У шістдесятників з’являється релігійність (біблійні образи). Дискурс себепізнання. Пошук ідентичності та автентичностію.

Культ простої людини (людина праці без посад, нагород, але це неймовірно багата духовно людина)

Кредо В.Симоненка «Найскладніша людина – проста». Шістдесятники цінують людську неповторність протистуючи проти російського поняття «люди-гвоздья» (йдеться про їх однаковість).

У шістдесятників досить поширеною була тематика народу. Вони показали війну очима дитини.

 

 

2. Художня деталь (образ, символ, характеристика, вислів) у малій прозі Гр. Тютюнника («Зав’язь, «Холодна м’ята, «Три плачі над Степаном», «Поминали Маркіяна», «Деревій», «У кравчині обідають», «Крайнебо» та ін.)

«Створити художній твір – значить у чомусь вичерпати себе»

«Іноді я відчуваю людину, як рана – сіль» – це не порожні слова, а вміння (чи присуджений долею обов’язок?) узяти на себе всю ваготу трагіз- 14 му своєї доби, перепустити через власне серце увесь драматизм існування людини в лещатах тоталітарної системи.

Гр. Тютюнник умів побачити в людині її біль та муку навіть тоді, коли вони німо застигли в очах. І зізнався в одному зі своїх записників – не людям зізнався – собі: «Я люблю стареньких і малих – і тих, і тих за муд- рість і доброту»

У своїй творчості письменник сповідує два визначальних принципи мистецтва – любов і правду. Його новели позбавлені дешевої романтики, адже все, що відбувається на землі, не має штучних прикрас, красивостей, воно красиве від природи. Саме тому іноді суперечливі, «неправильні» твердження автора, звучать як єдино вірогідні, такі, за якими, стоїть справжня, вічна правда.

Герої Тютюнника повністю позбавлені егоїзму та індивідуалістичних поривань, вони живуть за принципом, сформульованим героєм новели «Зав'язь»: «Буде в людей — буде і в нас». Найщиріші симпатії Григора Тютюнника віддані скромним будівничим життя, отим самим людям праці, чиї поривання письменник так досконало знав, бо теж був одним з них. Його герої правдиві кожним своїм жестом, кожною психологічною деталлю, реплікою, поглядом, виразом обличчя. Діалоги героїв оповідань вражають своєю природністю, влучністю, бездоганною достовірністю. Тютюнник справді є живописцем життєвої правди і справжнім майстром художньої деталі, у вмілому використанні якої і полягає величезний художній потенціал його творчості.

Найчастіше деталь у творах Тютюнника є наскрізною, вона бере участь у творенні характеру і часто переростає у символ, як, наприклад, в оповіданні «Зав'язь». Тут деталь спочатку створює настрій, таку собі елегійну тональність, схвилювання, а потім стає зримим образом, який своїм підтекстом асоціативно дає багатозначний символ у заголовку тексту, книги.
Можна згадати також «зозулю» у творах «В сутінках», «Три зозулі з поклоном». Зозуля — образ зневаженої людьми нещасної жінки, самотньої дівчини, символ тривоги й печалі людської. Цей символ стає невід'ємним компонентом поетики творів Григора Тютюнника. Символічний також образ «вогник далеко в степу». Він символізує надію, яка веде людину в житті. Нехай вогник дуже далеко в степу, але він є, і тому завжди треба сподіватися на краще. Отже, «вогник далеко в степу» є символом сподівання, провідною зіркою кожної людини, яка виводить людину зі складних життєвих ситуацій.
Є й інші символи-деталі в поетиці письменника. Так, в оповіданні «Син приїхав» із сарказмом та гіркотою зображено, як син-городянин, приїхавши до матері, хизується автомобілем та іншими ознаками свого забезпеченого життя, навіть мовлення його якесь неживе, перекручене, як і він сам. Так, він говорить: «Якщо вже кликати когось із чужих, то нужних людей, полєзних. Голову колгоспу чи ще когось, хто вам пригодиться». Він не звик просто любити людей, обдаровувати їх своєю теплотою, насолоджуватися їхнім теплом. До людей цей син ставиться просто як до засобів досягнення ще більшого добробуту, він згоден терпіти їхню присутність задля вигоди. І дуже промовиста деталь — прохолодне поблискування «Москвича» під грушею після невдалої гулянки. Цей холодний блиск символізує духовне зубожіння, байдіжусть до людей, ситість.
Але найбільш вражаючою є деталь, яку використовує письменник у творах з трагедійним звучанням. Згадаймо, наприклад, як починається повість «Климко». Вирушаючи у далеку небезпечну Дорогу по сіль, дитина ночує під скиртою пізньої осінньої ночі: «Уночі йому снилася велика зграя жовтих воронів із жовтими горобцями впереміш. А то була не зграя і не химера опівнічна — то був вихор з великого кленового і дрібного вишневого листя, що знявся над висілком, коли Климко вийшов у степ за станцію і востаннє оглянувся назад. Та листяна зграя стовпом стала у піднебесся, вище й вище, а там здрібніла, розсипалась і зникла геть з очей». Тут використано кілька символів-деталей. По-перше, ворон символізує горе, трагедію, перебування на межі між життям і смертю. Жовтий колір уві сні означає напружений психологічний стан героя.. Аналогічну ж деталь письменник використовує і в повісті «Облога».
Художня деталь у творчості Григора Тютюнника одночасно є засобом і узагальнення, типізації й індивідуалізації, конкретизації у зображенні предметів та характерів. У вмілому використанні її полягає величезний художній потенціал творів письменника.

«У Кравчини обідають». Розповідь про життя й побут сімейства Юхима Кравчини. За звичайними побутовими подробицями прочитується стиль життя цілої родини, її традиції, стосунки між домочадцями, їхні звички, уподобання.

«Зав’язь» — вічна загадка любові. Це зворушлива лірична оповідь про перше кохання, незабутню ранню весну, коли у гіллі «зав’язуються дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки — зав’язь. Зав’яззю є перше кохання юних Миколки і Соні, сором’язливих і чистих, прекрасних у своїй наївній щирості.

Григір Тютюнник залишився в українській літературі не тільки неперевершеним майстром ситуації, а й майстром характеру, портрета, діалогу, вміло користуючись законом зафіксованого колись і пробудженого в потрібний момент спогаду. …Григір Тютюнник завжди надзвичайно любив своїх героїв – часто безталанних, невдатливих, безпорадних, не без якихось химер чи вад, не раз битих лихом, часто гострих на слово, навіть в’їдливих, але загалом добрих, незлобливих, нездатних на підлість чи мстивість.

Різкий, вибуховий у житті, письменник культивував у художніх творах образ людини доброї, незлобивої, здатної контролювати свої емоційні сфери. Наприклад односельці згадують покійного Степана: «Лайкою ніколи не брав, а все добрим словом умів якось. Того й слухали всі». Це з новели «Три плачі над Степаном».

Створивши цілу галерею портретів людей села, Григір Тютюнник не просто розкрив національний характер у різних його соціальних, моральних, психологічних проявах, а сягнув своїм чесним художнім словом тієї міри до- слідження життя, яка дозволяє говорити про типологічне узагальнення цього характеру, що несе у собі код генетичної пам’яті народу.

 

Згадаймо одну-єдину, сповнену глибинного значення у контексті тоталітарного режиму знамениту Тютюнниківську фразу про «Сибір неісходиму» («Три зозулі з поклоном»). Можна тільки здогадуватися, яка напружена внутрішня робота відбувалася в письменниковій душі, якщо свої сумніви, відчуття він не довіряв навіть щоденникові. Ті порухи душі – важкі й болючі – можна було вгадати хіба що за якоюсь фразою, вистражданою, виноше- ною, і виваженою до узагальнення, як-от у такому записі, що, очевидно, мав стати фрагментом якоїсь ширшої оповідки (саме так любив письменник на- зивати свої новели й оповідання): Дядько сидів і їв борщ у чайній… – Чого ви, дядьку, такі худі? – спитав у нього племінник (на базар удвох приїхали). Дядько перестав їсти і сказав: – Ми перелякані. – І знову пристав до борщу [8, с. 72]. 19 Це вміння сконцентрувати всю напругу почуття в одній деталі, одній фразі, яка провокує читача на здогад, відчуття, інтуїтивне розуміння, «дома- льовування» уявою того, що залишилося поза «кадром», допомагало письменникові бути повнозвучним у мінімальних зображальних засобах. Вдумаймося в одну оту фразу – «Ми перелякані». Як багато вгадується за нею, написаною задовго до того, як в українському суспільстві – аж на початку 90-х років минулого століття – письменницький голос зміг зазвучати на повну потугу.

Переродження людини, яка втрачає розуміння істинних життєвих цін- ностей, справжній «смак до землі», до праці на ній, а відтак, і деморалізація цієї позбавленої своєї сутнісної природи людини, яку ми виразно бачимо на прикладі Ониська, – це наслідок цілеспрямованого розселянювання села, що випало на долю Тютюнникових героїв. Письменникові надзвичайно болить таке жорстоке, цинічне у своїй суті витравлювання з селянина почуття гос- подаря. І він виразно це показує у низці новел, як-от «Облога», «Бовкун», «Комета», «Медаль»; засуджує культивування споживацького ставлення до життя, до природи («Син приїхав», «Оддавали Катрю», «Нюра», «Устим та Оляна», «Грамотний»). Ці та подібні соціальні тенденції простежуються у звичайних житейсь- ких ситуаціях, через людські характери, творенню яких значною мірою слу- гують і майстерні Тютюнниківські портрети – засіб своєрідної Тютюнників- ської індивідуалізації героїв. Досить прочитати декілька його простих і міст- ких фраз – і ти вже бачиш людину. А з того її зовнішнього вигляду можеш значною мірою скласти уявлення і про її внутрішню сутність.

Вираз очей, манера говорити чи ходити, якась особлива усмішка чи характерне слівце – оце ті максимально використовувані характеротворчі за- соби, що ними виважено послуговується Григір Тютюнник. Через те його герої – яскраві, неповторні, їх неможливо забути чи з кимось сплутати, адже подані через призму граничної індивідуалізації.

Саме через таку антропологічну деталь, як очі, активно присутню в ар- сеналі характерологічних рис письменника, розкодовується вдача Тютюнни- ківських героїв, їхні вади й чесноти. Тільки ця традиційна художня інтерпре- таційна модель людського характеру завдяки якійсь особливій письменнико- вій енергетиці слова набирала в нього такої креативності, виразності й пере- конливості, що годі було запідозрити тут якусь штучність, натягненість чи гіперболізацію: така портретна характеристика сприймалася органічно.

 

Людина і природа в оповіданнях «Холодна м’ята» та «Деревій»
Проблеми утвердження людини в суспільстві завжди були наріжними у творчості Григора Тютюнника. І це утверждення завжди відбувається через взаємодію з природою, духовними факторами, які відкривають у героїв ще не реалізовані частинки самого себе. Саме таким є оповідання «Холодна м’ята» – одне з найкращих у творчому доробку Григора Тютюнника. Дія відбувається ще холодного квітневого вечора на сільській річці. Головний герой – Андрій – повертається з роботи додому, але для цього йому ще треба переплести на човні через річку. Ми дізнаємося, що герой – колишній офіцер, ще молодий, який кинув службу і переїхав до села працювати в колгоспі трактористом. Він одружений, живе з тещею Степанидою Трохимівною, але додому не поспішає. І тут перед нами постає перша проблема твору – складні взаємини у родині: «З того дня, як він назавжди відстебнув од шитого офіцерського пояса кортик і пішов на трактор, теща зненавиділа його, почала звати на «ви», і хата, немов зрозумівши свою господиню, спохмурніла й заклякла в німому презирстві…» [2, 52] Не важко здогадатися, що перед нами людина нещасна, яка не змогла знайти собі щастя в житті і, говорячи філософією Сковороди, позбавлена сродної праці, адже він досі згадує роки, коли був ще офіцером.
Стосунки з дружиною через тещу також були холодними, і навіть у ній він не міг віднайти собі заспокоєння і порозуміння: «Тоді він ненавидів у ній все: тонку викохану талію, гарячі ноги і навіть імя: Клава, вокал… – чортзна-що!» [2, 53]
І ось його роздуми порушує голос дівчини, яка «вибігла захекана на луку». Вона не впізнала Андрія і попросила перевезти її на той берег, але придивившись, дуже засоромилась.
Андрій впізнав цю дівчину. Це була Леся, старшокласниця, яка побачивши його позаторік в офіцерських регаліях, не могла відвести погляду. Він зараз також не міг відвести погляду від юної дівчини, але йому також було ніяково: «Тепер перед ним стояла дівчина, на яку вже неможливо було просто кинути погляд, але й милуватися нею, тим більше йому, жонатому чоловікові, теж було незручно» [2, 53]. Ця дівчина немовби нагадала йому про щось минуле, втілювала чистоту і простоту. На мою думку, у цьому моменті можна розгледіти і проблему швидкоплинності життя, численних контрастів і протиріч у ньому.
І знову ж таки, пливучи вдвох на човні, вони відчувають один і той же запах – це пахне холодна м’ята. Андрієві цей аромат нагадує про дитинство, все своє життя. І в цей час герой думає саме про вже вищезгадані істини: «…не можна так мислити і жити, коли земля пахне торішніми травами і молодою м’ятою, вічністю і миттю…» [2, 55]. Саме ця репліка персонажа, як я вважаю, і є виразником головної ідеї твору – ніщо не зрівняється із справжніми відгуками вічної природи, ніякі буденні справи і проблеми; саме в природі можна знайти заспокоєння і усамітнення. Ще одна проблематика твору – взаємозв’язок людини і природи. Тому автор і залучає до розповіді численні описи природи, які присутні й на початку твору, коли Андрій лише згадував про своє життя, і під час подорожі річкою, яка є кульмінаційною.
Андрій і Леся пливуть на річище, щоб нарвати ще молодої холодної м’яти. Вони, охоплені ароматом м’яти, забувають куди пливуть і Андрій «боявся поворухнутися, щоб не сполохнути її голосу – тихого, як паводок, і чистого, як подих землі на пагорбах посеред заплав» [2, 56]. Їхня зустріч була для Андрія, наче «ковток молодості», повернення в минуле і усвідомлення себе не «списаним офіцером», а самодостатньою людиною.
Вночі Андрій не міг заснути, бо вхаті пахло м’ятою і було видно від великих зір. Нам вже не відомо, яке продовження буде у стосунків Лесі і головного героя, але холодна м’ята безперечно об’єднала їх.

Проблема оповідання «Деревій» – це проблема людини, смислу її життя і місця у всесвіті. Хто вона? Для чого живе? Які її стосунки з навколишнім світом? На ці питання відповідає головний герой твору Данило Коряк власним ставленням до людей, роботи, тварин і рослин, своєю совісністю й добротою, усім праведним життям. Данило Коряк – тип виразно національний, традиційний, улюблений письменником.

http://sagna.livejournal.com/34268.html

 

БІЛЕТ №2