Суспільний лад Київської держави.

У 9 ст. формується клас феодалів, до якого належали Київський і місцеві князі табояри. Князі збільшували свої землеволодіння внаслідок захоплення пустуючих та общинних земель, перетворюючи притому общинників у феодально залежне населення; а бояри – також за рахунок великокнязівських і князівських пожалувань. Найбільшим феодалом був Великий Київський князь – він розпоряджав общинними землями, які вважались державними, роздаючи їх своїм дружинникам. У 10 ст. формується великокнязівський домен і домени місцевих князів – це приватні маєтки, які належали не державі, а безпосередньо князям як феодалам. Князі отримували прибутки від свого феодального господарства, із суду, збирали данину; згодом частину цих прибутків стали отримувати і бояри.

З`являються і боярсько-дружинні приватні землеволодіння - вотчини. До 11 ст. бояри називались “ княжі (кращі) мужі ” і становили верхівку князівської військової дружини; вони були радниками князя, могли його вільно залишити і перейти на службу до іншого; з них князь призначав воєвод та інших урядовців. Потім вони стали називатись “ боляри ” – мали великі земельні наділи, часто мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, на вічі, у князівській адміністрації посідали вищі державні посади – так виникали цілі династії бояр-урядовців. Нижче становище посідали менші бояри – дітські і отроки. Верства бояр не була замкнутою кастою – до неї міг увійти будь-хто за визначні заслуги перед князем (державою).

Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер – князі окремих феодальних володінь перебували у васальній залежності від Великого Київського князя, та водночас самі мали дружинників, яким надавали землі в умовне володіння (за несення ними військової служби). Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь проживав у Києві, де знаходились органи верховної державної влади і великокнязівський двір. Великокнязівські двори, у яких правили князівські тіуни (слуги-урядовці) та проживав адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях-великокнязівських доменах. Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов і Смоленськ були центрами окремих місцевих князівств. Дрібніші міста були центрами боярських вотчин і церковних землеволодінь.

З введенням християнства великим феодалом стала церква. Формується духовенство, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство поділялось на: 1. чорне (монаше) – ченці і черниці, а часто до них належали представники вищих верств населення (князі, княгині, бояри), які здебільшого засновували монастирі; і 2. біле (мирське) – священики, диякони, дяки, паламарі, причетники; ними були середні і малозабезпечені верстви населення, які перебували під юрисдикцією церкви; з них виділялось вище духовенство – єпископи, архімандрити та ін. Наприкінці 11 ст. виникло церковне землеволодіння – внаслідок захоплення пустуючих і общинних земель, дарувань князів і бояр, купівлі і обміну земель; притому, найбільшими землевласниками були монастирі. Церква отримувала великі прибутки від поборів (десятину), церковного суду, пожертвувань заможних людей.

Феодальне землеволодіння охоронялось законодавством; за феодалами закріплювались особливі привілеї – посилено захищалось їх життя, недоторканість, честь і гідність, приватна власність; вони не сплачували данину. Тобто, поряд з класовим поділом суспільства відбувався процес формування замкнутих груп населення – станів.

Другий великий стан на початках зародження Київської держави становили вільні общинники. Основна маса сільського і міського населення – “ люди”, “чернь ” – були вільними людьми, здебільшого селянами-общинниками, які, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту свободу. В їх поселеннях-громадах зберігалась колективна власність на землю. Формально у політичних правах вони були рівноправні з боярами, заможними купцями і ремісниками, брали участь у Народних зборах (Вічі), але сплачували данину (полюддя), яка збиралась з “диму” (дому). Поступово, з розвитком держави, вільні общинники перетворюються на феодально залежне селянство внаслідок таких причин:

1. держава почала збирати з них данину (розмір якої залежав від кількості і якості селянської землі) та окремі феодали змушували їх відробляти панщину або стягували оброк; згодом великі князі стали накладати на сільську общину високі податки, побори, різні повинності, а також передавали право збору данини і судових штрафів та право суду своїм васалам;

2. феодали часто захоплювали общинні землі;

3. селяни часто розорювались внаслідок стихій і неврожаю, а тому добровільно переходили під владу і опіку феодалів.

Третій стан населення Київської Русі становили смерди. До середини 11 ст.більшість людей були ще відносно вільними і сплачували князям данину – спершу хутром, а потім грішми. Наприкінці 11–напочатку 12 ст. більшість з них стають феодально залежним напівселянським населенням внаслідок князівських і боярських поборів, участі у воєнних походах, стихійних лих, епідемій, неврожаю, феодальних міжусобиць та нападів кочівників. Вони були особисто вільні, мали право переходити до іншого патрона. Разом із сім`єю смерд господарював у своєму “селі” (землі), яку князь давав йому під умову відбування повинностей на його користь – служби в ополченні, сплати податку. Він мав у своєму володінні господарські будівлі, дім, худобу, але його майнові права були обмежені. Якщо смерд помирав, не залишивши синів, його майно (і земля) повертались князю (на відміну, якщо помирав феодал, який не мав синів, його майно переходило у спадок дочкам). Смерд, який завоював довіру князя, міг стати міністеріалом-імцем, отроком, дітським, старостою; але смерд-боржник міг бути перетворений у феодально залежного закупа.

Рядовичі перебували у тимчасовій феодальній залежності на підставі договору – “ ряду ”. Однією з категорій рядовичів були закупи – селяни (смерди), які розорились і потрапили у боргову кабалу до князів і бояр – брали у них грошову позику (“ купу ”) і отримували від них земельний наділ або осідали на землі феодала і обробляли її, отримуючи частину врожаю. Закуп мав виконувати сільські роботи, працювати на полі (ролейний закуп), доглядати худобу феодала. Феодал наділяв закупа господарським знаряддям і робочою худобою. Закуп міг мати і власне господарство, реманент, тяглову худобу. Якщо закуп залишав феодала, то повинен був повернути йому позику. Закуп був юридично вільним, але істотно обмеженим у своїх правах, напівзалежним. За втечу від феодала закуп перетворювався у повного (“обільного”) холопа. За крадіжку, вчинене закупом, відповідав його феодал (“господар”), а закуп ставав повним холопом. За провину феодал міг піддати закупа тілесному покаранню. Феодал не мав права продавати закупа у холопи, а в разі продажу сплачував штраф, а закупу повертали свободу. Закуп ніс матеріальну відповідальність за втрати і збитки, заподіяні ним у господарстві феодала; у незначних справах він міг виступати у суді як свідок і звертатись до суду зі скаргою на свого господаря.

Ізгої – люди, позбавлені свого попереднього стану, які вибули з однієї категорії людей і не потрапили до іншої; люди, які не мали засобів виробництва для ведення власного господарства. Ізгої поділялись на 2 види: 1. вільні – вихідці з вільних верств суспільства: збанкрутілі купці; діти священиків, які не навчились грамоті; сини, батьки яких померли, не отримавши права власності; вони були вільні, поки самі не ставали закупами чи холопами; 2. залежні – холопи і челядь, які викупились з рабства на волю; здебільшого вони залишались під владою свого господаря, а якщо йшли від нього, то ставали залежними ізгоями; ці вільновідпущеники здебільшого переходили у залежність від церкви.

До феодально залежних верств населення належали також вотчинні ремісники, відпущеники, задушні люди – селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, та прощеники.

Невільними, рабами були челядь і холопи. Джерела рабства: військовий полон; купівля невільної людини, одруження з рабинею без “ряду”, продаж збанкрутілого боржника, самопродаж, покарання закупа за провину чи втечу від феодала, народження від батьків-холопів, вступ “без ряду” на посаду тіуна чи ключника до феодала. Челядин був цілком безправним рабом, що перебував під владою свого господаря. Холоп іноді наділявся певними правами – як боярський тіун міг виступати у суді як видок, але не міг бути послухом. Холоп не мав власності, а сам був власністю свого господаря. Господар відповідав за угодами, укладеними його холопом. За крадіжку, вчинену холопом, відповідав його господар (сплачував потерпілому штраф); за вбивство холопа його господар отримував компенсацію (“ урок ”). Вільні люди відповідали за допомогу, надану ними холопу-втікачу, та навпаки, мали сприяти поверненню його господарю. Холоп міг отримати свободу через самовикуп або звільнення його господарем, внаслідок чого він переходив в ізгойство. Феодали часто посаджували своїх рабів на господарствах і вони ставали залежними селянами. Міське населення поділялось на 2 основні групи: 1. міська аристократія – князі, бояри, вище духовенство, купці; “градини”, “купчини”, лихварі та “гості” – купці, що займались зовнішньою торгівлею; 2. міські низи – ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство. Більшість міщан були особисто вільними. Частина ремісників залежали від своїх господарів – бояр, купців тощо. Особисто вільні ремісники дрібні торговці оподатковувались або відробляли, беручи участь у будівництві і ремонті міських укріплень та наглядали за їх станом. Представники державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, отримували плату (грошову і продуктову) з коштів міського населення; на ці кошти будувались також церкви і утримувалась церковна парафія. Вільні ремісники були неоднорідними за складом – з-поміж них виділялись заможніші майстри, які мали залежних підмайстрів або учнів. З 12 ст. міська верхівка почала боротись за розширення прав міста і відтоді усі князі перед посіданням князівського престолу укладали “ряд” з Вічем.