Образ Бога у поезії Василя Стуса.

Як слушно зазначає Г.Віват, серед найважливіших пріоритетів, які визначили релігійно-філософські та світоглядні позиції поета, слід назвати три:

1) язичницькі вірування;

2) християнські заповіді;

3) східні філософсько-релігійні погляди [19, с.65 ].

Серед християнських заповідей поетові особливо близькі були терпіння і всепрощення. Ця світоглядна домінанта характерна для пізніших його творів. Так, тільки у вірші “Гойдається вечора зламана віть” з образами вечора і зламаної віті асоціюється вечір життя поета, його передчуття кінця:

І як мені, Господи, як мені жить?!

Клясти і любити, клясти і любити…

… Сподоб мене, Отче, високого краху.

…Вельможно хитається зламана віть.

Він намагається смиренно прийняти Господню волю, намагається покоритися невідворотному:

Господи, дай мені жить.

Удай, що обтято дорогу. Що спить

душа, розколисана в смернім аркані

високих наближень…

У віршах В.Стуса багато поетичних асоціацій, що мають праукраїнське походження і пов’язані з язичницькими віруваннями: культ неба та небесних світил, культ вогню, язичницький обряд накликання дощу з жертвопринесеннями (“Накликання дощу”):

Трипільських сонць шалена коловерть

волого ллється у трипалі руки

богів поганських. Спопелілі круки

розлітані круг ватрища пожертв...

…Чотири сонця відгорять вгорі,

чотирикрилий день відмайоріє.

Загрузнуть в ніч язичницькі бори.

Самі тіла жалобні бовваніють….

Християнські мотиви, однак, не слід розглядати як поетичну апологію, це лише один із продиктованих людською культурою засобів проникнення у той світ, звідки нема вороття. Тому тут більше питань і сумніву, аніж блаженства примирення:

Упасти Господові в ноги

і відмолити всі гріхи,

і попалити всі дороги,

і загубити всі шляхи.

Не діжде, проклятий, не діжде.

Я стану з Господом на прю!

Перечекаю ніч і вижду

чи вирву з посмерку зорю

і почеплю її на небо:

хай світить, бісова, як слід!

Бо тільки так, бо так і треба

людський виховувати рід.

(“Упасти Господові в ноги…”);

Підв’язали в раю нитками

сороміцьке тіло твоє.

Набігає брижами обурення,

жаль — брижиться.

(“Шлях грішного до раю”),

Палій-Господь розклав багаття

і на антоновім вогні

іспитуватиме завзяття —

на опір, на вагу, на гніт….

…І скажеш — Господи, простися

мені мій гріх, мій дар, мій день.

Ми по мордовськім бродим лісі,

а доля по недолі йде.

І скажеш — Господи, допоки

вік вікуватиму — кажу,

не перейду оту межу,

де з головешок б’ють опоки.

(“Страшні твої нурти печерні”).

Подекуди поет сперечається з Богом та вдається до сарказму і навіть до сатири:

За хмарою хмари.

За димом пожарищ – високо

зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.

(“За літописом Самовидця”),

 

Голосить Галя, криком промовляє

і полум’я з розпуки розпукає

а Пан-Господь — і дивиться, й мовчить…

…Горить сосна — од низу догори

сосна палає — од гори до низу

йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,

ой чорнобрива Галю, чорнобри…

(“Горить сосна – од низу до гори”),

 

Червонорукими вождів малюйте,

Так, як богів, як воїв, як катів.

“Червонорукими вождів малюйте…”).

 

Ці мотиви поезії В.Стуса співзвучні за змістом з мотивами поезії Т.Шевченка та Є.Маланюка.

Таким чином, можна зробити висновок, що Бог у творчості Василя Стуса далекий від канонічної церковної атрибутики. Це категорія філософсько-етична, втілення висоти й потуги духу. Складно переплітаються в нього різні духовні площини.

Дорога до Бога для митця – “все дорога”. Не раз зринають в поезіях символіка “високого вогню”, мотиви богообранності і жертовності.

Як тихо на землі! Як тихо!

І як нестерпно — без небес!

Пантрує нас за лихом лихо,

щоб і не вмер і не воскрес.

Ця Богом послана Голгота

веде у паділ, не до гір…

…Боже, не літості — лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Дай нам серця неприкаяні,

дай стрепіхатий стогнів,

душ смолоскипи розмаяні

між чужинецьких вогнів…

На своїх «дорогах несамовитих» поет знаходить Бога і в Богові здійснення своєї місії:

І знов Господь мене не остеріг,

і знов дорога повилася.

Тож — до побачення — у просторі

і — до побачення у часі.

Усвідомлення неминучої загибелі не обійдеш, не оминеш. «Обтято дорогу», «Богом послана Голгота», «попереду – твій край, твій крах, твій прах», «світ тебе переміг», «вам на лоб поклав Господь свій світлий перст нищівний», «сам падеш і друзі – теж падуть», нам «ряд утрачено». В космічній стужі відігріває нас лише «вогонь від самоспалення», – таких цитат можна наводити без ліку. В цьому світі нема завтра («Помолися ще – вчорашньому, коли нема завтра») і час апокаліптично згорнувся в безмайбутність, а власне, і в безтеперішність, коли ще є хіба тільки «проминуло», спогад, але й чи воно існує?

дай, Господи, — вмерти!

Пропасти, забутись,

зійти себе в зойках,

на друзки розпасти,

розвіятись в вітрі,

згубитися в часі

і вирвавши душу

піти — в безімення!

Мотиви лірики Василя Стуса

 

 

Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів двадцятого століття. Він прийшов у літературу в кінці 50-х — на початку 60-х років, коли зміни в житті країни, пов’язані з викриттям культу Сталіна, привели до вибухових змін у мистецтві, літературі і, насамперед, — у поезії як роді літератури.

Василь Стус — поет ліричного складу, в нього майже немає сюжетних творів. Характерна для Стуса метафоричність образного мислення є дещо незвичною для відомої нам поезії, тому твори його сприймаються інколи важко.

Дитинство Василя Стуса припало на роки війни. Коли вона закінчилася, хлопцеві було сім років. І хоч писати Василь почав рано, у перших віршах за межі дитячих вражень, юнацького кохання не виходив. Роки юності — роки надій і пошуків себе, мрій про щасливе майбутнє.

Нам є де йти — на хвилі, на землі –
шляхи мов обрії — далекі і прозорі.
Хай юність догорить — ми віддані життю,
і нам віддасться в славі!

Такими оптимістичними бачаться поетові майбутні життєві дороги у вірші «Не одлюби свою тривогу ранню».

Життя поета, боротьба, думки, почуття і помисли, кожен образ і кожен вірш не те що пов’язаний з Україною, її долею, минулим, сучасним і майбутнім, а сповнений нею.

Серед ровесників, поетів-шістдесятників В. Стус виділявся органічним злиттям у поезії інтелектуальної напруги, Складності світовідтворення з істинно національним, що сягало з глибини народної естетики, моралі світобачення. Головне — це було несилуваним, природним. Саме тому поезія Василя Стуса «виходить далеко за межі того експериментального бунтарства, тієї, на жаль, нерідко дилетантської інтелектуалізації вірша, яка була характерною для багатьох його ровесників».

Поет розуміє, що:

Минає час моїх дитячих вір.
І я себе з тим часом проминаю.
І вже не віднайдусь.

У ряді віршів В.Стус розмірковує над сутністю людського існування, над пошуками шляхів у житті, в боротьбі за вселюдську правду.

Мою увагу привернув до себе вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я…» Твір цей невеликий за розміром, але надзвичайно густо насичений думкою, в ньому наче сконцентровано життєве кредо поета, окреслено трагічний, страдницький життєвий шлях, ми бачимо мов вирізьблений у граніті його портрет, головні риси характеру» Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу.

В.Стус передчуває, що йому судилися недоля і неволя. Він не боїться їх. Сміливо йде їм назустріч. Моральну силу вистояти, не клонитись поетові дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина.

Жив, любив і не набрався скверни
ненависті, прокльону, каяття..

Щодо інтимної лірики Василя Стуса, то вона здебільшого писана в роки неволі. Спогади про найдорожчих людей — дружину, сина, матір, чи звернення до них, спогади про найпотаємніше, найінтимніше в його житті — радість кохання, окремі найдорожчі епізоди, які пам’ять береже в найглибших закутках душі, немов бачаться через призму похмурої неволі, затінені болісним почуттям того, що ліричний герой приніс дорогим людям біль і страждання. Але і серед страждань і смертей, серед знущань, у неволі зберіг він, як вогник свічки в бурю, тепло і ніжність почуттів.

Мова поезій В. Стуса відзначається багатством, оригінальністю, сміливим поводженням з усталеними нормами.

Зараз поезія Василя Стуса міцно увійшла в літературне життя України,’ а в життя діаспори — навіть значно раніше. Його твори перекладено англійською, німецькою, російською та іншими мовами світу.

Білет 12