Найповніші видання і дослідження з української літератури 2 пол 20 ст.

У XX столітті українське літературознавство мало помітні здобутки і втрати, пов'язані з поразкою української національної революції, приходом до влади більшовиків, насадженням марксистсько-ленінської ідеології, розколом літературознавства на радянське і емігрантське.

Здобутки вітчизняного літературознавства пов'язані з іменами С. Єфремова (1876—1939 pp.), M. Возняка (1881—1954 pp.), Б. Лепкого (1872-1941 pp.), M. Зерова (1890—1937 pp.), M. Грушевського (1866—1934 pp.).

В історії українського письменства С. Єфремов прослідкував розвиток літератури від найдавніших часів до першої чверті XX століття. Він піддав критиці чотиритомну (шість книг) "Історію літератури руської" О. Огоновського (1887—1894 pp.) за "номенклатурність" і брак "внутрішньої ідеї"; "Нарис історії українсько-руської літератури" І. Франка (1910 р.) за "бібліографічний метод"; "Історію української літератури" М. Возняка (1920—1924 pp.) — за "невиразність основних поглядів"; "Начерк історії української літератури" Б. Лепкого (1909—1911 pp.) — за однобокий підхід до літератури; "Нове українське письменство" Зерова (1924 р,) — за "абстрактний, занадто загальний... і неплодючий метод аналізу літературного процесу". С. Єфремов виділив такі періоди у розвитку української літератури: доба національно-державної самостійності (від найдавніших часів до кінця XIV ст.); доба національно-державної залежності (кінець XIV—кінець XVIII ст.); доба національного відродження (кінець XVIII ст. — до наших часів).

Найбільш відомою працею С. Єфремова є "Історія українського письменства", яка охоплює український літературний процес від найдавніших часів до 20-х років XX століття.

Помітне місце в історії українського літературознавства в перше десятиліття XX століття зайняла праця М. Гру шевського "Історія української літератури" (1923—1927 рр.). Використовуючи різні засоби аналізу (текстологічний, біографічний, порівняльно-історичний, лінгвістичний), М. Грушевський створив цілісну картину розвитку української літератури, починаючи з усної народної творчості, яка, на його думку, зародилася в IV—IX ст. н. е.

Позитивний вплив на розвиток українського літературознавства мало відкриття в Харкові в 1926 році Інституту української літератури ім. Т.Г. Шевченка. Науковці інституту зосередили основну увагу на вивченні творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Вагомим внеском в теорію літератури стали праці "Поетика новели" Г. Майфета, "Наука віршування" Б. Якубського, "Як будувати оповідання" М. Йогансена, "Основи української літературно-наукової критики (Спроба літературно-наукової методології)" Л. Білецького. Дослідженням літературного процесу XIX—XX століть займалися такі відомі вчені, як М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара.

Одним із найвидатніших літературознавців, які працювали за межами України, був Леонід Тимофійович Білецький (1882—1955 рр.). У праці "Основи української літературно-наукової критики" він простежив розвиток національного літературознавства від поетик XVII—XVIII ст. до історико-літературних праць XX ст.

У 1925 році почалася літературна дискусія. Вона тривала по 1928 рік. У дискусію були втягнуті такі мистецькі угруповання, як "Плуг", "Гарт", "неокласики", футуристи, ВАПЛІТЕ, Марс, "Молодняк" ВУСПП. Центральною фігурою дискусії став Микола Хвильовий. Свої позиції в дискусії він виклав у критичних памфлетах "Камо грядеши", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "Україна чи Малоросія?"

Чи не найпомітніше місце у літературознавстві радянського періоду займає О.І. Білецький (1884—1961 рр.). Його праці "В майстерні художнього слова" (1923 р.), "До побудови літературних стилів" (1931 р.), "Проблема синтезу в літературознавстві" (1940 р.), "Поетика драми" (1950 р.), "Про специфіку літературного мистецтва" (надрукована у 1984 р.) є вагомим внеском у розвиток теоретико-літературної думки. На працях О. Білецького теж позначився вплив вульгарного соціологізму. Він використовував терміни "пролетарська" і "буржуазна" література, дотримувався політизованої періодизації літератури ("література епохи громадянської війни і перших років непу, література епохи відбудови..."), досліджував проблему "марксизм і література", ототожнював літературу з різними формами ідеології.

Досліджуючи літературний процес 20—30-х років, Я. Гординський приходив до висновку, що літературознавство і критика потрапили у "глибоку кризу, ще глибшу, ніж художнє письменство", бо думка "підпорядковується партійним наказам: критика переходить одверто на партійного жандарма"1. Вона пильно слідкувала за дотриманням норм, яких вимагав соціалістичний реалізм, уніфікувала і знеособлювала літературу, вишукувала "ворогів народу". У повоєнний період з'являються партійні постанови, "пройняті турботою" про розвиток літератури. Вони, як відзначає М. Наєнко, "ставали нормою літературного життя, заганяючи талановитих письменників у дедалі глухіший кут несвободи, а спритних ділків від літератури підносячи на нові й нові п'єдестали офіційної слави і вседозволеності"2. У 1946 році з'являються постанови ЦК ВКП (б) про "Нарис історії української літератури", "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", "Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення", у 1948 році публікується постанова "Про оперу "Велика дружба" В. Мураделі". Українські більшовики за прикладом російських "творили" свої постанови, у яких шельмували, таврували, викривали. Вони прийняли постанови "Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення", про оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький", про "націоналістичний" вірш В. Сосюри "Любіть Україну". 15 вересня 1947 року на пленумі СРПУ О. Корнійчук гнівно розвінчував роман Ю. Яновського "Жива вода", в якому "виявилися" "буржуазно-націоналістичні тенденції". Критичні проробки, ідеологічні акції, ярликування стали нормою життя. Ті письменники, які виходили за традиційні рамки реалізму, зараховувалися до буржуазних націоналістів, декадентів, формалістів, космополітів. Були вилучені з літературного процесу П. Куліш, М. Драгоманов, М. Зеров, М. Драй-Хмара, В. Винниченко, Микола Хвильовий, Григорій Косинка, Є. Маланюк та ін. Із 280 українських літературознавців у 20—30-х роках 39 знищено, 103 репресовано, 50 пропало безвісти, 74 перестали писати, 25 опинилися в діаспорі. Ідеологічне літературознавство мало деструктивний характер.

Цілковитим антиподом соцреалістичних праць українських літературознавців стала книжка Дмитра Івановича Чижевського (1894—1977 рр.) "Історія української літератури" (1956 р.), у якій український літературний процес розглядається за художніми течіями. У вступі до названої праці Д. Чижевський подав загальну схему розвитку української літератури.

Певні досягнення мало українське літературознавство в період "хрущовської відлиги". Вони пов'язані з іменами Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, І. Світличного, В. Дончика, Л. Новиченка, С. Крижанівського, В. Фащенка, М. Жулинського, М. Наєнка. Та основні зусилля літературознавців були спрямовані в цей час на вивчення ідеологічних проблем: класовості, партійності, теорії соціалістичного реалізму, марксистсько-ленінської естетики.

Суттєві зміни в українському літературознавстві відбулися в період утвердження державності. Здобуття Україною незалежності створило умови для повернення в літературознавство науково-критичних досліджень М. Грушевського, С. Єфремова, Б. Лепкого, М. Возняка, Л. Білецького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Я. Гординського, М. Гнатишака, Д. Чижевського. Об'єктивна оцінка літературного процесу постає в "Історії української літератури XX століття" (за ред. В.Г. Дончика) в двох книгах (1998 р.), "Історії української літератури XIX століття" (за ред. М.Т. Яценка) в трьох книгах (1995—1997 рр.), з "Історії українського літературознавства" М. Наєнка (1997 р., 2001 р.). Стало доступним для науковців, студентів і учителів літературознавство діаспори, зокрема праці Ю. Лавріненка, Ю. Шереха, Б. Кравціва, І. Фізера, Б. Рубчака, Л. Рудниць-кого, Л. Онишкевича, В. Державина, Івана Кошелівця, І. Качуровського, Г. Грабовича.