Основні етапи розвитку української етичної думки.

Початок першого періоду історії української етичної думки припадає на час існування Київської Русі, коли складається притаманний українській духовній традиції тип мислення (тобто відсутність абстрактного, відірваного від життя теоретизування). Хронологічні рамки цього періоду можна визначити таким чином: XІ ст. (розквіт Київської Русі) — поч. XV ст. — на тій підставі, що Велике князівство Литовське було органічним продовженням і розвитком форм духовності Київської Русі.

Було лише коло питань, пов'язаних з усвідомленням сутності людини, причому проблема людського існування розглядається крізь призму проблеми «людина — Бої». Тобто, етико-філософська думка розвивається у щільному зв'язку з релігією. У цілому, духовну культуру княжої доби можна охарактеризувати як релігійно-філософсько-етичний комплекс, спрямований, насамперед, на осмислення актуальних проблем тогочасного суспільного життя.

Наступний період — XVI—XVIII ст. — час козаччини, коли починають активну діяльність братства, розвивається масове книгодрукування, діє Острозька школа (сучасна Волинь). Братства (виникають в Україні у останній чверті XVI — на початку XVII ст.) стають осередками захисту духовних цінностей українського народу, поширення освіти. Щодо знань з етики, братства здійснюють велику роботу, поширюючи твори Іоанна Златоуста, інших авторів, у яких розроблялась етична проблематика.

Позиція діячів братських шкіл (Мелетій Смотрицький, Йов Борецький, Касіян Сакович, фома Євлевич та ін.) репрезентована у творі Ісаї Копинського (? —1640 pp.) «Алфавіт духовний», який присвячений проблемам людини, питанням духовного, морального її воскресіння. Автор підкреслює необхідність самопізнання і морального самовдосконалення людини. В українській культурі цього часу відбувається формування етики як самостійної науки, про що свідчить діяльність професорів Києво-Могилянської акадеСеред проблематики, що розроблялася вченими академії, переважне місце займають гуманітарні дослідження, орієнтовані на вирішення певних соціальних, духовних, зокрема етичних проблем людини.

Значний внесок в історію етичної думки в Україні зробив Феофан Прокопович (1681—1736 pp.), викладач курсу етики з 1705 p., ректор академії (1712—1715 pp.). Він був енциклопедичне освіченим ученим і у своїх дослідженнях багато уваги приділив проблемі людини. У своїй «Етиці» він розкриває механізм та сенс людської діяльності, тобто кожна людина діє, бо «вона бажає чогось, заради чого це робить», ф. Прокопович вважав, що головне завдання етики, яка керує людською поведінкою, «... досліджувати й навчати, у чому полягає найвище добро або найвище щастя й блаженство»

Г. С. Сковорода (1722—1792 pp.) — видатний представник Просвітницької доби. В етиці Г. Сковороди переплітаються антична і християнська традиції. Він твердив: якщо щастя та істина можливі, то не десь і колись, а тут і зараз.

Традиційно для української етичної думки є «філософія серця» П. Юркевича: серце — скарбник і носій фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя. Воно є основою морального життя людини, де зосереджуються усі моральні почуття. П. Юркевич, С. Гогоцький, а пізніше П. Ліницький, О. Гіляров, Д. Богдашевський та ін. у своїх філософських пошуках виходили з того, що існує потреба в осмисленні місця людського духу в цілісній системі світу, що виходить із визнання гармонії розуму і почуттів.

Розглянувши головні етапи історичного розвитку етичної думки, ми бачимо, що упродовж кількох тисячоліть людство розробляло етичну проблематику у площині філософської науки, зрозуміло важливість створення і поширення моральних настанов, принципів, законів спочатку серед родичів, потім серед сусідніх народів і зрештою — серед людства загалом

23. Етичні погляди мислителів Київської Русі

Українська філософська думка з′єднує в собі такі навчання, які виражають специфіку національної духовності і культури в цілому. Багато філософів відобразили в своїй творчості ідеали, прагнення, дух нації. В своїх філософських навчаннях вони розкрили особливості національного бачення світу і його сприйняття, які визначаються типовими межами національної психології і характеру. Однією з таких рис є етична спрямованість характеру українців, що знайшло своє віддзеркалення і у філософській думці, якій спочатку була властива "етизація філософської культури" в цілому. Вже філософське знання періоду Київської Русі характеризується етично-філософсько-теологічним синкретизмом. Виникає правомірне питання: матеріальні або ідеальні витоки моральності? Що це значить?
Це значить, що духовні витоки моральності позамежні. Вони є знання про те, як поступити в конкретному випадку, знання, народжене не як плід земного досвіду, а як одкровення. Ті десять заповідей, які лежать в основі моральності по всій землі, не є плодом матеріального досвіду, бо існує достатня кількість свідоцтв стародавніх джерел про те, що моральність має духовні корені, тобто отримана у формі одкровення людиною, готовою до такого сприйняття духовних дарів.
А як же співвідноситься духовне знання з досвідом людини? Воно в ньому заломлюється, внаслідок чого формується конкретна поведінка народів, націй, племен, людей. Все це відхиляється від ідеалу в меншому або більшому ступені.
Що стосується досвіду етичних відносин, який нібито народжується тільки в матеріальному житті, то можна сказати, що він, якщо і був таким, вів до звироднілості народів, які до того загрузнули в аморальних справах, що вся старозавітна історія повна боротьбою через свій народ з цими що втратили етичну основу народами. Чи варто ігнорувати історію?
Етичні заповіді мають духовне, а не досвідчено-матеріальне походження, або (що одне і те ж) духовність є скелетом моральності, яка в досвіді життя як би обростає плоттю, тобто досвідом використовування.
Людство в цілому в особі його філософії, науки і культури дозріло до того, щоб перейти на більш високий рівень духовності, підійшло до порогу сприйняття більш високої моральності, заснованої на любові, а не на страху (замкнете). Яким чином визначають формування моральності в українській філософській думці?
Історія української філософії свідчить про те, що в ній були етапи розвитку моральності на достатньо високому духовному рівні, починаючи з виникненням філософських ідей в Київській Русі. Релігія в культурі цього періоду займає провідне місце, що зумовило її вплив на всі сфери духовного життя, у тому числі на філософське мислення і шукання. Примат духовного не тільки створює моністичну картину миру, але і наповнює духовністю моральність людини. В християнській ідеології людина звертається до етичної відповідальності, він повинен зробити свій свідомий вибір між двома силами, його життя причетне до світового універсуму, Бога, його доля стає частиною світової долі.
Духовні основи моральності знайшли своє віддзеркалення у власних працях українських мислителів періоду Київської Русі. Уявлення про етичний ідеал християнина було розвинуто в творах агеографічного жанру (житіях і легендах святих).
Божественне розуміння моральності виявляється у ряді оригінальних творів: "Києво-печерському патеріке" (початок ХІІІ ст.), спадщині Феодосія Печерського, "Посланні" київського митрополита Никифора, "Повчанні" Володимира МоноМаха і ін. Всі вони неодноразово указували на божественне походження моральних норм і правил, про причетність людини до Бога, про норми християнського аскетизму, дотримання яких дозволяє людині наблизитися до Бога. Таким представлен збірний образ - ідеал печерського святого в "Києво-печерському патерике".
Безперечний пріоритет духовного над матеріальним, направленого на небесне, і визначення земного як сьогохвилинного, зумовили особливості моральних представлень києво-печерського іночества. Життя земне для них - своєрідна слухняність, дана ченцю Богом для того, щоб він зміг проявити відданість і причетність вищому духовному початку. Не життя, а смерть після гідного чернецтва, стають вищою цінністю і вищою реальністю для людини: перед смертю нівелюється цінність всіх життєвих устремлінь і бажань: "як би прийти, з'явитися перед лицем Бога і віч-на-віч спілкуватися з ним в молитві. Тут на Землі і скорбота і недуга на малий час, а там радість і весілля, де немає ні печалі, ні стриманості, але життя нескінченне".
Духом християнської моралі написані твори митрополита Іларіона, єпископа Кирила Туровського, митрополита Климентія Смолятіча і ін.