Походження, основні редакції та списки Руської Правди.

Найголовнішою пам'яткою права Київської Русі є Руська Правда.Історія Руської Правди складна. Питання про її походження, а також і час складання її найдавнішої частини ще повністю не досліджене. Деякі автори відносять її на до 5 ст.,але більшість сучасних дослідників поєднують Руську Правду з ім’ям Ярослава Мудрого.Суперечливим залишається і питання про місце видання Руської Правди. У літописі вказується Новгород, але чимало авторів називають Київ. Початковий текст Руської Правди до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава у другій половині XI ст. істотно доповнили та змінили його, створивши так звану Правду Ярославичів. Тепер відомо 106 списків Руської Правди, які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку феодалізму в Київській Русі. Коротка редакція найдавніша (XI ст.) вміщує:

а) Правду Ярослава (Найдавнішу Правду) 10-30-х рр. 11 ст. (ймовірно, 1015-1016 рр.), укладену у Новгороді (на що вказує “Руський літопис”) чи у Києві. Вона закріплює захист життя, тілесної недоторканості, честі дружинної знаті і її військового спорядження, челяді; притому, відсутні норми щодо захисту феодального землеволодіння. Це статті 1-18; початковий текст не збережено;

б) Правду Ярославичів (Статут Ярославичів) 50-60-х рр. 11 ст. (за іншою версією 1072 р.), яка містить норми щодо захисту князівського феодального маєтку, земельної власності князя, закріплює посилений захист феодалів. Це статті 19-41;

в) Покон вірний (Ст.42);

г) Статут (Урок) мостників (Ст.43) – пам`ятка новгородського адміністративного законодавства щодо організації мощення (брукування) головних торгівельних магістралей Новгорода і доріг, які вели до пристаней і на міський ринок. Укладена наприкінці 12 ст. або у 30-ті рр. 13 ст., або ж за Ярослава Ярославича (1265-1270).

Розширена – укладена за князювання Володимира Мономаха чи його сина Мстислава. Містить 2 частини: “Суд Ярослава Володимировича” (Ст.1-52) і “Устав Володимира Всеволодовича” (Ст.53-121). Її джерелами були Коротка Правда і “Статут Володимира Мономаха”, укладений ним при запрошеному вступі на престол, який надавав деякі поступки закупам і смердам (зменшував лихварські відсотки – рєзи) та закріплював норми зобов`язального, сімейного, спадкового і опікунського, кримінального і процесуального права. Розширена Правда встановлювала норми щодо захисту земельної власності феодалів та обмеження майнових і особистих прав феодально залежного населення.

3. Скорочена (13-17 ст.) укладалась після розпаду Київської Русі в окремих її князівствах і землях та закріплювала пристосовані до місцевих особливостей положення Розширеної Правди.

10. Цивільне право за Руською правдою. Головна увага цивільно-правового регулювання в добу Києво-руської держави,як, зрештою, і в наступні періоди державно-політичного розвитку України, зосереджувалась на інституті права власності. «Руська правда» і інші юридичні пам’ятки дають нам певне уявлення про інститут власності періоду княжої доби. Правова дійсність доби РП розрізняла право власності і право володіння. У випадку не правочинного володіння власник мав право вимагати від не власника не лише її повернення, а й компенсації за незаконне використання речі. Розрізнялось право власності на рухомі й нерухомі речі. Найшвидше у праві утвердилась власність на рухомі. Лише пізніше з'явилась власність на землю. В Пр. Ярославичів також містилась вказівка на княжу, боярську і церковну земельну власність. Мова також йшла й про власність громади. Навіть за смердами визнавалося право на власність. Обєктом приватної власності селян і ремісників були знаряддя виробництва і власне господарство, засноване на особистій праці. В одній із статей згадувалось про недоторканість особи смерда. Феодальне землеволодіння охоронялось законодавством Київської держави. РП передбачала стягнення великих штрафів за крадіжку боярського хліба, підпал току і т. ін.. Зокрема, суворому покаранню підлягав селянин-смерд за пошкодження меж князівської землі. Натомість, за порушення меж і розорювання селянської землі встановлювався тільки штраф. Існування права власності сприяло формуванню в україні високорозвиненого зобов’язального права. За РП, зобов’язання передусім виникали з факту спричинення шкоди, а також із договорів. Останні укладалися між особами, не обмеженими у право- і дієздатності. Найпоширенішими з договорів були: купівля-продаж і позика. Договори укладались в усній формі, однак вимагалась обов’язкова присутність свідків (окрім договорів, що укладались між купцями). Боржникові на суді для підкріплення своїх свідчень потрібно було присягти. У випадку неспроможності боржника сплатити борг із вини самого боржника він міг бути проданий кредитором і рабство. У випадку неспроможності боржника сплатити борг через нещастя він дістав змогу сплачувати його ратами(частинами). Борги за раба завжди платив його власник. Спадкове право в Київській Русі виникло в результаті появи й розвитку приватної власності. Право на спадщину мали лише члени сімї. Спадкодавець не міг передати своє майно чужій людині. Якшо він це зробив або не було родини, то спадок діставався князю. Успадковувався за заповітом і згідно із законом. Заповіт укладався переважно усно. Право залишати заповіт міг батько або мати щодо своїх дітей, і чоловік своїй дружині. Удова мала право на частину майна. Мати свою частину майна могла переділити між своїми дітьми або ж віддати комусь одному із синів і навіть дочок. Незаконні діти позбавлялись права спадкування. Окрім дітей, у спадщині заповідач, зазвичай, не обминав і церкву, виділяючи їй частину (на душу померлого). РП гарантувала право успадкування майна. Але для смердів воно було обмеженим і розповсюдженим тільки на синів, незаміжні дочки мали право лише на посаг. Майно ж бояр, а також дружинників, які не мали синів, після їхньої смерті успадковувалося дочками. Це свідчить про утвердження принципу феодального права як права привілею. Суперечки з приводу розподілу спадщини звичайно становили компетенцію церковних судів. Проте відомі випадки, коли й князівські отроки розподіляли спадщину. Сімейно-шлюбне право. РП не містила спеціальних статей, які регулювали би сімейно-шлюбні відносини, за винятком ст.1, де йшлося про родичів, пов’язаних право та обов’язком кровної помсти. З прийняттям християнства сімейно-шлюбне право було багато в чому запозичено від Візантії(шлюбний вік), водночас воно зберігало чимало самобутніх рис. Візантійське законодавство визначало шлюбний вік (повноліття) для юнаків-14-15 років, а для дівчат- 12-13 років. В укладанні шлюбу за часів РП звертали увагу на вільне волевиявлення сторін, вимагали згоди як наречених, так і їхніх батьків, доведення відсутності кровного споріднення. Тодішнє право обумовлювало причини розірвання шлюбу. Як стверджують дослідники, розлучення як явище з'явилося у 2 пол. 11 –поч 12 ст. і увійшло до Просторової руської правди. У ній було передбачено норми розлучення тільки внаслідок вчинку жінки. Так, чоловік мав право залишати дружину у випадку підтвердження її зради. Судячи з пізніших записів, жінка могла йти від чоловіка тільки у тому випадку, коли він безпідставно звинуватив її у зраді з підтвердженням свідків. За візантійським (церковним) правом, розлучення можна було просити у випадках: порушення подружніх обов’язків; нездатності чоловіка до інтимних стосунків, після трьох років співжиття; коли чоловік або жінка задумували позбавити одне одного життя; захворювання заразною хворобою. Згодом до цих основних причин було додано інші: коли невідомо, де чоловік перебував протягом 5 років; коли чоловік або жінка постриглись у ченці; коли жінка задумала забрати майно чоловіка без його відома; коли вона без дозволу чоловіка зустрічалася з чужими чоловіками або милася з ними в лазні; коли жінка без дозволу чоловіка ночувала не в хаті або в своїх родичів. Згідно з церковним уставом, дружина мала право домагатися розлучення: коли чоловік торгував честю жінки; коли чоловін задумував недобре проти держави або знав про інших зловмисників і не доповідав; коли він звинувачував жінку в інтимних зв’язках з іншими чоловіками і не міг цього довести; коли він у хату приводив коханку чи було встановлено його з іншою жінкою. Сфера сімейно-шлюбного регулювання, що була компетенцією церкви, свідчить про високе становище жінки у давньоруському суспільстві. Так, жінка-дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала зверхницею сімї (при неповнолітніх дітях). Дружина і діти раба, у випадку передання його володільцем іншому за крадіжку, не поділяли його участі, якщо самі не були співучасниками цього злочину.