Основні етапи розвитку етичної думки

· Термін вперше вжито Арістотелем як позначення особливої галузі дослідження «практичної» філософії, тому що вона намагається відповісти на питання: що ми повинні робити? Основною метою етики Арістотель називав щастя — діяльність душі в повноті чеснот, тобто самореалізацію. Самореалізація людини — це розумні вчинки, які уникають крайнощів і тримаються золотої середини. Тому основна чеснота — це помірність і розсудливість.

· В процесі розвитку етичних теорій філософи зустрілися зі значними труднощами в уніфікації термінології, тому що в різних теоріях оголошувалися базовими різні поняття, часто невизначені, суб'єктивні або суперечливі (добро і зло, сенс життя тощо).

· Більш того, в силу того факту, що етика розглядає індивідуальну мораль, що відноситься до захищених підсвідомістю механізмів, глибокий аналіз ускладнюється спрацьовуванням психологічного захисту, що блокує критичний аналіз підсвідомих установок.

· Особливості релігійних етичних систем полягають у тому, що в релігіях, що містять персоніфікованого бога, бог є об'єктом моралі, і базовими стають норми, імперативно оголошені релігією як божественні, етика суспільних відносин як система моральних зобов'язань відносно суспільства доповнюється (або підміняється) божественною етикою — системою моральних зобов'язань відносно богa, аж до того, що може вступати в конфлікт (іноді соціальний або навіть масовий) із суспільною мораллю.

· Слід мати на увазі, що дослідження етики проводяться, головним чином, умоглядно, дослідником на власному прикладі, і тому часто рясніють генералізацією особистих принципів та обмежень етики в цілому.

· Одним з основних недоліків сучасного стану етики як науки є практично повна відсутність методологічно коректних, об'єктивних досліджень етичного світогляду.

1. Етичні ідеї Стародавнього світу.

2. Етична думка Середньовіччя та Відродження.

3. Етичні вчення Нового часу.

4. Західна етична думка XX століття.

5. Історія етичної думки в Україні.

Становлення і розвиток етичної думки — тривалий процес, витоки якого можна знайти вже на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли звичайні уявлення про мораль під впливом досвіду, що поширювався, отримували новий зміст та ставали основою для виникнення загальних теоретичних висновків. Перші ж етичні системи, що досліджували моральні процеси, з'явилися на відносно розвинутій стадії класових відносин.

Умови прогресу філософського мислення, а в його рамках і перші прояви етичного знання складалися неоднаково. Різні регіони Стародавнього світу сформували особливі релігійно-філософські системи, серед яких найцікавіші, з етичної точки зору були: даосизм, конфуціанство (Давній Китай), джайнізм, буддизм (Давня Індія), іудаїзм (Давня Іудея), філософські погляди на мораль Давньої Греції та Давнього Риму.

Етика Стародавньої Індії

Відомо, що в Індії існує багатовікова традиція, яка ділить всі філософські системи на дві великі групи: ортодоксальні (визнають авторитет Вед) і неортодоксальні (не визнають авторитету Вед). До числа ортодоксальних відносять головним чином шість основних шкіл: веданта, міманса, санкх'я, йога, ньяя і вайшешика. До числа неортодоксальних - три: школа чарвака-локаятиків, буддійська і джайнская. Однак всі названі системи (школи) так чи інакше склалися й оформилися під безпосереднім впливом Вед, і традиційний поділ цих систем не виражає ні дійсного істоти відмінності між ними, ні справжнього характеру впливу на них з боку Вед.

Так, у Стародавній Індії в VI в. до н. е.. на підставі релігійно-міфологічної ідеології брахманізму сформовано шість ортодоксальних брахманських систем, т. е, навчань, які визнають авторитет «Вед» і «Упанішад» - збірників найдавніших міфів, легенд, сказань і заклинань, а також коментарів до них. Це веданта, йога, ньяя, вайшешика, міманса та санкхья. Основоположними ідейними конструкціями брахманізму стало вчення про Брахмані як абсолютної божественної першооснови всього сущого і атмане як його індивідуальному прояві. Будучи активним творчим началом всього буття, Брахман виступає як світова душа, духовна субстанція, з якої все породжується і у що все перетворюється. Духовна сутність людини являє індивідуальне прояв Брахмана - атман. Брахман і атман тотожні і різні один з одним, і кожна людина зобов'язаний це знати і слідувати своїй природі, не порушуючи загальної гармонії буття. Основними принципами морально-етичного вчення брахманізму стали поняття сансари, карми, дхарми і мокші. Душа людини після його смерті не зникає, а перевтілюється в іншу істоту. Принцип карми ставить це перевтілення в залежність від минулого життя людини, від дотримання ним встановленого для кожної касти дхарми - закону способу життя. Дотримання дхарми і проходження їй або ж, навпаки, її порушення тягне допомогою карми переродження душі людини або в бік підвищення його соціального статусу, або навпаки. Законами карми і дхарми встановлена ​​і підтримується сама ієрархія каст: брахмани, кшатрії, вайш'ї і шудри утворюють цю ієрархію. Однак перевтілення душ не обмежується тільки більш високою або нижчою кастою, а може включати також перетворення в тварин. Поряд з релігійними чеснотами брахманізм культивував і цілий ряд загальнолюдських моральних норм: шанування предків і збереження звичаїв, повагу до батьків і взагалі старших, гостинність, доброзичливе ставлення до всього живого, правдивість, благочестя, щедрість, стриманість від гніву і прагнень до задоволень. Навпаки, в якості адхарми, тобто порушення істинної дхарми, що тягне до порочного способу життя і поведінки, брахманізм бачить непочитание істинного вчення, недотримання кастових установлень, жадібність, злодійство, брехня і наклеп, гнів, образа і насильство.

Таким чином, етика брахманізму з'являється як одна з перших релігійно-етичних систем, покликаних духовними засобами цивілізувати суспільство і людину, гармонізувати відношення між ними, дати людині ціннісні орієнтири, визначити коло основних обов'язків та надати життя якийсь сенс. У той же час вона виправдовувала і закріплювала соціально-класову нерівність, насаджувала ідеї покірності і терпіння, віру в надприродні шляхи позбавлення від труднощів життя.

Етика джайнізмуУсі члени громади джайнов - миряни, жерці і аскети, чоловіки і жінки - в рівній мірі підпорядковувалися деяким загальним законам і заборонам, нормам поведінки, які й складали основну суть вчення. Як і всі інші давньоіндійські доктрини, вчення джайнов виходило з того, що дух, душа людини безумовно вище його матеріальної оболонки. Досягти мокші - цілі джайнов - значить звільнити душу від матерії. При цьому джайни вважають матеріальної і карму, сприймаючи її як основу, до якої прилипає вся інша, більш груба матерія. Зв'язки душ з кармою складні, але в будь-якому випадку згубні саме для душ. Звільнитися від карми нелегко. Вона завжди обплутує людини, постійно притікає до нього знову і знову. Перша задача джайнів - усвідомити це і зробити все, що в його силах, для припинення цього припливу.. Домігшись припинення припливу карми, душа йде до здійснення мети джайни зможе поступово забезпечити виснаження, а потім і відпадання всієї іншої карми. І тільки після усунення цієї століттями накопиченої карми Джайн може розраховувати на досягнення мокші. Але як досягти цього результату? По-перше, вчить джайнізм, потрібна переконаність, віра в істинність сповідуваної доктрини. По-друге, необхідно досконале пізнання, що досягається проникненням у суть доктрини з її вченнями про душу, карму, «звільнилися» тіртханкара, про ерах минулого, сьогодення і майбутнього (у кожної свої-24 тіртханкара), про космогонії, (на верхньому піднебінні - тіртханкари і боги, нижче - досягли мокші джайни, ще нижче - наша земля, в самому низу-демони). По-третє, необхідна праведне життя.. Отже, спираючись на два перші пункти тріратни - на істинну віру і істинне знання, члени громади джайнов, миряни, брали на себе п'ять основних обітниць: не заподіювати шкоди живому (ахімса), не красти (астья), не чинити перелюб (брахмачарья), не стежити (апарігракха), бути щирим і благочестивим в промовах (сатья). До цих п'яти основним додавалися додаткові обіти та обмеження, що вели до скорочення задоволень і насолод у житті, до строгості життєвого розпорядку (один день на місяць миряни повинні були проводити як монахи-аскети) і т. п. Аж до сьогоднішнього дня джайни (їх кількість нині вимірюється 2-3 мільйонами, що становить піввідсотка населення Індії) відрізняються суворо пуританським способом життя, постійними вправами типу самокультіваціі, періодичними сеансами споглядання, жорстким самоконтролем, суворої моногамний ї ще більш суворим здійсненням принципу ахімса: джайни піклуються про поранених тварин, намагаються не приносити шкоди рослинам, не вживають некип'ячену воду, вино, є строгими вегетаріанцями. В рамках джайнской громади панує внутрішня ендогамія, причому дівчат видають заміж дуже рано, відразу ж Поіх статевому дозріванні, так як незапліднені прирівнюється до порушення принципу ахімса.

Етика буддизму Початковий буддизм - свого роду діалектичне заперечення брахманізму. Буддизм песимістичніше брахманізму у вихідному розумінні життя. Якщо брахманізм вчив, що страждання-кару за гріхи минулих втілень і що благочестя позбавляє від страждання, то буддизм став вчити, що будь-яке життя - страждання і що в сансаре не може бути щасливих життів. Ким би не був чоловік, він приречений на хворобу, старість і смерть. І ніякі жертви богам тут не допоможуть. На другому щаблі раннього буддизму відбувається некотораяонтологізація буддійської етики. В буддизмі ми знаходимо одну з найбільш ранніх в історії філософії формулювань закону причинності. Цим пояснюється і буддійське розуміння карми як закону причинності. Для первісного буддизму також характерне переконання в універсальній змінності сущого. Вони вчили: те, що здається вічним, - зникне; високе знизиться; де є зустріч - буде і розлука; все, що народжене, - помре. Пізніше ця риса діалектичності буддизму, яку зазначив Ф. Енгельс у «Діалектиці природи», прийняла крайню форму моментальності: ніяка річ не існує долее одного вельми малого неподільного моменту, в наступний момент вона вже інша. Звідси релятивістське принцип, згідно якому немає буття, бо є тільки биваніе, становлення. У такому погляді отримує відповідну трактування і душа. Вона - потік свідомості, постійне становлення, бо душа змінюється в кожний новий момент. Уявлення про душу як про абсолютно стійкою, як про субстанції - ілюзія, прив'язує людини до світу страждання. Індивід подібний колісниці. Як вона сукупність осей, коліс і т. п., так і людина - умовна назва сукупності різних станів тіла і свідомості-скандх. Буддизм наполегливо прагнув як би до руйнування всього існуючого, починаючи з людської особистості, зовсім не є простою сумою частин, а завжди представляє собою певну цілісність. Саме із заперечення субстанційної душі буддизм виводив доказ її смертності.

Буддизм розпадається на два крила - на Хінаяну і Махаяну. Хінаяна - «Мала колісниця» - ближче до первісного буддизму, ніж Махаяна - «Велика колісниця». У Махаяне місце архата зайняв «Бодхісаттва» - «той, хто знаходиться на шляху до досягнення досконалого знання» - щось менше, ніж архат. При цьому «Бодхісаттва» швидше праведник, ніж знаючий, він своїми подвигами рятує не тільки себе, але й інших, не здатних своїми силами досягти нірвани. Але в такому випадку природно, що і сама нірвана вже не та, вона підміняється раєм, де живуть душі врятованих, які ще не занурилися в нірвану, і поступово цей міфологічний рай підміняє нірвану. Буддизм вульгарізірует. Душа «відновлюється у своїх правах», знаходячи вічність, лише видиме, зовнішнє «я» мислиться минущим. Будда обожнюється, приймаючи множинну форму разлічнихбудд, в поклонінні яким забувають про моральному кодексі буддизму, про «вісімковому шляху». У Махаяне буддизм вироджується в релігію. Однак як у Махаяне, так і в Хінаяне укоренялися і філософські школи. Це махьямікі, Йогачара, Саутрантики і вайбхашікі. У середні століття буддизм став однією з світових релігій, але в основному вже за межами Індії - в Тибеті, Китаї, Японії, Бірмі, на Цейлоні та в інших місцях. В Індії ж буддизм був поглинений брахманізмом, а Будда включений в пантеон брахманізму-індуїзму як одне з втілень Вішну.

Етика Стародавнього Китаю

Особливості старокитайської етики:

1) надзвичайний шанування традиції і повага до старших як головна моральна заповідь;

2) етика являє собою не систему теоретичних принципів, а набір конкретних рецептів поведінки, оформлених в ритуалі;

3) соціально-політичний характер етики, основною проблемою якої були стосунки людини і суспільства,Основні вчення в етиці Стародавнього КитаюКонфуціанство. Засновник - Кун Фу-цзи (5 в. До н.е.). Головний текст - «Лунь юй» («Бесіди і висловлювання»).

Центральне поняття конфуціанства - жен '(«гуманність»). Женьпред вважає шу - «взаємність». Взаємна гуманність втілена в «золотому пра Вільо моральності»: чого собі не хочеш, того іншим не роби, - і реалізується в чи («ритуалі»). Однак взаємна гуманність передбачає не рівність між людьми, а справедливу ієрархію. Критерієм піднесення в ній є знання (конфуціанських канонів, стародавніх текстів і, звичайно, ритуалу). Ідеалом конфуціанства виступає «благородний муж», який дбає про дотримання соціальних правил і ритуалів; він протиставляється «низькому людині», мислячому лише про особисту вигоду. Благородні люди повинні подавати народові моральний приклад, що набагато ефективніше, ніж правовий примус, сприятиме дієвості державного управління.

Даосизм (6-3 ст. До н.е.). Легендарний засновник - Лао-цзи. Головний текст - «Дао да цзин» («Книга про дао і так»).Центральне поняття даосизму - дао («шлях») - безособовий світовий закон, по якому рухаються всі речі і повинен рухатися чоловік. Жити по дао означає «слідувати природності», не спотворювати своїми діями порядок речей у світі, слідувати принципу недіяння. Недіяння увазі не нічого неделание, а особливі гармонійні дії, абсолютно адекватні многооб різних проявів дао в конкретній ситуації. Не слід активно «творити добро», а тим більше робити зло, так як і те, і інше спотворює природний порядок речей. Наступний даон «робить добро», але природно випромінює добро, подібно до того, як сонце випромінює світло, не ставлячи це собі за мету.Легізм, або школа «законників» (4-3 ст. До н.е.). Основний представник - ХаньФей-цзи.Легізм вважав мораль ненадійним засобом державного управління та волів у якості такого закон («чи»). Дотримання закону грунтується на примусі та покарання. Абсолютизація ролі права в суспільстві може трактуватися як тоталітарне придушення особистості державною машиною, так і як ідеологія правової держави, де перед законом всі рівні.

Етичні ідеї Античності

Антична філософія є "школою філософського мислення для всіх наступних часів", оскільки в її різноманітних формах "вже є у зародку, в процесі виникнення, майже всі пізніші типи світоглядів". Те ж саме можна з повною підставою віднести до етики, тому саме в античній культурі були поставлені найважливіші етичні проблеми, намічені різні варіанти їх вирішення, окреслені головні традиції майбутніх інтерпретацій питань етичного комплексу. Антична етика була, перш за все, вченням про чесноти, про доброчесного особистості. Вона виходила з переконання, що моральна досконалість особистості доступно їй самій. Вона показала, що мораль або моральність виступає як сукупність моральних якостей людини, як максимальний розвиток можливостей особистості, яке слугує основою соціальної гармонії. Науку, яка була покликана вивчати дані етичні чесноти, виявляти гідність того чи іншого характеру людини, Аристотель назвав етикою. Таким чином, вже спочатку ці два поняття означали різне, хоча в розмовній мові вони часом збігалися (і донині деякі автори не роблять відмінності між поняттями "етика", мораль "і" моральність "). Однак все ж необхідно розрізняти етику як певну частина, галузь знання і мораль (моральність) як об'єкт її вивчення.

Таким чином, метою етики проголошувалося перетворення особистості, її моральне піднесення. Чесноти, відповідно до Аристотеля, виховуються. Але людина, абсолютно не схильний до сприйняття етичного знання, буде глухий до вченню. Так, наприклад, для людей недосвідчених в життєвих справах, а також для людей невоздержанним, зокрема для юнацтва, вивчення етики принесе мало користі. Бо той, хто не вміє управляти своїми пристрастями, схильностями, той тим більше не зможе управляти ними добре, правильно. Йому етичні знання залишаться чужими. Але етика, вважає Аристотель, може принести величезну користь тим, хто володіє життєвим досвідом, здатний володіти собою, підпорядковувати свої дії певної мети. Для рясного врожаю мало хорошого зерна, треба ще, щоб воно впало на добре зорану землю: точно також як для таких сходів як добрі вчинки недостатньо наших знань про чесноти, необхідно щоб ці знання знайшли собі благодатний грунт - прагнення, внутрішню потребу індивіда стати доброчесним.

Етика античності звернена до людини, її своєрідним девізом можна вважати знаменитий вислів Протагора: "Людина є міра всіх речей" •. Не випадково, тому, переважання натуралістичної орієнтації в моральних шуканнях античних мудреців. Крім того, найважливішою особливістю їх етичної позиції була установка на розуміння моральності, доброчинності поведінки як розумності. Розум "править світом" античної етики, його першорядне значення (у будь-якому конкретному моральному виборі і у виборі правильного життєвого шляху) сумніву не піддається. Ще одна характеристика античного світогляду прагнення до гармонії (гармонії всередині людської душі і гармонії її зі світом), яка брала в залежності від тих чи інших соціокультурних обставин різні форми втілення.

Основний напрямок розвитку античної етики пов'язано з переходом від проголошення влади загального над людиною (Сім грецьких мудреців) до ідеї єдності індивіда і держави, що припускає обгрунтування самоцінності людини (софісти, Сократ, Платон, Арістотель), і, нарешті, до протиставлення людини світу соціального буття, виробленню рецептів для догляду в свій власний, внутрішній світ (епікуреїзм, стоїцизм).

Етика софістів

Перший етап у розвитку зрілого етичного свідомості Древньої Греції представлено вченням софістів (V в. До l1.е.), що знаменує собою своєрідний період сумніви в предметі етики, тобто заперечення моралі як чогось безумовного і загальнозначущого.

Софісти розуміють чесноти не тільки як моральні властивості, а взагалі як різноманітні гідності людини: професійну майстерність, дар слова, розумові здібності і т. п. - все, що забезпечує людині повагу і успіх. В моральну оцінку проникає утилітаристський мотив: все, що приносить користь і вигоду, є справедливим. Відомо висловлювання з цього приводу софіста Антифонта (V в. До н.е.): «Справедливість полягає в тому, щоб не порушувати закону держави, в якій ти перебуваєш громадянином. Так людина буде витягувати для себе найбільше користі з застосування справедливості, якщо він у присутності свідків стане дотримуватися законів, високо їх шануючи, залишаючись ж наодинці, без свідків, буде слідувати законам природи. Бо приписи законів довільні (штучні), веління ж природи необхідні. Однак не тільки релятивізм визначає етику софістів. Слідом за Демокрітом софісти скептично ставляться до існування богів, і перші проблему «зла в світі» використовують для заперечення божественного втручання в людські справи.

Ще більш значним досягненням етики софістів з'явилася вперше проголошена в античності ідея рівності всіх людей - знатних і простолюдинів, греків і варварів, вільних і рабів; «Тих, які походять від знатних батьків, ми поважаємо і шануємо, тих же, які не зі знатного будинку, ми не поважаємо і не почитаємо. У цьому ми чинимо по відношенню один до одного як варвари, тому що по природі ми в усіх відношеннях рівні, притому однаково і варвари, і елліни», - стверджував Антифонт. Просвітницька діяльність софістів, спрямована проти морального догматизму, мала яскраво виражений гуманістичний сенс: в центрі їх уваги - людина (як самодостатня цінність), має право на творчість морального закону. Справедливо підкреслюючи мінливість моральних уявлень, роль відносного в моралі, софісти висувають позицію морального релятивізму, стверджуючи, що у кожної людини своє уявлення про сенс життя, щастя, чесноти.

Скепсис софістів дозволив їм засумніватися в тому, що вважалося безсумнівним - в общезначимости підстави моралі. Ця обставина, а також той факт, що софісти гіпертрофована роль індивідуальної творчості моральних цінностей (тобто прийшли по суті до ідеї їх плюралізму).

Етика Сократа

"Батько" античної етики Сократ (469-399 до н.е.) в певному сенсі абсолютизував мораль, вважаючи її в якості фундаменту гідного життя. Сенс має тільки життя, згодна з переконаннями; справжньої реалізацією переконань (і, отже, сутності людини) є вчинок; найкращий спосіб самореалізації особистості - її моральна діяльність, - ці та інші істини Сократ не тільки проголосив, він довів їх ціною власного життя. Критикуючи софістів за відсутність позитивної програми, Сократ прагнув створити систему стійких загальних понять. Така вихідна установка не випадкова (в моральній діяльності слід керуватися знанням про моральність) і конструктивна (не можна створити етику поза системою взаємопов'язаних понять).

Для вирішення цього завдання Сократ користувався спеціальним методом, який умовно може бути поділений на такі частини:

1) сумнів ("Я знаю, що я нічого не знаю");

2) іронія (виявлення протиріччя);

3) майевтика (подолання суперечності);

4) індукція (звернення до емпіричного матеріалу, фактів);

5) дефініція (остаточне визначення шуканого поняття).

Сократ поклав початок евдемоністіческая традиції, стверджуючи, що сенс життя людини, вище благо - в досягненні щастя. Етика повинна сприяти усвідомленню та реалізації цієї установки. Щастя виражає зміст розсудливого, доброчесного буття, Т.е. тільки моральна людина може бути щасливою (чи розумним, що, по суті, те ж саме).

Евдемоністіческая установка Сократа коректується його переконанням у самоцінності моралі: не мораль підпорядкована природному прагненню до щастя, а, навпаки, щастя залежить від моральності (добродіяння) людини. Відповідно цьому конкретизується завдання етики: допомогти людині стати моральним.

Сократ розрізняв щастя і насолода; ставив проблему свободи волі; визначав головні чесноти (мудрість, мужність, помірність, справедливість); підкреслював значимість морального самовдосконалення особистості. В інтерпретації всіх цих проблем він займав раціоналістичну позицію. Знання - основа добродіяння (кожна конкретна чеснота є певний вид знання), незнання - джерело аморальності, Т.е. істина і добро збігаються. За переконаністю Сократа в тому, що мудрець не здатний на зло, стоїть глибока ідея: моральні цінності тільки тоді мають регулятивне значення, коли усвідомлені людиною як істинні.

Комплекс ідей знаменитого грецького мислителя з'явився підставою для появи стійких традицій наступних етичних міркувань. Разом з тим, різноманітність цих ідей і відсутність їх жорсткого, однозначної оформлення давали можливість поліваріативності інтерпретації, що проявилося вже в орієнтаціях найближчих учнів Сократа. Двоє з них засновники так званих сократичних шкіл - киренськой і кинической.

У своїх пошуках істини кініки і кіренаїки відправляються від вчення Сократа про щастя. Спільною для них є також вихідна індивідуалістична установка, проте висновки, до яких вони приходять, істотно різні. Арістіпп з Кірени - основоположник киренськой школи, вище благо вбачав у прагненні людини до задоволення. Мораль у такому контексті виявляється вторинної (як, до речі кажучи, і розум, що допомагає людині уникати страждань, пов'язаних з надлишком насолод). В якості правильної смисложиттєвих орієнтації пропонується не тривалий шлях інтелектуального і морального вдосконалення, як це було у Сократа, а насолода кожною миттю буття.

Послідовники Аристиппа, які усвідомили, ймовірно, той факт, що принцип гедонізму руйнує мораль і не дає можливість побудови етичної теорії, намагалися обмежити його "всевладдя" (підкреслювали роль розуму, поміркованості, пріоритету духовних задоволень), що призвело до нових нерозв'язних протиріч. Своєрідним підсумком першого досвіду етичного мислення на гедоністичному фундаменті можна вважати ідею Гегесо, який закликав до самогубства в тому випадку, якщо сума життєвих страждань більше суми задоволень.

Кініки ("кініки" походить від грецького слова kyon - "собаки") (Антисфен, Діоген Синопський) проголосили найвищим благом внутрішню свободу, самовладання, що припускають презирство до всього зовнішнього, аскетичний спосіб життя. Досить виразно була намічена ними ригористичну тенденція поні манія моралі: чеснота самоцінна; мудрець, володіє нею, ні в чому більше не потребує.

Надзвичайно важливі для розуміння змісту моралі ідеї внутрішньої свободи особистості і пріоритету духовних цінностей були в цій школі абсолютизувати, доведені до крайності, що сприяло їх істотної трансформації. Що стосується гедонізму Кіренаїкою, то він в гіпертрофованої формі висловив також дуже важливу для етики ідею - ідею цінності конкретних потреб конкретної людини. У подальшому розвитку античної культури роздуми кініків асимілюються в стоїцизм, а хресним вчення Кіренаїкою виступає епікуреїзм.

Етика Платона

Вчення Платона (427-347 рр.. До н.е.) - перша спроба систематизації етичних ідей, здійснена на об'єктивно-ідеалістичній основі. Поділяючи раціоналістичну установку свого вчителя, Платон також ставив перед собою завдання визначення загальних понять, обираючи для цього дедуктивний метод дослідження. У результаті він прийшов до обгрунтування дуалізму світу: видимого світу явищ і надчуттєвого, потойбічного світу вічних ідей.

Власна етична концепція Платона може бути розділена на дві взаємопов'язані частини: індивідуальну етику і політичну (або соціальну) етику. Перша являє собою вчення про інтелектуальний і моральному вдосконаленні людини, пов'язаному з гармонізацією його душі. Душа протиставляється тілу саме тому, що тілом людина належить нижчому чуттєвого світу, а душею може стикатися з істинним світом - світом вічних ідей. Головні сторони людської душі є основою чеснот: розумна - мудрості; вольова - мужності, афективна - помірності. Чесноти, що носять вроджений характер, - це своєрідні сходинки гармонізації душі і сходження до світу вічних ідей. У цьому сходженні сенс людського буття. Засобом піднесення є нехтування до тілесного, влада розуму над пристрастями.

Визначувана цими ідеями, соціальна етика Платона припускає закріплення чеснот за кожним станом (правителі повинні володіти мудрістю, воїни - мужністю, нижчий стан - помірністю). Завдяки жорсткій політичній і, відповідно, моральної ієрархії в державі повинна реалізуватися вища чеснота - справедливість, яка свідчить, на думку Платона, про соціальної гармонії. У жертву соціальної гармонії приносяться інтереси окремої особистості: в утопії Платона немає місця індивідуальності. Досконала держава, зображене їм, виявилося вельми непривабливим не стільки через духу інтелектуального аристократизму, скільки через ущербності перебування в ньому представників будь-якого стану: "порядок" у суспільстві не приносить їм щастя.

Прагнення Платона до синтезу (особистого і суспільного блага, належного і сущого, істини і добра), спроба обгрунтування об'єктивного джерела моралі та її ригористичну сенсу виявилися винятково плідними для подальшого розвитку етики. Всі конструктивні ідеї і "геніальні здогади" Платона неможливо тут навіть просто перерахувати, але однією з них не можна не торкнутися. Моральність індивіда філософ не уявляв поза зв'язку з цілим, з суспільством, тобто зміст індивідуального буття має бути соціально значущим.

Етика Аристотеля

Аристотель пише: "Свою назву, якщо потрібно досліджувати істину виходячи з букви (а це, мабуть, потрібно), етична доброчесність дістала ось звідки: слово ethos вдачу, походить від слова ethos, звичай, так що етична доброчесність називається так за співзвучністю зі словом звичка. Вже звідси ясно, що жодна чеснота в нерозумної частини душі не виникає в нас від природи: що існує від природи, то вже не зміниться під впливом звички "

Надалі Аристотель утворив від цього слова прикметник "етичний", щоб позначити їм групу чеснот (якостей), відносяться до характеру людини - мужність, помірність, щедрість, доброзичливість і т.п.

Аристотель в цілому виходить у своїй етичній концепції з евдемоніческого тези. Він вважає, що прагнення до щастя це найпростіше і зрозуміле бажання людини. Але шлях до щастя вказує етика: "Людське благо являє собою діяльність душі згідно доброчесності, а якщо доброчесностей декілька - то згідно найкращої і найбільш повної (і досконалої)". Людина, згідно античному мислителю, повинен контролювати свою чуттєвість, прагнути уникнути сильних пристрастей, так як вони відводять від належної міри і наближають до пороку, тобто до крайності.

У творчості Аристотеля (384-322 рр.. До н.е.) антична етика досягла свого вищого розвитку, Заслуги Аристотеля в розвитку етики надзвичайно великі:, він дав ім'я цій науці, йому належить перший спеціальний етичний працю "Етика до Никомаху", він вперше поставив проблему самостійності етики, побудував глибоку, синтетичну теорію моралі. Для етичної теорії Аристотеля характерні розвинений логічний аналіз, едінcтвo методу раціонального осмислення проблем і їх емпіричного підтвердження, соціальна орієнтованість етичного мислення (взаємозв'язок етики й політики), установка на прикладне, практичне значення теорії моралі. Все це дозволило мислителю не тільки максимально використовувати переваги евдемоністіческая традиції, але й значною мірою подолати вади натуралістичної інтерпретації моральності.

Етика, у розумінні Аристотеля,: - це особлива, практична наука про моральність (чесноти), мета якої - навчити людину, як стати щасливим. Етика повинна допомогти людині усвідомити головні мети своєї життєдіяльності, вирішити питання про можливість виховання в державі доброчесних громадян, тому вона, поряд з політикою, є дуже важливою практичною наукою.

Виділяючи етичний аспект проблеми взаємини особистості і суспільства, Аристотель прагнув знайти шляхи їх гармонійної взаємодії в розумному обмеженні індивідом стихії егоїстичних потреб, орієнтації його на суспільне благо - з одного боку, і в сприянні держави процвітанню своїх громадян - з іншого. Соціальна гармонія не повинна пригнічувати особистих інтересів. Моральність людини, що спирається на розум і волю, приводить його цілі, бажання, потреби у відповідність з інтересами держави. Розглядаючи дану проблему, Аристотель висловив важливу здогад про те, що джерело моралі слід шукати в державних відносинах.

Вчення про щастя. Віддаючи данину традиції, вищим благом Аристотель визнавав щастя (блаженство), вносячи багато інноваційних відтінків в інтерпретацію цього поняття. Щастя - це особливий стан задоволеності, що отримується від досконалої (доброчесного) діяльності. Відзначаючи єдність моралі і щастя, Аристотель підкреслював, що досягнення стану вищого задоволення життям залежить не тільки від певної організації свідомості, але й від учинків. Серед численних умов щастя головними є: моральне та інтелектуальне вдосконалення, здоров'я і наявність зовнішніх благ, активна громадянська позиція, дружба.

Вчення про чесноти. На відміну від Платона, Арістотель заперечував вроджений характер чеснот, що дало йому можливість поставити проблему морального виховання. Чеснота пов'язана з суспільно значимою дією ("Чеснотами взагалі ми називаємо похвальні придбані властивості душі"); володіє нормативним характером (це не те, що дано від природи, а те, що повинно бути виховане). Оскільки мораль заснована на розумі і волі, остільки виділяються чесноти діаноетичні і етичні. Аристотель запропонував конкретний підхід до визначення міри чесноти (наприклад, поняття мужності залежить від того, про кого ми, ведемо мову - про дитинку чи атлета); обгрунтував ідею про те, що кожна чеснота - середина між двома крайнощами (мужність, наприклад, це середина між боягузтвом і "божевільної відвагою"). Безліч цікавих спостережень містить також аналіз окремих чеснот, в тому числі, головних: справедливості, мудрості, мужності, помірності.

Вчення про дружбу являє собою перший досвід постановки і вирішення проблеми спілкування. Підкреслюючи високу моральну цінність дружби, Аристотеля аналізував її кількісні та якісні параметри, пропонував класифікацію її різних видів, описував її зв'язок з чеснотою.

 

Етика Середньовіччя

Середньовічна етична рефлексія являє собою додання античної моральної філософії перш за все тому, що основою інтерпретації моральності в ній виступає не розум, а релігійна віра. Будь-які варіанти здійснення самовладдя віри (сумнів у можливостях розуму, боротьба проти розуму і його поборників, союз віри й розуму в пізній схоластиці) відводять розуму другорядну роль як у спіткала істоти моралі, так і у виборі індивідуальної моральної позиції.

В цілому християнська етика характеризувалася такими рисами: вченням про надприродне походження і про непорушність божественної моралі; прославлянням справедливого і всевидючого бога; спробою оточити теологічним ореолом такі чесноти, як совість, вічна розплата, благодать; прославлянням аскетизму, відлюдництва, мучеництва; спробою підмінити тілесні насолоди духовними, оголосити перші «диявольськими»; приниженням фізичної праці, який оголошувався божою карою за гріхопадіння людей; освяченням безправного становища жінки у суспільстві та сім'ї; оголошенням смерті як блага, хвороб та інших бід - «слідами милості божої». Все це містифікувалося і підносилося від імені бога.

Центром християнської етичної концепції є ідея любові до бога, Любов розуміється як універсальний принцип моралі (моральне ставлення до ближнього виникає з неї); дозволяє надати моралі загальнолюдський статус; висвітлює все суще. З ідеї любові до бога народжується нова (невідома античності) чеснота - милосердя, яке передбачає прощення образ, готовність до співчуття і активної допомоги стражденним. На тлі ідеї любові отримує своє вираження "золоте правило" моральності: "Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, так чиніть і ви з ними» (Матв., 7,12). Всевладдя релігії знаходить в середньовічному філософствуванні різні форми вираження. Йдучи підпорядкування моралі релігії найбільш яскраво відображена в творчості Августина Блаженного (354 - 430). Поставивши питання, чи залежить доля людини від нього самого, від морального сенсу його життєдіяльності, або вона визначається свавіллям бога, Августин прийшов до висновку, що людина немічний, обтяжений спадковим гріхом, а для бога немає нічого неможливого.

Етика Відродження.

Період ранньої кризи феодалізму і зародження буржуазних відносин (XV—XVI ст.) названо епохою Відродження. Вона прийшла на зміну середньовічної культури, а тому зберегла в собі багато її ознак. Щоправда, має і свої особливості, зокрема за цієї епохи відбулося соціальне пробудження особи, яка поступово звільнялася від усвідомлення обмеженості свого буття, впевнювалася у своїх можливостях. Очевидно, тому тогочасна філософія, особливо етика, були звернені не до Бога, а до людини. Гуманістичний характер філософії Відродження виявився передусім у розумінні людини як вільної істоти. Визнаючи, що світ створив Бог, філософія Відродження виходила з того, що людина, одержавши від Бога свободу волі, повинна діяти сама, усвідомлюючи свою долю. Етика цієї епохи орієнтувала людину не на божест<