Поняття та види автономій. Національна і територіальна автономії, політична та адміністративна автономії: порівняльний аналіз.

Автономія означає право самостійного здійснення державної влади чи управління, надане конституцією тій чи іншій 0частині держави, тобто широке внутрішнє самоуправління регіону (території) держави, наділення його особливими правами в сфері місцевого самоврядування, культури.

Основні види автономії:

· політична;

· адміністратративна

· територіальна;

· національно-культурна (персональна).

Політична автономія – її суб-ти мають майже всі зовн.ознаки д-ви – парламент, уряд, гром-во, місц. законодавство...в т.ч.державно-правову символіку, вони мають право приймати відповідні норм/прав.акти, але вони не мають свого суверенітету, права виходу з автономії.

Напр.. Пн.Ірландія, в якій дво-палатний парл-нт, нижня палата якого обирається населенням, а верхня – призначається британським Парл-нтом

Адміністративна автономія не має права видавати свої місцеві закони, хоча її представницькі органи приймають нормативні акти в межах своїх повноважень. Однак у порівнянні зі звичайними адміністративними одиницями, котрі теж видають нормативні акти місцевого значення, адміністративна автономія володіє деякими додатковими пра­вами. У Китаї представницькі органи автономних утворень можуть приймати акти (положення) про автономію (такі акти підлягають затвердженню вищих представницьких або ор­ганів Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників), можуть змінювати або скасовувати акти ви­щестоящих органів держави, якщо такі акти не відповідають місцевим умовам (але з дозволу вищих органів), можуть брати участь у зовнішньоекономічних відносинах відповідно до за­конів держави. У районах адміністративної автономії в судо­чинстві може застосовуватися місцева мова, враховуються звичаї населення, місцевою мовою видаються газети, здійснюються радіопередачі, вона використовується для навчання в школах. Крім того, державний апарат комплектується з осіб, які знають місцеву мову, корінним жителям надається перева­га при формуванні місцевого управлінського апарату.

Територіальна автономія – означає певну ступінь самостійності всіх чи більшості територіальних частин д-ви незалежно від складу населення. Її суть поляг.у внутр.самоуправлінні певного регіону (території), які відрізняються соціокультурними, побутовими, історичними, лінгвістичними, рідше – національними особливостями. Напр.. Сицилія і Сардинія в Італії...

Автономні регіони володіють самостійністю у вирішенні питань освіти, к-ри, соц.сфери, місцевого гос-ва, але меншою самостійністю ніж політич. автономії.

Предс.ор-ни держ.вл.в автономії мають обмежені повноваження, акти, які вони прийм.повинні відповідати заг/нац.з-ву. Вик.ор-ни вл.контролюються центр.урядом.

Нац/культ.автономія – надання особл.додаткових п-в нац.меншинам, які проживають дисперсно, для роз-ку і збереж.мови, нац.к-ри, традицій.

Напр.. вірмени, курди, турки активно використовують ці форми автономій.

Залежно від того, компактно чи розрізнено проживають етнічні й інші спільноти, а також від інших обставин, у за­рубіжній літературі використовуються три характеристики автономії: персональна, корпоративна і територіальна.
Персональна автономія створюється, коли окремі етнічні групи, національні меншості проживають розрізнено (напри­клад, в Австрії, Угорщині) і створюють свої об'єднання, які в основному займаються питаннями культури, побуту, але мо­жуть брати участь у політичному житті шляхом представ­ництва (з правом дорадчого голосу) при деяких центральних органах держави.

Корпоративна автономія пов'язується з існуванням лінгвістичних спільнот, для яких нерідко резервується визна­чена частка місць у державному апараті, а державні чиновни­ки інших етнічних груп, що працюють у цьому районі, повинні знати мову і побут місцевого населення, яке проживає невели­кими етнічними групами разом з іншими народностями (існує екзамен з мов для державних службовців). Крім того судовий процес, викладання в школі можуть здійснюватися місцевою мовою. Таку форму автономії мають, наприклад, зареєстро­вані касти і племена в Індії.

Територіальна автономія утворюється тільки у випадку компактного розселення етнічних груп чи інших груп, які відрізняються певними особливостями. Створюють­ся автономні області, округи, райони, інші автономії, котрі ча­сто мають офіційно лише географічні назви (наприклад, Азорські острови в Португалії), іноді включають у назву най­менування національності (Іракський Курдистан), а в окре­мих випадках - і визначення автономії.

24. Поняття та особливості регіоналістичних держав (навести приклади).

Регіоналізм-це орієнтація на автономність адм.-терит. одиниць, децентралізація унітарної д-ви. Має декілька форм:економічну, культурну, політичну та стратегічну.

Регіоналістична держава - це така форма державого устрою, за якої уся територія держави складається з автономних утворень.

Зазвичай ці держави розглядають в якості унітарних, але на ділі вони мають особливості, які відрізняють їх від складних унітарних держав, що мають окремі автономні утворення, і одночасно від федерацій. У літературі такі держави іноді називаються регіоналістські (від слова регіон) і розглядаються як початкова стадія переходу від унітарної держави до федеративного. У регіоналістські державі автономні утворення своїх конституцій не мають, але в конституціях держав за ними закріплені певні повноваження, для здійснення яких вони видають місцеві закони. Автономні утворення мають також особливі документи - статути про автономію, що затверджуються загальнодержавним парламентом / статути п'яти областей в Італії затверджуються у формі конституційного закону). Поряд зі своїми місцевими представницькими органами автономії мають також місцеві органи виконавчої влади, що формуються місцевими законодавчими органами. Однак поряд з ними в автономні утворення призначаються представники центру - комісари, губернатори. Їх повноваження неоднакові, в Італії вони невеликі, в Шрі-Ланці - дуже великі і включають право вето по відношенню до законів, прийнятих представницькими органами.

Така форма державного устрою в наш час використовується в: Італії, Іспанії, Шрі-Ланці та ПАРі.

Яскравим прикладом регіоналістської держави є Іспанія. Конституція 1978 р., прийнята після ліквідації унітарістской режиму генерала Франко, забезпечила створення сімнадцяти автономних спільнот (областей), а також двох автономних міст. Конституція прямо забороняє створення федерації автономних співтовариств, тобто про федералізм де-юре в Іспанії говорити не можна. ле при цьому рівень самоврядування в автономних співтовариствах великий. Крім того, автономні співтовариства являють собою форму добровільного об'єднання провінцій, тобто елементи класичного федералізму таки є (рішення про заснування автономного співтовариства підлягали затвердженню національним парламентом). В автономних співтовариствах діють асамблеї та урядові поради (прем'єр обирається членами асамблеї і призначається королем Іспанії).
Ще одним прикладом служить ПАР. Це держава формувалася, як і багато федерації, в процесі об'єднання колоній (Південно-Африканський Союз виник в 1910 р.). Сучасна ПАР, що виникла після краху апартеїду, являє собою регіоналістську держава. Його регіональна структура визначається поліетнічним складом населення і частково адміністративними кордонами між колишніми колоніями. Конституція 1996 р. передбачає законодавчу автономію дев'яти провінцій (адміністративна карта була змінена), наявність у них конституцій, законодавчих зборів і прем'єр-міністрів.
Ідеї ​​федералізації існують в Шрі Ланці з 1926 р., що пов'язано з конфліктом двох етнічних громад - домінуючих в ланкійській політиці сингалів і меншості - Таміла (які при цьому є одним з найбільших етносів у сусідній Індії). В даний час країна ділиться на вісім провінцій і визначається в конституцією 1978 р. як непорушний союз регіонів. Провінції мають право видавати свої законодавчі акти. У країні йде розподіл компетенції між рівнями влади. Однак ситуація залишається нестабільною у зв'язку з невирішеністю тамільської проблеми.
Ще одним прикладом регіоналістської держави можна вважати Папуа Нову Гвінею.
Складність регіональної структури, як і у випадку з ПАР, визначається поліетнічним складом населення та наявністю реліктових колоніальних кордонів (так, у свій час були дві окремих колонії - Папуа і Нова Гвінея, об'єднані тільки в 1949 р.). Папуа Нова Гвінея ділиться на 19 провінцій з розвиненим самоврядуванням: в них є свої уряди. Закон 1995 р. встановив, що прем'єри провінційних урядів обираються з числа депутатів національного парламенту (це рішення приймалося з метою скорочення штатів провінційного управління).

 

 

25. Поняття та конституційно-правові ознаки федерацій (навести 5 прикладів). Види федерацій.

Федерація (пізньолат. foederatio — союз, об'єднання) — це складна держава, що являє собою союз ряду державних утворень, які мають певну політичну самостійність.

Федеративний устрій низки держав обумовлений багатонаціональним складом населення, яке проживає на їх території.
Складові федеративної держави є суб`єктами федерації і мають свій власний адміністративно-територіальний поділ. Суб`єкти федерації можуть називатися по-різному: штати (США, Індія), землі (Австрія, Нім.), провінції (Канада, Пакистан), кантони (Швейцарія), емірати (ОАЕ)...

Поряд із суб`єктами федерації в їх склад можуть входити територіальні утворення, які не мають статус суб`єктів федерації (Напр.. федеральний округ – столиця з прилягаючими територіями, округ Колумбія зі столицею Вашингтон в США), федеральні території, федеральні володіння.

 

Для федерації притаманні такі ознаки:

• наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному відношенні не є одне ціле, а складається із територій - суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;
• наявність загальної конституції федерації і конституцій "і суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації установчою владою;
• наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації в межах установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які діють лише на території суб'єкта федерації і мають відповідати союзному законодавству;
• наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;
• наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);
• можливість суб'єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);
• наявність загально федеральної податкової і грошової системи;
• суб'єкти федерації не мають суверенітету і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб'єктів.

За окремими критеріями федерації можна поділити на декілька видів:

1. Відповідно до правової підстави та способу створення:

— договірні — створені на основі союзу, шляхом об'єднання раніше самостійних держав у федерацію з одночасним переданням їй частини суверенних повноважень (наприклад, створення СРСР у 1922 p.);

— конституційні — створені шляхом закріплення у конституції принципу розподілу країни на суб'єкти федерації з відповідним розподілом повноважень (наприклад, створення федерації у США в 1787 p.);

2. Згідно з принципом побудови:

— національні — федерації побудовані з урахуванням національного складу населення, тобто її суб'єкти відрізняються за складом населення і називаються за основною (титульною) нацією (Бельгія);

— територіальні — федерації побудовані за територіальною ознакою, де всі суб'єкти однонаціональні за національністю або багатонаціональні, але жодна з національностей не має абсолютної більшості, або представники однієї національності проживають на території різних суб'єктів федерації, а в основу об'єднання покладено принцип загальних економічних, політичних, культурних інтересів (Малайзія, Нігерія);

— національно-територіальні — федерації, що поєднують національні і територіальні ознаки. Наприклад, Канада є національно-територіальною, оскільки складається з десяти провінцій, з яких дев'ять заселені англомовним населенням, а одна (Квебек) — франкомовним.

3. Відповідно до характеру та обсягів повноважень суб'єктів федерації:

— симетричні — федерації, де всі суб'єкти мають рівний правовий статус;

— асиметричні — федерації, де правовий статус суб'єктів федерації неоднаковий. Наприклад, у Індії територія поділяється на штати і союзні території; штати управляються парламентом, а території — федеральною владою.

4.Залежно від ролі національного фактора у визначенні структури федерації розрізняються на ті, які організовані: 1) на територіальній основі (Австралія, Австрія, США, Венесуела, Аргентина, Мексика); 2) на національній основі (Бельгія, Пакистан); 3) на змішаній національно-територіальній основі (Канада, Швейцарія).

В основі розподілу компетенції між центром і суб`єктами федерації лежить співвідношення 4-ьох елементів: 1) виключної компетенції федерації; 2) виключної компетенції суб`єктів; 3) спільної компетенції федерації і її суб’єктів; 4) повноваження, не охоплені жодним з перелічених елементів.

 

 

26. Форми прямої демократії в зарубіжних державах. Референдум як форма народовладдя: поняття, сутність, види.
Пряма демократія (Безпосередня демократія) - форма політичної організації та устрою суспільства, при якій основні рішення ініціюються, приймаються і виконуються безпосередньо громадянами; пряме здійснення прийняття рішень самим населенням загального і місцевого характеру; безпосереднє правотворчість народу.
Характерною рисою прямої демократії є використання цивільного населення (громадян держави), яке несе пряму відповідальність за прийняття і виконання прийнятих рішень.
Варіанти і напрямки для ініціювання питань можуть виходити як від окремих громадян і цілих груп (партії, громадські або господарські об'єднання, органи місцевого і державного управління).
Перевагою прямої демократії є швидка постановка і прийняття конкретних рішень на рівні окремих невеликих груп суспільства (питання місцевого та приватного характеру).
Недоліком прямої демократії є складність її застосування на великих територіях (складність формування питань, збільшення термінів на узгодження питань і проведення голосування) без використання комп'ютерної техніки і засобів мобільного зв'язку.
Безпосередню демократію відрізняють від представницької демократії, де здійснення законодавчих і контрольних функцій здійснюється через обрані народом представницькі органи і спеціальні інститути.
Найбільш поширеними методами прямої демократії є:
вибори - обрання депутатів чи суддів громадянами. У більшості держав (у тому числі і в Російській Федерації) усі депутати виборні, в ряді країн призначаються тільки кілька членів верхньої палати парламенту. Судді можуть можуть як обиратися народом, так і призначатися президентом або монархом (в Російській Федерації судді призначаються президентом). Також в різний час в різних державах виборними могли бути виборними командувачі збройних формувань (наприклад командири Національної гвардії у Франції в 1790-ті роки) і різні поліцейські посади. Також в виборність входить право громадян висувати кандидатів на виборні посади і право вносити відведення кандидатів. В даний момент у більшості держав обговорення кандидатів проводиться на зборах висунули їх груп виборців (з'їздів партій, з'їздів громадських організацій, зборів ініціативних груп), виборчі збори на яких відбувається обговорення кандидатів в більшості держав не скликаються, скликалися вони у Французькій Республіці у 1791 - 1799 рр.. і в Лігурійській Республіці 1797 - 1799 рр..
народне обговорення - право групи виборців вносити пропозиції про зміни і доповнення окремих пунктів або розділів постанов парламенту. У даний момент більшості держав (у тому числі і в Російській Федерації) народне обговорення не прописано в конституції і законах.
народна ініціатива - право групи виборців вносити проекти постанов із зобов'язанням парламенту його ухвалити, змінити, доповнити або відхилити [2].. Окремий випадок народної ініціативи - зустрічна пропозиція - право певної кількості громадян висувати альтернативну пропозицію в контексті процедури законодавчої ініціативи або референдуму, при цьому в деяких державах прийняття такої пропозиції народом може спричиняти розпуск парламенту. Часто висловлюється думка, що процедура загальнонародного голосування, яка може бути ініційована не громадянами, а виключно владними інститутами, не має відношення до прямої демократії. [3]
імперативний мандат - право народу приймати накази обов'язкові для окремих депутатів чи суддів, право народу відкликати окремих депутатів чи суддів, обов'язок окремих депутатів чи суддів регулярно вичитувати перед народом і право народу вимагати позачергової звіт від них. В даний момент у більшості держав народ не може відкликати окремих депутатів, приймати обов'язкові накази для окремих депутатів, а окремі депутати не повинні давати звіти народу (в Російській Федерації імперативний мандат не заборонений, але і не прописаний)
Референдум (лат. — те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем за­гальнонаціонального і місцевого значення (прийняття консти­туції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань).
Референдуми за предметом проведення:
• конституційний — на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки;
• законодавчий — на всенародне голосування виносяться про­ект закону або чинний закон;
• консультативний — проводиться з метою виявлення гро­мадської думки щодо принципового питанню державного життя.

Референдуми за ступенем обов'язковості проведення:
- обов'язковий — предметом референдуму є питання, відне­сені Конституцією до виключного вирішення в результаті все­народного опитування (наприклад, відповідно до ст. 73 Консти­туції України виключно всеукраїнським референдумом вирішу­ються питання про зміну території України);
-факультативний — проводиться з метою виявлення громад­ської думки щодо конкретного питання, яке цікавить певну ча­стину населення регіону (наприклад, про встановлення вільної економічної зони у Харківській області).

Юридичні наслідки зазначених референдумів — різні:

1. Результати конституційного і законодавчого референдумів мають найвищу юридичну силу, не потребують затвердження. Вони є загальнообов'язковими для державних органів, слугують правовим підґрунтям їх правотворчої і правозастосовної діяль­ності.

2. Результати консультативного референдуму не є обов'язкови­ми для винесення адекватного рішення з опитуваного питання. Вони мають дорадчий характер, розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.

За територією проведення референдум може бути:(1) Загальнонаціональним — проводиться в масштабах усієї країни. Доцільно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирішуються рефе­рендумом.
(2) Місцевим — проводиться в межах окремих суб'єктів фе­дерації (у федеративній державі) або адміністративно-територі­альних одиниць (в унітарній та федеративній державах) із ме­тою вирішення найважливіших питань місцевого значення.

 

Можуть проводитися також реф-ми з питань зовн.п-ки. Так, в 1995 р.виборці Австрії, Швеції і Фінляндії виразили згоду на вступ цих д-в в Євросоюз, в Швейцарії в 2001 році б-сть гром-н виступили проти такого вступу.

З-во про реф-думи встановл.заборону на проведення всенар.реф-мів в умовах війс.чи надзвич.стану. За заг.пр-лом не проводиться реф-дум по одному і тому ж пит.двічі, або може проводитися ч-з певний строк (Іспанія, Болгарія – 3 роки, Венгрія – 2 роки, Канада – 10 років).

Як пр-ло реф-дум вваж.таким, що відбувся, якщо в ньому взяли участь більше половини за реєстр.виборців, а ріш.приймається більшістю голосів від тих, хто взяв участь у голосуванні.

Батьківщиною реф-думів вваж.Швейцарія, де вони провод.найчастіше.

Ініціатиів проведення реф-думу може бути: 1. парламентська (50 депутатів Парл-нту Венгрії), 2. урядова, 3. президентська (Франція) і 4. народна (500 тис.підписів виборців в Італії).