Антисвіт у в’язниці І. Багряного «Сад Гетсиманський»

Мужнім і несхитним показано іншого героя – Андрія Чумака в романі «Сад Гетсиманський». В.Винниченко назвав його «великим, вопіющим і страшним документом» радянської дійсності, сприяв його друкові у Франції. У цілому цей твір також має романтичне спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування Андрія в слідчому ізоляторі, у в’язниці. Заслуга І.Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС (це через 20 років повторить О. Солженіцин своїм романом «Архіпелаг ГУЛАГ»). Правдиві описи тюремного ув’язнення головного героя засновані на особистому авторському досвіді. Отож, на майже документальній основі досить вправно вибудовується розгалужений каркас витвореного уявою і фантазією митця апокаліптичного світу безправ’я, нелюдських знущань і принижень. Цей зовнішній світ контрастно протиставляється духовно наповненому, глибокому внутрішньому світові Андрія Чумака. Показуючи переживання, душевні муки, страждання головного героя, І. Багряний психологічно переконливо демонструє стійкий опір добра злу, виходячи при цьому з традицій саме української класичної літератури, яка завжди розкривала душу народу, його ментальність, мораль. Він також безпосередньо використовує засоби фольклорної поетики. Скажімо, пісенний зачин роману – до матері приїхали всі діти, щоб почути заповіт померлого батька, старого коваля. Цей заповіт – у традиції споконвічної народної моралі: триматися один одного, рятувати того, хто потрапляє в біду. А в біді зараз найменший брат – репресований Андрій. Заповіт старого Чумака звучить досить символічно, наче заклик, прохання до всіх майбутніх нащадків. Символічною є назва твору. За біблійною легендою, Гетсиманський сад – місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа, місце зради. Там гарно й затишно, ростуть солодкі маслини. Такий сад душевної опори є разючим контрастом до тієї дійсності, в якій змушений страждати Андрій Чумак, якій він мусить мужньо протистояти. Обставини незвичайні, ситуації напружені, в душах героїв багато сум’яття, розпачу, зневіри, проте всупереч усьому Андрій перемагає, витримує тортури й допити, знаходить у собі сили зберегти людську гідність. Андрія та інших дітей коваля не зламав тоталітарний прес. У творі передано непереможну віру автора в незнищенність свого народу. Така оптимістична кінцівка і така провідна ідея «Саду Гетсиманського». Окрім основної проблеми, у цьому творі Іван Багряний також художньо досліджує інші: любові й ненависті, вірності та зради, батьків і дітей, віри та безнадії, збереження роду, родини. Всі вони показані традиційно для народного сприймання – з позиції пріоритету гуманізму й добра на землі. Роман містить чимало публіцистичних відступів, роздумів, які підкреслюють провідну ідею, авторську позицію. Вони знижують художню вартість твору, але є прикметною рисою індивідуального стилю письменника.

 

Білет 16.

 

1.) Поетика міфу, символічний ряд, роль художньої деталі в романі Василя Земляка "Лебедина зграя"

Письменник звертається до витоків національних культур, до міфопоетичних моделей художнього мислення, з одного боку, відтворюючи міфічне минуле людства, а, з іншого, міфологізуючи сучасне та майбутнє. Художники слова звертаються в своїй творчості до давніх міфологем, використовуючи їх як дійовий художній та виховний засіб.
Зміст «Лебединої зграї», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавілонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго.
У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до особливо складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну позицію — героїв, автора, читача.
Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених. У «Лебединій зграї» це — бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.
Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ — у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.
Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка, Вавілон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавілона, — його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману:

«Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавілон…».

В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце — серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.

Химерне вирішення буденної для літератури радянської доби теми колективізації в романі Василя Земляка "Лебедина зграя" дало простір сміливим асоціативним зв'язкам між реально-історичним та міфологічним, Так, становлення комуністичного ладу в українському Вавилоні сприймається за будівництво новітньої Вавилонської вежі з перспективою неминучого посоромлення і майбутнього гучного падіння, Таким чином міф, що за висловом грецького мислителя IV от, Саллюстія, - це те, чого ніколи не було, але завжди існує [1, с, 191], допоміг розкрити суть і передбачити наслідки комуністичного "штурму неба", Серед міфологічних мотивів, зактуалізованих комуністичними реаліями, провідним став мотив каїнства, Образ біблійного братовбивці накладається в романі на кількох персонажів, але його використання є слабоакцентованим, а відтак малопомітним для пересічного читача, Науковий аналіз дозволяє побачити в потрактуванні цього образу цілісну художню систему, закорінену в біблійному інтертексті, сталу в доборі концептів та застосуванні інтерпретаційних моделей, Повною мірою архетип братів-антагоністів реалізований Василем Земляком у зображенні Данила та Лук'яна Соколюків, Протистояння рідних братів лягло в підґрунтя універсального близнючного міфу, про суть якого в "Енциклопедії символів" Дж, Купера сказано так; "Часто вони ворогують, і один убиває іншого, після чого один із них зображується світлим, а інший - темним, Перший символізує жертву, другий - того, хто приносить жертву, і, відповідно, день і ніч, світло й темряву, Небо й землю, проявлене і непроявлене, життя і смерть, добро і зло, дві півкулі, полярність, молодий і старий місяць тощо" [6, с, 24],
У художньому втіленні архетипу ворогуючих братів сторони зазвичай протиставляються за однією ознакою, антитетично представленою або уособленою ними; простота - складність ("Каїн" Дж, Байрона, "Смерть Каїна" І, Франка), лихий - добрий ("Земля" О, Кобилянської), почуття - розум ("Брати Карамазо- ви" Ф, Достоєвського), любов пристрасна - любов духовна ("страсть" - "сострадание") ("Князь Мишкін" Ф, Достоєвського), багатство - бідність ("Авель і Каїн" Ш, Бодлера) тощо.

 

2.) Художні домінанти лірики Симоненка
Василь Симоненко народився 8 сiчня 1935 р. в с. Бiïвцi Лубенського району на
Полтавщинi. Пiсля закiнчення середньоï школи в Тарандинцях вступив на
факультет журналiстики Киïвського унiверситету. Далi - робота в "Черкаськiй
правдi" (1957-1959), "Молодi Черкащини" (1960-1963), власним кореспондентом
"Робiтничоï газети" й лiтературна творчiсть. Помер - 13 грудня 1963 р.,
похований у Черкасах. Мiж цими датами - напiвголодне довоєнне дитинство, лихолiття
й злиднi, студентське братерство (але й нашпигована пильними шукачами "ворогiв
народу" атмосфера), лiтературна студiя iменi Василя Чумака (скорочено СIЧ), творчi
суперечки в гуртожитку, далi активна участь у роботi Черкаського обласного
лiтоб'єднання, нарештi - вихiд єдиноï прижиттєвоï збiрки "Ти i грiм"
(1962).

Вiн прожив на свiтi лише 28 рокiв (з них художнiй творчостi були вiдданi переважно безсоннi ночi останнiх семи лiт) i назавжди ввiйшов до iсторiï української лiтератури.
Центральною в його творчостi вважається патрiотична тема - любов до Украïни, ïï безталанного народу, висловленоï з недвозначною вiдвертiстю (це - пряме продовження шевченкiвських традицiй), поєднана з iдеєю неповторностi людського "я".

Вiдтак i основним лiтературним родом виступає лiрика.
Рано усвiдомив i передрiк свою долю. Двадцятирiчному поетовi нiби диктувала
невiдома сила:
Не знаю, ким - дияволом чи богом -
Дано менi покликання сумне:
Любити все прекрасне i земне
I говорити правду всiм бульдогам.
Сонет "Я" написано 1955 р., задовго до однойменне вiдомого вiрша "Я..." ("Ми - не безлiч стандартних "я", А безлiч всесвiтiв рiзних"). Тодi ж, у студентськi роки, буквально напередоднi офiцiйного "розвiнчання культу особи", з'явився ще один сонет "Поет" (написаний у лютому 1956, опублiкований тiльки 1988 р.), де є й такi промовистi рядки: "I пiддавшись зарiбку легкому, Я не прислужував нiколи i нiкому".
Новаторство поета "йде не стiльки шляхом винаходу нових художнiх форм... скiльки в сферi нових художнiх iдей". Цi ж iдеï з недвозначною прямотою були висловленi в поезiях "Жорна", "Мiй родовiд", "Пiч", "Перший", "Дiд умер", "Варвари", у циклi з дев'яти вiршiв, озаглавленому, як i вся збiрка, контрастним поєднанням традицiйних звукових образiв-символiв - "Тиша i грiм". Збiрка - виквiт студентськоï юностi та перших рокiв самостiйного трудового життя поета. Тут ще є чимало вiршiв, якi несуть на собi виразнi риси учнiвства, проте щирих, милих у своïй наïвнiй недосконалостi, пройнятих свiтлим юнацьким смутком од неподiленого романтичного кохання. Чи не найвиразнiше його втiлено у таких вiдомих вiршах iз наступних збiрок, як "Ну скажи - хiба не фантастично...", "Розвели нас дороги похмурi...", "Все було. Дорога закричала...". Згодом додадуться й земнiшi
мотиви ("Я чекав тебе з хмари рожево-нiжноï...", "Там, у степу, схрестилися дороги...").
Непогано вдаються поетовi й суто пейзажнi замальовки ("Флегма тично зима тротуаром
поскрипує...", "Вже день здається сивим i безсилим...", "Степ", "Зимовий вечiр").
Тематико-проблемний дiапазон першоï збiрки й загалом творчостi поета розширюють сатиричнi та гумористичнi твори, виконанi в традицiйному для
украïнськоï гумористики ключi.
Iронiчно-саркастичний струмiнь посилюється в другiй, посмертнiй збiрцi поезiй "Земне тяжiння" (1964). На iдеï парадокса побудовано вiрш "Люди часто живуть пiсля смертi...". Кiнцiвка вiрша звучить цiлком серйозно, надто ж з огляду на реальний контекст його написання: "Їй-право, не страшно вмерти, А страшно мертвому жить".
Робилося все, аби притлумити резонанс його правдивого слова. А, проте, воно звучало - переписуване, читане на лiтературних вечорах, у студентських аудиторiях, у колах нацiонально свiдомоï iнтелiгенцiï. "Ти знаєш, що ти - людина...", "Де зараз ви, кати мого народу?..", "Украïнi", "Задивляюсь у твоï зiницi...", "О земле з переораним чолом...", "Земле рiдна! Мозок мiй
свiтлiє..." - нiби фрагменти однiєï виболеноï думи про долю народу,
синiвську вiдданiсть йому, готовнiсть до самопожертви задля його визволення й
розквiту. Не дивно, що саме цi вiршi зазнали найбiльших цензурних та редакторських
втручань (а часом - i авторських пом'якшень). Так, iз вiрша "Задивляюсь у
твоï зiницi..." вилучили рядки: "Хай мовчать Америки & Росiï, Коли я з
тобою говорю!" У третiй строфi поезiï "О земле з переораним чолом..." рядки
оригiналу "Любове свiтла! Чорна моя муко! I радосте безрадiсна моя!", побудованi
на контрастних оксиморонних парах, набули пiд час друку такого вигляду: "Любове
грiзна! Свiтла моя муко! Комунiстична радосте моя!" Iз вiрша "Є тисячi дорiг,
мiльйон вузьких стежинок..."; (зб. "Поезiï", 1966) вилучили строфу:

Коли б я мiг забуть убоге рiдне поле...

За шмат цiï землi менi б усе дали.
До того ж i земля нiколи нiг не коле
Тим, хто взува холуйськi постоли.
Не спокусившись на легкий хлiб, зокрема цiною зради товаришiв, яких звинувачували
у формалiзмi, В. Симоненко вже без надiï надрукуватися (бо, як зазначає в
заведеному тодi ж таки щоденнику, отримав вiдмови з усiх видань), пише своï
чи не найдовершенiшi речi. До них належить i "Казка про Дурила". У нiй прочитуємо
болiсно-в'ïдливу сатиру не тiльки на сталiнське беззаконня, а взагалi на
будь-яку абсолютистську суспiльну "гримасу", за якоï "припускається"
можливiсть побудувати царство гармонiï на людськiй кровi.
Емоцiйно й художньо багата, вiдверта й наповнена болем i радiстю серця, лiрика
Симоненка чекає на новi поколiння своïх шанувальникiв. Головним ïï
мотивом є любов до Украïни i ïï народу.

 

Білет 17

1) Драматургічна творчість Кочерги
I. I. Кочерга
- один iз талановитих драматургiв першоï половини XX столiт­тя. (I. Кочерга
- драматург-мислитель. У його творчому доробку драматичнi поеми, фiлософськi й
iсторичнi драми, комедiï i водевiлi, що ввiйшли до зо­лотого фонду
украïнськоï драматургiï.)
II. Творча спадщина драматурга.
1. Тематика творiв I. Кочерги. (У своïх драматичних творах письменник
по­рушує такi теми: влада долi над людиною, невiдповiднiсть життя i мрiй, пошук
щастя, любов до людей, до батькiвщини. Бiльшiсть драм I. Кочер­ги
- це твори на iсторичну тему.)
2. Iсторiя украïнського народу в творчостi I. Кочерги. (Знання драматургом
iс­торiï Украïни, вивчення архiвних документiв допомогли I. Кочерзi
написати твори на iсторичну тему. "Фея гiркого мигдалю", "Алмазне жорно",
"Свiч-чине весiлля", "Майстри часу", "Ярослав Мудрий"
- це твори драматурга на iсторичну тему.)
3. Драматична поема
- улюблений жанр I. Кочерги. (I. Кочерга
- майстер драматичноï поеми. Його драматичнi твори написанi вiршами i є
зраз­ком високоï майстерностi автора. Драматург умiв опоетизовувати
матерi­ал, подавати його так, щоб вiн звучав по-сучасному.)
III. Значення драматичноï спадщини митця. (Твори I. Кочерги пiдносять
мо­ральнi цiнностi нашого народу: любов до батькiвщини i ненависть до воро­гiв,
працьовитiсть, доброзичливiсть, уславлюють наших пращурiв. Тому його твори
- це патрiотичнi п'єси, на яких виховувалось не одне поколiння на­шого
народу.)

 

2) Інтимна лірика Ліни Костенко

Поезія Ліни Костенко є класикою української любовної лірики.
У художній манері Ліни Костенко домінує така риса, як власне краса мистецького виконання.

Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані.
Такі сади були тоді розхристані.
І вся в гірляндах, як індійська жриця,
Весна ряхтіла в іскорках роси.
Плакучі верби не могли журиться,
Такі були у іволг голоси!
На перший погляд здається, що про кохання тут не сказано жодного слова. Але це поверхове враження. Насправді ж тут кожне слово промовляє про любов. Навіть не промовляє, а кричить, шаленіє. Бо йдеться про свято любові. У поетеси немає слів, які про це свято сказали б прямо. Тому вона показує захмелілу від щастя природу – розхристані, немов сп’янілі від весняної повноти життя, сади, гостру свіжість вранішньої роси, що виблискує під першими сонячними променями, бентежно-радісний спів птахів, що не дають журитися навіть плакучим вербам. “Настрій” природи абсолютно відповідний настрою сповненої любовними почуттями героїні.
Але, як це завжди буває у Ліни Костенко, найбільш вражаючі рядки – у фіналі твору. Саме вони надають довершеності:
А під вікном цвіли у нас троянди,
Не вистачало трішечки доби
А на дошку прозорої веранди
Ходили то дощі, то голуби...
Це дає нам відчуття, і бачення середовища, у якому перебували двоє сп’янілих від щастя людей, їм так було добре вдвох, що вони не могли набутися один з одним – “не вистачало трішечки доби”. При всій зовнішній простоті, остання фраза надає поезії остаточної довершеності.
Якщо все ж таки спробувати схарактеризувати любовну лірику Ліни Костенко зі змістового боку, то треба відзначити, що вона містить досить широкий емоційний спектр цього почуття – від його найвищої піднесеності, своєрідного “піку” почуттєвого підйому, коли любов, здається набуває ознак близької до божевілля навіженості, до більш спокійних, навіть пригасаючих станів. Почнемо з поезії, у яких любов – невгамовна пристрасть:

Спини мене отямся і отям
Така любов буває раз в ніколи
Вона ж промчить над зламаним життям
За нею будуть бігти видноколи
Вона ж порве нам спокій до струни
Вона ж слова поспалює вустами
Спини ж мене спини і схамени
Ще поки можу думати востаннє
Ще поки можу але вже не можу
Настала черга й на мою зорю
Чи біля тебе душу відморожу
Чи біля тебе полум’ям згорю.
Відсутність у цьому вірші розділових знаків – літературний прийом із досить очевидною функцією. Вірш – схвильований, спонтанно виниклий монолог, невпинний потік слів ліричної героїні, що перебуває у стані високої психологічної напруги, афекту. Тому її мова немовби неорганізована, героїні не до розділових знаків, бо у неї одне прагнення – висловитись. За формою висловлення вона немовби не стежить. Прийом спрацьовує, враження пристрасної спонтанності монологу створене. Але помилиться той, хто прийме цей монолог як неорганізований потік слів. Навпаки, пристрасне почуття, що володіє героїнею, є тією силою, що робить її монолог цілісним. Кожне слово максимально включене у процес вираження. Більше того, в поезії розвивається прекрасно продуманий внутрішній сюжет, або ж, точніше, внутрішній конфлікт, розгадка якого не тільки спростовує думку про недостатню організованість тексту, а й зачаровує його витонченістю. Лірична героїня і Він закохалися один в одного. Вона боїться кохання, боїться власної пристрасті. Відчуває його невгамовну силу. Тому й благає зупинитись. Він, як і належить мужчині, сильніший за неї. Тому Вона ще має надію на його спроможність зберегти холодну голову у цьому обвалі пристрасного почуття.
Внутрішній конфлікт твору – це боротьба ліричної героїні з собою, зі своєю пристрастю. У цій боротьбі вона мобілізує усі сили, всю здатність чинити опір невгамовному любовному потягу. Поки що Вона тримається. Але Вона - жінка. Вона – слабка. Він мовчить, не чує її благань. Від нього нема допомоги. І Вона ламається, здається на волю долі. Момент зламу чітко зафіксовано: “ ще поки можу але вже не можу”.

Перед нами - психологічна драма, показана на мініатюрній, як для драми, текстовій площі в 12 рядків.
“Це тихе сяйво над моєю долею...”

А ось інша драма. А може й не драма, а просто історія кохання, кульмінаційні моменти:

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Це дуже цілісна історія кохання. В ній є початок, розвиток і завершення. Вона закодована у 8 – рядковий текст. Сприйняти поезію – це “розгустити”, декодувати спресовану в ньому художню інформацію.

Спочатку дізнаємося про силу кохання. Вона, лірична героїня, “тяжко відболіла ним.” Кохання принесло багато болю і страждання. Емоційна напруга була такою високою, що зараз, коли вона вже певною мірою пригасла, все ж залишилася у пам’яті “ як марення, як сон”. Психологічно точно відтворено зародження любові – вона з’явилася не зразу, а поступово і не контролювалася розумом.

Кохання уже перейшло свій апогей. Але воно ще живе “тлінно” (“Любові усміх квітне раз, ще й тлінно”, - П. Тичина). Воно пригасає, навіть зникає у буднях. Проте щомиті здатне спалахнути. То звична форма його жевріння у часі. Поезія чудово відтворює цей стан. Лірична героїня готова до розлуки. В якийсь дуже буденний момент (“Будень”) їй здається, що прощання відбудеться легко, без болю. Проте це не так, бо саме в момент прощання ледь жевріюче, пригашене буднями почуття знову спалахне з певною силою, і тоді відкриється біль утрати, біль одинокого існування без любові, без Нього.

Іяк ми будем, як тепер ми будем?
Такі вже рідні і такі чужі.

Звертає на себе увагу виняткова вражальність фрази “І як ми будем, як тепер ми будем? ” у якій розпачливість інтонації абсолютно згармонізована з розпачливістю змісту. Фраза “ такі вже рідні і такі чужі” навдивовижу точно і ємко виражає почуттєвий стан двох людей, які переживають кохання у його “тлінній”, згасаючій стадії: вони “вже рідні”, бо любов зріднила їх, але в той же час, зі згасанням почуття, вони все більше відчувають у своїх почуттях холод відчуженості. І справді – дивовижна вона майстер слова, Ліна Костенко.!

Але якби поезія і завершилася цими двома рядками, то ми мали б ще одну, блискуче зроблену ліричну мініатюру на банальну тему “ любов – прощання” Банальність ця муляла б, їй не можливо було б приховатися навіть за філігранною майстерністю Ліни Костенко.
Третя строфа вносить в цю тему нетрадиційний мотив, який знімає відчуття банальності теми:

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! -
воно лишилось на усе життя.

Поетична розповідь про згасання почуття перетворилася у світлий гімн любові. Любов, хай навіть така, що приносить біль (а чи можливе справжнє кохання, яке б не супроводжувалося душевним стражданням?!) – це все одно “казка днів”,” світлий сон” у житті ліричної героїні. Вона облагороджує існування людини в цьому світі, стоячи “тихим сяйвом” над її долею.

Якщо ж тексти окремих поезій Ліни Костенко не можна розгорнути в цілісній історії, то вони вирізняються іншою, не менш привабливою якістю, а саме: навіюють певний настроєвий смисл, який легко входить у свідомість, як, буває, входить, і залишається, і починає звучати в тобі прекрасна музична мелодія. Ось одна з таких ліричних мініатюр, що наділена сильною сугестивною здатністю:

Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити1.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на “ви”.
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.

Мініатюра досить складна за своєю поетичною технікою. Елементи пейзажу навіюють “осінній ” настрій, надають творові відповідної емоційної тональності. Поезії оповита серпанком таємничості,якоїсь недомовленості. Все це притягує до себе, зачаровує, збуджує увагу та почуття. Прекрасною мелодією звучать такі одверті, такі інтонаційно виразні слова:” Я Вас люблю, о як я Вас люблю!”

Любов для Ліни Костенко – почуття світле. Недарма поезія, у якій йдеться про закоханість сiмнадцятирiчної дiвчини, названа "Свiтлим сонетом". Дівчина сумна, бо на її кохання хлопець не відповідає взаємністю. Так, вiрш "Свiтлий сонет" присвячений першому в житті сiмнадцятирiчної дiвчини коханню. Правда, кохання це нещасливе. Але це не страшно, бо:

Це ще не сльози - це квiтуча вишенька,
що на свiтанку струшує росу.

Дiвчина лише вчиться печалi i вiрностi, любовним спогадам в справжньому коханню. Це не трагедiя, вона лише "зiткнулась з неприємнiстю..."
Анiтрохи не сумно, що дiвчина печальна, бо ця печаль - вісник нового, справжнього, глибоко кохання. Це велике щастя. Неперевершено Лiна Костенко оспiвує безсмертне почуття - Любов.

“Світлий сонет” починаємо аналізувати з назви: сонет – бо витонченість його форми відповідає поважній темі; світлий – бо він про юність, найщасливішу, найсвітлішу для кожного пору життя. У чому ж щастя сімнадцятирічної юнки, яка сумує - ридає над нерозділеним коханням? Щастя і печаль водночас. Чи не парадоксальне поєднання? Ні! Вона щаслива, ця “плакуча вишенька”, бо пережила глибоке духовне очищення: покохавши, піднялася над власним ego, винищилася в людяності, стала незмірно багатшою, душевно щедрішою, навчилася дарувати своє тепло іншим. То ж Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.

Це перший екзамен у її житті. Вона його склала. Згодом, у зрілому віці, осяє спогад, відчуття, що те далеке минуле залишилося в серці “ і сьогодні, і завтра, й навік”. Такі міркування будуть містком до розгляду поезії “Розкажу тобі думку таємну ”. У ній - велика мудрість життя: неприємності забуваються, а благотворна сила справжньої любові освячує душу назавжди і не дає їй змаліти, зміліти, замулитися. Цей наголос на всевладності облагороджу вального впливу кохання відлунює не в одному вірші Ліни Костенко і щоразу по-новому:

якщо він лицар, - жінка кине квітку
на все життя очима проведе.
“Апологія лицарства”

Ця казка днів,- вона була недовгою.
Цей світлий сон, - пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею!-
воно лишилось на усе життя.
“ Я дуже тяжко Вами відболіла.”

Акцентуємо увагу на двох останніх рядках поезії “Розкажу тобі думку таємну”:

То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

Так, людська душа має право на свої таємниці, на сокровенне, надійно відмежоване від суєтності й метушні буденного світу. І про це мають пам’ятати всі, хто поруч. Найчистіше, найніжніше не терпить чужої цікавості та навіть зайвого слова:

Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.

У цих рядках - відчуття межі, шляхетний самоконтроль: якщо десь є ті, кому при поєднанні двох доль заболить без вини, то честь диктує єдино можливий вихід - відступитися. Навіть тоді, коли з іншого боку зроблено протилежний вибір. Ще й ще раз вчитуємося в рядки, опромінені великою, внутрішньою силою.

Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний,
коли найбільша мужність - утекти.
"Ти дивишся. А я вже - як на трапі"

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
"Не знаю, чи побачу Вас, чи ні..."

Лірична героїня вміє зберегти світле своє почуття в найскладніших ситуаціях і щаслива тим, що в коханні знає ціну найголовнішому - подарованому ним теплу, яке зігріває душу, пульсуючи десь на дні чистим, ніжним джерельцем. Захланні і прагматичні люди при вимушеній розлуці з коханим почувалися б нещасними, обділеними долею, бо вічно налаштовані на винагороду, і їм не під силу піднятися на висоту, звідки все так чітко видно:

Краса - і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.
"Я хочу знати, любиш ти мене"

Чи ще:
Ти Вельзевул. По душу теж приходив.
А я не віддала її - й жива.
***
Ти був високий, наче сонце полудня,
і сумнівам скорочувалась тінь.
Таким лишись. А я піду у зливи.
Молитись пням... Такі тотальні пні...
Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.
"Отак пройду крізь твій великий подив..."

Непоступливість ліричної героїні суттю свого людського "я" не виключає турботи про духовний комфорт коханого, бажання захистити його від неусвідомлюваної небезпеки.

Гранична чесність перед собою й Ним - це теж умова, через яку не можна переступати:

Не жалкуй за мною. Я мічена.
Мене кожне лихо згребе.
***
Мене кличе суворо і трубно
мій обов'язок, мій король.
***
Я в любові - як в еміграції.
Відпусти мене в рідний край.
"Епілог"

Листи Кохання, адресовані Йому.

Гортаємо сторінку за сторінкою ці листи Кохання, які адресовані Йому (майже завжди - з великої букви, не стільки Тобі, як Вам) і доходимо до тих, де панує повна гармонія почуттів, бажань і можливість їх здійснити.

Тоді "шаліє любові тропічна злива - землі і неба шалений шлюб",

І день, і ніч, і мить, і вічність,
і тиша, і дев'ятий вал –
твоїх очей магічна ніжність
і губ розплавлений метал.
"І день, і ніч, і мить, і вічність..."

Та тiльки невмируще почуття любовi гарантує вiчну тривалiсть життя на землi. Лiна Костенко оспiвала велике таїнство любовi як могутнє джерело й оновлення людської душi. Щедрість у даруванні себе обранцеві вражає невичерпністю і тією ж романтичною шляхетністю:

Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

Або:
Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним!

Глибоко і зворушливо розкривається в цих словах прекрасна правда про людину: вона безмежна у самовираженні, в даруванні ніжності й доброти, якщо поряд така ж щира і високодостойна людина, якщо вони - пара.

В інтимній ліриці Ліни Костенко чи не кожний рядок сприймається як окрема поезія.

Отак і постає перед нами на весь зріст образ гордої українки, що має ті ж ціннісні орієнтації, що і її пращури - герої національно-визвольних змагань.

І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... - Жорстокий клекіт бою...
"Моя любове! Я перед тобою..."

Як не згадати наші пісні - козацькі, стрілецькі, повстанські, де "дівчина чорнобривая" могла собі дозволити хіба що сльози за коханим та хустину в дарунок, але аж ніяк не сміла перечити його від'їзду "в чужу сторононьку" (в "жорстокий клекіт бою"), знаючи, що це святий обов'язок захисника вітчизни.

У вірші немає пафосних закликів, заяв чи клятв, є ствердження невіддільності власної долі від життя свого народу. Про це сказано з такою внутрішньою переконливістю, яка може залишити байдужим тільки манкурта. Сама думка про те, що можна зійти з рідного "тополиного шляху", над яким зависло древньою булавою важке українське сонце, лякає, видається неприпустимою. Цей мотив послідовно увиразнюється рефреном у майже молитовному стилі: "Не дай..." Звертання до любові водночас є ніби звертанням до самої долі, до вищих сил: за тим "Не дай" підсвідоме чується слово - "Боже!"

Усе це сприяє тому, що поезія "Моя любове! Я перед тобою..." сприймається як своєрідна, подана поетично самонастанова, життєва програма, яка до снаги лише аристократам духу.

З перших її рядків віє ніжністю, чаром солодкого передчуття. Нарешті всі муки вагань позад, і доля подарувала безтурботність блаженних слів. Але вже наступі рядки гостро дисонують такому настрою:

Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!

Не дай мені заплутатися в дрібницях,
Не розміняй на спотички доріг,
Бо кості перевернутися в гробницях
Гірких і гордих прадідів моїх.

Не в її правилах зрікатися своїх поглядів, бо вона має й самоповагу. Або ж так зухвало: “ Слухай, милий, ти захищайся!”.
Хочеш – не хочеш, а згадаєш грецький міф про войовничих амазонок. Любов діяльна для неї – це любов-ненависть до всього, що гальмує розвиток духовності. Мені здається, що в поняття любов поетеса вкладає новий зміст.

Людина часто буває слiпою, пiдносячи дрiб'язкове i скороминуче до рiвня iдеалу. Найсучаснiша мода i найгучнiша слава - то лише захоплення швидкоплинне:

Шукайте посмiшку
Джоконди,
Вона нiколи не мине, -
закликає Лiна Костенко. Бо тiльки справжня краса неминуча, лише вона в усi вiки робить людину людиною.

Щира й цікава інтимна лірика Ліни Костенко. Це своєрідні роздуми – монологи й діалоги, враження від пережитого. Зрештою, й ніби глибоко індивідуальне —

Нема кому сказать: -
Кохаю.
Нема кому сказать: -
Прийди.
Сама усіх я обминаю
або заплутую сліди;
чи й таке:
Моє серце, мабуть, болітиме,
як не стрінемось ми в житті.
Я привітами-самоцвітами
зупинила б тебе в путі...

Такі мінорні мотиви тиражувалися в доволі великій кількості — хоча саме Ліні Костенко в майбутньому критика старанно й запопадливо ставитиме на карб почуття надмірного суму й смутку та брак бадьоро-оптимістичного настрою.

Напевне, декларація, яка зовсім не чужа й не рідкісна гостя в ранній поезії Ліни Костенко, співіснувала досить мирно зі стихією її ліричних одкровень та відкриттів. Як правило, «проповідь» поетеси відгранювалася в афористично гнучку думку, що в той же час була «силою» — мораллю поетичної медитації.

Є для серця така покута —
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було,—

Кінцівка пронизливого в своїй зболеності вірша «В дні, прожиті печально і просто...», де особистісне виривається за рамки лише внутрішньо значимого для поета і став розлогим, захоплює в коло свого магічного впливу кожного читача, незалежно від його індивідуального досвіду.

Кохання - поза межами повторного, звичайного:

Любов неповторна
моя валторна...

Ти прийдеш знов. Ми будемо на "ви".
Чи ж неповторне можна повторити?

Якщо спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу Ліни Костенко, то постане лексичний ряд іншосвіття, абстрактно-умоглядних понять, звернених до понадчуттєвої суті: сон, казка, мрія, марення, уява, магія, вигадка, чудо, омана, загадка, спогад, пам'ять. Шматочок реальної дійсності опосередковується цими абстракціями таким чином, що вислів сприймається у двох вимірах: реальному й поетичному - з акцентуванням останнього звичайно ж. Можна сказати "я не скажу "коханий", але у Ліни Костенко - "Я не скажу і в пам'яті "коханий"; або "ти любиш мене".

Лірична героїня любовної лірики Ліни Костенко – не емансипанка кінця двадцятого віку. Вона – немовби з минулого сторіччя. До коханого звертається на Ви, як Анна Ахматова і Марина Цвєтаєва. Для неї любов – явище духовно піднесене. Це не старомодність, не занудство, а глибоке розуміння святості почуття. Вона знає краще за інших, що таке любов, і тому не терпить приниження цього почуття. Одна із симпатичніших героїнь історичного роману “Маруся Чурай ” Ящика Балаклійська Кошова не витримала, зірвалась у розмову: