатори злочинних організацій мають зазнавати з боку суду найбільшої і найсуворішої кари.

Отже, обрання кожному підсудному конкретної міри покарання за вчинений ним злочин має ґрунтуватися на додержанні судом загальних засад призначення покарання та аналізі усіх фактично встановлених обставин справи. Така оцінка здійснюється судом на підставі правосвідомості суду, тобто безпосереднього, неупередженого застосування закону на основі високого професіоналізму, правової і загальнолюдської культури. Якщо судді мають всі ці складові правосвідомості, то шлях до справедливого покарання є найбільш можливим.

 

87. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.

Призначення основного покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої законом за певний злочин, або перехід до іншого, більш м’якого виду основного покарання, або не призначення обов’язкового додаткового покарання ст. 69 КК України. В ній зазначено:

1. За наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.

За вчинення злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, суд з підстав, передбачених цією частиною, може призначити основне покарання у виді штрафу, розмір якого не більше ніж на чверть нижчий від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу"; суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу як обов'язкове, за винятком випадків призначення покарання за вчинення злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. На підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу як обов'язкове.

Призначенню покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої санкцією статті Особливої частини КК, не перешкоджає наявність у цій же санкції альтернативних, більш м’яких покарань.

За наявності цих обставин у їх поєднанні суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) за даний злочин, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за вчинений злочин. У цьому випадку суд не має права призначати покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині КК.

Наприклад, суд розглядає справу про вчинення контрабанди, яка за ч. 1 ст. 201 КК, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років. У цьому випадку нижчою межею покарання за такий злочин є три роки позбавлення волі. Якщо суд на підставі вищезазначених обставин дійде висновку про можливість призначення винному в контрабанді покарання у вигляді позбавлення волі, то він може призначити таке покарання, але не нижче одного року (найнижча межа покарання у вигляді позбавлення волі, що встановлена в ч. 2 ст. 63 КК).

На підставі зазначених обставин суд може не призначати додаткового покарання, що передбачено в санкції даної статті (санкції частини статті) як обов'язкове.

За наявності обставин, що пом'якшують покарання, передбачено пп 1, 2 ч. 1 ст. 66 КК, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК.

 

88. Призначення покарання за сукупністю злочинів.

За сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне та додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання поглиненням менш суворого покарання більш суворим чи повним або частковим складанням призначених покарань (ст. 70).

Застосовуючи принцип поглинання, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковано злочини, а конкретні покарання, призначені в межах цих санкцій за кожен із вчинених злочинів. До того ж менш суворе покарання поглинається більш суворим. Так, якщо суд призначив особі за ч. 1 ст. 185 КК покарання у виді позбавлення волі на два роки, а за ч. 3 ст. 296 КК – на строк чотири роки, то більш суворе (чотири роки позбавлення волі) поглинає менш суворе (два роки позбавлення волі).

При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, установлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає більш суворе покарання. Складання по­карань, призначених за окремі злочини, може бути повним або частковим, але в будь-якому разі остаточне покарання має бути більш суворим, ніж будь-яке із призначених окремо. При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі покарань, які складаються. За часткового – до більш суворого покарання, призначеного за один зі злочинів, приєднується частина покарання, призначеного за інший злочин.

Якщо хоча б один зі злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для цього виду покарання в Загальній частині КК. Тож, якщо, наприклад, особа засуджена судом за вбивство за ч. 1 ст. 115 КК до восьми років позбавлення волі та за крадіжку, вчинену групою осіб (ч. 2 ст. 185), – до п’яти років позбавлення волі, суд може остаточне покарання визначити повним складанням і призначити винному тринадцять років позбавлення волі. У такому разі суд виходить за межі максимуму санкцій, встановлених у зазначених статтях закону за вбивство та крадіжку, оскільки вбивство в цьому випадку є особливо умисним тяжким злочином і загальна сума по­карань не перевищує п’ятнадцяти років – максимуму цього виду покарання. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається поглинанням будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за зло­чини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

За правилами, передбаченими частинами 1–3 ст. 70 КК, признача­ється покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встанов­лено, що засуджений винен ще й у іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У такому разі в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в ст. 72 КК.

Згідно з п. 24 ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7, суд може перекваліфікувати кримінально каране діяння з однієї статті на декілька статей кримінального закону, що передбачають відповідальність за менш тяжкі злочини, якщо при цьому не погіршується становище засудженого та не порушу­ється право останнього на захист. Призначене за сукупністю злочинів покарання має бути не більш суворим, ніж максимальне покарання, перед­бачене санкцією статті КК, за якою було кваліфіковане кримінально каране діяння в постанові про притягнення особи як обвинуваченого та в обвинувальному висновку. Ці положення слід брати до уваги під час розгляду справи в апеляційному, касаційному порядку та в порядку виключного провадження.

Закон розрізняє дві ситуації, за яких виникає необхідність призначити покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК):

1) за два чи більше злочини, що утворюють сукупність, особа засуджується одним вироком і в цьому ж вироку їй призначається остаточне покарання;

2) якщо після винесення вироку в справі про один чи кілька злочинів буде встановлено, що засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до винесення даного вироку.

Порядок призначення покарання за наявності першої ситуації полягає в тому, що суд спочатку призначає покарання за кожний вчинений злочин, що входить до сукупності, і після цього визначає остаточне покарання. При сукупності злочинів, говориться в ч. 2 ст. 70, суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань у межах, установлених статтею закону, яка передбачає більш суворе покарання.

Крім загального правила про визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів в межах, установлених санкцією статті Особливої частини КК, законом передбачено окреме положення щодо умисного тяжкого або