Кодифікація права Гетьманщини.

Тут необхідно зазначити, що в період Гетьманщини неодноразово робилися спроби видання актів загальноросійського значення. Так, виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, який діяв в Україні, “Саксону” та “Порядку”. Але повного перекладу не було здійснено.
У 1840—1842 рр. на територію України була поширена чинність Зводу Законів Російської імперії. В Україні мало місце також звичаєве право Запорозької Січі, гетьманське законодавство. Кодифікація українського права у XVIII ст. розпочалася з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, які намагалися закріпити свої права і відновити автономне становище України.
Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 р. за царським указом: “Решительные пункты гетьману Даниилу Апостолу”. Ця комісія підготувала 1743 року збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Для підготовки кодифікації були використані Литовський статут 1588 р., збірники магдебурзького права (“Право Хелмінське”, “Зерцало саксонів” П. Щербича, “Порядок прав цивільних” Б. Гроїцького, “Артикули права магдебурзького” тощо), підібрані акти царської влади, церковного права, правові звичаї та узагальнення судової практики.
Збірник складався з 30 розділів, які розподілялися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього прикладалася інструкція кодифікаційної комісії, абетковий реєстр, а також “Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана”, своєрідний табель про ранги.
Після внесення певних змін і доповнень до зводу в 1759 році він виноситься на затвердження Комісії з представників генеральної і полкової старшини. Але значна частина Комісії була проти прийняття нового Зводу. Зазначимо, що збірник так і не став офіційним джерелом права, але його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.
Окрім цієї, в Україні були проведені також деякі інші кодифікації. Так, за дорученням гетьмана К. Розумовського було складено новий збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем — “Суд і розправа в правах малоросійських” (1758 р.), де обґрунтовувалася ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти.
Здійснювалися й приватні кодифікації: “Книга Статут та інші права малоросійські” (1764 р.). Цей збірник широко використовувався в судах.
1767 року під орудою секретаря ІІ Малоросійської колегії О. Безбородька було створено “Екстракт малоросійських прав”. Це систематизований збірник норм державного, адміністративного та процесуального права. Він складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів. Збірник було складено так, щоб довести необхідність відновлення автономії України.
1786 року у зв’язку з ліквідацією автономії України Сенат розробив новий збірник “Экстракт из указов инструкций и постановлений”. В його основу були покладені “Екстракт малоросійських прав” (1767 р.), “Установлення про губернії” (1775 р.) та інші акти. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано для практичного застосування.
В 1807 р. було створено “Собрание малороссийских прав”. Слід наголосити, що існування особливого законодавства в Україні суперечило імперським планам Росії. Тому природно, що жоден з перелічених документів не був офіційно затверджений для широкого вжитку. Тільки збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.) фактично використовувався в Гетьманщині.

Причини ліквідації Запорізької Січі і створення Задунайської Січі.

Від поч заснування Нової Січі рос царський уряд поступово обмежував її права. У складі монархічної держави, якою була Рос імперія, козацька республіка не мала перспективи тривалого існування.
У 1753 р. царизм спробував заборонити запорожцям обирати кошового. Однак примусити січовиків відмовитися від цієї давньої традиції він не зміг. У 40—60-ті рр. XVIII ст. рос уряд розпочав заселення північних і північно-східних околиць Запорожжя військовими поселенцями. Це спричиняло ізоляцію «вольностей» від Правобережжя і Гетьманщини й перешкоджало втечам сюди селян. У 1752 р. в пн-сх частині Запорожжя було створено Нову Сербію, а наступного року на пн-сх кордоні володінь Січі засновано Слов'яносербію. Заселялися ці землі втікачами від османського ярма — сербами, угорцями, молдаванами, греками, болгарами. У 60-х рр. XVIII ст. смугу запорозьких земель вилучили для Новоросійської губернії, а ще через 10 років — для будівництва Дніпровської лінії укріплень. На протести запорожців уряд імперії не реагував. Козаки із сумом говорили: «Вічная пам'ять нашим степам. Проспали». Ліквідація Запорозької Січі. Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише справою часу. Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:
■ Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими порядками.
■ Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.
■ Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.
■ Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу
до Чорного моря. в Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.
■ Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців.
■ Перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії. Після завершення російсько-турецької війн и 1769—1774 років Запоріжжя втратило своє значення як стратегічний форпост проти татарської та кримської агресії. У травні 1775 року російські війська на чолі з угорським генералом Текелі вдерлися на Січ. З серпня 1775 року Катерина ІІ підписала маніфест про ліквідацію Запорізької Січі. Заборонялася навіть назва "запорізький козак". Територія Січі була приєднана до Новоросійської губернії. Закінчився третій, один із найбільш славних етапів розвитку українського козацтва. По-різному складалася доля запорізького козацтва після 1775 року. Значну його частину царський уряд відніс до розряду військових поселенців. Близько 5 тис. запоріжців відійшли в межі турецьких володінь за Дунай і створили там Задунайську Січ (на місці теперішнього м. Вилкове Одеської області). Пізніше турецький уряд переселив козаків на правий берег Дунаю. Царський уряд відчув втрату запорізького війська, коли готувався до чергової війни з Туреччиною. Тому у 1784 році він утворив із запоріжців, які залишилися на території Рос імперії, Бузьке козацьке військо. В ньому була запроваджена запорізька номенклатура посад, поділ на курені тощо. Однак курені як військово-адміністративні одиниці існували недовго. За царювання Олександра І у куренях залишили тільки місцеве (сільське) самоуправління, підпорядковане вищій військовій адміністрації. В роки російсько-турецької війни 1787— 1791 років Чорноморське козацьке військо налічувало більше 15 тис. козаків. У 1792 році, після закінчення війни і закріплення Росії на Чорному морі, Чорноморське козацьке військо було переселене на так звану Чорноморську прикордонну смугу, що проходила правим берегом Кубані. У 90-х роках XVIII ст. на Кубані проживало 25 тис. козаків укр походження. Незабаром сюди переселилася частина козаків Задунайської Січі. На Кубань інтенсивно потягнулися переселенці з Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній. Було засновано 40 курінних селищ з військово-адміністративним центром ум. Катеринодарі (нині Краснодар). Отже, маємо всі підстави говорити про українську колонізацію цих земель. В роки російсько-турецької війни 1828—1829 років козаки Задунайської Січі перейшли на бік російської армії, за що турецький уряд жорстоко розправився з Задунайською Січчю: ЇЇ було знищено. Закінчився четвертий етап Існування українського козацтва. Залишки задунайців царський уряд поселив на Азовському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке військо. Українське козацтво вступило в п'ятий історичний етап свого існування.