Загарбання Закарпаття Чехословаччиною та його юридичне оформлення.

Після розпаду Австро-Угорської імперії наприкінці жовтня 1918 р. до складу Угорщини було включено Закарпаття, де у грудні 1918 р. було створено Руський край на правах культурної автономії. Та у березні 1919 р. в Угорщині, у т.ч. майже на всій території Закарпаття, була встановлена радянська влада. Закарпаття поділялось на 4 жупи: Березьку з центром у Береговому, Марамороську з центром у Хусті, Угочанську з центром у Севлюші (тепер Виноградів) і Ужанську (частину її разом з Ужгородом ще у січні 1919 р. окупувало чехословацьке військо) з центром у Чопі, та 30 округів. Створювались сільські, міські, окружні, жупні ради і їх виконавчі органи – директоріуми. Закарпаттю, яке й надалі зберігало назву “Руський край”, у складі Угорщини була надана певна господарська і культурна автономія. Однак, через 4,5 місяці в Угорщині встановилась диктатура М.Хорті, а Закарпаття вже через місяць за Сен-Жерменським договором 1919 р., а згодом Тріанонським договором 1920 р. було уведено до складу Чехословаччини. На відміну від насильницької анексії інших західноукраїнських земель, приєднання Закарпаття до Чехословаччини вважалось добровільним – ще у листопаді 1918 р. внаслідок угоди між чеськими лідерами, підписаної у м.Скрентоні (штат Пенсільванія, США), емігранти із Закарпаття погодились на включення його до складу нової Чеської держави на умовах автономії. До 1928 р. Закарпаття називалось Підкарпатською Руссю. У серпні 1919 р. було створено Цивільне управління Підкарпатської Русі на чолі з адміністратором; йому підлягали жупанські управління, які контролювали діяльність окружних управлінь, а ті – нотарських (сільських) управлінь. Проте за Генеральним статутом про організацію і адміністрацію Підкарпатської Русі, виданим у листопаді 1919 р. внаслідок зросту революційного руху, уся влада передавалась адміністратору, призначеному чехословацьким урядом. Як дорадчий орган створювалась Тимчасова автономна директорія з 5 членів, призначених урядом. У разі конфлікту між нею і адміністратором арбітром виступав Президент Чехословацької республіки або призначена ним особа. Не пізніше як через 90 днів після виборів до чехословацького парламенту – Національних зборів – мав бути обраний автономний Сейм Підкарпатської Русі. За Конституцією Чехословацької республіки від 29 лютого 1920 р. Закарпаття проголошувалось автономною територією з правом мати свій крайовий Сейм, повноважний у справах мови, освіти, релігії, місцевої адміністрації тощо. Закони, ухвалені Сеймом, набирали чинності лише після їх затвердження Президентом республіки. Однак, вибори до Сейму не були проведені, а за розпорядженням від 26 квітня 1920 р. управління Підкарпатською Руссю було передане губернатору і віце-губернатору, яких призначав Президент республіки. При губернаторі створювалась Губерніальна рада у складі губернатора як її голови, віце-губернатора як його заступника, 10 обраних членів і 4 призначених урядом за поданням губернатора членів. Відповідно, була ліквідована Тимчасова автономна директорія і посада адміністратора краю. За Законом “Про організацію політичного управління” за липень 1927 р., що набрав чинності з 1 липня 1928 р., була проведена адміністративна реформа з метою відмінити особливий статус Закарпаття. Територія Чехословаччини була поділена на 4 адміністративні одиниці – краї (Чехія, Моравія і Сілезія, Словаччина, Підкарпатський край), у яких вся влада належала крайовому президенту, призначеному Президентом республіки. Дорадчим органом при крайовому президенті було крайове представництво, яке на Закарпатті складалось з 12 обраних і 6 призначених урядом членів. Територія Закарпаття поділялась на 12 округів з окружними представництвами, голови яких мали широкі повноваження і фактично були представниками уряду на місцях.

111. Соціально-політичне становище Закарпаття у складі Чехословаччини. Після розвалу Австро-Угорщини українці Закарпаття на місцевих з'їздах, зокрема в Любовні, Сваляві, Сигеті, а також на Соборі у Хусті (21 січня 1919 р.) виявили прагнення приєднатися до УНР. Однак Закарпаття було окуповане кількома країнами, які зневажили волю місцевого українства: чехи ввели війська в Ужгород та його околиці, румуни оволоділи південною частиною Мармарощини з головним містом Сигетом, а решту закарпатських земель зайняли мадяри. До того ж окупація Польщею та Румунією західноукраїнських земель відрізала Закарпаття від основної частини України. В таких умовах утворена у травні 1919 р. представниками ужгородської, пряшівської та хустської рад Центральна руська народна рада під тиском закарпатської еміграції в США проголосила об'єднання Закарпаття з Чехо-Словаччиною, яка зобов'язувалася надати краєві широку автономію. Паризька мирна конференція затвердила це рішення Становище українців під владою Чехо-Словаччини, однієї з найдемократичніших країн того часу, істотно відрізнялося від умов життя українського населення під Польщею та Румунією. Разючим контрастом, за словами О.Субтельного, до згаданих держав було те, що чеський уряд у свої населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. Місцевим селянам було надано додаткові земельні ділянки за рахунок поділу колишніх маєтків угорських поміщиків, запроваджувалися передовіші методи землеробства, організовувалися сільськогосподарські школи тощо. Однак цих заходів було замало, щоб полегшити страшні злидні в регіоні. Ситуація ускладнювалася хронічним безробіттям, оскільки місцеві підприємства закривалися, не витримуючи конкуренції з високо розвинутою чеською промисловістю. Вагомішими були результати українців Закарпаття в суспільно-політичній та культурно-освітній сферах. Празька влада, незважаючи на відкладення своєї обіцянки щодо впровадження краєвої автономії аж до 1938 p., визнавала за більшістю українського населення право жити в кордонах окремої адміністративної одиниці — Підкарпатської Русі, а з 1928 р. — Підкарпато-Руського краю (за її межами залишилися Пряшівщина, яка перебувала у словацькій частині федерації, та Сигітщина — у складі Румунії). Визнавався також «руський» (оскільки тутешні українці продовжували називати себе русинами) характер даної території, представникам місцевого населення дозволялося займати адміністративні посади. Значних успіхів було досягнуто в розбудові національної освіти. Якщо на момент входження Закарпаття і Пряшівщини до складу Чехо-Словаччини там майже не було шкіл з рідною мовою навчання, то в 1930-х pp. їх число, згідно з даними Я.Грицака, доходило до 500. Чехо-Словаччина дала також притулок і фінансову підтримку декільком українським вузам — Українському вільному університету (1921 — 1945), Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова в Празі (1923—1933) та Українській господарській академії в Подєбрадах (1922—1935). Щоправда, чеська влада рішуче відмовилася від пропозиції перевести згадані навчальні заклади на терени Закарпаття, очевидно, побоюючись різкого зростання там національної самосвідомості.
Істотною перешкодою на шляху остаточного національного самовизначення «закарпатських русинів» було існування в їхньому середовищі трьох національних орієнтацій — москвофільської, русинофільської й українофільської, які перебували в постійному протиборстві між собою, нерідко інспірованому владою. Серед прихильників москвофільської течії переважали представники старшого покоління інтелігенції, передусім греко-католицького духовенства, які розглядали русинів як частину єдиного російського народу. Москвофіли, очолювані А.Гагатком, Г.Цуркановичем, А.Бескидом, утворили численні товариства та організації, широку мережу читалень «Общества Духновича» тощо. Однак, незважаючи на всі заходи та сприяння офіційної влади, вони протягом 1920 —30-х років поступово втрачали підтримку місцевого населення, оскільки надто вже незаперечним залишався факт існування значних мовних і культурних розбіжностей між ними та росіянами. Поборники русинофільської течії (І.Куртяк, А.Бродій та ін.), абсолютизуючи місцеві особливості, стверджували, що слов'янське населення Закарпаття становить окрему націю русинів-«карпаторосів» (за про-угорську орієнтацію їх ще називали «мадяронами»). Хоч реального впливу на суспільно-політичне та культурне життя краю русинофіли не мали, їх послідовники залишаються й досі. Найдинамічнішою серед національних орієнтацій виявилася українофільська течія, яка була виразницею ідеї єдності закарпатських українців з усім українським народом. її основу становило молодше покоління інтелігенції на чолі зі священиком А.Волошиним та братами М. і Ю.Бращайками. Використовуючи досвід Галичини, українофіли розгорнули активну культурно-освітню та господарську діяльність, заснували товариство «Просвіта» з мережею читалень по всьому краю, «Учительську громаду», Підкарпатський банк, кооперативи, театр, часописи, молодіжні організації тощо.