Тема голодомору у творчості українських еміграційних письменників.

 

Першим відкрив її Улас Самчук романом (дехто з дослідників називає повістю) «Марія» якраз у рік голодомору. З цього часу й відкрилася нова сторінка в нашій літературі - трагічна за змістом відображення, з перспективою філософського, біблійно-притчевого, морально-етичного, політичного «прочитання» трагедії мільйонів, сторінка життя й насильницької смерти людини, поставленої тоталітаризмом у закритий простір екзистенції з неминучим, як правило, трагічним виходом.

Улас Самчук поступово, відповідно до розвитку сюжету, підводить читача до висновку, що насильницька смерть героїні твору Марії - це не фатум, не приречення долі, це незрозуміла закономірність, а спланова-ний геноцид. Якщо смерть її дітей спричинена хворобами, пошестю тифу й шкарлатини, то загибель її, матері, носія життя й радости, - від замаскованих брехливою пропагандою рук ворога. Автор підготовляє читача до сприйняття саме цієї, умовно кажучи, прихованої ідеї, втілю-ючи її в образній системі роману. Ось як, наприклад, змальований мор людей від пошесті: «Посипалися люди, мов мухи восени. Кожний день десятками відвозили на місце вічного спочинку. На село наліг смуток, відчай, плач. Темними морозними ночами виють голодні собаки. Вони чують, як шествує з подвір’я на подвір’я жорстока смерть і косить, не минаючи ні старого, ні малого»3.

І вже лаконічні сцени, але виписані з глибоким проникненням автора в сутність явища, увиразнюють авторську тему геноциду: адже працьовиті люди, прекрасна урожайна земля - і масова смерть від голоду. Автор створює образ землі - буяння зелені, урожайного поля - все це основа основ існування в звичайному, такому природному добрі. “Живуть спокійним селянським життям. Сіють, збирають збіжжя, святять паску і кожний день зустрічають і проводять сонце”41 цей ритм, майже патріархальний за своїм змістом, постійно межує з лихом.

Смерть супроводжує Марію з самого початку її життя - виростала вона сиротою. Нещастя її не покидають: смерть дітей, хвороба Гната, її чоловіка, відтак нещастя в лісі - дерево розтрощило скалічену ще в дитинстві ногу... Нагромадження лих і бід роблять роман похмурим, проте, як не парадоксально, не песимістичним. Бо могутня вітальна сила зосереджена в дивовижному тілі матері, яка в романі виростає до символу України, розтерзаної, фізично упокореної голодом, але не здавленої духом.

 

 

у «Марії» - тут загибає все суспільство (в цьому випадку селянське), є національною катастрофою і в такому сенсі змушує читача задуматися - хто і з якою метою організував і здійснював насильницьку смерть мільйонів? Олег Ольжич, констатуючи цей факт, відзначає, що в своєму романі Улас Самчук розгортає «широке суспільно-національне тло для хроніки життя селянки Марії, символу української людської природи [...]», і далі висловлює сподівання, яке бачить у романі, а саме: «Голод, схоплений як плід насильства ворожої доктрини над органічністю української стихії, відкриває вихід - протест і переможний зрив цієї стихії». Передбачення поета (і, можливо, сподівання автора роману) не справдилися: якщо й були (справді були!) спорадичні протести, то вмить потоплені в крові.

За влучним спостереженням сучасної дослідниці у романі “Марія” панує дух руїни6. Народ не мав ні фізичних (він їх витратив під час національно-визвольного зриву 1917-1921), ні політично-організованих сил, щоб побороти “дух руїни”.

Віра Вовк опублікувала «Легенду про колоски», датовану ЗО серпня 1953 р. у Прімавері. Цей маленький шедевр містично-релігійного характеру має гостру політичну спрямованість проти не названих тут організаторів голоду і розгортає перед читачем кілька планів: реалістичний, в якому лаконічними, неначе Стефанівськими засобами вимальовується трагічний стан сім’ї («Всі ждали на хліб. Мати лежала горілиць на постелі, а менші верещали. Ніна мусіла знайти раду»7), і містичний - Ніна пішла в поле збирати колоски і там побачила Жінку з серцем, пробитим сімома мечами. Візія дівчинка реалістично вмотивована: голод в дівчинки викликає галюцинації, зміст яких, однак, контрастний до совєтської дійсності і водночас гармонійний з апокаліптичним розтерзанням сім’ї. Діялог Ніни з Жінкою виявляє разючі сходження долі Божої Матері та її Сина з умираючою сім’єю, голову якої розстріляли, а тепер, в останню годину, прирекли на страшну голодову смерть. Пуант цього високопоетичного твору у, справді, несподіваній, але логічній кінцівці: дівчинку знайшли на стерні мертвою з віночком з придорожніх квітів, який втиснула їй на голову Жінка - Мати Божа. І тоді «заспівали жайворонки, що не всім нехрещеним дітям закритий рай...»8

Але про все, що бачила в своїй візії, Ніна не мала найменшого уяв-лення, бо виростала у великій зоні насильного атеїзму. Таким чином, перед читачем відкривається ще один пласт - глибокий гуманізм хрис-тиянської віри, який контрастує з картиною сатанинського нищення ук-раїнської сім’ї.

Ключовим твором на тему голодомору-33 є роман Василя Барки «Жовтий князь», виданий в Мюнхені 1962 р. і перекладений на кілька європейських мов. Паризька газета «Фігаро Літерер» писала, що «Жовтий князь» є «найкращим твором про трагічний період в новій історії України й людства»9. Жахливими цифрами про голодомор 30-х років вражає роман В. Барки «Жовтий князь». Скільки знищено народу! Скільки загублено людських доль! Це книга пам’яті, яка зафіксувала жахливі історії людей, їх загибель, фізичне й - нерідко - моральне нищення людини, що сприймається як апокаліптична оповідь про несусвітне пекло на землі. Конкретика роману вражаюча, епізод за епізодом розкривають боротьбу Катранника, як і багатьох інших односельчан, за виживання. Трагічна ця боротьба, бо, як пише автор, “їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибіль, бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім харчів, також можливість заробляти на прожиття. Стан - гірший, ніж під час чуми”10. Філософічність і психологізм, драматизм ситуацій і екзистенційна безвихідь героїв роману, панорамність часо-простору і водночас конкретика соціального “зрізу” суспільства (тут переважно селянського), контрастність, конфліктність між владою і народом - все це в художній концепції роману є органічним, сутнісним і вказує на глибоке проникнення письменника в саме ядро тоталітарної системи. В ній немає місця для нормального існування людини. Це вирок системі, яка знищує націю.

В Україні роман став відомий в кінці 80-х років, майже тридцять років після публікації - ще один факт штучного, насильного розриву єди-ного процесу творення української літератури, незалежно від місця по-селення письменників. Власне, тільки по той бік залізної завіси була можлива вільна творчість і, отже розповідь про голодомор.

Поруч з романом В.Барки слід ставити повісті Тодося Осьмачки «План до двору» (Едмонтон, 1951, в Україні - 1998)) і «Ротонда душо-губців» (Вінніпег, 1956, в Україні - 1998), також «Сад Гетсиманський» (Новий Ульм, 1950, в Україні - 1991)) і «Тигролови» (Київ, 1999) Івана Багряного. Оцінки цих творів надзвичайно високі. Зрештою, нікого не треба переконувати, що написані вони кров’ю серця, сповненого любов’ю до Батьківщини. Тут поєдналися почуття і розум. Дуже доречні тут слова Тодося Осьмачки: «Хто в мистецтві має розум, а не має почуття, той не має геніїв. А хто не має розуму, а має почуття, той боже-вільний. Тільки той, хто у мистецтві має і розум і почуття, - держить у собі світло дня». Світло, що його запалив Тодось Остмачка, як і інші його побратими по перу, відкрив історичну перспективу, що є життям і свободою.

Далі обмежимось лише побіжними згадками про такі фундамен-тальні речі, як «Діти Чумацького шляху» Докії Гуменної - тетралогія («У запашних полях», «Брами майбутнього», «Розп’яте село», «Ніч»), видана у Мюнхені11, Звичайної Олени зі співавтором Михайлом Млако- вим «Ворог народу» у двох томах («Проти течії» і «Плянета рабів»)12 і двотомовий роман «Страх»13, повість «Каміння під косою» Мак Ольги14, трилогія П.Маляра (П.Миргородського) «Золотий дощ» («Чайка», «Пе-ревесники», «Поема про Улянку»)15.

Розкуркулення селян і голод 1920-х років є тлом подій у п'єсі "Домаха" Людмили Коваленко. На тему голодомору написав п'єсу "Ворог кряче" Микола Ковтун. Його "Первомайська інтермедія" (1954) також про радянський період. Про ці часи писав Сергій Ледянський (1908): "Тисяча дев'ятсот тридцять третій рік", драма на 5 картин (1943), пізніше перейменована на „Великий злам". Інші його п'єси - "Директива з центру" (1944), "Під косою" (1948) і "Брат твій Каїн" (1951).

диний драматичний твір Уласа Самчука -"Шумлять жорна" також охоплює події радянського періоду. Людмила Коваленко (Людмила Івченко, 1898 - 1969) - письменниця, перекладач, редактор і громадська діячка, крім повістей і новел писала також п'єси, що зібрані у збірці "В часі і просторі" (1965). П'єса "Домаха" (1948) відображає події розкуркулення селян. П'єса "Ксантіппа" (1943р.) про вічні буденні проблеми, що їх скинув Сократ на плечі своєї жінки. У "Неплатонівському діялозі" (1943) мова про прив'язаність до людей, речей, бажання бути вільним, відчуваючи обов'язок тільки перед своїм народом. П'єса "Героїня помирає у першім акті" (1948) розвиває думку про потребу індивідуального самовислову і роль жінки у світі, "Ковальчуки" (1942) - про відчуття спорідненості українців з різних частин України і ставлення до них росіян у Києві.