Адміністративні правопорушення

Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки.

До них необхідно віднести:

протиправність;

винність;

відповідальність (адміністративне стягнення).

Адміністративне правопорушення багато в чому нагадує злочин — так само воно може бути спрямоване проти громадського порядку, власності, прав і свобод громадян тощо.

Головною ознакою, за якою адміністративні правопорушення відрізняються від кримінальних злочинів, є менший ступінь суспільної небезпеки.

Адміністративне правопорушення переростає у злочин: якщо адміністративний проступок набув ознак складу злочину; якщо адміністративне правопорушення вчинене вдруге.

Дисциплінарні проступки

Дисциплінарні проступки — це суспільно небезпечні вчинки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність.

У Кодексі законів про працю визначено два види стягнень, що можуть бути накладені на працівників — догана і звільнення.

Цивільно-правові проступки

Цивільно-правові проступки — це суспільно небезпечні порушення майнових і пов'язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права.

Головна мета цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримінальної і адміністративної — не покарання чи перевиховання, а відшкодування завданих збитків, оскільки цивільне порушення завдає шкоди насамперед конкретній фізичній чи юридичній особі.

Конституційні проступки

Конституційні проступки — завдають шкоди державному ладу; його об'єктом є закріплені Основним Законом порядок організації та діяльності органів державної влади і глави держави, порядок утворення інших органів держави, форма правління та устрій держави, отже, об'єктом такого проступку можуть ставати форма або апарат держави; ним можуть бути також конституційні права людини.

Податкові проступки

Новим видом правопорушення являються податкові проступки — суспільно небезпечні протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб'єктів податкових правовідносин. За їх здійснення встановлена юридична відповідальність.

Матеріальні проступки

Матеріальні проступки — суспільно небезпечні протиправні вчинки, які складаються в винному нанесенні збитків майну підприємства його робітником. Матеріальну відповідальність покладено за шкоду, заподіяну підприємству чи організації внаслідок порушення трудових обов'язків.

Трудові правопорушення

Трудові правопорушення (порушення трудового законодавства) — це винні протиправні діяння суб'єкта трудового права, які складаються з невиконання, порушення трудових обов'язків і заборонене санкціями, які містяться в нормах законодавства про працю.

Процесуальні правопорушення

Процесуальне правопорушення зв'язані з порушенням громадянами чи державними органами інтересів правосуддя чи процесуальних прав сторони, з якою правопорушник перебуває в правовідносинах. Не являються процесуальними правопорушеннями незначні витрати процедурного характеру, які допускаються громадянами.

 

31.Склад правопорушення

Склад правопорушення - це сукупність передбачених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак діяння, які характеризують (визначають) його як правопорушення і є підставою залучення суб'єкта правопорушення до юридичної відповідальності. Структура складу правопорушення:

1. О б'єкт правопорушення - це суспільні відносини, охоронювані нормами права, яким при здійсненні правопорушення заподіюється певна шкода або створюється погроза заподіяння відповідної шкоди.

2. О б'єктивна сторона правопорушення - це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону складу правопорушення, тобто об'єктивні ознаки зовнішнього прояву правопорушення й об'єктивних умов його здійснення.Обов'язкові ознаки об'єктивної сторони так званих матеріальних складів правопорушень: наявність діяння (суспільно небезпечний або шкідливого), причинний зв'язок, наслідки (суспільно небезпечного або шкідливі) діяння.Обов'язкова ознака об'єктивної сторони, так званих формальних складів правопорушень: наявність діяння (суспільно небезпечного, шкідливого).

3. С уб'єкт правопорушення - це деликтоспособное особа (фізичне, юридичне), що зробила правопорушення. Деликтоспособность - це передбачена нормами права здатність особи нести юридичну відповідальність за зроблене правопорушення. Деликтоспособность фізичної особи зв'язується з поняттями: «вік», «осудність». У карному праві суб'єкт злочину й суб'єкт відповідальності збігаються. У цивільному праві суб'єктом майнової відповідальності за шкоду, заподіяна неповнолітнім, що не достигли п'ятнадцяти років, можуть бути, наприклад, його батьки.

4. С уб'єктивна сторона правопорушення - це внутрішня сторона правопорушення, що характеризує психічну діяльність особи в момент здійснення правопорушення. У структурі втримування даної психічної діяльності розрізняють: провину, мотив, мета, емоційний стан.Обов'язкова ознака суб'єктивної сторони: провина, тобто певне психічне відношення особи до свого протиправного діяння і його суспільно небезпечним або шкідливим наслідкам (результату). Види (форми) вини: умисел: (прямий умисел — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає і бажає настання його негативних наслідків; непрямий умисел — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання;) необережність: (протиправна самовпевненість — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, проте сподівається, що вони все ж таки не виникнуть; протиправна недбалість — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, але не передбачає можливості настання його негативних наслідків, хоча відповідно до рівня свого розвитку може і мусить це передбачити.)

 

 

32.Поняття, мета, принципи юридичної відповідальності

Юридична відповідальність — це закріплений у законодавстві і забезпечений державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належали.Соціальною сутністю юридичної відповідальності слугує здійснювана «руками держави» природна негативна реакція суспільства на порушення певних соціальних інтересів, на «пошкодження» певних соціальних чи особистих благ.

Мета:

Правоохоронна, охорона від посягань на: права та свободу людини і громадянина; права та інтереси підприємств, установ, організацій; прав та інших цінностей.

Правовідновлення – відновлення порушених прав.

Виправлення та перевиховання правопорушнивік.

Попередження правопорушень.

Зміцнення законності, правопорядку, підвищення правової культури.

Принципи:

Встановлення відповідальності лише за конкретні винні вчинки учасників сусп..відносин.

Чітке нормативне визначення в законах виду та меж відповідальності.

Справедливість.

Доцільність.

Індивідуалізація відповідальності.

Невідворотність покарання.

Швидкість настання відповідальності

Процесуальна регламентованість – суворе додержання.

33.Види юридичної відповідальності

Можна виділити два основних види відповідальності: штрафна (каральна) - метою є кара за правопорушення, і поновлююча - компенсація за шкоду, завдану за правопорушення (майнова, моральна).

Залежно від виду правопорушення і способу покладення відповідальності розрізняються:

Кримінальна відповідальність - покладається за злочин і лише судом у вигляді кримінального покарання.

Адміністративна відповідальність - за адміністративні правопорушення, покладається різними адміністративними органами (адміністративна комісія, митна служба, прикордонна служба) у вигляді арешту, штрафу, позбавлення спеціального права та ін.

Дисциплінарна відповідальність - за дисциплінарні проступки у межах службової діяльності, яка накладається начальником, у підпорядкуванні якого знаходиться правопорушник. Наприклад, дисциплінарна відповідальність адвоката (ст. 16 Закону України "Про адвокатуру").

Цивільно-правова відповідальність - покладається за цивільно-правові позадоговірні порушення, які завдають матеріальні збитки або моральну шкоду потерпілому, а також за порушення договірних обов'язків (пеня, штраф, відшкодування збитків). Будується на принципі еквівалентності, повного відшкодування збитків, покладається судовими органами або добровільно реалізується самим порушником: добровільно сплачується пеня, відшкодовується шкода.

Матеріальна відповідальність працівників настає за матеріальну шкоду, завдану підприємству, установі при виконанні службових, трудових обов'язків, має обмежений характер.

Відповідальність може бути винною і безвинною. Безвинною є лише деякі випадки майнової, цивільно-правової відповідальності, прямо передбачені законом, наприклад у випадку спричинення шкоди джерелом підвищеної небезпеки (за об'єктивно протиправне діяння).

Право передбачає не лише різні міри відповідальності і порядок її покладення, а й умови виключення, обмеження і звільнення від відповідальності.

У кримінальному праві передбачені обставини, які виключають злочинність діяння і, відповідно, відповідальність. До них належать такі випадки: необхідна оборона; крайня необхідність; завдання шкоди при затриманні злочинця.

У цивільному праві: це непереборна сила, під впливом якої суб'єкт заподіяв шкоду правам і законним інтересам осіб.

В адміністративному праві - необхідна оборона, крайня необхідність. Зазначені обставини до того ж виключають дисциплінарну відповідальність.

Виключення відповідальності передбачає, що вона не настає у зазначених умовах з моменту вчинення діяння.

Звільнення від відповідальності настає у тих випадках, коли суб'єкта притягнуто до відповідальності (наприклад як обвинуваченого) або відповідальність вже реалізується, суб'єкта вже притягнуто до відповідальності. У кримінальному праві підставою для звільнення від відповідальності і покарання є щире каяття при вчиненні злочину невеликої тяжкості, примирення сторін і відшкодування завданої шкоди, сплив строків давності, амністія, помилування, видання закону, який скасовує відповідальність.

У цивільному праві існують випадки виключення відповідальності, звільнення від відповідальності і її обмеження. Виключає відповідальність за завдання шкоди необхідна оборона. Крайня необхідність цивільної відповідальності не виключає, але розсуд суду з урахуванням обставин може бути підставою повного або часткового звільнення від відповідальності. У цивільному праві у разі порушення обставин - збитки при завданні шкоди особі, майну громадянина, майну юридичної особи повинні відшкодовуватися у повному обсязі.

У деяких випадках законом може бути встановлена обмежена відповідальність зазобов'язанням, наприклад відповідальність автора за авторським договором.

 

34.Предмет,метод і система конституційного права

Конституційне право - система правових норм і нормативно-правових актів, що регулюють відносини, пов'язані з основами конституційного ладу, правового статусу особи, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави.

Предмет - особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади в Україні. Стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства (політичної, духовної, соціальної).

Метод - система способів, прийомів цілеспрямованого юридичного впливу норм конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційно-правового регулювання.

Система конституційного права – система інститутів і норм конституційного права з притаманними їй принципами, законами. Складається з принципів, інститутів та норм.

- Принципи - найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки. Принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії Конституції та законів; загальної демократії; політичного, економічного та ідеологічного плюралізму(незалежності); поділу влади; гуманізму; пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством; державного та іншого гарантування прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності.

- Інститут права – сукупність норм права, які регулюють коло однорідних суспільних відносин і утворюють однорідну групу. Конституційно-правовий інститут - головний підрозділ конституційної галузі права. Виокремлюють інститут народовладдя (безпосереднє, представ., місцеве самоврядування), інст. Правового статусу людини і громадянина (громадянство, сист. Основних прав і свобод), інститут держ. будівництва (форма, механізм, територіальна організація).

- Конституційно-правова норма — загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права. Ознаки:а) регулюють особливе коло суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя;б) встановлюють порядок створення інших правових норм; в) мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм;г) відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми мають лише диспозицію.

35.Структура та загальні засади конституції України

Конституція України - це політико - правовий документ, в якому знаходять свій офіційний вираз і закріплення базові устої суспільного і державного устрою, належність державної влади, права та свободи людини і громадянина, адміністративно - територіальний устрій, принципи здійснення повновладдя народу України. Конституція України - основний Закон держави. Конституції більшості держав мають установлену структуру, яка включає: преамбулу; основну частину; заключні, перехідні/ додаткові положення.

Преамбула - носійописовоїінформації, якадаєвідповідінатакіпитання: ціліізавданняКонституційшляхиїїстановленняірозвитку, проголошенняконституційнихідеалів.

В основній частині наводиться більшість конституційних норм. Конституції деяких країн мають так звані "перехідні положення", що визначають строки вступу в дію окремих конституційних положень, порядок зміни, необхідність прийняття законів.

Конституції окремих країн інколи вміщують додаткові положення. Це країни з федеративним устроєм, де йде розмежування компетенції між союзними державами.

Конституційні норми класифікуються на:

1) норми, що визначають основні засади конституційного ладу України (розділ № 1);

2) норми, що визначають основні права, свободи людини і громадянина (розділ № 2);

3) норми, що закріплюють форми безпосередньої демократії (розділ № 3);

4) норми, що закріплюють організацію державної влади в Україні (розділи № 4, 5, 6) і місцевого самоврядування (розділ № 11);

5) норми, що закріплюють визначені засади правосуддя, визначають порядок діяльності органів прокуратури (роз-дшМіг7,8);

6) норми, що закріплюють територіальний устрій, його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим (розділ №9,10);

7) норми, що визначають статус Конституційного Суду (розділ № 12);

8) норми, що визначають порядок внесення змін та доповнень до Конституції України (розділ № 13).

В статті 1 Конституції Україна визначена, як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

 

 

36.Права, способи та обов’язки людини і громадянина

Під основними правами слід розуміти права, які містяться в конституції держави і міжнародно-правових актах з прав людини. Виокремлення категорії основних прав не означає, що всі інші права є другорядними і такими, що вимагають менш значних зусиль з боку держави для їх реалізації. Йдеться про те, що основні права і свободи є стрижнем правового статусу індивіда, в них укорінюються можливості виникнення інших багаточисельних прав і свобод, необхідних для нормальної життєдіяльності людини.Існують два основні способи конституційного формулювання прав і свобод:

1) позитивний спосіб, коли конституція встановлює чи констатує, що суб'єкт має певне право. Наприклад, відповідно до ст. 53 Конституції України кожен має право на освіту;

2) негативний спосіб являє собою конституційну заборону будь-якому суб'єкту порушувати або обмежувати певне право або певну свободу. Наприклад, відповідно до ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

У багатьох конституціях поєднуються обидва способи формулювання прав і свобод, однак негативний спосіб більш характерний для країн з англосаксонською системою права, тоді як позитивний — для правових систем країн континентальної Європи.

Обов'язок — це міра належної поведінки. Конституційні обов'язки також, як і права та свободи, характеризуються певним дуалізмом (про дуалізм прав та свобод людини і громадянина йшлося у попередній главі). Є обов'язки людини і обов'язки громадянина. Так, наприклад, відповідно до ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Тоді як згідно із ст. 66 Конституції України кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

 

 

37.Громадянство України, підстави його набуття і припинення

Громадянство - це постійний правовий зв'язок особи і держави, що виявляється у їх взаємних правах та обов'язках. Громадянин не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадяни України незалежно від підстав отримання громадянства мають рівні конституційні права і рівні перед законом. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України чи виданий іншій державі. Україна захищає своїх громадян за кордоном.

 

Громадянами України є:

 

усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24.08.1991 р.) постійно проживали на території України;

 

особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13.11. 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

 

особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13.11. 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено запис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

 

особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

 

Питання громадянства України регулюється Конституцією України, Законом України "Про громадянство" від 18.01.2001 р., міжнародними договорами України.

 

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України "Про громадянство України" застосовуються правила міжнародного договору.

 

Підстави набуття громадянства України:

народження;

 

територіальне походження;

 

внаслідок прийняття до громадянства;

 

внаслідок поновлення у громадянстві;

 

внаслідок усиновлення;

 

 

внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

 

внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною опіки;

 

у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

 

внаслідок встановлення батьківства;

 

за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

 

Особи, які є громадянами держав, міжнародний договір України з якими дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином цієї держави, можуть подавати заяви про набуття громадянства України лише після припинення іноземного громадянства. Особи, які є іноземцями, мають припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, дооргану, що здійснив реєстрацію, протягом року з моменту реєстрації її громадянином України,

 

Умовами прийняття до громадянства України є:

 

визнання і дотримання Конституції України та законів України;

 

зобов'язання припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони). Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які е громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони. Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, та осіб без громадянства;

 

безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років.

 

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

 

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, - на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

 

отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті

 

громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;

 

володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкуванні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

 

наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

 

Особливими випадками є прийняття до громадянства України тих осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

 

До громадянства України не приймається особа, яка:

 

вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

 

засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

 

вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

 

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

 

Громадянство України припиняється:

 

внаслідок виходу із громадянства за клопотанням громадянина України (вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбутися лише за їхньою згодою);

 

внаслідок втрати громадянства України:

 

- якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави;

 

- якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

 

- якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

 

- якщо особа набула громадянства України на підставі подання свідомо неправдивих відомостей чи фальшивих документів;

 

- якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

 

за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

 

Діючим законодавством України на Президента України покладено такі повноваження:

 

- прийняття до громадянства;

 

- припинення громадянства.

38.Безпосередня і представницька демократія в Україні

Демократія (від старогрецького demos - народ + kratos - влада, правління) звичайно переводиться як «правління народу». Таким чином, демократія і народний суверенітет схожі, практично рівнозначні поняття. У сучасному значенні слова демократія - це одночасно система і процес колективного управління суспільством.

Залежно від того, як народ бере участь й управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, прийнято виділяти безпосередню і представницьку форми демократії.

При безпосередній (прямій) демократії громадяни самі безпосередньо (без будь-яких органів-посередників) беруть участь в підготовці, обговоренні і ухваленні рішень, а також в управлінні суспільними і державними справами. Така система найбільш ефективна при відносно невеликому числі людей, наприклад, в громадських або племінних радах або в місцевих органах профспілок, де всі члени можуть зібратися в одному приміщенні для обговорення питань і ухвалення рішення шляхом консенсусу або більшістю голосів. Так, в Стародавніх Афінах пряма демократія здійснювалася за допомогою періодичних зборів, в яких брало участь 5-6 тисяч чоловік. З розвитком і розширенням держав, ускладненням їх політичних систем стало неможливим вирішувати всі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цих процесів всього населення, яке постійно збільшувалося.
Різновидом безпосередньої демократії вважається плебісцитна демократія. Якщо класична безпосередня демократія припускає участь громадян на всіх найважливіших стадіях процесу здійснення влади (у підготовці, ухваленні політичних рішень і в контролі за їх здійсненням), то при плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян обмежені участю в референдумах і інших актах волевиявлення по вже підготовлених органами влади рішенням. Громадянам за допомогою голосування надається можливість схвалити або відкинути той чи інший проект закону або Іншого рішення, який звичайно готується президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості участі основної маси населення в підготовці таких проектів невеликі.
Практика розробила різні форми здійснення безпосередньої демократії, але найбільше визнання і розповсюдження отримали вибори до органів державної влади і місцевого самоврядування, а також референдум.
Конституція України закріпила як основні форми безпосередньої демократії вибори і референдум, при цьому не виключаючи і інші форми. Наприклад, в діяльності місцевого самоврядування можливі збори і сходи громадян.
Вибори - це процес формування складу представницького органу або заміщення посади шляхом голосування.
У Україні існують наступні види виборів:
1. вибори народних депутатів України;
2. вибори Президента України;
3. вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
4. вибори депутатів місцевих рад;
5. вибори сільських, селищних і міських голів. Порядок проведення виборів визначається Конституцією і законами України.
Найпоширенішою в сучасному суспільстві формою політичної участі є представницька демократія. її сутність полягає у тому, що громадяни обирають до органів влади своїх представників, які покликані виражати їх інтереси в ухваленні політичних рішень, законів і проведенні в життя соціальних і інших програм. Процедури виборів можуть бути найрізноманітнішими, але які б вони не були, виборні особи в представницькій демократії займають свої пости від імені народу («нації») і формально підзвітні народу у всіх своїх діях. По суті, представницька демократія є найчастіше формою правління добре організованої привілейованої меншини, більшою чи меншою мірою підконтрольної народу.
Таким чином, представницька демократія - це вирішення суспільних і державних питань виборними представниками громадян. Як у інших країнах, так і в Україні представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування вирішують переважну більшість питань загальнодержавного І місцевого значення.
В Україні органами представницької демократії є:
1) Верховна Рада України;
2) Президент України;
3) Верховна Рада Автономної Республіки Крим;
4) органи місцевого самоврядування.

 

39.Правовий статус Верховної Ради України

Статус - правове положення, визначене сукупністю правових норм.

У системі державних органів особливе місце займає парламент - Верховна Рада України, що є єдиним органом законодавчої влади.

Повноваження Верховної Ради є надзвичайно широкими. Вони визначені ст.85 Конституції. Але суттю її діяльності є законодавство.

Законодавчий процес в Україні (тобто послідовність дій, результатом яких є прийняття Закону України) проходить декілька етапів:

1. Законодавча ініціатива (тобто внесення законопроектів у Верховну Раду на обов’язковий розгляд). Це право, яке мають народні депутати України, Президент України, Кабінет Міністрів (ст.93 Конституції);

2. Розгляд законопроектів Верховної Радою України. Воно відбувається шляхом обговорення і схвалення законопроектів на пленарних засіданнях. При цьому законопроект проходить три читання

3. Прийняття закону. Закон приймається абсолютною більшістю голосів.

4. Опублікування. Закон публікується Президентом України у “Відомостях Верховної Ради України” і у газеті “Голос України”.

5. Вступ закону в силу. Закон набирає сили по закінченні 10 днів після опублікування, якщо інше не зазначено в самому законі.

До повноважень Верховної Ради України відносяться:

1) внесення змін в Конституцію України в межах і порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 Конституції (зміна території України);

3) ухвалення законів;

4) затвердження державного бюджету України і внесення в нього змін;

5) визначення основ зовнішньої і внутрішньої політики;

6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища;

7) ухвалення Державного бюджету України, який затверджується щорічно

 

40.Презедент України-правовий статус

Вивчаючи цей інститут конституційного права, слід звернути увагу на те, що ст. 102 Конституції України визначає Президента України як главу держави, який виступає від її імені. Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Питання про вибори Президента України, його статус та повноваження визначається чинним законодавством.
Президент України обирається громадянами України, які досягли 18 років, на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням строком на п’ять років. Законом передбачені певні вимоги, яким має відповідати кандидат на посаду Президента України. Президентом України може бути обраний громадянин України, не молодший тридцяти п’яти років на день виборів, який має право голосу і не обмежений у виборчих правах, проживає на території України протягом 10 останніх перед днем виборів років, володіє державною (українською) мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. Президент України не може мати іншого представницького мандата, займати посади в громадських чи державних органах і організаціях, займатися підприємницькою діяльністю. Президент України користується правом недоторканності і за посягання на його честь і гідність винні особи несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства.
Президент також призначає половину складу Ради Національного банку України, половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Ряд повноважень має Президент і щодо формування органів судової влади та контрольно-наглядових органів.

Досить широке коло повноважень має Президент як гарант конституційного ладу, державного суверенітету, територіальної цілісності України; додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина та інших конституційних інститутів.

Відповідно до Конституції Президент є Головнокомандувачем Збройних Сил України.

Як глава держави, Президент також приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними, здійснює інші повноваження, встановлені Конституцією.

Свої функції і повноваження Президент здійснює в певних правових і організаційних формах, які, як правило, властиві лише цьому інституту державної влади.

Президент України наоснові і на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Окремі види актів Президента скріплюються, відповідно до Конституції, підписами Прем’єр-міністра і міністра, відповідального за акт та його виконання.