Погляди Багряного на літературу.

.Багряний, який проголошує орієнтацію на Гете, Шекспіра, тобто Європу, нездоровим явищем. Своє ігнорування європейської традиції він пояснює тим, що це поширювач "хворої культури", оскільки за основу бере народницьку ідеологію. У статті "Думки про літературу" І.Багряний в радикальний спосіб закликає повернути літературу до народної місії: "Література не є справа приватна, а написане не в інтересах нації — злочин"."Велика література потребує великої ідейності".

 

У статті І. Багряного “Думки про літературу”, опублікованій у збірнику

Мистецького Українського Руху в Ашаффенбурзі (Німеччина) у 1946 р., за-

значено: “Література покликана виховувати і гартувати людей, окрилювати

їх, озброювати в ім’я творчого життя, боротьби і цвітіння”.

Вивчаючи літературний твір, “наголошувати слід на багатстві духов-

ного світу письменника, на красі його вчинків, на величі проголошува-

них ним ідеалів”. Для виховання засобами мистецтва слова ви-

вчення особистості письменника є необхідним. “Література в нашу епо ху, в наш час… це є справа нації, речником якої має бути письменник чи

поет”, – таку думку висловив І. Багряний на сторінках збірника

МУР у 1946 р., ці слова залишаються актуальними і сьогодні.

 

Білет 13

Життя і творчість В. Стуса.

Поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х років. Це Василь Стус. Він народився 8 січня 1938 у селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині. За переконання в необхідності української культурної автономії був заборонений радянською владою і на дванадцять років позбавлений волі.

У 1939 році батьки – Семен Дем’янович та Їлина Яківна – переселилися в місто Сталіно (зараз Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. У 1944–1954 роках Василь навчався у міській середній школі №265 і закінчив її зі срібною медаллю. Потім вступив до історико-літературний факультету педагогічного інституту міста Сталіно. Тоді ж разом із О.Орачем, В.Міщенком, А,Лазаренком, В.Захарченком, В.Голобородьком був членом літературного об’єднання «Обрій». Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, працював учителем української мови й літератури в селіТаужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. З 1961 по 1963 вчителював у середній школі № 23 міста Горлівка Донецької обл.

Під час навчання і служби почав писати вірші. Свої перші поетичні твори опублікував у 1959 році.

З березня 1963 року Стус працював літературним редактором газети «Социалистический Донбасс». Вступив до аспірантури Інституту літературиАкадемії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві зі спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.

У вересні 1965 під час прем’єри фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з І. Дзюбою, В.Чорноволом, Ю.Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його було відраховано з аспірантури.

Роки тимчасових робіт (1965–1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він знайшов свою майбутню дружину – Валентину Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син, нині відомий літературознавець, дослідник творчості батька, Дмитро Стус.

Поет заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966 по 1972 рр. — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

Пропозицію Стуса опублікувати у 1965 р. свою першу збірку віршів «Круговерть» видавництво відхилило. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її було опубліковано в самвидаві. У 1970 р. книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії й була видана в Брюсселі.

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради В.Стус критикував панівну систему, що післявідлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у 1972.

Тоді київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання поет відбував у мордовських і магаданських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалася, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. 1977 р. по закінченню строку в концтаборі Стуса вислали до с. Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув’язнення він звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…», – писав поет.

Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до Гельсинської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. В травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом й у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Тоді Стус відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самостійно здійснити свій захист. За це поета вивели з зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А.Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

Стусові, що перебував у концтаборі в селі Кучино (тепер Чусовський район Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною. Однак його записи 1983 року вдалося переправити на Захід.

Табірними наглядачами було знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями Стус кілька разів оголошував голодовки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік його було кинуто до камери-одиночки. 28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер за те, що, читаючи книгу в камері, оперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер Василь Стус у ніч з 3 на 4 вересня. Був похований на табірному цвинтарі у селі Борисово. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув’язнення.

У листопаді 1989 поета разом із побратимами Юрієм Литвином та Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, тіло Василя Стуса було перепоховано в Києві на Байковому кладовищі.

 

Василь Стус є одним з найяскравіших українських поетів ХХ століття. В новітній українській поезії його ім’я – на чільному місці. І не тільки через те, що образ цієї людини – поета трагічної долі – став символом незламності духу, людської і національної гідності, патріотизму. Василь Стус – органічний самобутній поет, схильний до філософського заглиблення й самовираження, до самодостатності поетичного слова, до синтезу глибинних традиційних джерел українського художнього образотворення з поетичною мовою двадцятого століття.

Його поезія характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу та України. Проте поступово домінуючими в творах поета ставали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю.

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його ж словами, «легше було написати, аніж зберегти») — дуже великий. Першу свою збірку «Зимові дерева» наприкінці 1960-х років В.Стус запропонував видавництву «Радянський письменник». Тут об’єднано ранні вірші, юнацьку романтичну лірику, написану у війську, створену пізніше, в Києві; відтворено атмосферу 60-х років з пристрасним осмисленням болючих проблем національного розвитку, прагнення вписатися у визвольні традиції рідної культури («Костомаров у Саратові», «Дума Сковороди», «Останній лист Довженка», «Сто років як сконала Січ...»). У цих поезіях — неприйняття інтелектуальної задухи, протест проти бездуховності, репресій, трагічне прозріння «тьмущої тьми» завтрашнього дня, болісне шукання свого місця в ситуації життєвого вибору («Не можу я без посмішки Івана», «Біля гірського вогнища», «Звіром вити, горілку пити»). Однак, незважаючи на схвальні рецензії (І.Драча, Є.Адельгейма), ця збірка так і не побачила світу.

Ліричний герой уже ранніх віршів Стуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності, він намагається пізнати самого себе і все, що його оточує. Якщо й з’являється у нього бажання «утекти від себе геть світ за очі», то одразу він чітко усвідомлює, що тоді б він жив «безоко і безсердо». «Як вибухнути, щоб горіть?!» — так звучить у Стуса вічне гамлетівське запитання:

Вдатися до втечі?

Стежку власну, ніби дріт, згорнуть?

Ні. Вистояти.

1970 року без будь-якої надії на опублікування Стус підготував другу збірку під промовистою назвою «Веселий цвинтар» — цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, параду абсурдів і порожніх слів, проти імітації живого життя. Поезії, об’єднані у «Веселому цвинтарі», сповнені передусім авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися «на себе і страх», як герой його вірша «Еволюція поета». Сама назва знаменна: у парадоксальному поєднанні понять — ключ до розуміння основного смислу збірки. Цвинтар душ, цвинтар ідей і сподівань, які доводиться ховати зовсім юними, адже вони, здавалося б, щойно народилися в недовгі роки Ренесансу 60-х. Та водночас у тональності збірки прочитується спротив цвинтарному настрою, кпини з нього, адже абсурдність — то вже знак нетривкості, минущості. Одним словом, «веселий цвинтар»...

Вершинна частина Стусового доробку — збірка «Палімпсести». Цією назвою (палімпсестами в давнину називали пергаменти, на яких стирали первісний текст, щоб написати на ньому новий) об’єднано все створене поетом у неволі зі вкрапленням більш ранніх поезій, особливо дорогих йому.

Багато літературознавців відзначають незвичність мови поезій Василя Стуса. Так, дослідниця А.Шум у прижиттєвій рецензії на поетичну збірку «Зимові дерева» пише: «Василь Стус — це людина високої освіти і великої культури, то ж його знання виявляється і в багатстві тематики, глибині філософічних міркувань і незвичайній різноманітності лексики та фразеології. В самій версифікації в Стуса теж існує різноманітність. Діяпазон його лірики йде від спроб італійського сонета, через народньо-пісенні строфічно побудовані вірші до найбільш сміливого верлібра. Стусова лірика в більшості коротка, мало в ній нахилу до епічної розповіді, частіше трапляється щось в роді «спомину», листа, чи щоденника...»

Митець виходив далеко за межі офіційного словника: використовував багато рідко вживаних слів, архаїзмів, неологізмів, вживав церковнослов'янську лексику і навіть вдавався до власного словотворення.

Його лірика багата на різні символи, які не є випадковими. Вони мають певне історичне та філософське підґрунтя. Ці образи-символи виведено з життєвої філософії наших пращурів, давніх українців, з культурних надбань українського народу, його поглядів, вірувань, міфів, обрядів, звичаїв та з надбань світової культури. Так, символи неба, вогню, сонця як вогню небесного, свічі – це поетичне втілення релігійних та філософських поглядів давніх українців на спосіб людського буття. Автор змалював та опоетизував ці символи згідно з історіософією українського народу, який сповідував культ неба та вогню.

Символи дерев – дуба, тополі, калини, верби – виведено з вірувань давніх українців, що пізніше знайшли своє місце в народних піснях, думах, легендах та переказах, а також неодноразово оспівувалися в поезіях українських митців. Батьківський поріг також неодноразово виступає в українській поезії символом рідного дому, любові до землі, на якій родився і виріс персонаж.

Образи-символи тіней, прірви відомі в світовій літературі як такі, що зображають негативні явища людського буття. Символ-образ сну як провісника майбутнього чи як спосіб втілення нездійсненних бажань теж відомий у світовій літературі. Тут Василь Стус не відійшов від традицій світової літератури. Квадрат же як символ неволі – це суто стусівський образ, що однозначно асоціюється з неволею.

Дзеркало як образ-символ висвітлює дещо містичне ставлення людей до віддзеркалення світу і себе в ньому. Дзеркало відоме в деяких релігіях, зокрема в синтоїзмі, як об'єкт поклоніння. Змішане почуття поклоніння і нелюбові викликає дзеркало і в поета. Це двоїсте почуття щодо свічада і відображено в поезіях В.Стуса.

Дуже оригінально висвітлено в поетичній творчості митця кольорову символіку. Біла й чорна барви відомі в світовій літературі та багатьох віруваннях, обрядах, звичаях як барви, що символізують жалобу. Також ці кольори асоціюються з війною, смертю, нещастям. Стус розширює коло їх вживання. Він показує білий колір, як колір божевілля, а чорний – як крах надій на відновлення. Відомо також, що чорний колір входить до класичного українського орнаменту поряд з червоним, де червоний – це любов, життя, воля, а чорний – журба, страждання. Таке класичне поєднання барв поет також використовує в своїх поезіях, але розширює їх символічне коло. За Стусом «червоне» – це вітчизна, а «чорне» – тюрма.

Негативно митець виводить кольоровий образ фіолету. Він вважає, що фіолетовий колір – це «колір божевілля і судної доби». А блакитну (синю) і жовту (золоту) барви поет зображає як барви життєвого простору. Вони в поезіях В.Стуса символізують середовище проживання (поле, синє, як льон) та життєдайну силу (жовтаве курчатко; паска, змащена яєчком; жовтогарячі кульбаби, що тішать півсвіту своїм теплом). Такі асоціації невипадкові. Адже жовтий і синій кольори присутні в українській геральдиці.

Таким чином, система образів має глибокий зміст в поетичній творчості письменника. Всі вони виникли на історичному та життєво-філософському ґрунті українського народу та народів світу.

Поезія Василя Стуса має багато тем, у ній звучать різні мотиви. З-поміж тем і мотивів поетичної творчості Василя Стуса чітко вирізняються один – мотив «рідної чужини». Такий мотив зустрічаємо в поезіях багатьох українських поетів: і Т.Шевченка, й І.Франка, і Лесі Українки, й В.Симоненка, Л.Костенко. Але у Василя Стуса це питання стало наріжним каменем усієї його творчості. Власне, всі інші теми і мотиви розвивалися на тлі цієї основної проблеми.

У галузі культури виділяють два основні напрямки діяльності Стуса — це поезія, базована на філософії, і філософія, базована на поезії (останню представляють його кращі літературознавчі праці — «Зникоме розцвітання», присвячену творчості В.Свідзінського, та «Феномен доби», присвячену життєвому й творчому шляху П.Тичини). Філософія Стуса, як і його попередників – екзистенціалістів – це насамперед, неакадемічна філософія. «Поетична творчість Василя Стуса, — зауважує дослідник Ю.Бедрик, — явище своєрідної (принаймні, на національному ґрунті) асиміляції поезії до філософії. В цій творчості достатньо чітко можна виділити основоположні принципи й проблеми екзистенціалізму, як-от: проблему буття, проблему вибору, проблему мислячого «я», проблему розходження людини зі світом (вона ж — проблема абсурду), принцип перспективізму, антропологічний принцип і т. ін.»

Після смерті поета в Україні було видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970-1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах, дев'яти книгах (Львів, 1994–1995; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».

Новаторські підходи поета до образотворення, орієнтація на психологізм та інтелектуалізм поезії, звернення до підсвідомого виводять її на обшири вершинних світових досягнень. Стус — поет у певному розумінні парадоксальний і дуже характерний для сьогоднішньої української свідомості. Він — класичний прояв традиційно українського «шевченківського типу» поета — подвижника, пророка, мученика з його «караюсь, мучуся, але не каюсь, провісника, універсалізованого як голос і сумління нації. Саме таким увійшов Стус у сьогоднішню масову свідомість.

Вагомий внесок в українську літературу зробив Василь Стус і на терені перекладу. Він здійснив блискучі переклади з І.-В. фон Ґете, Р.М. Рільке,П.Целана, А.Еренштайна, Е.Кестнера, Г.М.Енценсберґера; з англійської – поезії Р.Кіплінга; з італійської – Д.Унґаретті, з іспанської – твори Ф.Г.Лорки, з французької – Г. де Мопассана, А.Рембо, Р.Шара. Перекладав також зі слов'янських мов.

Ім’я поета шанують в сучасній Україні. Так, за поетичними творами Стуса було створено вистави: «Поетична композиція» (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край» (2006, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, Київ) та інші. Пам’яті Стуса присвячено документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992, «Галичина-фільм»).

Меморіальні дошки, присвячені потові, відкрито в Києві, Рахнівці та Донецьку. У Рахнівці та Вінниці встановлено пам’ятник поету. У музеї літератури (м. Київ) відкрито меморіальну кімнату, присвячену В.Стусу. 2003 року вулицю Радгоспну у Києві було перейменовано на вулицю Стуса. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури, а 1989 р. Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції було заснованопремію імені Василя Стуса. За підтримки молодіжних демократичних ініціатив Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ, Благодійного фонду «Україна Інкогніта» та Українського фонду культури було створено Гуманітарний центр Василя Стуса.

1991 р. Стуса посмертно відзначено Шевченківською премією за збірку поезій «Дорога болю» (1990), 1993 р. – Державною премією ім. Т. Шевченка. 2005 р. Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

Поетичні твори Стуса перекладено на багато європейських мов: англійську, німецьку, французьку, російську, сербську, португальську.

Поезія Василя Стуса вивчається і ще довго буде предметом зацікавлення багатьох поколінь українців. Його філософські погляди, оригінальний стиль поезій та інтелектуальний геній буде об’єктом вивчення і, можливо, наслідування для багатьох майбутніх митців та літературознавців світу. Світлий же образ Стуса-людини буде служити взірцем порядності, чесності, мужності та духовності, в першу чергу, для нас, українців, а також для всіх чесних і порядних людей у світі.