Драматична поема Кочерги «Свіччине весілля»

Коштовною перлиною серед багатьох п'єс українського драматурга Івана Антоновича Кочерги вважається історична драма «Свіччине весілля». Прагнення письменника опанувати дух своєї неспокійної епохи найвищою мірою втілилося саме в цій драматичній поемі з нашого далекого історичного минулого. Нею автор продовжував оспівувати ідеал краси, до якого неодноразово звертався у своїй творчості, проте улюблена автором ідея у цьому творі духовно визріла, набула нових значень і гармонійно поєдналася з благодатним життєвим матеріалом.
Увагу Кочерги привернула згадка в грамотах литовських князів від 1494 та 1506 років про заборону палити світло в житлах киян, викликану нібито небезпекою пожеж. Ця заборона тривала близько півтора століття, аж поки її скасував новий король Сигізмунд.
Такий вихідний матеріал дав драматургові змогу реконструювати життя середньовічних українців. Критики навіть були приголомшені тим, якою суголосною актуальним питанням і ученої доби виявилася п'єса, присвячена подіям чотирьохсотлітньої давності.
На сторінках твору перед нашим зором проходить ціла галерея ремісників. І всі ці персонажі окреслені не однозначно, вони виступають як живі повнокровні люди. Ремісники 12 цехів — могутній кожум'яка Чіп, осліплий ювелір Передерій, цехмайстер Капуста, кравець Коляндра, бублейниця Тетяна єдині у визвольному пориві, любові до свого ремесла, до рідного міста, в умілості та людській гідності. Як і всі українці, прагне до волі «зем'янин Звенигородський», ватажок козаків Кмітич, який серед литовських феодалів підносить сміливість козацьких захисників українського півдня. Серед київських ремісників загрозливо визріває протест проти сваволі воєвод та урядників, проти своїх землячків-боягузів, ласих на кинутий воєводою шматок.
Особливо широко, з розмахом намальовані постаті нескореного зброяра Івана Свічки та його нареченої Меланки.
Іван Свічка — народний умілець, керівник повсталого київського Подолу. Визначальними рисами характеру цього відважного майстра цеху зброярів є благородство моральних принципів і відданість трудовому люду. Його слова: «Я не боюсь ні смерті, ні тортур...» свідчать про його готовність не вагаючись покласти життя за свій народ. Таким чином автор підкреслює єдність особистих інтересів Івана з інтересами загальнонародними. Так, ми бачимо, що Свічка зворушливо ставиться до своєї коханої, але він наголошує: «... лише тоді весілля справлю я своє, як все Подольє свічками засяє». Давно жив і боровся Іван Свічка. Але такі його риси, як правдивість, мужність, безкорисливе служіння загальній справі й сьогодні заслуговують пошани. А його взаємини з Меланкою, пройняті благородством, щирістю, незрадливістю почуття, гідні наслідування.
Головні персонажі твору поставлені у центр гострих протиборств і межових ситуацій. Долання Іваном перешкод у боротьбі за повернення киянам світла виявляє в ньому героїчні риси. Герой уміє взяти гору в чесному поєдинку з сильним ворогом — Ольшанським, не гне гордої шиї і перед Воєводою. Цей захисник української правди проголошує:

І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не засвітила.

Цей молодий хлопець символізує історичну волелюбність кращих синів України. Він розуміє неминучість боротьби із завойовниками й тому переконує свою дівчину Меланку в марності сподівань на милість завойовників:

Амінь, Меласю, — тільки що ж робить,
Коли добром ніхто не дасть нам світла —
Його здобути треба — не молить,
Бо без борні нікчемні всі молитви.

Постать нареченої Івана, Меланки, осяяна в драмі символічним образом вогню, палахкотінням свічок. Ця дівчина лагідна і безборонна, вона зберігає вірність коханому, щиро турбується про хвору матір. У неї немає тієї рішучості й наполегливості, які властиві запальному зброяреві в боротьбі за громадські інтереси але в годину небезпеки ця тендітна дівчина здатна на виняткові вчинки. Аби урятувати милого, вона проявляє дійсно лицарську мужність і відвагу. Таким чином вона також стає активною учасницею антифеодального народного руху, який очолив її коханий.
Звичайно, Іван Свічка — особа не історична, але письменник, маючи багатий дар творчого вимислу, на основі художнього узагальнення зумів створити історично правдивий і типовий образ мужнього і непохитного борця за кращу долю народу. А його кохана — Меланка — дівчина високого морального обов'язку, здатна на самозречення, — «поетичний символ України», як зазначав Іван Кочерга у передмові до цього твору, «символ незгасності багаття її волі та культури».
Поєднання історичної правди з вимислом і художньою правдою, перше в драматургії України відтворення середньовіччя та життя ремісних цехів, які стали на чолі боротьби за національну незалежність і соціальну справедливість, визначили оригінальність цієї драматичної поеми, а провідною ідеєю у «Свіччиному весіллі» стала ідея всенародного визвольного руху, боротьби за кращу долю й людські права, яка підпорядковувала собі мотив помсти за «лупецтва» та наругу феодалів.
Тематичне новаторство та гуманістичний пафос, національна ментальність характерів, ліричний струмінь драматичної поеми, високо психологічне розкриття характерів героїв забезпечили «Свіччиному весіллю» гідне місце в золотому фонді драматургії України та славну сценічну історію.
За словами критика Євгена Плужника, Іван Кочерга дійсно був "з тих багатих душ, що вміють Всесвіт слухати з кімнати". Своїми її історичними драмами «Свіччине весілля», «Алмазне жорно», «Яроcпав Мудрий» Кочерга не тільки говорив про славне, хоча й складне минуле нашої країни, а й був суголосний з думками та ідеями сучасного йому дня. Тому твори Івана Кочерги не втратили актуальності й зараз.

 

Білет 27.

Неоромантизм в укр літ

Неоромантизм (грец. neos — новий, молодий і франц. romantisme) — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантики відмовилися від народницької тематики і поетики, шукали нових тем і засобів образного вираження.

Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Вони представляли виняткових героїв у виняткових обставинах, зосереджували увагу на дослідженні внутрішнього світу людини. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, вони поетизували революційні події ("Залізниця" В. Сосюри, "Повстання" В. Еллана-Блакитного, "Слово о полку" М. Бажана), історичних осіб ("Тарас Трясило" В. Сосюри, "Галілей" Є. Плужника, "На Ігоревім полі" Т. Осьмачки, "Бондарівна" Марка Вороного), висловлювали тугу за духовними і моральними цінностями ("Дев'ята симфонія" О. Влизька, "Нічний рейс" М. Бажана, "Деспотам" Т. Осьмачки, "Діалог з мужністю" Ю. Яновського), почуття зневіри й розпачу ("Місто" В. Сосюри, "Сліпці" М. Бажана).

Творам неоромантиків властивий драматизм, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини.

У середині 20-х років у творах неоромантиків з'являються мотиви розпачу, зневіри. Внутрішнє роздвоєння добре передає герой новели Миколи Хвильового "Я (Романтика)". Неоромантичні тенденції були у Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, поетів "празької школи" (О. Теліги, Олега Ольжича, І. Ірлявського).

Неоромантизм пройшов два етапи розвитку: початок XX ст. (Леся Українка, Олександр Олесь) і 20-ті рр. XX ст. (Микола Хвильовий, М. Бажан, О. Близько, Є. Плужник). Неоромантизм не був чистим, він використовував прийоми символізму (загадковість, недомовленість), футуристичні звукові ефекти, урбаністичні пейзажі, елементи імажинізму, експресіонізму, необароко.

Український неоромантизм

Неоромантизм (грец. neos — новий, молодий і франц. romantisme) — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантики відмовилися від народницької тематики і поетики, шукали нових тем і засобів образного вираження.

Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Вони представляли виняткових героїв у виняткових обставинах, зосереджували увагу на дослідженні внутрішнього світу людини. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, вони поетизували революційні події ("Залізниця" В. Сосюри, "Повстання" В. Еллана-Блакитного, "Слово о полку" М. Бажана), історичних осіб ("Тарас Трясило" В. Сосюри, "Галілей" Є. Плужника, "На Ігоревім полі" Т. Осьмачки, "Бондарівна" Марка Вороного), висловлювали тугу за духовними і моральними цінностями ("Дев'ята симфонія" О. Влизька, "Нічний рейс" М. Бажана, "Деспотам" Т. Осьмачки, "Діалог з мужністю" Ю. Яновського), почуття зневіри й розпачу ("Місто" В. Сосюри, "Сліпці" М. Бажана).

Творам неоромантиків властивий драматизм, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини.

У середині 20-х років у творах неоромантиків з'являються мотиви розпачу, зневіри. Внутрішнє роздвоєння добре передає герой новели Миколи Хвильового "Я (Романтика)". Неоромантичні тенденції були у Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, поетів "празької школи" (О. Теліги, Олега Ольжича, І. Ірлявського).

Неоромантизм пройшов два етапи розвитку: початок XX ст. (Леся Українка, Олександр Олесь) і 20-ті рр. XX ст. (Микола Хвильовий, М. Бажан, О. Близько, Є. Плужник). Неоромантизм не був чистим, він використовував прийоми символізму (загадковість, недомовленість), футуристичні звукові ефекти, урбаністичні пейзажі, елементи імажинізму, експресіонізму, необароко.

Визначальні риси неоромантизму:

- неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;
- герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;
- головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини;
- зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;
- неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів.

Неоромантична стихія захопила ранніх футуристів (М. Бажана, О. Влизька), символістів (П. Тичину, М. Терещенка, Я. Савченка). Творчість неоромантиків окрилювала національна ідея. У середині 20-х років у творах неоромантиків з'являються мотиви розпачу, зневіри. Вони мали соціально-психологічні причини, в період непу підняли голови імперські сили. В. Сосюра, який із зброєю в руках воював за вільну Україну, писав, що його серце розколоте "на дві половини" ("В мене серце на дві половини"), він проклинає зрусифіковане місто, заявляючи, що хоче стріляти "в кожні жирні очі, в кожну шляпу і манто".

Внутрішнє роздвоєння добре передає герой новели Миколи Хвильового "Я (Романтика)". Неоромантичні тенденції були у Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, поетів "празької школи" (О. Теліги, Олега Ольжича, І. Ірлявського).

Неоромантизм національна течія української літератури. Вона пройшла два етапи розвитку: початок XX ст. (Леся Українка, Олександр Олесь) і 20-ті рр. XX ст. (Микола Хвильовий, М. Бажан, О. Близько, Є. Плужник). Неоромантизм не був чистим, він використовував прийоми символізму (загадковість, недомовленість), футуристичні звукові ефекти, урбаністичні пейзажі, елементи імажинізму, експресіонізму, необароко. М. Бажан репрезентує неоромантизм, поєднаний з необароко, використовує складні метафоричні сполуки, гру ритмів. Вершинним твором неоромантизму М. Бажана є збірка "Будівлі" — своєрідна філософія історії. У творах Миколи Хвильового, Є. Плужника і Д. Фальківського неоромантизм поєднується з імпресіонізмом, у прозі О. Кобилянської — із символізмом, Григорія Косинки — з неореалізмом, у поезії О. Влизька — з футуризмом. Засоби неоромантичної поетики використовують деякі шістдесятники (В. Симоненко, М. Вінграновський, Б. Олійник, Р. Лубківський).

У Симоненка - У контексті неонародницького і неоромантичного дискурсу В.Симоненка важливими є екзистенційні мотиви, пов'язані з осмисленням проблем життя і смерті, самотності і щастя, інертності духу і самоствердження. Феномен безсмертя, як і вся розмаїтість танатологічних рефлексій поета, інтерпретовані автором в екзистенційному ключі. Важливою складовою творчого доробку поета є карнавальний дискурс, що проявляється у циклі епітафій «Мандрівка по цвинтарю». Останній має перегук із епітафіями М. Сома, у творчій манері якого збереглися загальні риси поетики шістдесятників.
Ствердження цінності і неповторності окремої людини з народу стало світоглядним принципом неонародництва шістдесятників, творчість яких сприяла переборенню в поезії 60-х років абстрактного космізму на противагу життєвій конкретності і предметності слова. Подолання риторичних штампів сприяло осмисленню справжніх джерел романтики, заснованої на світоглядному принципі кардіоцентризму.
Поліфонічнічність поетичного мислення В. Симоненка вповні проявляється у його ліричній поемі «Кирпатий барометр», в якій поєднано елементи літературної молитви, казки, містерії, сатири і власне лірики. В цій поемі наявні елементи космічної проблематики, заснованої на протиставленні апокаліптичного пафосу індивідуальному прагненню до подолань загроз майбутнього. Екзистенційна проблематика поета набуває глобального масштабу, поєднуючи у своєму контексті персоніфіковані образи всесвітнього жаху, погроз ночі, пітекантропів, що виступають анонімними істотами, зображеними у комічному ключі. Полярне протиставлення негативних та позитивних персонажів сприяє увиразненню авторських пріоритетів, зокрема символіки образу маленького привида. Містерійні мотиви поеми В. Симоненка передбачають використання міфологем та архетипів. Міфологема культурного героя-першопредка проектована на прагнення до всесвітнього миру. Багатоплановість поеми «Крпатий барометр» визначається наявністю елементів неоромантики, фольклорних міфологем, космічного пафосу, містерії, епіко-драматичного дійства.