Характеристика кримінального права за Литовськими статутами.

Польські статути Казимира Великого середини 14 ст. присвячували злочинам майже 2/3 статей, визначне місце займали вони і у Литовському Судебнику 1468 р. та 3 Литовських Статутах. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищались посиленими санкціями, натомість, за деякі злочини для шляхти передбачались значно менші покарання або й взагалі звільнення від покарання. Спершу злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну “ кривду ”, заподіяну окремій особі або громаді, згодом – як “ шкоду ”, “ злочинство ”, потім – як “ виступ ”, “ гвалт ”, тобто порушення встановлених державою правових норм. Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відповідальності. Суб`єктами злочину вважались і вільні, і феодально залежні особи, віком з 7 р. (за І Статутом), 14 р. (за ІІ Статутом), 16 р. (за ІІІ Статутом). З 14 ст. законодавство і судова практика намагались розрізняти вину умисну і необережну; так, Статут Казимира Великого виділяв умисний підпал; Литовські Статути доволі чітко розмежовували умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентувалась співучасть у вчиненні злочину, а також були відомі необхідна оборона і крайня необхідність. Найтяжчим злочином вважалось образа “маєстату” або злочинне посягання на життя і здоров`я господаря (Великого князя), короля. Державні злочини – втеча у ворожу землю, видача державної таємниці, здача замку ворогові, заколот (рокош), зрада, бунт, образа суду. Злочини проти релігії у церкви – богохульство, віровідступництво (вихід з християнства, перехід у жидівську чи мусульманську віру), чари, чаклунство тощо. Злочини проти особи – вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, фізичні і словесні образи; з них найтяжче – вбивство, яке поділялось на категорії за об`єктом, суб`єктом злочину, способом його вчинення, - вбивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, вбивство під час нападу на садибу, на суді або у присутності пана, під час бійки, при перевищенні меж необхідної оборони. Злочини проти власності – крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна, наїзд, грабіж – відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій – умисний напад на чужий дім, двір, маєток; в разі вбивства при грабежі чи розбої усі учасники нападу, незалежно від їх ролі і ступені участі у злочині, карались смертю. Злочини проти сім`ї і моральності – примушування до одруження, двоєжонство, шлюб з близькими родичами, звідництво, згвалтування тощо. У Литовських Статутах покарання позначалось термінами “кара”, “страта” та ін. Мета покарання – ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди, притому головною метою було залякування, про що свідчить жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари) та публічність його виконання Найтяжче покарання – смертна кара, яка передбачалась спершу за державні і релігійні злочини, а згодом – за убивство, розбій, наїзд, насильство, крадіжку, злочини проти сім`ї і моралі, військові злочини тощо; застосовувалась переважно до простолюдинів. Розрізнялась проста смертна кара (відрубання голови, повішення) і кваліфікована, тобто особливо нестерпна (спалення, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (побиття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрубання руки, ноги, відрізання вуха, носа, виколювання очей); вони застосовувались, головно, до непривілейованих станів. Позбавлення волі (ув`язнення у башті, фортеці, в`язниці – підземні і надземні) призначалось за незначні злочини на строк від 3 тижнів до кількох років. У польсько-литовському праві склалась доволі складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків, нав`язку. Головщина – це грошовий штраф “за голову убитого”, що сплачувався додатково, попри основне покарання (смертну кару), сім`ї або родичам убитого. Розмір головщини залежав від стану убитого – за шляхтича, за ІІІ Статутом, сплачувалось 100 коп грошей, за війта і бурмістра – 60 коп, за ремісника і міщанина самоврядного міста – 30 коп, за тяглову людину – 24 коп грошей. Нав`язка – грошовий штраф за заподіяння поранення, побоїв, вчинене упершу незначну крадіжку; вона могла бути основним і додатковим покаранням. Штраф надходив потерпілому і у державну казну (князеві, королеві); потерпілий отримував шкоду – винагороду за заподіяні збитки, та наклад – відшкодування судових витрат. До позбавлення прав і честі присуджувались покарані, які не підпорядковувались судовому рішенню; такі “виволанці” позбавлялись усіх прав і виганялись з держави, це покарання було довічним або тимчасовим. Позбавлення честі застосовувалось лише щодо панів і шляхти і могло поєднуватись з іншими покараннями. Так, до шляхтичів застосовувалось виволання (викрикування), що пов`язувалось з публічним оголошенням вироку; воно призводило до громадянської смерті засудженого – така людина переставала існувати для закону як особа: втрачала шляхетство, права на майно, була змушена переховуватись за кордоном, оскільки у разі спіймання її належало убити. Від таких наслідків “виволання” міг звільнити лише великокнязівський охоронний лист – глейт. З 16 ст. виволання замінюється менш суворим покаранням – опалою; опальний шляхтич теж повинен був залишити кордони держави, проте, це була втрата лише громадянських прав, а не честі. До цього виду покарань належало і виставлення біля ганебного стовпа, яке застосовувалось, як правило, до непривілейованих станів. Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність – часто право визначало вид покарання, а не його розмір, тож судді встановлювали його на власний розсуд, практикувалось навіть умовне засудження.

31. Судові органи і процесуальне право за Литовськими статутами Характеризуючи суд і процес Великого князівства Литовського, слід відмітити, що до кінця XIV ст. суди і процесуальне право розвивалися подібно до суду і процесу Київської Русі. До системи судів входили:

• Великокнязівський суд – суд з необмеженою компетенцією, йому були підсудні всі справи.

• Територіальні суди – обласні, суди намісника, вищою інстанцією був суд воєводи.

• Домінальні суди – одноособні суди магнатів та шляхти над селянством. Їх діяльність регламентувалася Судебником Казимира 1468 р. і привілеєм 1457 р.

• Копні, громадські суди – подібні до общинних судів Київської Русі.

В середині XVI ст. проводиться реформа судової системи. У 1564 р. на Бєльському сеймі під тиском шляхти, магнати зреклися своїх привілеїв у справі судочинства, внаслідок чого Великий князь заснував земські та гродські (замкові) суди, а з 1566 р. - підкоморні суди. Земські суди створювалися в усіх повітах і складалися з судді, підсудка та писаря. Вони обиралися шляхтою і затверджувалися Великим князем. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя. Розглядали переважно цивільні справи. За Статутом 1566 р. Литва і руські землі були поділені на 30 судових повітів. Таким чином, суди у Великому князівстві Литовському були невід’ємні від адміністрації.

Процес носив позовний (звинувачувальний) характер. Позивач сам збирав і доставляв в суд докази, підтримував звинувачення в судовому засіданні. Розгляд справи розпочинався з подачі заяви потерпілим чи його близькими родичами. Сторони мали широкі процесуальні права. Допускалось їхнє представництво. В будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитись від позову або звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця.

Правда, реальний обсяг прав учасників процесу залежав від їх станового та майнового положення. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою — напіввільні люди. Зовсім не володіли процесуальною правоздатністю невільні люди: холопи, челядь, полонені.

У Статуті 1529 року була вперше проведена норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). Загальна територіальна підсудність справ визначалась у відповідності із звичаєвим правом: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинився злочин, — у кримінальних.

Суд, який отримував скаргу, посилав повістку звинувачуваному з зазначенням часу явки в суд. За І Статутом, якщо викликаний в суд не з'являвся, судове рішення могло статись без його участі. За II Статутом заочне рішення могло бути винесене тільки після трикратної неявки звинувачуваного. За неявку без поважних причин сплачувався штраф. Серед судових доказів на першому місці стояло власне зізнання. Для того, щоб його добути, застосовували тортури. Якщо підданий тортурам не признавався, звинувачувач сплачував штраф, а якщо помирав під тортурами — то годовщину (штраф родичам).

Важливе місце займали речові докази. Суди також спирались на свідчення "добрих людей", письмові докази і присягу. "Добрі люди" були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам у Руській правді, або свідками фактів, подібно до вироків.