Відображення тоталітаризму у творчості українських письменників 2-ї половини хх ст. (і. Багряний, В. Барка, Б. Антоненко-давидович, Г. Тютюнник, В. Стус, І. Калинець та ін. )

Розвиток культури в умовах становлення тоталітарних режимів є одною з ключових проблем у дослідженні історії XX ст.. У всякій тоталітарній ідеології народ і, зокрема, кожна людина розглядається не як унікальна і неповторна особистість, а лише як елемент однієї системи, чиї думки повинні бути повністю підпорядковані офіційній доктрині. Тоталітарні режими вводять не лише заборони, але й вимоги, диктують громадянинові, що він повинен робити, як мислити, як виховувати дітей тощо. Невід'ємними елементами тоталітаризму є всеохопна ідеологія, однопартійність (причому керівна партія очолена єдиним вождем), терористично-поліційна система і партійно-державна монополія в галузі комунікацій і економіки. Саме завдяки усталенню таких факторів державний режим здатний перетворити людину у „вічний гвинтик” системи. Але саме культура – вияв свого „я” людини чи народу – є тим чинником, який не дозволяє здійснити повну нівеляцію вартостей. Тому вожді тоталітарних систем прагнули поставити під свій контроль перш за все культуру та мистецтво, щоби перетворити їх у засіб пропаганди ідеології. Як не парадоксально, навіть нібито різні тоталітарні ідеології (наприклад, нацистська й комуністична) можуть виявляти абсолютно ідентичне ставлення до культури.

Іван Багряний вписав своє ім’я в історію як найвидатніший політичний речник першої еміграції з Радянського Союзу. Річ у тому, що в письменника — в’язня сталінських концтаборів по війні був єдиний шлях — еміграція. Європою ще котилися хвилі тисяч і тисяч полонених, вигнанців, «переміщених осіб», а Іван Багряний разом зі своїми колегами вже створив (восени 1945 р.) літературно-мистецьке об’єднання українських еміграційних письменників — Мистецький Український рух (МУР), яке згодом перетворилось у США на Об’єднання українських письменників «Слово» із центром у Нью-Йорку. Із цього часу розпочалась активна публіцистична діяльність Багряного — політичного діяча. У повоєнні місяці він написав памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», у якому звертався до європейської громадськості: «Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом». Головна ідея – російський більшовизм = німецький фашизм.

У 1948 р. Іван Багряний заснував Українську революційну демократичну партію (УРДП), газету «Українські вісті» і багато років був її редактором. Він був також обраний головою Української Національної Ради, пізніше — віце-президентом Української Народної Республіки у вигнанні. У той час Багряний надрукував багато статей політичного змісту, спрямованих, звісно, на розробку стратегії та тактики боротьби з комуністичною системою за «демократичну, незалежну українську державу».

Яскравим прикладом відображення тоталітаризму у його творчості є роман «Тигролови», в основу якого покладені події, що сталися під час відбуваня автором заслання на Далекому Сході. Сюжетна канва роману вибудувана на «полюванні» майора НКВС Медвина, новітнього «тигролова», за гордим, не прирученим тоталітарною системою молодим «тигром» з України, який у безмежжі холодної тайги знайшов те, що не дозволили йому взяти від життя на Батьківщині: особисту й національну незалежність, справжню дружбу, незрадливу щиру любов. Перемагає в ідейному двобої Григорій Многогішний, бо молодий герой не зважаючи на тяжкі життєві випробування, не втратив людяності, не перестав вірити в те, що людина може насправді все, якщо відчуває власну моральну правоту. Таким же мужнім і несхитним показано іншого героя – Андрія Чумака в романі «Сад Гетсиманський». Іван Багряний перший розповів світові про страшні катівні НКВС. Правдиві описи тюремного ув’язнення головного героя засновані на особистому авторському досвіді. Показуючи переживання, душевні муки, страждання свого головного героя, Багряний психологічно переконливо демонструє стійкий опір добра злу. На думку письменника «людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот.»

Роман Василя Барки «Жовтий князь» - перший великий твір про геноцид проти українського народуу ХХ ст. Матеріали до твору В. Барка збирав протягом 25 років: свідчення, спогади тих, кому довелося пережити голодомор, офіційні документи. У романі відтворено всю глибину й історичну значимість національної трагедії. На думку дослідників, письменник утілив її у придатній для цього формі експресіоністського роману. Назва твору символічна. Цей символ на думку критиків має кілька втілень.

Жовтий князь – це український голокост, голодомор, який перетворив квітучі веселі села на страшну гнітючу пустку.

Жовтий князь – це тоталітарна система, «государство», як говорить один з персонажів, яке, немов, «татарва», сіє тільки смерть і спустошення.

Жовтий князь – утілення надприродного, космічного зла, що набрало сили й пішло в наступ на людство у ХХ ст.

Б. Антоненко-Давидович за сфабрикованою справою засуджений до смерті. Причина репресії над ним була його відмова відмовлявся зросійщувати словники української мови у підросійській УРСР.

Тема репресій втілена в міні циклі новел: «Чистка» (про те як з установ виганяли усіх «неугодних людей), а також «Іван Євграфович більше не належить собі», «Куди подівся Левановський».

Головний персонаж усіх оповідань – маленька людина – жертва сталінських репресій.

Невиданими залишаються таборові нотатки з "захалявного зшитку", що склалися у збірку "Сибірських новел" (видані після смерті автора у 1989 р.).

1927 року в журналі "Життя й революція" (№№ 10-12) надруковано повість Б.Антоненка-Давидовича "Смерть". У творі письменник прагне дослідити й показати "незбагненну" більшовицьку силу й джерела її утвердження. Ця книжка стала значною подією в літературному процесі 20-х і завдала письменникові багато прикрощів, які значною мірою спричинилися до його двадцятирічних поневірянь. Понад шість десятиліть пролежала повість у спецсховах і лише у 1989 р. знову побачила світ. Своє ставлення до гострих проблем письменник виявляє через скрупульозний психологічний самоаналіз головного персонажу Костя Горбенка, який постійно перебуває в становищі дволикого Януса - думає і почуває одне, але партійний обов'язок та обставини (об'єктивні чи спричинені його ж діяльністю) змушують чинити всупереч його почуванням, переконанням і національним почуттям. Зрештою, дійшовши висновку, що нове життя, "купується кров'ю", "добувається смертю", і що "це новий негласний, суворий закон, якого не обійти", Кость вирішує стати "вольовим більшовиком", відкидає "к чорту всякі нерви й легкодухість". З нелюдською жорстокістю вбиває заручника… і стає йому від того "одразу порожньо всередині, навіть, по-особливому легко…"
Постать Костя Горбенка та його драматична доля допомагає автору дослідити процес витравлення національної свідомості й гідності з людини, показати процес деградації українського інтелігента в безбатченка-яничара, який, в ім'я "світлого майбутнього", змушений зневажити своє минуле, зріктися свого народу і навіть батька й матері. Деякі ортодоксальні критики, ототожнюючи роздуми персонажа з думками й позицією самого автора, докоряли йому в безоглядній симпатії до Горбенка, у "проповіді вбивства", називали "апостолом гітлеризму" тощо. Більшість читачів схвально сприйняли твір, який засвідчив, що в літературу прийшов самобутній і талановитий письменник, суворий реаліст із досить гострим, сатиричним поглядом на життя, а його творам властиві іронічність, скепсис та іскристий гумор у змалюванні дійсності.

Слід зауважити, що Б. Антоненко-Давидович фактично зображує дві “межові ситуації” і відповідно – два етапи вибору, котрий здійснюють його герої. Першим етапом можна вважати необхідність визначення своєї життєвої програми з огляду на постійну небезпеку потрапити в лабети НКВС. Якщо Семенець (“Чистка”) ставиться до тоталітарного режиму, зокрема до його “перегинів”, нелояльно і знаходить у собі мужність відкрито заявити про це, вступившись за невинно арештованих колег, то Капустян (“Іван Євграфович більше не належить собі”) і Горєлов (“Де подівся Леваневський”) стають на шлях пристосуванства.

. При тому слід зауважити, що герой “Сибірських новел” стикається із суто екзистенціалістським парадоксом: він має віднайти свою особистість, вистоявши у двобої із системою, яка намагається остаточнойого знівелювати, позбавивши біографії, родини, минулого.

Особливо детально описана духовна еволюція Горєлова, котрий врешті-решт усвідомлює, що більшість в’язнів НКВСівських тюрем, як і він сам, арештовані невинно. Момент, коли людина зустрічається із фактом, який не знаходить собі формально-логічного пояснення, але ж, певно, має якусь причину, є надзвичайно важливим у контексті цього міні-циклу новел і всієї “табірної прози” Б. Антоненка-Давидовича. Показово також, що саме у в’язниці Капустян отримує характерну кару за писання доносів – наглядач з вишки прострілює йому долоню. Таким чином, новели “Чистка”, “Іван Євграфович більше не належить собі” та “Де подівся Леваневський” описують цілком логічний світоустрій, в якому абсолютна свобода і безвідповідальність (діалектична антитеза абсолютної відповідальності) у моделюванні свого буття виявляються ілюзією.

 

Григір Тютюнник з притаманною йому гостротою зору, умінням визначити хворі місця сучасного йому суспільства бачив ті ганебні й антигуманні явища, які витворила радянська дійсність. Наприклад, нівеляцію громадянської і людської совісті викривав він в оповіданні «Смерть кавалера», міщанство й владу речей над людиною зображував у новелі «Син приїхав». Хвилювало його й поступове духовне зубожіння людей, зникнення у їхніх серцях милосердя, співчуття, жалю, бездушність бюрократів, здатних понівечити людську долю. До цих проблем звертався письменник в оповіданнях «Оддавали Катрю», «Вуточка», «Чудасія». Він бачив, що поступово під впливом тоталітарного суспільства руйнується не тільки соціальний устрій, але й національний український характер, що базувався на народній моральності, розвитку індивідуальної свободи, чистоті душевних порухів.
Григір Тютюнник не тільки викривав те,, що нав'язав українському суспільству «радянський режим», але й, глибоко люблячи своїх героїв, показував їхнє благородство, велич людини в праці, прагнення їх до краси почуттів, естетизм, притаманний українцям від природи, милосердність і святість їхніх душ. Саме такими є герої його оповідань «У кравчини обідають», «Дивак», «Іван Срібний», «Три зозулі з поклоном».

Василь Стус

Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.

«Зовсім проста і очевидна річ: людина народжується, щоб жити. І коли суспільство звинувачує людину в тому, що вона народилася раніше, ніж їй треба, це значить, що воно позбавляє її права жити. Це суспільство стає вбивцею». Радянське суспільство стало вбивцею Василя Стуса, автора цих рядків. Геніальний поет, прозаїк, правозахисник загинув під безжальним пресом тоталітарної системи. Загинув, однак не здався.

«Я боровся за демократизацію – а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад,» – написав Стус під час ув’язнення.

Тортури не лише не зломили митця. Вони його загартували. Після років поневірянь в ув’язненні, Стус написав: «П’ять років, що я прожив у таборах, збільшили мою впевненість у справедливості обраного шляху: потреба демократизації громадського життя в СРСР, забезпечення вільного розвитку кожному народові й кожному громадянинові стає чимраз очевиднішою. Це значить, що число відважних, котрі добровільно беруть на себе відповідальність за дальший розвиток свого народу, раз-у-раз зростатиме». Ці слова виявилися пророчими. Через десять років радянська імперія була зруйнована, а громадяни самі обирали для себе шлях.

Першу збірку «Зимові дерева» наприкінці 60-х років поет запропонував видавництву «Радянський письменник». У ній відтворено атмосферу 60-х років з її пристрасним осмисленням болючих проблем національного розвитку, прагнення вписатися у визвольні традиції рідної культури. Незважаючи на схвальні рецензії (І. Драча, Є. Адельгейма), збірка не побачила світу. Та й саме ім'я Стуса було вже тоді під забороною.
У 1970р. без будь-якої надії на опублікування Стус підготував третю збірку під промовистою назвою «Веселий цвинтар» — своєрідний поетичний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій», словами В. Симоненка. Написана вона була в 1968— 1970рр., а її фінальним акордом стали вірші, присвячені пам'яті, по-бандитськи вбитої працівниками радянських спецслужб, художниці Алли Горської. Поезії сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися «на себе і страх», як герой його вірша «Еволюція поета». Водночас у тональності збірки прочитується спротив цвинтарному настрою.

Вершинна частина Стусового доробку — збірка «Палімпсести».

 

 

І́гор Миро́нович Калине́ць (нар. 9 липня 1939 в Ходорові) — поет і прозаїк, один із чільних представників так званої«пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько—самвидавного руху в Україні, політв'язень.

Йоробок – це 17 поетичних збірок, в яких як говорить сам автор, він задекларував свою громадянську позицію. Ці збірки згруповані в двох циклах: «Пробуджена муза» (муза шістдесятників, 9 збірок), «Невольнича муза» (8 збірок з 1972-1981 років, часу ув’язнення). Кілька збірок із першого періоду вийшли у світ українською мовою і в перекладі. За це і за непокору режимові в тематиці віршів Ігор Калинець був заарештований і отримав 6 років суворих таборів і 3 роки заслання.