Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Судові органи і особливості правової системи Галицько-Волинської держави.Содержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
Судова система Галицько-Волинської держави не відокремлювалась від князівської адміністрації. Вищою судовою інстанцією були князь, а в окремі періоди — боярська рада. Від імені князя незрідка суд здійснював двірський, який був “суддею князівського двору”. Князівське судочинство здійснювали також княжі тіуни, вірники, мечники, отроки. Право суду належало й посадовцям місцевого рівня: тисяцьким, посадникам, воєводам, волостелям, а також великим землевласникам: вони судили залежних від них селян. Значною була роль церковного суду, до юрисдикції якого належали справи про порушення церковних законів, шлюбно-сімейні й деякі цивільні справи, що стосувалися церковного майна. Судовий процес мав такі ж елементи, як і в Київський Русі, й мав змагальний характер. Особливості системи права Галицько-Волинської держави такі: · зміцнення феодального права привілею; · відтворення соціальної диференціації населення; · підсилення місцевих особливостей внаслідок середньовічного партикуляризму (роздробленості); · вплив європейського феодального права. Система права Галицько-Волинського князівства мало відрізнялась від правових систем інших князівств періоду феодальної роздробленості. Продовжували діяти дещо змінені норми “Руської Правди”. Галицько-волинські князі видавали також власні акти, та більшість з них до нас не дійшли. Збереглась, зокрема, Грамота князя Івана Ростиславича Берладника 1134 р., яка врегульовувала економічні зв`язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими та іншими іноземними купцями, встановлюючи для них пільги. Так, болгарські купці звільнялись від сплати мита, коли привозили до Малого Галича товари “на ізклад”. При торгівлі “на исьвоз” (місце розташування суден) мито сплачувалось, навпаки, лише у Малому Галичі. “Рукописання” (заповіт) князя Володимира Васильковича 1287 р. закріплювало норми спадкового права у Володимиро-Волинському князівстві, а саме, визначала порядок передачі князем Володимиром права експлуатації феодально залежного населення своїм спадкоємцям, зокрема, м.Кобрин (тепер Брестської області) та с.Городел (поблизу Володимира-Волинського) і с.Садове (на межі пізніших Володимирського і Луцького повітів) з людьми, даниною і митом заповідались дружині князя. У цілому цей документ свідчив про такі способи набуття феодальних землеволодінь у 13 ст.: спадкування, князівське дарування та купівля землі. Уставна грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича 1289 р. встановлювала розміри і форми феодальних повинностей міського населення на користь державної влади. Вона була видана внаслідок законного заволодіння м.Берестя князем Мстиславом. Берестя разом з іншими містами бездітний володимирський князь Володимир Василькович заповів двоюрідному братові Мстиславу; однак жителі Берестя, скориставшись тяжкою хворобою Володимира, уклали угоду з племінником Мстислава князем холмським Юрієм І, на підставі якої він почав князювати у цьому місті та в інших містах північної частини Волині. Шляхом дипломатичних переговорів і воєнних погроз Мстислав примусив Юрія І залишити зайняті ним міста і, на початку 1289 р. вступивши до Берестя, видав грамоту, яка відображала соціально-економічні умови у державі у 13 ст. Збереглись документи юридичного характеру, складені у 14 ст., мабуть, на основі норм “Руської Правди”, - грамоти, договори, у т.ч. міжнародно-правові, поручительства тощо, більшість з яких містять відомості про інститути права власності і зобов`язального права. Г рамотаОлехно Ромашкевича про передачу майна Григорію Тункелю 1347 р. встановлює, що придбане внаслідок купівлі поле Григорій може продати, подарувати, обміняти та використати для своєї мети на власний розсуд, ніким і нічим не обмежений. Тож зміст Грамоти свідчить про здійснення дарування землі, сіл, садиб, млинів. Поширеним був також договір купівлі-продажу рухомого майна і договір обміну. Часто право власності на майно, придбане за угодою, підтверджувалось спеціальною князівською грамотою. Був відомим договір позики, що часто спричинювався до кабали позичальника, який був неспроможним повернути позичене з нарахованими відсотками. Притому, як запорука виконання зобов`язань передбачалась застава рухомого майна. Деякі відомості про правові норми цього періоду, зокрема про міжнародні договори, законодавчу діяльність князів і нововведення у галузі кримінальногоправа, збереглись у літописах. Так, з тексту Іпатіївського літопису випливає, що у Галицько-Волинському князівстві стала розглядатись як самостійний вид злочину змова проти князівської влади; зокрема, у 1245 р. був засуджений боярин Володислав Кормильчич як “лихий змовник землі”. Як покарання застосовувались смертна кара, тюремне ув`язнення, вигнання, конфіскація майна та ін.; наприклад, князь Роман Мстиславич присудив бояр Кормильчичів до вигнання “за невірність”, боярин Жирослав був покараний вигнанням і конфіскацією землі, князь Данило наказав ув`язнити Доброслава. За Данила Галицького, який закликав німецьких колоністів селитись у містах, у межах Галицько-Волинського князівства вперше починає діяти магдебурзьке право як право самоврядування міст. Одним із перших в Україні магдебурзьке право отримало м.Сянок (тепер на території Польщі) у 1339 р.; а Львів у 1356 р. 18. Захоплення Литовським князівством Волині, Чернігово-Сіверщини, Поділля і Київщини та їх правовий статус. На початку XIV ст. Литва була сильною державою. її територія сягала далеко за межі етнічного регіону — басейнів Вісли, Німану й Двіни — за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель. Процесу швидкої консолідації місцевих литовських племен і їх успішній зовнішній політиці сприяло кілька чинників: потужний зовнішній тиск з боку німецьких рицарів, що потребував об'єднання зусиль литовців; послаблення давньоруських земель та боротьба за владу в Золотій Орді, якій були підпорядковані ці території. Колишня Київська Русь могла сплачувати щедру данину, мала розгалужені торговельні шляхи, була спроможна надати Литві матеріальні ресурси і поповнення до війська. Не останню роль відігравав і династичний чинник — правляча литовська династія мала численних нащадків, що потребували власних уділів. Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя Гедиміна (1316—1341). За період його князювання до Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345— 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Під керівництвом Ольгерда в 40—50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну.Його зусиллями до Литовської держави на початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь. Після переможної битви над силами Подольської Орди на р.Синюха, притоці Південного Бугу (1363), Ольгерд продовжував захоплювати українські землі. У 60-х роках XIV ст. литовці заволоділи територіями всієї лівої половини Дністровського басейну, від гирла річки Серет до Чорного моря, басейном Південного Бугу, прибережною частиною південного басейну Дніпра, від гирла річки Рось до моря, а через деякий час всією Київщиною та Переяславщиною. Одночасно Ольгерд вів боротьбу з Польщею за Волинь, яка дісталася йому внаслідок сорокарічної війни з поляками.Приєднавши Волинь до завойованих земель, Ольгерд об'єднав області Західної та Східної Русі в одне політичне ціле. Велике князівство Литовське, що мало в своєму складі всі білоруські та майже всі українські землі, стало найбільшим у Європі. Приєднання до Литви південноруських земель мало відносно мирний характер. Просування литовців на українські землі супроводжувалось як відвертим захопленням територій, так і встановленням взаємовигідних стосунків з пануючою верхівкою на цих землях, що добровільно визнавали литовську зверхність. Так наприкінці 1361 — на поч. 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда, надавши йому допомогу в просуванні на схід. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалось переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Таку точку зору поділяє більшість сучасних істориків-фахівців з даної проблеми та авторів популярних підручників — О. Бойко, В. Борисенко, В. Смолій, О. Русіна, В. Ульянівський, О. Гуржій та ін. Ще однією специфічною рисою інкорпорації земель Литви та Південно-Західної Русі у 50—60-х роках XIV ст. було узгодження цього процесу з Сараєм, тобто на договірних засадах з монголо-татарами у формі кондомініуму (сумісне володіння однією територією двома або кількома державами), що передбачав збереження залежності окупованих Литвою територій від татар. Ця залежність тривала до кінця 90-х років XIV ст., коли хан Тохтамиш своїм ярликом відступив українські землі великому князю Литовському. Однак і після цього правлячі кола Литви впродовж 100 років змушені були відкуповуватися від татар регулярними «упоминками». Саме визнання залежності від татар дало можливість Ольгерду свого часу швидко досягти вражаючого успіху — підпорядкувати собі Київщину, Сіверщину та Поділля і створити державу, де слов'янські землі становили 9/10 загальної площі князівства. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, в якій лише князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. На приєднаних до Литовської держави землях князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У Києві — сина Володимира, на Поділлі — племінників Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити родичі Ольгерда. Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії. Визнання такої зверхності Литви в державі було своєрідною дякою української і білоруської знаті за ненасильницьку інкорпорацію земель і уладнання справ з татарами, які відтепер хоч і брали данину, але не дошкуляли частими грабіжницькими набігами. Протягом другої половини XIV — початку XV ст. відбулась часткова асиміляція литовців у потужному слов'янському масиві. Про «ослов'янений» литовських правителів свідчать такі факти: численні шлюбні зв'язки литовської і місцевої знаті, розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави, утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо. Все це заохочувало українську верхівку підтримувати литовців, а низи не чинити опору володарюванню Литви. Проте такі ліберальні стосунки завойовників-литовців і слов'янського населення не дають підстави вважати Литовську державу XIV ст. продовженням давньоруської державності. Литва внесла певні зміни в устрій України: дещо перебудувала структуру феодальної держави на зразок західноєвропейської; забрала владу з рук українських князів і передала її литовським намісникам. Національна знать залишилася відсунутою від влади на вищих щаблях управлінської системи; повела боротьбу в 70—90 роках XIV ст. з претензіями українського боярства, особливо Київського, на незалежність від литовської правлячої верхівки. Процес повної асиміляції завойовників не відбувся. Починаючи з правління Ягайла,(1377—1392), у Литовській державі дедалі більше набирали сили тенденції централізму, що, врешті-решт, призвели до ліквідації удільних українських князівств і поступової втрати українськими землями своєї автономії.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 646; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 13.59.5.179 (0.024 с.) |