Ідеї «конкордизму» В.Винниченко.

Сам термін «конкордизм» (лат. сопсогсііа — погодження, згода) у трактаті протиставляється контрастуючому термінові «дизконкордизм» (лат. disconcordia — розлад).

«Коли індивід, — пояснює В.Винниченко, — чи колектив хоче не мати страждання, болів, одно слово — нещастя, то він повинен знищити те, що робить його нещасним. Нещасним робить його хвороба розладу сил, дизконкордизм». Значить, здоровим його може зробити погодження сил, себто: конкордизм... Конкордизмом ми називаємо систему лікування та реорганізації сил сучасного людського організму (чи то індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так і психічних, систему, збазовану на рівновазі та погодженні тих сил».

Відповідно контрастними постають правила моральної поведінки, що їх обґрунтовують дизконкордизм та конкордизм. Мораль дизконкордизму, що є в основі своїй релігійною мораллю, приписами якої послуговуються й соціалісти та комуністи, «має людину за випущеного на волю під догляд поліції не розкаяного злочинця». Згідно з дизконкордистським підходом, людина від природи зла, і стримувати її може лише страх перед законом і карою. Дизконкордистське суспільство, що панує в світі, перетворило людство на «планетарний концентраційний табір злочинців». А за таких умов формується моральна позиція, що надихається принципами «живи для себе», «будь сильним, май змогу топтати, хапати за горло, скоряти собі, примушувати слухатись себе, служити собі, робити на тебе, давати тобі всі цінності життя, які любі тобі».

Всупереч цьому мораль конкордизму замість культу ієрархії й нерівності стверджує рівність не лише людини з людиною, а з усіма живими істотами на Землі, з усією навколишньою природою. Відкидаючи ворожнечу і ненавість, мораль конкордизму стверджує вимогу погодження своїх вчинків і потягів з довколишнім світом. Тут діє не примус і терор, не страх, а свобода і незалежність моральної поведінки, що керується доброю волею й достеменним розумінням законів природи. Моральним стимулом тут є не принцип: «Ти мусиш!», а «Якщо ти хочеш». Тому конкордистська мораль відкидає всілякі «заповіді-накази», стверджуючи лише «поради-правила». Конкордистські правила можуть адресуватися індивідові, пропонуючи норми ставлення його до Всесвіту, самого до себе, іншої людини, до колективу. Крім індивідуальної, є мораль колективна, що розробляє ставлення колективу до індивіда (на цьому грунті будуються програми політичні та соціально-економічні) та колективу до інших колективів і людства загалом (у цьому разі розробляються принципи програм національних, міжнародних, міжрасових та вселюдських відносин).

Отже, підсумовував В.Винниченко, реалізація настанов конкордистської етики передбачає оздоровлення кожного індивіда, всіх людських колективів в усіх сферах життя: економіці, моралі, праві, науці, літературі, мистецтві, у сфері шлюбних, родинних відносин, «все згори до низу необхідно має набрати іншого характеру, ніж у суспільстві дизконкордистському». Він закликає до заснування «Конкордистської партії», показових конкордистських колективів, які працюватимуть в ім'я утвердження «Єдиної Федеративної Конкордистської Республіки Землі», після створення якої виникнуть передумови для реалізації «надконкордистської мети» — встановлення зносин у Всесвіті з іншими планетами на грунті «Всесвітнього закону сполучення і погодження сил».

 

31 основні концепції походження моралі

32 натуралістичні концепції походження моралі

33 соціальні концепції походження моралі

34 золоте правило моральності

35 мораль як система регуляції поведінки

36 мораль та інші форми регуляції поведінки

37 проблема моральної особи людини

№38 Проблема морального вибору

Розв'язання загальнофілософської проблеми вибору пов'язане із з'ясуванням природи і сутності людини, її свободи — здатності людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, враховуючи знання законів об'єктивної необхідності.

Моральний вибір — акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей І способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків.

Аналіз проблеми морального вибору пов'язаний із з'ясуванням таких феноменів, як моральний намір і моральна спонука.

Моральний намір — рішення людини зробити відповідну моральну дію і досягти очікуваного результату. Це вольова установка людини, результат її попередньої духовно-емоційної діяльності, зокрема усвідомлення моральних завдань, конкретизації цілей, вибору відповідних засобів тощо.

Моральна спонука — чуттєва форма, в якій виявляються мотив і намір до здійснення відповідного вчинку. За своєю психологічною природою вона є рушійним імпульсом, емоційно-вольовим спрямуванням, яке визначає відповідні дії людини.

Моральним вважають лише такий вибір, за якого людина керується моральним мотивом (лат. moveo — приводити в рух, штовхати) — внутрішньою, суб'єктивно-особистісною спонукою до дії, зацікавленістю в її реалізації і орієнтацією на моральні чинники. Споріднені з ним поняття "стимул", "намір", "ціль" характеризують ідеальний аспект вчинку. Мотив відіграє при цьому особливу роль, оскільки він є духовно-емоційною підставою вчинку. Реалізується мотив у цілі, хоч у моральній діяльності можливе незбігання цілі і мотиву.

Керуючись моральними мотивами, людина орієнтується на найвищі, безумовні вселюдські цінності, зважає на ймовірність морального осуду в разі недотримання моральних вимог. Оскільки моральний осуд не передбачає примусових, організаційних санкцій, то суб'єкт морального відношення може здійснювати цей вибір самостійно.

Найвищі, безумовні вселюдські цінності фіксуються в категорії "добро", а все те, що йому суперечить, відображається в категорії "зло". Людина лише тоді здійснює справді моральний вибір, коли пропоновані людством уявлення про найвищі абсолютні вселюдські цінності визнаються не лише її мисленням, а й почуттями та волею.

Характеризуючи наявність морального вибору, послуговуються категорією "моральна свобода". Моральна свобода відрізняється від економічної, політичної, релігійної, а також від свободи загалом. Категорія "моральна свобода" окреслює проблему можливості і здатності людини бути самостійною, самодіяльною, творчою особистістю і разом з тим виражати в моральній діяльності свою суспільну сутність. Об'єктивною передумовою моральної свободи особистості є переборення суперечності між нею і суспільством, внаслідок чого моральні вимоги перестають протистояти особистості як зовнішня, чужа сила, що суперечить її потребам та інтересам.

Будучи морально свобідною, здійснюючи моральний вибір, людина реалізує себе як творча особистість. Тому вона змушена відповідати за свій вибір, свою поведінку. Оскільки вибір має моральний характер, то й відповідальність за нього є моральною відповідальністю

№39 моральна відповідальність людини

Моральна відповідальність характеризує особистість з точки зору виконання нею моральних вимог. Ця проблема стосується здатності людини взагалі виконати пред'явлені їй моральні вимоги, глибини і правильності їх усвідомлення тощо. З'ясування сутності моральної відповідальності передбачає аналіз моральної самооцінки, морального самоконтролю, самовладання, гідності тощо. На перших етапах морального становлення особистості вони перебувають у зародковому стані, але поступово їх можна перетворити з епізодичних виявів духовно-емоційного життя людини на її глибинні, сутнісні моральні якості.

Відповідальність можна розглядати на рівні:
• особи: виконання людиною норм, встановлених суспільством;
• суспільства: відповідність вимогам моралі дій соціальних груп. Ступінь відповідальності людини (або групи) необхідно розглядати з урахуванням можливостей і конкретних умов.
Моральна відповідальність людини залежить від:
• її дієздатності;
• здібності до розуміння і вірного тлумачення вимог;
• впливи зовнішніх обставин на результат дій.
Особиста відповідальність людини прямо пропорційна рівню її можливостей в моральному виборі і мірі свободи.
Проблема особистої відповідальності пов'язана з проблемою провини людини за негативні наслідки її вчинків.
Моральна відповідальність також означає відповідальну поведінку по відношенню до інших людей: пошана до особи іншої людини, допомога людям і т.д.
Відчуття відповідальності існує в двох формах.
• позитивної - відчуття значущості, впливу на те, що відбувається;
• негативної - невпевненість в можливості досягти позитивних результатів.
Безвідповідальна поведінка - дії, скоювані без урахування їх наслідків. Воно пов'язане з неадекватною самооцінкою, байдужістю і ін.
Вираз "нести відповідальність" означає добровільне ухвалення відповідальності на себе.
2. Важливі умови моральної відповідальності:
• свобода скоюваної дії (вчинок, досконалий не з власної волі людини, не має на увазі відповідальності за нього);
• навмисність вчинку (ненавмисність вчинку тільки пом'якшує відповідальність, але не знімає її повністю);
• осудність людини, усвідомлення відбувається, можливість по своїй волі присікти дію, яка матиме негативні наслідки. Неосудними признаються психічно хворі. З юридичної точки зору штучно викликане божевілля (алкогольне, наркотичне) посилює вину.
В ході історичного розвитку людського співтовариства підвищується рівень особистої свободи людини, її моральної відповідальності за себе і свою сім'ю.
Філософ Е. Фромм стверджував, що багато людей обтяжуються цією відповідальністю і намагаються відхилитися від неї (іноді несвідомо). Фромм виділив механізми, що дозволяють на соціальному рівні скласти людині з себе свободу і відповідальність:
• тоталітарний режим, очолюваний "сильною особою", вождем, що узяв на себе всю відповідальність за життя суспільства і його членів;
• "автоматизуючий конформізм" - некритичне ухвалення чужих думок (ЗМІ і ін.), перетворення думки суспільства в своє власне.
3. Існують різні точки зору на те, перед ким відповідальна людина. Людина несе відповідальність перед іншими людьми тому, що знаходиться в залежності від них:
• свобода людини в суспільстві не абсолютна, вона обмежена свободою інших людей;
• людина знаходиться в природній залежності від інших людей (комунікативної, соціокультурної, психологічної);
людина знаходить етичні орієнтири в суспільстві.

Релігійна точка зору:
• Бог є вищим суддею, моральним законодавцем;
• людина несе відповідальність, перш за все перед Богом і в другу чергу - перед людьми, суспільством.
Індивідуалістичні концепції містять твердження, що людина відповідальна в першу чергу перед самою собою. Вона унікальна, відчужена від інших членів суспільства, вільна від впливу ззовні.
Вчення, що сполучають принципи індивідуалізму і орієнтації на інших
людей (Е. Фромм і ін.):
* людина не підлегла диктату ззовні, відповідальна перед своєю совістю;
* совість людини орієнтована на благо своє і інших людей;
захист інтересів інших людей є природним прагненням людини, проявом вищого початку в її душі. Думки і відчуття людини визначають її поведінку. Людина несе відповідальність за єдність духовної і поведінкової сторін своєї особи.

№ 40 етичні цінності

Призначення моралі полягає у підтриманні та захисті єдності та цілісності спільноти, суспільства за допомогою базових суспільних духовних цінностей. Такі цінності, маючи високу значущість, авторитетність для суспільства і людини, орієнтують і спрямовують дії поведінки людей. Вона є способом регулювання поведінки людини і здійснюється шляхом вироблення духовних цінностей, які є метою та сенсом людського існування.

Мораль передбачає ціннісне ставлення людини до природного світу, суспільства, спільнот, соціальних інститутів, соціальних суб’єктів, інших людей і до самої себе. Моральні цінності (норми, принципи, ідеали, уявлення про добро, справедливість, відповідальність, почуття дружби, любові тощо), що виникають та існують у суспільстві, сприймаються моральною свідомістю людини, кристалізуються в її ціннісні орієнтації, переконання, соціально-психологічні настанови й реалізуються у вчинках, лінії поведінки на життєвому шляху особистості. У моралі санкція моральної свідомості дій соціальних суб’єктів здійснюється у формі оцінки (схвалення чи засудження), яка відповідає загальним принципам, нормам, поняттям добра чи зла, справедливості, блага.

цінності – це поняття, яким широко послуговуються у філософії для акцентування на людському, соціальному та культурному значенні тих чи інших явищ дійсності.

Тобто цінності – це рівень значущості одного стосовно іншого в певній системі. Вся багатоманітність предметів людської діяльності, суспільних відносин і включених у них природних явищ може виступати як «предмет», «цінності», тобто оцінюватись у плані істини, добра, краси тощо. Йдеться про такі цінності, як гносеологічні (наприклад, істина), етичні (моральні норми, принципи), естетичні (краса) та ін.

Тому вищою цінністю пізнання, а отже, навчання, рушійною силою і результатом наукової діяльності є істинне знання, подолання заблудження. Прагнення до прекрасного має не менше значення для людської культури, ніж прагнення до знань. Проголошення ідеалів рівності, свободи особистості, справедливості як необхідних складових гідного існування людини – це цінності соціально-політичного характеру. Цінність людської праці – це ще один ряд цінностей. Моральні уявлення, мотиви, уподобання діють у всіх сферах діяльності людини.

Ставлення до діяльності формується у людині на рівні її самосвідомості, у якій особливе місце посідають цінності орієнтації – найважливіші елементи внутрішньої структури особистості, закріплені її життєвим досвідом, всією сукупністю її переживань. Основним змістом цих орієнтацій можна вважати політичні, світоглядні, моральні переконання, глибокі та постійні уподобання, моральні принципи поведінки. Саме тому в будь-якому суспільстві цінність орієнтації як елемента саморегуляції поведінки людини є предметом виховання, цілеспрямованого впливу. Стійка структура цих орієнтацій зумовлює такі якості особистості, як цілісність, надійність, вірність певним принципам та ідеалам (тому ми говоримо про принциповість людини), здатність до вольових зусиль (вольова людина) в ім’я цих ідеалів і цінностей, активність життєвої позиції, наполегливість у досягненні мети тощо.

У системі цінностей особливою, абсолютною цінністю є людина. З її інтересами як родової та соціальної істоти співвідносяться інші цінності – як матеріальні, так і духовні (хоча всі цінності в кінцевому підсумку є духовними утвореннями). Усі вони так чи інакше пов’язані з цінністю людини, виявляють різне ставлення до неї або, за словами І.Канта, до людства у собі і в іншій людині.

№ 41 моральна оцінка вчинка

Моральна оцінка - це оцінка, перш за все, індивідуальна і належить особистісному, індивідуальній свідомості. Але будь-який окрема людина, будь-який індивід входить в яку-небудь соціально-групову, національну спільність, не кажучи вже про те, що з іншими людьми його об'єднує поняття «людство».

Моральна оцінка людських вчинків не залежить тільки від самих конкретних фактів, за якими можна байдуже спостерігати, стоячи поряд. Перш ніж розглянути випадки з сексуального життя, варто усвідомити складність моральної оцінки на простому наглядному прикладі. Скажімо, самої поінформованості про здійснення чисто фізичного акту «уведення ножа у живіт» виявляється замало, щоб мати змогу що-небудь сказати про моральну відповідальність людини. Так, уведення ножа-скальпеля в живіт хірургом, яке рятує життя людині, є зовсім іншим моральним чином, ніж ножовий удар нанесений хуліганом. Дати моральну оцінку людського вчинку у даному випадку можна лише розуміючи, яким безпосереднім наміром керувалася людина – рятувати життя як хірург, чи вбивати як хуліган.

В теології йдеться про необхідність з’ясувати «моральний об’єкт чину» (мету вчинку), котрий можна визначити тільки у разі, коли відомий внутрішній намір людини – чому вона так робить? Чи з метою допомогти, чи зашкодити? Крім того, вкрай необхідно звернути увагу на ширший контекст скоєного – чи мало воно місце в операційній, чи на вулиці, чи ще за інших обставин. Той, хто знає всі ці нюанси, ясно розуміє моральну різницю між цими вчинками.

Моральна (моральна) оцінка - це схвалення або засудження діяльності людини з позицій тих вимог, які містяться в моральній свідомості суспільства, етнічної групи, соціальної спільності людей, тих чи інших особистостей. 4

Моральна оцінка дозволяє визначати цілісне значення вчинку, поведінка особистості, їх відповідність певним нормам, принципам, ідеалом.Моральна оцінка спирається на розуміння добра і зла.

Проблема добра і зла є вихідною етико-філософської проблемою.

Добро - одне з найбільш загальних імперативно-оціночних понять моралі і категорії етики; висловлює позитивне моральне значення явищ суспільного життя в їх співвідношенні з ідеалом.

Зло - одне з основних понять моральної свідомості і етична категорія; позначає негативні сторони дійсності діяльності людей і стосунків між ними. Зло перешкоджає задоволенню інтересів людини і людства. Подолання морально негативних явищ вимагає не лише вдосконалення суспільних відносин у їх об'єктивному змісті, але і діловий послідовної боротьби з конкретними носіями зла.

У цілому в протиставленні добра і зла здійснюється оцінка вчинків, що сприяють або перешкоджають зміцненню позицій суспільних груп, розвитку або застою (регресу) суспільства.

За допомогою моралі суспільство оцінює не тільки практичні дії людей, а й їхні мотиви, спонукання і наміри.

Мораль (від лат. Moralitas - що відноситься до вподоби, характеру, складу душі, звичкам; і лат. Mores - звичаї, звичаї, мода, поведінка) - це форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин, спрямованих на утвердження самоцінності особистості, рівності всіх людей в їх прагненні до щасливого і гідного життя, виражають ідеал людяності, гуманістичну перспективу історії.

Моральність - ступінь засвоєння особистістю моральних цінностей суспільства і практичне проходження їм у повсякденному житті, тобтовираз людського в людині. Моральність - це рівень реального моральної поведінки людей.

№42 основні етичні категорії

Етичні категорії — основні поняття науки етики, що відбивають структуру феномена моралі й визначають специфіку морального осмислення людського буття. Особливістю етичних категорій є те, що вони утверджують реальність належного. Відповідно до множинності типів і різновидів самої моралі, варіативності зв'язків між її істотними компонентами систематизація категорій етики в сучасній етиці має відкритий, плюралістичний, полімодальний характер. Зокрема, вичленовуються:
а) категорії моральної свідомості — добро і зло, сенс життя, обов'язок, відповідальність, справедливість, моральний ідеал, щастя;

б) категорії моральної самосвідомості — честь, гідність, совість, сумління, розкаяння, сором;
в) категорії етичної діяльності — вибір, свобода вибору, свобода волі, вчинок, ціль і засоби діяльності (моральний аспект), мотив і результат діяльності (моральний аспект);
г) категорії моральних відносин (категорії етичного спілкування) — відкритість і замкненість, толерантність, повага, пошана, співчуття, співстраждання, милосердя, любов;

д) структурні категорії моралі — норма моральна, цінність моральна, принцип моральний, чеснота, доброчесність, порок, імператив, оптатив (спрямованість на досягнення блага), взаємність та ін. Втім, у будь-якому разі доводиться враховувати неминучу неповноту подібних переліків, а також те, що доречність чи недоречність групування категорій етики. за певною схемою може бути доведена лише стосовно тієї чи іншої їх інтерпретації. Спроби встановити абсолютну сутнісну градацію категорій етики не відповідають рівневі складності й динамізму сучасного морального досвіду.

№43 проблема добра за Арістотелем

Арістотель вважав, що благо і добро певною мірою обмежені. Правильний вчинок здійснюють єдиним шляхом, тому це зробити важко, а помилитися — легко. Таких помилкових шляхів безліч, ось чому досконалі люди одноманітні, а погані — багатоманітні.

Для досягнення моральних цілей необхідно поєднувати мислительні й етичні доброчесності, тому що лише осмислені прагнення стають моральними. І, навпаки, правильна думка перестає бути благим наміром, якщо поєднується з прагненням.

На відміну від Сократа Арістотель не зводив моральність до знань, проте його етика теж раціоналістична, оскільки критерієм моралі він вважав поєднану зі здоровим глуздом практичність. Її Арістотель трактував як правильну і розумно набуту душевну властивість, яка стосується людського блага (добра) і зла, тому в життєвих справах перевагу слід надавати людині практичній. Однак практичність пов'язана з частковим, мінливим, іноді навіть з випадковим, через те її не вважають найвищою чеснотою. Найвищим є необхідне, пізнати яке здатна мудрість, що уособлює найважливіше знання. Проте у практичному житті це найважливіше безпосередньо не виявляється, саме тому мудреці не можуть керувати державою (цим твердженням Арістотель заперечує Платонові). Пізнаючи істину і вивчаючи необхідне, вони дуже далекі від часткового і мінливого.

Основные идеи этики добродетелей разработал Аристотель. Под добродетелями понимаются такие качества личности, реализуя которые человек осуществляет добро. Считается, что, действуя в соответствии со своими добродетелями, человек неминуемо оказывается нравственным. Зло связано со скудостью добродетелей. Согласно Аристотелю, главные добродетели следующие: мудрость, рассудительность, мужество, справедливость. Знаменитый английский математик и философ Б.Рассел предлагал свой список добродетелей: оптимизм, храбрость (умение отстаивать свои убеждения), интеллигентность. Новейшие авторы (они не без гордости величают себя неоаристотелианцами) особенно часто указывают на такие добродетели, как разумность, толерантность (терпимость к чужому мнению), коммуникабельность, справедливость, свободолюбие.

№44 поняття морального добра

Добро моральне стосуєтся лише людини, поскільки поняття моралі для тварин та інших нижчих істот є відсутнім. Лише людина може любити моральне добро. Лише людина розуміє цю природню правду що небхідно чинити добро і уникати зла. Уява тварини може бути витренувана і постійно вдосконалюватися у своєму порядку але вона ніколи не зуміє збагнути цю істину.

Всі люди, навіть ті які сумніваються в існуванні Бога, усвідомлюють, що людина повинна робити добро і уникати зла. Зрозуміти це досить поняття добра і розрінити поміж:

чуттєвими добрами

добром яке є корисним в зв'язку з якоюсь метою

чеснотне моральне добро (bonum honestum), яке добром самим по собі незалежно від насолоди чи користі яке воно може надати. В цьму сенсі, чеснота є доброю, така як терпеливість, відвага,справедливість. Що справедливість є духовним добром а не чуттєвим — очевидно кожному. Навіть коли це означатиме якусь смерть для нас, ми зобовязані чинити справедливість, особливо тоді коли несправедливість є глибокою. Це — досконалість що належить людині як людині, людині як раціональній істоті, а не як тварині.

Тварина знаходить своє повне задоволення в в чуттєвих добрах. Вона використовує чуттєве добро інстинктявно не розуміючи що значення корисного лежить в меті для якої воно вживаєтся. Лишелюдина завдяки міркуванню розуміє що корисність чи сенс засобів полягає в цілі якій вони служать.

Походження морального зла

Релігійні концепції походження зла. Вчення пророка Заратустри (зороастризм) відстоювало версію про моральну подвійності, що лежить в основі світобудови:

• добрий могутній дух створив все розумне, добре, чисте і підтримує життя на землі;

• злий могутній дух створив все зле, нечисте, нерозумне (смерть, безплідні землі і т. д.).

Єретична християнська секта манихейців підтримувала ідею морального дуалізму світу і з'єднувала вчення Нового Завіту з зороастризмом.

Християнство бачило в основі світу добро:

• світ створений триєдиним Богом;

• Бог є абсолютне Благо і Любов;

• Бог всемогутній і всюдисущий, нічого на землі не відбувається без його відома;

• у творенні Божому не може бути закладено зло.

Присутність зла у світі теологи пояснювали падінням ангела Люцифера, який:

* Вжив на зло дану йому Богом свободу;

* Впав у гріх гордині, побажав стати рівним Творця, зайняти його місце;

* Спокусив сонм ангелів, які перетворилися на бісів, пособників зла. Люцифер став символом заздрості до творчого генія, егоїстичної спраги самоствердження. Люцифер, уособлення зла, вторинний, є твариною Божої і, в кінцевому підсумку, підпорядкований Богові.

Людина створена Богом за своїм образом і подобою. Він наділений свободою морального вибору: слідувати Божим заповітам або йти шляхом гріха, а тому несе відповідальність за свій вибір.

Поширення зла в світі людей відбулося в результаті гріхопадіння Адама і Єви, що впали в гріх гордині і побажали уподібнитися до Бога і дізнатися, що є добро і зло.

Ведична версія походження зла:

• зло в світі відсутній;

• недосконалість світу є:

* Уявленість, оскільки людина дивиться на світ зі своєю нікчемною, обмеженою позиції;

* Є невід'ємною складовою світобудови, гармонійно поєднується з іншими його елементами;

• дійсність в її дійсному вигляді можна зрозуміти і правильно оцінити, тільки возвисившись над людською нікчемною точкою зору, вийшовши за рамки емпіричного.

Сучасні "холіческіе" уявлення про світ:

- Світ - досконале, гармонійне єдність протилежностей (чорне - біле, чоловіче - жіноче тощо);

• складові світобудови є необхідними умовами існування один одного;

• суперечливість насправді не є ні добром, ні злом. Зло є результатом ставлення людей до чого-небудь як до зла.

в античному світі панував, як відомо, синкретизм, нероздільна єдність етичних та естетичних цінностей. Якщо найпрекраснішим, що міг уявити собі античний грек, був чудовий упорядкований космос (гр. kosmos власне й означає порядок), то він же поставав і як вище втілення добра. Відповідно уособленням потворства й зла вважався хаос — стан безладдя, де порядок порушено і кожна частинка існує сама по собі, як їй заманеться, підкорена лише власній темній долі.

Далі, якщо звернутися до релігійного, зокрема християнського, світогляду, зло виступає передусім як гордість, погорда. Саме гордість — визначальна риса Люцифера, бунтівного підданого Бога, котрий, бажаючи самоствердження, повстав проти свого володаря, порушив цілісність божественного універсуму, за що й був скинутий у пекло. Повстання і покарання Люцифера християнство розглядає як жахаючий приклад для кожної людської душі, здатної впасти в гріх погорди, стати на шлях зла.

марксистська соціально-класова концепція морального зла. Згідно з цією концепцією, соціальний клас здатний породжувати позитивні моральні цінності, робити внесок у загальнолюдську мораль, поки його інтереси збігаються із загальними інтересами суспільно-історичного розвитку.

Коли ж гармонія між тими й тими інтересами зникає і даний клас, зосереджуючися на цілях власного самоствердження, стає гальмом на шляху подальшого прогресивного розвитку, — він починає в дедалі зростаючих масштабах генерувати моральне зло. Звернімося, нарешті, до реальності звичайного нашого життя, до досвіду повсякденних людських стосунків.

Чи не називаємо ми людиною злою насамперед холодного егоїста, байдужого до проблем і страждань своїх ближніх і здатного використовувати їхні слабкості заради власного самоствердження? Легко побачити, що в усіх згаданих чотирьох концепціях зла за очевидних і принципових відмінностей між ними простежуються, однак, і спільні типологічні риси, що й дають змогу створити певний узагальнений образ зла.

До таких рис безсумнівно належать: — порушення суб'єктом зла порядку й міри, узгодженості з іншими рівнопорядковими йому одиницями. Для суб'єкта зла існує, по суті, тільки він один, він — центр власного Всесвіту; інтереси навколишнього світу й людей, що його оточують, завжди лишаються для нього чимось значно менш важливим, ніж власні інтереси; — самоствердження всупереч іншим і за рахунок цих інших, так само як і за рахунок цілого, до якого належить суб'єкт зла.

Якщо підсумувати сказане, моральне зло постане перед нами як своєцентристське самоствердження суб'єкта всупереч інтересам інших суб'єктів, а також цілого, до якого він належить (при цьому сама настанова на самоствердження вже передбачає відповідний волевияв даного суб'єкта).

Взаємозвязок добра і зла.

Протилежність цих начал зовсім не означає, що в основі відносин між ними не закладені й певні взаємозв'язки. Як будь-які універсальні протилежності, добро і зло в певному розумінні передбачають одне одного: у світі, де неможливо було б грішити, де перед людиною не відкривався би специфічний вимір злої волі, можна було б говорити про що завгодно, тільки не про добро. Добро, як ми пам'ятаємо, передбачає моральний вибір блага, вільне утвердження орієнтації на нього. Вільне — отже таке, яке має альтернативу. Якби такої альтернативи не було, прагнення людини до блага не мало би власне моральної вартості — не кажучи вже про те, що навряд чи було б здійсненне саме по собі.

Причому справа тут не тільки у формальній, суто логічній залежності. Щоб усвідомити себе як моральну особистість, зібрати свою суб'єктивну енергію в єдине ціле, виховати свою волю, людина має відчувати весь ризик, усю незабезпеченість добра, яке не може утвердитися без її вибору, її рішучого вчинку.

Як зазначають фахівці в галузі педагогіки, особистості, що формується, може бути потрібен і свій власний, глибоко пережитий досвід зла — своєрідне моральне щеплення, що гартує її напередодні серйозних життєвих конфліктів.

Таким чином, без можливості зла, а інколи і його актуальної присутності в моральній свідомості й поведінці особистості неможливе гартування справжньої моральної доброти.

Така «необхідність зла», звісно, не означає, що ми маємо його спеціально вигадувати, тягти звідкілясь у власне життя, або ж, що найгірше, створювати собі «образи зла» на зразок тих, про які йшлося вище. Оскільки людина не є всемогутньою, для неї завжди залишатиметься відкритою царина морального вибору, один з полюсів якого буде позначений як зло. Потрібна тільки готовність мужньо й відкрито, не втрачаючи ні власної гідності, ні любові до ближніх, стрічати зло там, де воно вторгається в наше життя.

Важливою є здатність добром робити добро — так вибудувати конфігурацію своєї дії, своїх учинків і стосунків, щоб за будь-якого позитивного ефекту вони завдавали щонайменше зла людям і довкіллю. Надихаючими ознаками руху в цьому напрямі є поширення засад етики ненасильництва, екологізація сучасної свідомості тощо.

Добро повноцінне, коли, роблячи його, особа справді забуває про мораль і замість докорів і самовиправдань переймається реальними турботами, стражданнями й радощами своїх ближніх. Добро повноцінне, коли людиною, що його творить, рухає не абстрактна ідея добра, не гола свідомість обов'язку, а живі почуття любові, жалю, симпатії,, безкорислива радість спілкування.