ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 1261 — 1287.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 1261 — 1287.



 

А після цього, коли минув рік7 і

 

 

Поч. листопада 1259


7 В Іп. «По сем же минувшему лЂтоу», у Хл. «По сем же миноувшима двЂма лЂтома и».

 

1 В Іп. дату вставлено знову дуже недоречно: вона розбиває речення.

2 Андрій був сином Всеволода-Лаврентія Ярополковича, відомого, як і його жона Анастасія, лише з Любецького синодика.

3 В Іп. тут виправлено іншою рукою на «король», «королю».

У РІК 6769 [1261] 1. настала тиша по всій землі, то в ті дні весілля було у Василька-князя у Володимирі-городі. Став він оддавати дочку свою Ольгу за Андрія-князя Всеволодовича 2 до Чернігова, і був тоді [тут] брат Васильків Данило-князь 3 з обома синами своїми, зі Львом і з Шварном, і інших князів багато, і бояр багато.

І коли була ж веселість немала у Володимирі-городі, то прийшла тоді вість Данилові-князю 3 і Василькові, що Бурондай іде, окаянний, проклятий, і опечалилися цим обидва брати вельми. Він бо прислав був [посла], так кажучи: «Якщо ви єсте мої спільники — зустріньте мене. А хто не зустріне мене — той ворог мені».

Отож, Василько-князь поїхав назустріч Бурондаєві зі Львом, синівцем своїм. А Данило-князь3 не поїхав із братом — він бо послав був замість себе владику свого холмського Іоанна.

І поїхав Василько-князь зі Львом і з владикою назустріч Бурондаєві, узявши дари многі і пиття, і зустрів його коло [города] Шумська. І прийшов Василько зі Львом і з владикою перед нього з дарами, а він великий гнів положив на Василька-князя і на Льва, а владика стояв у страху великому. А потім сказав Бурондай Василькові: «Якщо ви єсте мої спільники — розмечіте ж городи свої всі».

Листопад 1259

[І] Лев розкидав [городи] Данилів і Стіжок, а, звідти пославши [воїв], Львів розметав. Василько ж, пославши [воїв], Крем’янець розметав і Луцьк.

Тим часом Василько-князь послав із Шумська владику Іоанна вперед до брата | свого Данила. І владика, приїхавши до Данила-князя, почав йому розповідати про те, що сталося, і про Бурондаїв гнів сказав йому. Данило тоді, убоявшися, втік у Ляхи, а з Ляхів побіг в Угри.

І тоді рушив Бурондай до [города] Володимира, а Василько-князь — із ним. Але не дійшов він до города, а став на [селі] Житані на ніч. Бурондай же став мовити про Володимир: «Васильку! Розмечи город!» І князь Василько почав думати в собі про город, тому що не можна було розкидати його скоро через [його] величину. [І] повелів він запалити його, і так за ніч він згорів увесь.

А назавтра приїхав Бурондай у Володимир і побачив своїми очима, що город згорів увесь. І став він обідати у Василька на дворі і пити. Пообідавши ж і пивши, ліг він на ніч у [городку] П’ятиднях.

4 Цей воєвода, з усією ймовірністю, мав ім’я Бай-Тімур і був, за Рашідаддіном, першим сином Тука-Тімура, тринадцятого сина Джучі.

5 Тобто розкопати вали, які оточували город-фортецю; дерев’яні стіни на валах уже згоріли.

6 В Іп. «и к томоу толмача», у Хл. «и Хомоу толмача».

А назавтра прислав він татарина, на ім’я Баймура 4, і Баймур, приїхавши до князя, сказав: «Васильку! Прислав мене Бурондай і /422/ велів мені город розкопати» 5. Сказав тоді йому Василько: «Роби, що звелено тобі». І став він розкопувати город на знак побіди.

А після цього рушив Бурондай до Холма, і Василько-князь [пішов] із ним, і з боярами своїми, і слугами своїми. Але коли вони прийшли до Холма, то город був запертий. І стали вони, прийшовши до нього, одаль його, і не добились вої його нічого, бо були в ньому, [Холмі], бояри і люди доблесні, а город сильно укріплений, [з] пороками і самострілами.

Бурондай тоді, роздивившись укріплення города, [побачив], що не можна взяти його, і тому став він мовити Василькові-князю: «Васильку! Се город брата твойого, їдь скажи городянам, щоб вони здалися». І послав він із Васильком трьох татаринів, на ім’я Куйчія, Ашика, Болюя, і Хому, тлумача б, який розумів руську мову, [аби знати], що мовитиме Василько, приїхавши під город.

Василько ж, ідучи під город, узяв собі в руку каміння [і], прийшовши під город, став мовити городянам, а татари, послані з ним,— слухати: «Костянтине-холопе, і ти, другий холопе, Луко Іванковичу! Се город брата мойого і мій,— здайтеся!» Сказавши, та й кине камінь додолу, даючи їм знак хитрістю, щоб вони билися, а не здавалися. Так ці слова мовивши і тричі кидаючи каменем додолу, сей же великий князь Василько ніби богом посланий був на поміч городянам: він подав їм хитрістю знак. І [посадник] Костянтин [Положишило], стоячи на заборолах городських стін, збагнув умом знак, поданий йому Васильком, і сказав князю Василькові: «Поїдь звідси, а то буде тобі каменем в лоб. Ти вже не брат єси брату своєму, а ворог єсь йому».

І татари, послані з князем під город, чувши [це], поїхали до Бурондая і повідали річ Василькову, як він мовив городянам і що тоді городяни сказали Василькові.

Листопад 1259

І після цього пішов Бурондай уборзі до Любліна, а од Любліна пішов до [города] Завихвоста. І прийшли вони до ріки до Вісли, і знайшли тут собі брід у Віслі, і пішли на ту сторону ріки, і стали пустошити землю Лядську.

Кін. листопада 1259

Потім же прийшли вони до [города] Судомира, і обступили його з усіх сторін, і обгородили його довкола своїм укріпленням, і пороки поставили. І пороки ото били неослабно день і ніч, а стріли не давали [городянам] виникнути із-за заборол. І чотири дні билися вони, а на четвертий день збили заборола з городської стійи, і почали татари приставляти драбини до городської стіни, і тоді полізли на стіну.

XI 1259

Наперед же вилізли на городську стіну два татарини з хоругвою і пішли по стіні, рубаючи і колячи,— один ото з них пішов по одній стороні стіни, а другий — по другій стороні. Але якийсь із ляхів, не боярин, ні знатного роду, а простий собі чоловік, не в збруї, а в одній накидці, із сулицею, захистившись одвагою, немов надійним щитом, учинив діло, пам’яті достойне. Він побіг супроти татарина і як зітнувся з ним, так і вбив татарина, поки другий татарин [не] прибіг іззаду і [не] рубонув ляха. Тут і вбитий був лях.

Люди ж, побачивши татар на стіні города, кинулись утекти до дитинця, але не могли вміститися у ворота, тому що міст був вузький біля воріт. І подавилися вони самі, а інші падали з містка в рів, як ті снопи. Рови ж, якщо глянути, були вельми глибокі, і наповнилися вони мертвими, і можна було ходити по трупах, наче по мосту.

Житла ж у городі були соломою покриті, і загорілися вони самі од іскор, а потім і стіни города почали горіти. Церква також була в городі тім кам’яна, велика і предивна, що сіяла красою, бо була вона зроблена з білого каменю тесаного, і та була повна людей. Але верх у ній, деревом покритий, загорівся, і вона згоріла, і в ній — незчисленне множество людей. Ледве ратники вибігли з города.

XI 1259


7 В Іп. хибно «на западь», у Хл. «назад».

8 За одними польськими джерелами, татаро-монголи взяли Судомир напередодні свята Андрія Первозваного (тобто 29 листопада 1259 р.), що цілком вірогідно, бо тоді вони переходили Віслу, значить, була ще осінь. За іншими даними, також польськими, Судомир було взято аж 2 лютого 1260 р., — така довга облога малоймовірна.

А назавтра ігумени з попами і з дияконами, підготувавши крилос і одспівавши обідню, стали причащатися — спершу самі, а потім бояри з жонами і з дітьми, а тоді всі, од малого і до великого. І стали /423/ вони сповідатися — ті ігуменам, а інші — попам і дияконам, тому що людей було безліч у городі.

А потім пішли вони з хрестами із города, і з свічами, і з кадилами. І пішли ж і бояри, і боярині, нарядившись у весільне вбрання і одяг, а слуги боярські несли перед ними дітей їхніх. І був плач великий і ридання. Мужі оплакували жон своїх, а матері оплакували дітей своїх, [а] брат брата, і не було того, хто б помилував їх, бо гнів божий звершився на них.

І коли вигнали їх із города, то посадили їх татари на оболоні коло Вісли, і сиділи вони два дні на оболоні. А тоді стали вони побивати їх усіх — чоловічу стать і жіночу. І не зосталося з | них ані одного.

Потім же пішли вони до Лисця-торода. І коли ото прийшли вони до нього, то обступили [його]. Город же був у лісі на горі, і церква була в нім кам’яна святої Трійці, але стіни города некріпкі були. І взяли вони і його, і вирубали в нім усіх од малого і до великого.

Січень 1260

А потім вернувся Бурондай назад 7 у свої вежі, і так закінчилось взяття Судомира 8.

Червень 1262


23-24.VI 1262

У РІК 6770 [1262]. Потім же пішла литва на Ляхів воювати, [послана] Миндовгом. І [князь] Остафій Костянтинович [пішов] із ними, окаянний і беззаконний,— він бо забіг був [сюди] із Рязані. Отож литва зненацька напала на [город] Єздов напередодні й Іванового дня, [і] на самого Купала. Тут же й Сомовита, князя [мазовецького], вони вбили, а сина його Кондрата захопили, і здобичі багато взяли, і тоді вернулися до себе.

Літо (осінь?) 1262

 


1 В Іп. помилково «Каменца»; город Каменець на річці Случі був зруйнований ще в 1240 р. Батиєм; у Хл. «Камена».

2 В Іп. хибно «Ясолны», у Хл. «Ясолды»

Припом’янув Миндовг [також], що Василько-князь із богатирем [Бурондаєм] пустошив землю Литовську. І послав він рать на Василька, і пустошили вони довкола [города] Каменя 1. Але князь Василько не поїхав услід за ними, тому що сподівався він другої раті. Він послав за ними [воєвод] Желислава та Степана Медушника. І гонили вони вслід за ними аж до [ріки] Ясольди 2, але не догнали їх, бо рать [литовська] була мала,— вони тільки набрали були здобичі, і тому й одійшли спішно.

Друга ж рать литовська пустошила тої самої неділі довкола [города] Мельниці. Був же з ними воєвода Тюдіяминович Ковдижад, і взяли вони здобичі багато. Тому князь Василько поїхав услід за ними із сином своїм Володимиром, і з боярами своїми, і зі слугами, поклавши упрвання на бога, і на пречистую його матір, і на силу чесного хреста, і догнали вони їх коло Небля-города.

Литва ж стала була при озері [Неблі], але, побачивши війська, виладналися вони і стояли у три ряди за щитами по своєму звичаю. Василько тим часом, нарядивши свої війська, пішов супроти них. І зітнулися вони обоє, і литва, не видержавши, кинулась навтіки. Але не можна було втекти, бо обійшло було [їх] озеро довкола. І тоді стали вони сікти їх, а інші в озері потопились. І так перебили вони їх усіх, і не остався з них | ні один.

Почувши ж се, князі пінські Федір, і Демид, і Юрій [Володимировичі] приїхали до Василька з питтям, і стали вони веселитися, бачачи, що вороги їх побиті, а своя дружина вся ціла. Тільки один /424/ [воїн] був убитий із війська Василькового — [боярин] Прейбор, син Степана Родовича 3.

3 В Іп. «Родивича», у Хл. «Родовича».

4 В Іп. «с Борисом и со ИзЂболкомъ», у Хл. «с Борисом съ Изеболком»; з подальшого викладу видно, що це одна особа, а не дві.

Після цього ж князі пінські поїхали до себе, а Василько поїхав до [города] Володимира з побідою і честю великою, воздаючи славу і хвалу богові, що вчинив [диво] предивнеє: покорив ворогів під ноги Василькові-князю.

Послав тоді [Василько] здобич брату своєму королеві [Данилу] , з [боярином] Борисом з Ізеболком 4,— король бо тоді поїхав був в Угри,— і догнав його Борис коло [города] Телича.

Король же вельми печалувався за братом [Васильком] і за синівцем своїм Володимиром, бо той молодий був. [Але] один із слуг його, [Данила], увійшовши, став розповідати так: «О господине! Люди якісь осе їдуть за щитами із сулицями, і коні з ними повідні». І король, од радості схопившись, і знявши руки, [і] хвалу воздавши богові, сказав: «Слава тобі, господи! Се ж Василько побідив литву!»

Борис тим часом приїхав і привів здобич королеві — коней у сідлах, щити, сулиці, шоломи. Король же став питати про здоров’я брата свого і синівця. А Борис розповів, що обидва вони здорові, і про все, що сталося, розказав йому. / велика була радість королеві, що здоров брат його і синовець, а вороги побиті. Бориса ж, обдарувавши, він одпустив до брата свойого.

Осінь(?) 1262

Після цього ж був з’їзд руських князів із лядським князем, з Болеславом [Стидливим]. І збиралися у [городі] Тернаві Данило-князь із обома синами своїми, зі Львом і з Шварном, а Василько-князь зі своїм сином Володимиром, і урядилися вони межи собою про землю Руську і Лядську, заприсягнувши хрестом чесним. І тоді роз’їхалися вони до себе.

VIII 1263 (12.IX 1263?)

А після цього з’їзду, коли минув один рік, то восени убитий був великий князь литовський Миндовг, що був самодержцем в усій землі Литовській. Про вбивство ж його таке скажемо.

Коли княжив він у землі Литовській, то став він побивати братів своїх і синівців своїх, а інших вигнав із землі [цієї] і став княжити один в усій землі Литовській. І став він гордувати вельми, і вознісся славою і гордістю великою, і не вважав за рівного собі анікого. Був також у нього син Войшелк і дочка. Дочку ж він оддав за Шварна Даниловича до Холма, а Войшелк тим часом почав княжити в Новгородку, в поганстві пробуваючи. І став [Войшелк] проливати крові много: убивав бо він повсякдень по три [чоловіка], по чотири. А котрого дня, було,1 не вб’є кого — тоді сумував, а коли вб’є кого — тоді веселий був.


1254-55

 

1255-57

5 В Іп. і Хл. «в Полониноу», очевидно, помилково; прийменник «в» не поєднується зі словом «полонина», та й означення це буде зовсім невиразним.

6 Афон.

Але потім увійшов страх божий у серце його. Надумав він собі, що слід прийняти святе хрещення. І охрестився він тут, у Новгородку, і став жити у християнстві. А після цього пішов Войшелк до Галича, до Данила-князя і Василька, маючи намір прийняти монаший чин. Тоді ж Войшелк охрестив Юрія Львовича. А потім пішов він у [город] Полоний 5, до [ігумена] Григорія в монастир, і постригся в ченці, і пробував у монастирі в Григорія три роки. Звідти ж пішов він у Святу гору 6, узявши благословення од Григорія. А Григорій був [таким] чоловіком святим, якого ото не було перед ним і ні по ньому не буде. Але Войшелк не зміг дійти до Святої гори, тому що смута була велика тоді в тих землях. І прийшов він назад у Новгородок, і поставив собі монастир на ріці на Німані, межи Литвою і Новгородком, і тут жив. Отець же його Миндовг докоряв йому за його життя, а він на отця свого досадував вельми.

Кін. 1262 — поч. 1263

У той же час померла княгиня Миндовгова, і став він оплакувати її. А сестра її була за Довмонтом, за нальщанським князем, і послав Миндовг до нальщан [посла] по свою своячку, так кажучи: «Ось сестра твоя мертва. Поїдь-но оплакати свою сестру». А коли вона приїхала оплакати [сестру], то Миндовг | захотів узяти своячку свою за себе і став їй мовити: «Сестра твоя, умираючи, веліла мені взяти тебе за себе. Вона так сказала: «Нехай інша дітей не зобиджає». І взяв він її за себе. /425/

7 Ім’я сестри Миндовга і її чоловіка -- невідоме.

Довмонт же, се почувши, опечалився вельми сим і помишляв, аби якось убити йому Миндовга, але не міг, тому що сила його була мала, а сього — велика. Тому Довмонт шукав собі, аби з ким можна [було] йому вбити Миндовга. І знайшов він собі Треняту, сестрича Миндовгового 7, і з тим думав убити Миндовга. Тренята ж пробував тоді в Жемоїті.

Друга пол. липня 1263

У РІК 6771 [1263]. У сей же час послав був Миндовг всю свою силу за Дніпро, на Романа [Михайловича], на брянського князя. Довмонт теж пішов був із ними на війну, але вибрав принагідну пору собі і вернувся назад, так кажучи: «Віщування мені не дає з вами піти».

VIII 1263 (12.IX 1263?)

Вернувшись же назад, він помчав уборзі, догнав Миндовга і тут же вбив його. І обох синів його з ним убив, Рукля і Репек’я. І так звершилось убивство Миндовга.

Після вбивства ж Миндовга Войшелк, убоявшись такого самого, утік до Пінська і тут жив. А Тренята став княжити в усій землі Литовській і в Жемоїті. І послав він [посла] по брата свого по Тевтивила до Полоцька, кажучи так: «Брате! Приїдь сюди. Ми розділимо удвох собі землю і добиток Миндовгів».


Зима(?) 1263/4

І коли він, [Тевтивил], приїхав до нього, то став радитися Тевтивил, маючи намір убити Треняту. А Тренята собі радився так само на Тевтивила. І розголосив намір Тевтивилів боярин його, Прокопій, полочанин, і Тренята, попередивши і вбивши Тевтивила, став княжити один.

А після цього стали радитися конюхи Миндовгові, чотири парубки, як би їм можна [було] вбити Треняту. І коли він ішов до мийні миться, то вони, вибравши собі цю пору, вбили Треняту. І так звершилось убивство Треняти.

Почувши ж се, Войшелк пішов із пінянами до Новгородка. А звідти, узявши з собою новгородців, пішов він у Литву княжити, і Литва вся прийняла його з радістю великою, сина свойого володаря.

У РІК 6772 [1264]. Войшелк, отож, почав княжити в усій землі Литовській. І став він ворогів своїх побивати, І побив їх незчисленне множество, а інші розбіглися, куди хто глядячи. І того Остафія [Костянтиновича] він убив, окаянного, проклятого, беззаконного, що про нього ото ми попереду писали.

Друга пол. липня 1263

 


1 Див. ще прим. 3 до 1238 р.; очевидно, дочка, вбита 1240 р., тут до уваги не береться.

У вищезгаданий же рік убивства Миндовга було весілля в Романа-князя [Михайловича], у брянського, і став він оддавати милую дочку свою, на ймення Ольгу, за Володимира-князя, сина Василькового, внука великого князя Романа [Мстиславича] галицького. І в той час прийшла рать литовська на Романа, і він бився з ними, і переміг їх. Сам же він поранений був, та не малу показав мужність свою. І приїхав він у Брянськ із побідою і честю великою, і, не думаючи од радості про рани на тілі своїм, оддав дочку свою. Було бо в нього інших три 1, а се — четверта. Але ся була йому од усіх миліша, і послав він із нею сина свого старшого Михайла і бояр багато. Та ми до попереднього повернемось.

 

Літо(?) 1264

Коли ж Войшелк княжив у Литві, то став йому помагати Шварно-князь і Василько, бо він назвав був Василька отцем собі і володарем. А король [Данило] впав тоді був у недугу велику, і в ній він і скончав живоття своє. І положили його в церкві святої Богородиці в Холмі, що її він сам був спорудив.

Сей же король Данило [був] князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні.

Після цього ж Шварно пішов на поміч Войшелкові, а Василько-князь од себе послав йому підмогу — все своє військо, бо Войшелк назвав був Василька | за отця собі і володаря. І прийшов ото Шварно з підмогою у Литву до Войшелка, і Войшелк, побачивши поміч Шварнову і Василькову, отця свого, радий був вельми. І почав він готуватися [в похід], і рушив з великою силою, і став городи /426/ брати в Дяволтві і в Нальщанах. А взявши городи і ворогів своїх побивши, прийшли вони тоді до себе.

VI — 2.X 1264

1 У перигелії ця комета була 19 липня 1264 р.

2 За Густ., першою жоною Василька Романовича була Дубровка (її ім’я відоме з срамоти папи Іннокентія IV від 5 грудня 1247 р.), дочка Юрія Всеволодовича; Олена, друга жона Василька, це, за дослідженнями, дочка Лестька (Лешка) Білого і Гремислави, дочки Інгваря Ярославича.

У РІК 6773 [1265]. У ті ж роки з’явилася звізда на сході, хвостата, на вигляд страшна, що випускала із себе промені великі,— тому ся звізда називається волосата. Од вигляду ж сеї звізди страх обняв усіх людей і жах. А знавці, дивившись, так сказали: «Смута велика буде на землі». Але бог спас [людей] своєю волею і не сталося нічого.

Того ж року преставилася велика княгиня, [жона] Василькова, на ім’я Олена 2. І положили тіло її у церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській.

 

1 Ідеться, очевидно, про один із епізодів затятої боротьби між золотоординським ханом Берке і монгольським ханом Персії Гулагу, що точилася в 1262- 1265 рр.

У РІК 6774 [1266]. Тоді ж була смута велика в самих татарах, і побили вони самі одні одних незчисленне множество, як піску морського 1.

У РІК 6775[1267]. І настала тиша.

 


1 У Хл. текст «У РІК 6775» до «У РІК 6776» — відсутній.

2 В Іп. «и около ВизълъжЂ», у Хл. «и около Визлъже».

У РІК 6776 [1268] 1. А після цього, коли княжив Войшелк у Литві і Шварно, і рушила литва на Ляхів воювати проти Болеслава [Стидливого], князя [лядського], і йшли вони мимо Дорогичина, то слуги Шварнові теж пішли з ними. І пустошили вони навколо [города] Скаришева, і навколо Визлжі 2, і Торжка, і взяли здобичі багато.

Князь же Болеслав тоді вельми був недужий, але потім Болеслав виздоровів [і] послав посла свого до Шварна,— а Шварно перебував тоді в Новгородку,— так кажучи: «Чому ти мене єси розорив, без моєї вини землю єси мою взяв?» Але Шварно одперся перед ним, так кажучи: «Не я розоряв тебе, а литва тебе розоряла». Посол тоді сказав Шварнові: «Так тобі мовить князь Болеслав: «Я на литву не жаліюсь. Якщо мене розоряв немирник мій, то розоряв він мене так, як і належить йому. Але на тебе я жаліюсь. Тож нехай бог буде за правим і той розсудить межи нами».

Поч. 1266

І відтоді зняли вони війну, і стали ляхи | пустошити довкола Холма, а воєводами були з ними Сигнів, Ворж, Сулко, Невступ. Але не взяли вони нічого, бо [люди] повтікали були в город, тому що вість їм подали були ляхи-україняни.

Весна 1266

Після цього ж Шварно приїхав із Новгородка вборзі. І став він збирати силу свою, і Василько-князь, і син його Володимир. Зібравшись, пішли вони в Ляхи пустошити. І Шварно став пустошити довкола Любліна, а Володимир — довкола [города] Білої. І взяли вони здобичі багато, і тоді пішли до себе. Шварно пішов до Холма, а Володимир пішов до Червена,— бо тут перебував отець його Василько,— а з Червена пішов до Володимира.

Коли ж прийшли вони додому, то після цього, тої самої неділі, ляхи стали пустошити довкола Червена. Але, не взявши нічого, пішли вони тоді назад.

3 Свояками вони були тому, що Лев, син Данила, синовець Василька, був одружений з дочкою угорського короля Бели IV Констанцією, а Болеслав Стидливий — з іншою його дочкою, Кунігундою (див. прим. 1 до 1249 р. і текст під 1250 р.).

А потім Брлеслав-князь прислав до Василька посла свого Григорія, пробоща люблінського, так кажучи: «Свояче! 3 Зберімося удвох!» І Василько сказав: «Хай, я рад». І призначили вони оба собі з’їзд у [городі] Тернаві.

І після цього Василько рушив на з’їзд до Тернави. Але коли був він у [городі] Грабовці, то прийшла йому вість, що ляхи обман учинили,— на з’їзд не пішли, а, обійшовши [Василька] стороною, [рушили] на Ворота. А тоді пішли вони до Белза і стали пустошити і села палити.

Василько тому рушив уборзі од Грабовця зі Шварном і з сином своїм Володимиром. І прийшли вони до Червена, і побачили, що села горять, а ляхи пустошать. І пустив Василько на них погоню, [туди], де ото ляхи розімчалися були, розоряючи, по селах, і вбили з них [вої Василькові] багатьох, а інших захопили. І ляхи, убоявшись, пішли назад до себе.

Василько тоді послав услід за ними Шварна, синівця свого, і Володимира, сина свого, але наказав був їм обом, так мовлячи: «Не бийтеся ж із ними поблизу, а пустіте їх у землю свою. Коли вони підуть, розділившись, тоді й бийтеся з ними». /427/

І, отож, рушив услід за ними Шварно з Володимиром із великою силою, і були полки [їхні] з виду як бори великії. Шварно ж був попереду, І ідучи полком своїм, а Володимир ішов позаду своїм полком. Ляхи ж іще не ввійшли були навіть у свою землю, а тільки лиш пройшли були Ворота,— а се було місце неприступне, бо не можна було його обійти нізвідки; тим-то й називалося воно «Ворота» через свою тіснину,— і тут вони й догнали їх.

4 В Іп. хибно «но», у Хл. «и не».

Шварно попереду йшов своїм полком і, не пам’ятаючи речі стрия свого і не 4 дождавши полку брата свого Володимира, кинувся на бій. І коли зітнулися вони чолами, то зламали тоді ляхи полк Шварнів, а іншим полкам не можна було помогти [йому] нізвідки через тісноту.

VI 1266

І так перемогли ляхи русь і вбили з них многих — із бояр, і з простих людей. Тут же вбили вони обох синів тисяцького [Дем’яна], Лаврентія і Андрія. Вони бо немало показали удвох мужності своєї, і не побігли брат од брата, а тут і прийняли обидва побіденний кінець.

1266-67

А після цього замирилися ляхи з руссю, Болеслав із Васильком і з Шварном, і стали вони жити у приязні великій.


5 Шварно був одружений із сестрою Войшелка, дочкою Миндовга.

6 В Іп. хибно «с ними», у Хл. «с ним».

7 В Іп. і Хл. «Полониньскыи» (див. прим. 5 до 1262 р.).

Після цього ж Войшелк дав княжіння своє зятю своєму Шварнові 5, а сам ізнову захотів прийняти монаший чин. Шварно тим часом сильно благав його, аби він іще княжив із ним 6 у Литві. Але Войшелк не хотів, так кажучи: «Согрішив я багато перед богом і людьми.Ти княжи, а земля [ся] тобі безпечна». Тому ж що Шварно не зміг ублагати його, то став він тоді княжити в Литві, а Войшелк пішов до [города] Угровська в монастир святого Даниїла [Стовпника]. І взяв він на себе чернече одіння, і став жити в монастирі, так мовлячи: «Тут осе близько коло мене син мій Шварно, і другий — господин мій, отець, князь Василько. І тими обома я буду втішатися».

Григорій же, [ігумен] полонийський 7 і наставник його, був іще живий, і Войшелк, допитавшись про живоття його, рад був. Він послав до нього [посла], кажучи: «Господине, приїдь сюди». І він приїхав до нього, і наставив його на путь чернечу.


1-7.IV 1268


9-14.IV 1268

А в той час прислав Лев [посла] до Василька, так ка|жучи: «Хотів би я зустрітися з тобою, [і] аби тута і Войшелк був». Василько тоді страсної неділі послав [посла] по Войшелка, так кажучи: «Прислав до мене Лев, аби ми зустрілися. А ти не бійся нічого»,— бо Войшелк боявся Льва і не хотів їхати. Але поїхав він за Васильковою порукою, і приїхав на святій неділі у Володимир, і став у монастирі святого Михайла великого.

Тим часом Маркольт, німчин, позвав усіх князів до себе на обід — Василька, Льва, Войшелка. І стали вони обідати, і пити, і веселитися. Василько ж, напившись, поїхав додолу спать, а Войшелк поїхав до монастиря, де ото він стояв.

Але після цього приїхав до нього в монастир Лев і почав говорити Войшелкові: «Куме! Випиймо по чаші вина!» І стали вони пити, а диявол, споконвіку не хотячи добра роду людському, вложив у серце Львові [злий намір], і вбив він Войшелка од зависті, що той дав був землю Литовську брату його Шварнові. І так звершилось убивство його, і, опрятавши тіло його, положили [його] в церкві святого Михайла великого.

Бл. 1269

І княжив по Войшелкові Шварно в Литовській землі. Але, княживши літ небагато, і він же преставився. І положили тіло його в церкві святої Богородиці [в Холмі] поблизу отчого гробу.

 

У РІК 6777 [1269]. Не було нічого.

Бл. 1270


Бл. 1282


1 У Хл. текст «У РІК 6777» до «У РІК 6778» — відсутній.

У РІК 6778 [1270] 1. А після цього став княжити в Литві окаянний, і беззаконний, і проклятий, і немилостивий Тройден, що про його беззаконня не змогли ми писати сором’а ради. Такий бо він був нечестивець, як і Антіох сірійський, і Ірод єрусалимський, і Нерон римський. І іншого багато, ще гіршого од того беззаконня, він чинив. Живши ж дванадцять літ, тоді преставився нечестивець. Були також у нього брати — Борза, Сирпутій, Лісій, Свелкеній, але жили вони у святім хрещенні. Сі ж жили в любові, у покорі і в /428/ смиренні, додержуючи істинної віри християнської [і] над усе вподобавши віру і вбогих. Але ці всі [брати] преставилися за живоття Тройденового.

У РІК 6779 [1271]. У той же час преставився благовірний і христолюбивий великий князь володимирський, на ім’я Василько, син великого князя Романа [Мстиславича]. І положили тіло його в церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській.

У РІК 6780 [1272]. І по ньому став княжити замість нього син його Володимир, правдолюбством світячись до всіх своїх братів, і до бояр, і до простих людей. А Лев став княжити в Галичі і в Холмі після брата свого, після Шварна.

1271-72

У РІК 6781 [1273]. А після цього замирилися вони з ляхами, з Болеславом-князем. Болеслав же [Стидливий] тоді почав війну з воротславським князем [Генріком Правим], і пішли йому на підмогу Лев [і] Мстислав [Даниловичі]. А Володимир сам не пішов, а послав свою рать із [воєводою] Желиславом; через те він не пішов сам, що почав був війну з Ятвягами.

Зима 1271/2

А після цього, порадившись, князі [надумали] піти на Ятвягів. Але приспіла зима, [і] князі самі не пішли, а послали воєвод своїх з військом. Лев тоді послав зі своєю раттю Андрія Путивлича, а Володимир послав зі своєю раттю Желислава, а Мстислав послав зі своєю раттю Володислава Ломоносого. І, ходивши, взяли вони [город] Злину. І хоча ятвяги зібралися, але не осмілились вони битися з ними, і, отож, прийшли вони з побідою і честю великою до своїх князів.

А після цього приїхали до Льва, і Володимира, і Мстислава князі ятвязькі — Минтеля, Шюрпа, Мудійко, Пестило, миру собі прохаючи. Але вони ледве дали їм мир, і раді були ятвяги мирові, і тоді поїхали у землю свою.

У РІК 6782 [1274]. Коли ж Тройден іще княжив у Литовській землі, [то] жив він зі Львом у великій приязні [і] слали вони дари многі один одному. А з Володимиром він не жив у приязні через те, що отець Володимирів, князь Василько, убив був на війнах трьох братів Тройденових, [Борзу, Лісія і Свелкенія],— тому й не жив він із ним у приязні, а воював із ним, але невеликими ратями. Тройден ото, пославши піших воїв, грабував, як злодій, [землі] Володимира, а Володимир, пославши [своїх воїв], так само пустошив [його землі]. І так воювалися вони обидва цілий рік.


14.IV 1275

Після цього | ж Тройден, забувши приязнь Львову [і] пославши городнян, звелів узяти Дорогичин. А з ними ж був [воєвода] Трид, і сей знав про город, як можна [його] взяти. І, виступивши вночі, взяли вони тоді його, [Дорогичин], на самий Великдень, і перебили їх, [городян], усіх од малого і до великого.

1 Менгу-Тімур, золотоординський хан, був сином хана Тутукана (Тукана) і онуком Батия; старшим братом Менгу-Тімура був Тарбу, батько хана Телебуги (Тула-Буки) і Кончака (Кунчека).

Коли ж почув се Лев, то опечалився він сим вельми. І став він промишляти [про помсту], і послав у Татари [послів] до великого цесаря Менгу-Тімура 1, просячи собі підмоги в нього проти Литви. Менгу-Тімур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу, і задніпровських князів усіх дав йому на поміч — Романа [Михайловича] /429/ брянського із сином Олегом, і Гліба [Ростиславича] 2, князя смоленського, І багато інших князів, бо тоді всі князі були у волі в татарській.

Кін. 1275


2 Цей Гліб був сином Ростислава Мстиславича, котрий в Іп. не згадується, як і його жона; Олег Романович, за Любецьким синодиком, мав хрестильне ім’я Леонтій (у ченцях — Василій).

А як приспіла зима, то стали споряджатися князі руські — і Лев, і Мстислав, і Володимир; пішли також із ними князі пінські і туровські. І коли йшли вони мимо Турова до Слуцька, то тут з’єдналися з татарами коло Слуцька і тоді рушили всі вборзі до Новгородка. І, не дійшовши [до] ріки Сирвячі, тут же й стали вони на ніч.

А назавтра, рано вставши, рушили вони і, перейшовши ріку до світу, тут же й діждались світання. І коли сходило сонце, то почали вони споряджати полки, а спорядивши полки, пішли тоді до города. Татари ж ішли по праву[руч] своїм військом, а од них [зліва] Лев ішов своїм військом, а по ліву[руч] од Льва Володимир ішов своїм військом.

Тим часом татари прислали [гінців] до Льва і до Володимира, так кажучи: «Діти наші бачили, що рать стоїть за горою: пара іде з коней. Пошлітено доблесних людей з нашими татарами, нехай роздивляться, що [воно там] буде».

Вони тоді послали з ними доблесних людей, і ті ото, поїхавши, роздивилися, що нема раті, а пара йшла з потоків, які течуть із гір, тому що морози були великі. І тоді прийшли вони до города і стали довкола нього.

Але Мстислав не прийшов був,— а він ішов був од [города] Копиля, пустошачи по Поліссі,— ні Роман, ні Гліб, оті князі задніпровські, а тільки один Олег, син | Романів, приєднався, бо прийшов він був раніш із татарами. Татари ж вельми жадали Романа, аби він приєднався.

3 В Іп. хибно «Романь ГлЂбовъ», у Хл. омань и ГлЂбъ».

Лев тим часом обманув братів своїх. Потаївшись од Мстислава і Володимира, він узяв із татарами окольний город, а дитинець зостався. А назавтра, після взяття города, прийшов Роман і Гліб 3 із великою силою. І гнівалися всі на князя Льва — Мстислав, Володимир, і тесть його Роман брянський, і Гліб смоленський, і інші князі многі. Всі гнівалися на нього за те, що він не вважав їх людьми, рівними собі: сам узяв город з татарами. Вони ж бо надумали були так, щоб їм усім, узявши Новгородок, потім піти також у землю Литовську. Але не пішли вони через гнів на Льва і тоді вернулися до себе.

Поч. 1276

Також од Новгородка приїхав у [город] Володимир до своєї сестри [Ольги] Олег [Романович], бо Володимир сильно тоді звав до себе тестя свого [Романа], так кажучи: «Господине отче! Поїдь, побудеш у своїм домі і дочку свою побачиш, як здоров’я її». Але Роман відмовив йому, так кажучи: «Сину мій, Володимире! Не можу я од раті своєї од’їхати. Я ж ходжу у землі ворожій, а хто мені допровадить рать мою додому? А ось замість мене син мій Олег, нехай він їде з тобою». І, поцілувавшись, поїхали вони тоді до себе.

У РІК 6783 [1275].

У РІК 6784 [1276]. А після цього до Тройдена прийшли прусси зі своєї землі, поневолі [втікаючи] перед німцями. І він прийняв їх до себе, і посадив частину їх у Городні, а [іншу] частину їх посадив у Слонімі. Володимир тоді, порадившись зі Львом, із братом своїм, [і] пославши удвох рать свою до Слоніма, захопили їх, щоб вони землі не заселяли.

А після цього Тройден, пославши свого брата Сирпутія, пустошив довкола [города] Каменя 1. Володимир же за це, пославши [рать], узяв у нього Турійськ на ріці на Німані і села довкола нього забрав.

1276 — 77

 

1 В Іп. правильне «Камене» виправлено на невірне «Каменца», у Хл. «Камена» (див. також прим. 1 до 1262 р.).

2 Ісайя LXI, 1-4.

А після цього вони оба замирилися і стали жити у великій приязні.

І після цього вложив бог у серце князю Володимирові добрий намір: почав він собі | думати, аби де за Берестієм поставити город. І взяв він Книги пророків, і, так собі в серці мислячи, сказав: «Господи боже! Сильний і всемогучий, що своїм словом все сотворяєш і лад усьому даєш! Що ти мені, господи, возвістиш, грішному рабу своєму, то на тім я стану». /430/

І коли розігнув він Книги, то випало йому пророцтво Ісайїне: «Дух господній на мені, і задля того він помазав мене, щоби благовістити убогим; він послав мене ізцілити скрушених серцем, возвіщати полоняникам, що їх одпустять, і сліпим, що вони прозріють; призивати пору господню сприятливу і день одплати бога нашого; утішити всіх плачущих; дати плачущим на Сіоні вість, [що] замість попелу [буде їм] помазання і радість, а одіж слави — замість духу скорботи; і назовуть їх племенем правди, насадженням господнім во славу [його]. І забудують вони Пустині віковічнії, здавна запустілії, відновлять городи пусті, що пустували з роду [в рід]» 2.

І князь Володимир із сього пророцтва збагнув милість божу до себе, і почав він шукати місця придатного, аби де поставити город,— бо ся земля опустіла була вісімдесят літ [тому], після Романа [Мстиславича], а нині бог підняв її милістю своєю.


3 В Іп. хибно «во Володимира», у Хл. без «во».

І послав Володимир мужа-умільця, на ім’я Олексу, який і за [часів Василька], отця його, багато городів поставив,— а послав його Володимир <



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.172.217.174 (0.017 с.)