Поняття і зміст кримінального правопорушення



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття і зміст кримінального правопорушення



Класифікація кримінальних правопорушень

 

Розподіл кримінальних правопорушень на види, як і будь-яка інша класифікація явищ, може вважатися науковою лише за умови, що здійснюється вона за якимось одним критерієм. Теоретичний інтерес та практичне значення має розподіл кримінальних правопорушень на види за таким критерієм, як наявність чи відсутність можливості застосування за їх вчинення кримінальної відповідальності. За цим критерієм всі кримінальні правопорушення розподіляються на два види: 1) ті, що тягнуть за собою кримінальну відповідальність; 2) ті, що не тягнуть за собою кримінальної відповідальності. У свою чергу кожен із видів можна розподілити на підвиди.

До числа кримінальних правопорушень першого виду (ті, що тягнуть кримінальну відповідальність) сьогодні можна зараховувати лише злочини, але в перспективі сюди можуть бути віднесені кримінальні проступки.

Другий вид кримінальних правопорушень (ті, що не можуть тягнути кримінальну відповідальність) репрезентують такі суспільно небезпечні діяння, як ексцеси неосудних та малолітніх, які не є суб’єктами злочину чи проступку, суспільно небезпечне діяння, що не заслуговує кримінальної відповідальності, в результаті чого особа звільняється від притягнення до неї (сьогодні це так зване звільнення від кримінальної відповідальності), а також суспільно небезпечні діяння, що не заслуговують кримінальної відповідальності через добровільну відмову від доведення їх до кінця, в результаті чого така відповідальність виключається.

Запропонована класифікація перш за все має пізнавальне значення. Вона спрощує процес вивчення цієї частини кримінально-правової теорії, оскільки надає більш повну картину об’єкта пізнання. Не позбавлена така класифікація й практичного сенсу, в тому числі кримінально-правового значення. Віднесення правопорушення до того чи іншого виду визначатиме можливість чи неможливість застосування щодо його суб’єкта відповідної форми кримінально-правового реагування. Також це може вплинути на кримінально-правову кваліфікацію правопорушення, на вид кримінально-правового реагування, на його вчинення, а якщо таким буде обрано кримінальну відповідальність, − і на міру покарання чи кримінально-правового стягнення.

З огляду на назву та зміст навчального посібника, що підпорядкований змісту спецкурсу, який він забезпечує, в ньому досліджуються лише кримінальні правопорушення, за які може наставати кримінальна відповідальність. Найперше – це злочини. Крім того, з огляду на законопроекти щодо запровадження в Україні кримінальних проступків, до числа таких правопорушень, можливо, будуть віднесені й такі проступки.

 


Проблемні аспекти виокремлення в законодавстві України кримінального проступку

 

Реалізовуючи ідею виокремлення поряд із злочином і такої форми кримінального правопорушення як кримінальний проступок, постало кілька проблемних питань, зокрема, чи конституційним є таке виокремлення, за якими критеріями визначати коло таких проступків, як оформити виокремлення проступків у законодавстві з погляду юридичної техніки, чи встановлювати відповідальність за готування та замах на вчинення проступку, які санкції ввести за їх вчинення тощо.

Стосовно першого думки фахівців розділилися. Одні з них вважають, що виокремлення кримінального проступку є неконституційним через те, що в тексті Основного Закону про нього не йдеться, а згадується лише злочин. На думку інших, з якою варто погодитися, відсутність поняття кримінального проступку в тексті Конституції не може бути перепоною для запровадження цього виду правопорушення до національного кримінального права.

Сьогодні існує кілька варіантів і критеріїв визначення кола таких проступків. Одні фахівці вважають, що до числа проступків слід віднести лише певну частину злочинів і певну частину адміністративно-правових деліктів. Тобто проступком визнати виключно діяння фізичних осіб. Але існує й інша позиція, згідно з якою до числа проступків доцільно зарахувати і прояви деструктивної поведінки юридичних осіб, оскільки злочину вони об’єктивно вчинити не можуть, а кримінальну відповідальність юридичних осіб час запроваджувати з огляду на світові тенденції та міжнародно-правові зобов’язання України.

Нині точиться дискусія щодо того, які з числа нинішніх злочинів слід віднести до числа проступків. Основні позиції учасників дискусії такі:
1) визнати проступками лише злочини, що максимально караються громадськими роботами; 2) до числа проступків віднести лише злочини, що максимально караються арештом; 3) визнати проступками всі злочини невеликої тяжкості та деякі злочини середньої тяжкості; 4) проступками вважати всі злочини невеликої тяжкості та більшість злочинів середньої тяжкості. Істину, як завжди, треба шукати посередині. В даному випадку вона співпадає із злочинами невеликої тяжкості. Саме їх доцільно перевести в розряд проступків, знизивши максимальні санкції за їх вчинення до арешту та доповнивши адміністративними деліктами, що вимагають змагального процесу визнання винуватим та судового розгляду справи. Узагальнюючим критерієм відмежування проступку від злочину має бути обсяг спричиненої ними шкоди або загроза її спричинення. Обов’язкова ознака злочину – істотна шкода або загроза її спричинення; проступку – неістотна. Саме така шкода характеризує нинішні злочини невеликої тяжкості, тому їх доцільно «перемістити» до корпусу кримінальних проступків. Запропонований критерій розмежування визначається оціночними поняттями, але хіба мало їх в інших сферах кримінально-правового регулювання? І взагалі, хіба без таких понять можна обійтися, відображаючи реальність в текстах законів? Питання риторичні… Якби це було можливим, напевне, людство цим би вже скористалося.

Визнання кримінальних проступків в Україні обумовить потребу перегляду існуючої класифікації злочинів. Логічною з огляду на зазначене була б така їх класифікація: 1) нетяжкі злочини; 2) тяжкі злочини;
3) особливо тяжкі злочини. Нетяжкими при цьому доцільно визнати нинішні злочини середньої тяжкості. Решта існуючої класифікації залишається незмінною.

Поряд із озвученими вище постало ще одне проблемне питання: «Як правильно «оформити» виокремлення в законі кримінальних проступків?». З цього приводу висловлено щонайменше три основні позиції. Відповідно до першої з них доцільним є прийняття окремого кодексу кримінальних проступків. Дехто вважає кращим виходом із ситуації, що склалася, не самостійний кодекс, а окремий розділ у чинному КК України, присвячений кримінальним проступкам, наприклад, «Спеціальна частина» КК України. Противники зазначених підходів до вирішення цієї техніко-юридичної проблеми пропонують «розпорошити» кримінальні проступки за відповідними статтями чинного КК України. Це відбудеться, якщо про кримінальний проступок йтиметься лише в Загальній частині Кримінального кодексу (його поняття, ознаки, види тощо) і правозастосувач сам буде обирати проступки з числа кримінальних правопорушень, передбачених Особливою частиною Кримінального кодексу. Недоліком цієї моделі є те, що не відомо, які делікти з числа адміністративних можна буде вважати кримінальними проступками. Вибір варіанта кримінально-правового закріплення нового виду кримінальних проступків залишається за законодавцем.

 

Проблемні аспекти кримінально-правової характеристики модифікованих кримінальних правопорушень

 

Місце кримінальної відповідальності в механізмі протидії кримінальним правопорушенням

 

Поняття і зміст кримінального правопорушення

 

З’ясування сутності та змісту кримінального правопорушення ґрунтується на загальнотеоретичному його розумінні. Це – винне порушення суб’єктом визначеної нормою права заборони або невиконання покладеного на нього обов’язку. Іншими словами, – вчинок протиправного характеру, яким спричиняється шкода певним цінностям або створюється небезпека її спричинення.

З розвитком вчення про конфлікти та їх розв’язання – конфліктології – правопорушення починає розглядатися як конфлікт між суб’єктами правовідносин, який держава часто без належних на те підстав «присвоює» собі та врегульовує шляхом покарання одного з його учасників. Сприйняття правопорушення не як одностороннього вчинку, а як двостороннього конфлікту потребує переосмислення засобів його розв’язання, адже прямолінійне присвоєння чужого конфлікту та покарання одного з його учасників зарекомендувало себе неефективним методом регулювання кримінальних правовідносин. Цей метод не забезпечує соціального миру в суспільстві. З огляду на зазначене, більш ефективним методом врегулювання кримінально-правових конфліктів все ширше визнається примирення їх учасників.

Отже, постає запитання: кримінальне правопорушення – це суспільно небезпечне протиправне діяння чи діяння, що спричинило конфлікт? На наш погляд, і те й інше одночасно. Кримінальне правопорушення – досить складне соціально-психологічне та правове явище, що не піддається однозначному визначенню. Пропоную таку його дефініцію: кримінальне правопорушення – це протиправне діяння, що спричинило конфлікт з приводу завдання одним із його учасників суттєвої шкоди іншому або створення загрози настання такої шкоди, правовим наслідком якого є передбачені законом заходи кримінально-правового характеру.

Це визначення, по-перше, переносить акцент з конфлікту правопорушника із законом на його конфлікт з потерпілим, а відтак зосереджує увагу на інтересах потерпілого, а не держави; по-друге, наголошує, що кримінальна відповідальність, і тим більше – покарання, не виступає єдиним засобом його врегулювання.

З такого визначення можна виокремити основні ознаки кримінального правопорушення:

1) наявність конфлікту між суб’єктами у зв’язку із спричиненням одним із них іншому суттєвої шкоди або створення реальної загрози настання такої шкоди;

2) наявність кримінально-правового наслідку вчинення діяння у виді кримінальної відповідальності або іншого засобу кримінально-правового реагування (відмови від її застосування, примусових засобів медичного або виховного характеру тощо).

В загальнотеоретичних визначеннях правопорушення виокремлюється і така його ознака, як вина у вчиненні протизаконного діяння. З цим важко погодитися щонайменше з двох наступних міркувань:

1) з огляду на те, що передумовою вини є осудність, останню також логічно називати ознакою правопорушення, чого з невідомих причин в літературі з загальної теорії права не робиться;

2) кримінальному законодавству України відомі непоодинокі конфлікти, що виникають на ґрунті спричинення шкоди особами, які не досягли віку настання кримінальної відповідальності або неосудними, тобто вчинення діяння без вини, але зазначені діяння, перебуваючи у сфері предмета кримінального права, є кримінальними правопорушеннями.

Включення до числа ознак правопорушення вини можна пояснити дотриманням принципу невідворотності відповідальності за правопорушення. Але зазначений принцип вже вичерпав себе і разом із принципом невідворотності покарання відійшов в історію юриспруденції. Нині у законодавстві України сповідується принцип невідворотності кримінально-правового реагування на вчинене правопорушення.

Як і будь-яке інше явище, кримінальне правопорушення має форми свого існування, що дає можливість поділити ці правопорушення на відповідні види. Донедавна проблеми розподілу кримінальних правопорушень не існувало, оскільки єдиною їх формою визнавався злочин. Всі інші діяння, передбачені у кримінальному законодавстві, не розглядалися як кримінальні правопорушення мабуть і через існуючий загальнотеоретичний підхід до вирішення цієї проблеми.

Насправді ж, з огляду на визначені вище ознаки кримінального правопорушення, які відповідають чинному кримінальному законодавству, кримінальними правопорушеннями слід вважати не лише злочини, а й так звані ексцеси малолітніх та неосудних, а також суспільно небезпечні діяння, які не «заслуговують» кримінальної відповідальності, тож законодавець надає можливість відмовитися від її застосування. На жаль, законодавче визначення останнього способу реагування на вчинення кримінального правопорушення як «звільнення від відповідальності» не можна визнати коректним, оскільки воно не точно відображає сутність та зміст такого реагування. Звільнитися, як відомо, можна лише від того, що вже настало. В зазначеній ситуації відповідальність ще не настала, тож і звільняти поки що немає від чого, тому застосовується відмова від кримінальної відповідальності.

Вказане вище привертає особливу увагу зокрема й тому, що існують обґрунтовані сумніви стосовно доцільності віднесення діяння, на яке держава реагує відмовою від застосування кримінальної відповідальності, до числа злочинів. Переважна більшість криміналістів переконана, що це також злочин, забуваючи при цьому, що в такій ситуації відсутні деякі ознаки злочину, зокрема його караність. Крім того, не варто забувати, що винуватим у вчиненні злочину суб’єкт визнається лише обвинувальним вироком суду. При звільненні від притягнення до кримінальної відповідальності вирок не виноситься взагалі. Отже, в умовах передбаченої законом обов’язкової відмови від застосування кримінальної відповідальності злочин трансформується в іншу форму кримінального правопорушення, яка може претендувати на самостійний його різновид.

Не однаково в теорії та на практиці визначається й сутність незакінченого суспільно-небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, стосовно якого мала місце добровільна відмова від його доведення до кінця. Одні вважають таке діяння незакінченим злочином, а ненастання відповідальності за його вчинення – звільненням від кримінальної відповідальності; інші ж вважають, що таке діяння взагалі не є злочином, а тому й кримінальна відповідальність за його вчинення виключається. Більш обґрунтованою вважається друга позиція. По-перше, в такому незакінченому діянні бракує ознаки його караності, тому вже через це воно не може визнаватися злочином. По-друге, законодавче визначення кримінально-правових наслідків такого діяння (ч. 2 ст. 17 КК України) схиляє дослідника до того, що це – обставина, яка виключає злочинність діяння, тобто свідчить, що воно не є злочином.

З прийняттям у 2008 році Концепції реформування кримінальної юстиції офіційно визнано за необхідне впровадження ще однієї форми кримінального правопорушення – кримінального проступку. Серед фахівців не існує єдиної думки щодо зазначеного рішення. Є чимало супротивників запровадження нової форми кримінального правопорушення. На наш погляд, глобалізація як об’єктивний процес, що охопив планету, навряд чи збереже вітчизняне кримінальне законодавство в недоторканному стані, на що сподіваються консервативно налаштовані фахівці, посилаючись на традиції, особливості національного цивілізаційного поступу та інші обставини. Відомо, що в багатьох успішних європейських державах поряд із злочином виокремлюються й інші кримінальні правопорушення з різними їх назвами (кримінальний проступок, карний проступок), що забезпечує більш глибоку, ніж та, що існує нині в Україні, диференціацію кримінальної відповідальності, а відтак і справедливість антикримінального судочинства.

Крім того, визнання кримінального проступку в Україні надає їй історичного шансу безболісно вирішити проблему кримінальної відповідальності юридичних осіб, яка до цього часу не знаходила свого вирішення. Для цього доведеться переглянути усталений підхід не лише до форм кримінального правопорушення, а й до форм кримінальної відповідальності. З визнанням кримінальних проступків різновидом кримінального правопорушення доцільно запровадити ще одну форму такої відповідальності – кримінально-правове стягнення. Сприйняття цієї ідеї, по-перше, гармонізувало б кількість форм кримінального правопорушення з кількістю форм відповідальності за їх вчинення: за злочин наставала б відповідальність у формі покарання, а за кримінальний проступок – у формі кримінально-правового стягнення. По-друге, такому стягненню можна було б піддавати не лише фізичних, а й юридичних осіб, оскільки покарання – це виключно персоніфікована форма кримінальної відповідальності. Історична та психолого-правова природа покарання така, що колективне його застосування сприймається сьогодні як відвертий анахронізм та порушення прав людини. Натомість кримінально-правове стягнення як форма кримінальної відповідальності не потребує дотримання віками усталених принципів та засад його реалізації. Застосування кримінального стягнення до колективних утворень, якими є юридичні особи, не сприймалося б як прояв відсталості юридичного мислення, а навпаки, свідчило б про прогресивність правової системи, яка його запровадила.

Таким чином, визнання кримінального проступку видом кримінального правопорушення, за яке кримінальна відповідальність може наставати не у формі покарання, а у формі кримінально-правового стягнення, призначення якого не вимагає дотримання жорстких правил, а здійснюється за пом’якшеною у порівнянні з призначенням покарання процедурою, цілком можливе та доцільне.

Незважаючи на певний спротив, визнання в Україні доцільності доповнення видів кримінальних правопорушень кримінальним проступком поступово, як і все нове, пробиває собі дорогу до практичного впровадження. Вагомим результатом цього поступу є проголошення кримінального проступку різновидом кримінального правопорушення у новому Кримінальному процесуальному кодексі України.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.173.209 (0.009 с.)