Жанрова поліфонія укр літ друг полов 20 ст. Авторські модифікації класичних жанрів

У шістдесятників: Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам’ять, людина у всьому багатстві її проявів — суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства).

 

У Тютюнника: Григіра Тютюнника прийнято вважати одним з найголовніших представників неореалізму в українській літературі. Про це свідчить, насамперед, принцип зображення дійсності у творі, що межує між документальною реальністю та філософсько-аналітичним заглибленням у роздуми над життям. Звідси-надзвичайно поглиблений психологізм – типова риса європейського неоромантизму. Григір Тютюнник відкрив для національної прози другої половини ХХ століття новий, неореалістичний тип конфлікту: глибинно внутрішній, екзистенціальний. У його творах переважає соціально-психологічний пласт конфліктності із яскраво вираженою домінантою психологічного начала над соціальним “фоном”. Так у творі «Вогник далеко в степу» автор зображує на фоні тяжкого післявоєнного життя села трагічну долю жінок, які повинні були одружуватися з молодшими за них чоловіками, для того, щоб хоч якось підтримати родину (проте, на прикладі мачухи Павла бачимо, що цей вихід не завжди був вірним). Одна з основних ознак неореалізму творів Гр. Тютюнника полягає не лише у зображеннях, описах, констатації фактів, об’єктивності та автобіографізму, а у глибинному осмисленні особистості й буття, екзистенційному болі за кожну людину зокрема й за всім світом загалом (малий Климко намагається спасти не лише себе, але допомагає і вчительці з дитиною, і дівчинці на базарі). Неореалізм простежується і на принципі зображення героїв, які не рідко стають справжніми маргіналами та незахищеними перед світом, відчуженими диваками з вразливою душею («Дивак», «Вогник далеко в степу»). У Гр. Тютюнника герой самозаглиблений – усе чутливо сприймає і самотужки переживає негаразди. Його протест усвідомлений, глибинний, але прихований від загалу. Головне, що він виступає не так проти усталених норм, як за одвічні моральні цінності, є „пасивним маргіналом” (так Софія - дружина Михайла у творі «Три зозулі з поклоном» не докоряє Марфі за кохання до її чоловіка, а з повагою ставиться до неї). Також дуже типовим для прози неореалізму є промовиста деталь, яка набуває значно більшого сенсу, ніж розгорнутий реалістичний сюжет та розкриває характер героя (у творі «Климко» - це особисті речі, які продають люди в обмін на одежу: рожеве плаття вчительки, яке вона одягала лише на свята, у «Оддавали Катрю» - бабусина хустка, яку забирає з собою Катря, їдучі у місто, як своєрідний оберіг та символ, що свідчить про збереження традицій, у «Три зозулі с поклоном» - це зображення того, як чекає Марфа «на поріжку» пошти, чорна хустка на голові свідчить про її печаль та розлуку з Михайлом, Михайло прикриває очі долонею – приховує те, що у нього на душі). У творах Тютюника проблеми буття осмислюються в нерозривному зв’язку з проблемами людини, яка цікавить письменника-неореаліста насамперед як неповторна особистість (а вже потім як феномен буття). Автор показуює не стільки фактичну біографію своїх героїв, як їхній душевний, емоційно- настроєвий внутрішній світ, який у свою чергу є „ключем” до усвідомлення суті життя.

 

«Химерна проза» - «Химерною прозою» в українському літературознавстві прийнято окреслювати явище в українській літературі 60-80-х років. Походження терміну «химерна проза» пов’язана з першим твором Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця. Український химерний роман з народних уст», який відносять до цього стильового напрямку. Щодо конкретного визначення терміну та творів, які б відносилися до «химерної прози» між літературознавцями й досі ведуться активні дебати. Однак майже всі з них сходяться у думці, що химерній прозі притаманна неосяжність сюжетного часу (порушений хронотоп), міфологізм та фольклоризм, наявність химерних образів, романтизація та інтелектуалізація текстів, барокові риси, зміна тональності – від комічного – до глибоко ліричного або драматичного. Нерідко такий жанр прози ототожнюють з філософським романом. У химерній прозі активно застосовуються засоби гротеску, іронії, театральності, використовується просторіччя, усної лексики, а, подекуди, і парадіювання інших мовних стилів. Отже під химерною прозою зазвичай розуміється значний за обсягом прозовий твір, в якому розповідається про неймовірні події, реальні факти у такому творі органічно переплітаються з умовними фактами(2-о планова реальність), герої зазнають метаморфоз и, зміни подій у часі й просторі. У творах відчувається особливість оповідної манери: тут завжди присутній усюдисущий, іронічний, всезнаючий оповідач, а події зображуються з різних кутів.

Серед українських авторів, які представляють цей жанр називають Є. Гуцала з твором «Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий», С.Пушика з повістю «Перо Золотого Птаха», В. Земляка та його дилогію «Лебедина зграя» та «Зелені млини», твори П. Загребельного «Левине серце», В. Дрозда «Ирій» і «Замглай, або В'язка небилиць з давньої минувшини, колгоспним ковалем переказаних», В. Яворівського «Оглянься з осені», В. Шевчука «Дім на горі» та інші.

 

Відродження барокових та футуристичних жанрів у творчості поетів Лугосаду - Члени «ЛуГоСаду» переймалися досвідом бароко та використовуючи з традиційного надбання цих напрямів передовсім епатаційний, пародійно знижений тон, вказуючи на невідповідність застарілих суспільних та літературних цінностей в новій історичній ситуації. Відома українська дослідниця Т. Гундорова говорить про те, що лугосадівці перейняли з бароко форми словесної гри і зуміли поєднати «кіч-текст» та «покруч текст» із візуальною поезією, ліричною іронією та футуристичним звукописом. Часто бароковість у творах лугосадівців простежується на рівні силабіки та ритму, типовими є барокові складні метафори, оксюморони та принцип контрасту:

україно моя
роззявлена
ти радієш собі
байдужа
маєш десь
сонцегасник
адже він як і всі
українець

(«Апологія Байдужості» Назар Гончар)

Часто барокові та футуристичні мотиви у творах поєднуються, так у віріші Лучука «Як тільки відбувся потом» з’являються і християнські символи, і прозоро футуристичні образи: Як тільки відбувся потоп,
ми сиділи на його березі
і пили тонізуючі напої.

Ми побачили Ноя...
Ми дивились телевізор життя,
нам випадок підсунув
щасливу лотерею -
побачити Ноя.

Хіба від тонізуючих напоїв
аж так у голову заходить хміль?

Лугосадівці наближуються до футуризму і завдяки самої структури творів:

а рима
дверима
гуп

 

або ж:

сум
но
звісно

(Роман Садловський)

 

Типовою рисою футуризму є і використання неологізмів або іноземних слів:

 

Ліжко моє –
моя поетична майстерня
Ліжко моє –
мій найщиріший друг

Ліжко чиєсь –
do you sleep English?
Ліжко чиєсь –
schlafen Sie Deutsch?

Ліжко моє –
ліжко моє українське
Ліжко моє –
то мій вселюдський борг

(«Ода до ліжка, або колискова для себе» Назар Гончар)

 

Лугосадівці запозичили із футуризму і тематичну спрямованість - зокрема егоцентризм:

…Я птаха семиока,

а ще я двірник: сім-вісім листочків

підмів,

я трава, я небо, я рука, я нога,

я ґудзик, я газова плитка,

я екскурсія в Олеський замок,

я примружене око,

я сиджу на терасі і

я плямкаю коли їм.

(«Дещо про Я» Іван Лучук)

 

або

Я – остання річ,

що лишилась у тебе

після того,

чого краще не згадувати.

Я – остання іграшка,

якою граються діти

як найулюбленішою.

 

(«Іграшковий бунт» Роман Садловський)

 

 

[1] Там само. – С. 12.

[2] О.Гончар. Поезії. В.Симоненко. вступ. Витязь молодої української поезії. К., Рад. Письменник, 1984 – С. 5.

[3] Симоненко В. Поезії. К. “Радянський письменник”. 1984. – С. 72.

[4] Симоненко В. Поезії. К. “Радянський письменник”. 1984. – С. 72.

 

[5] Симоненко В. Поезії. К. “Радянський письменник”. 1984. – С. 69.