Утворення Козацько-Гетьманської держави у роки народно-визвольної війни 1648-1654 рр.

Необхідність створення української держави та умов, що сприяли б цьому, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав власної національної держави. Щоб усунути загро­зу зникнення українського народу було поставлено невідкладне завдання — створити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їхній спільній боротьбі за ви­зволення з-під влади Речі Посполитої. Організаторами цієї держави стали козацька старшина та шляхта. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу. З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які виконували свої функції на ви­значеній території; територію, яку охоплювала державна організа­ція, і населення, що на ній проживало; податки, що збиралися на утримання органів публічної влади; правові норми, як регулятор суспільних відносин. Формування української держави здійснювалося в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання дер­жавних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практи­кою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козац­тва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максималь­но об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні. Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноважен­ня поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стоя­ли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. її важко було скликати, нею важко було керувати. її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обо­в'язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшин­ська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи — й сотників.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при геть­мані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся ши­рокими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універса­ли — загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячу­валося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад — військової і генеральної старши­ни. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокоманду­вачем вільної України став Б. Хмельницький. Спочатку у січні 1648 р. його було обрано гетьманом Війська запо­різького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б. Хмельни­цький оголосив себе гетьманом звільненої України. Самовидець розповідає, що після втечі з-під Корсуня польських загонів, а з ними обох коронних ге­тьманів українське військо умовило Б. Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, він одержав клейноди збіг­лих коронних гетьманів — їхні булави й бунчуки. 1650 р. в руках Хмельницького зосередилася фактично самодер­жавна влада. Найближчими помічниками гетьмана були генеральні стар­шини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вель­можа». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздат­ність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бун­чужний — головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військо­вих з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія. Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада ге­нерального судді була другою після гетьмана. Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею.

Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі. 1654 р. звільнена територія України вже охоплювала Лівобе­режжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. Загалом вона сягала: на заході — до р. Случ, на сході — до російсь­кого кордону, на півночі — до басейну р. Прип'ять, на півдні — до степової смуги. Площа України дорівнювала приблизно 200 тис. км. Хмельницький називав її по-старому — Руська земля, Русь. Колишні польські воєводства, звідки була вигнана Польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Апарат державної влади й управління, що формувався, по­требував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Б. Хмельницький намагався поєднати ідеї козацької собор­ності з традиціями старої українсько-руської державності, які збері­галися й за часів панування в Україні Литви та Польщі На ці тра­диції він спирався у своєму прагненні створити Руське князівство. Але особливість української держави, що складалася, вияви­лася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їхній фак­тичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівнів. Це дає змогу стверджувати, що в україн­ській державності була започаткована можливість республіканської форми правління. На користь цієї думки свідчить і те, що Б. Хмель­ницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз пу­блічно засуджував їх. Втім це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами. За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визна­валася автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з Польщею, яка не задовольняла його справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську дер­жавність. Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожу­вало втратою завойованих здобутків. Все це породжувало політич­ну нестабільність в Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни й міщани вбивали шляхту, орендарів, урядників, знищува­ли їхнє майно. Стали з'являтися опозиційні до гетьмана групи і серед старшинства. Український народ дедалі більше переконувався, що тільки власна незалежна держава захистить його свободу і пра­вославну віру. Він наполегливо виступав за те, щоб продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна фактич­но і юридично розірвала Білоцерківський договір і продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежності від неї.

Величезна історична заслуга Б. Хмельницького полягає в то­му, що він обрав єдино правильний шлях до незалежності у вигляді соціального компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захис­ту інтересів старшини і шляхти. У такий спосіб він пом'якшив на­пруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом рішуче узяв курс на ство­рення незалежної держави.