Убивство великого князя Андрія Юрійовича володимирського



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Убивство великого князя Андрія Юрійовича володимирського



 

1174/5
У ніч на суботу,
з 28 на 29.VI 1174

1 В Іп. «въ 28 и день», у Хл. ця сама дата; у Лавр, «июня въ 29 день, на память святою апостолу Петра и Павла, в суботу на ночь»; в Іп. далі також наводиться точна дата убивства; за церковним календарем, наступний день розпочинається з вечерні попереднього (а не з опівночі, як це прийнято астрономічне).

2 Єрусалим — дарохранильниця у вигляді маленької церкви.

3 Ріпіди — опахала; золоті чи срібні кружки із зображенням шестикрилих херувимів, прикріплені до ручок; два диякони, стоячи обабіч престолу, повівають ними над святими дарами після освячення їх.

4 Кандшш — різні підсвічники, стоячі й висячі; висячі світильники називались полікандшіо (від 7 до 12 свічок) і панікандило (понад 12 свічок).

5 Тобто оббито листами позолоченої міді.

6 Сінь, або ківорій — навіс із дорогої оздобленої матерії, який у деяких церквах напинали над престолом; ківорій або підвішували до склепіння, або укріплювали на колонах, що стояли довкола престолу. Розкопки княжого замку і палацової церкви Різдва богородиці у Боголюбому показали, що згаданий у літопису ківорій являв собою, очевидно, окрему споруду зовні церкви, поблизу її західних дверей.

7 Деісус — ікона (одна або три), де в центрі зображено Ісуса Христа в царському одінні, а праворуч і ліворуч у молитовних позах Богородицю та Іоанна Хрестителя.

8 Закінчення цього опису треба читати нижче, через абзац — текст «верх же він золотом прикрасив» до «і по склепіннях навколо»; тут один опис пристосовано до двох церков — однобанної Різдва богородиці у Боголюбому і п’ятибанног о Успенського собору у Володимирі-Суздальському.

9 Амвон — середина солеї (підвищеного місця перед іконостасом) проти царських врат, на якій читають Євангелія, проголошують проповіді тощо.

10 Пояс — тут: аркатурний пояс, верхня частина церковних стін, на якій робили різні оздоблення.

11 Вітрила — флюгери.

12 Єванг. від Матфія XXV, 40.

13 Псалом СХІ, 5, 6.

У РІК 6683 [1175].Убитий був великий князь Андрій суздальський, син Юріїв, онук Володимира Мономаха, місяця червня у двадцять і восьмий день 1, напередодні [дня пам’яті] святих апостолів [Петра і Павла]; день тоді був субота.

Спорудив же він був собі город кам’яний, на ім’я Боголюбий; так оддалеки, як ото Вишгород од Києва, так само і Боголюбий од Володимира.

Сей благовірний і христолюбивий князь Андрій, змолоду Христа возлюбивши і пречистую його матір, а помисел і ум облишивши, душу свою, яко палату красну, прикрасив усякими доброчесностями. Він уподібнився царю Соломону: яко дім господу богу, він і церкву преславну Різдва святої богородиці, кам’яну, посеред города спорудив у Боголюбому і оздобив її ліпше від усіх церков.

Подібно до тої Святої святих, що її був Соломон, цар премудрий, спорудив, так і сей князь, благовірний Андрій, .спорудив церкву оцю на пам’ять про себе. І прикрасив він її іконами многоцінними, золотом і камінням дорогим, і жемчугом великим безцінним, і нарядив він її різними прикрасами, і оздобами з яшми прикрасив, і всякими узороччями убрав її. А од сяйва й дивитися було ніяк, бо вся церква була золота. І прикрасив він її, і спорядив її начинням золотим і многоцінним так, що всі, хто приходить [сюди], дивуються, і всі бо, хто бачив її, не можуть висловити незвичайну красу її. І золотом, і емаллю, і всякою дорогоцінністю, і церковними юздобами вона прикрашена, і всяким начинням церковним: і Єрусалим 2 [у ній] золотий з каменями дорогими, і ріпідами 3 многоцінними [вона споряджена, і] кандилами 4 різноманітними. Усередині церкви, од верха і до долу, і по стінах, і по стовпах, оковано золотом 5, і двері ж, і одвірки церкви золотомтаки оковано. Була ж і сінь б золотом оздоблена од верха і до Деісуса 7. І всякою дорогоцінністю церковною вона сповнена, прикрашена всякими витворами 8.

Князь же Андрій городські стіни Володимира сильно був укріпив і до них ворота Золоті виготовив, а другі із срібла зробив. І звів він церкву кам’яну соборну святої Богородиці, предивну вельми. І всякими різноманітними прикрасами нарядив він її із золота і срібла, і п’ять верхів її позолотив, а троє дверей церковних золотом оздобив. Камінням дорогим і жемчугом многоцінним він убрав її, і всякими узороччями прикрасив її, і багатьма панікадилами золотими та срібними освітив церкву, а амвон 9 із золота і срібла зробив, а богослужебного начиння, і ріпід, і всякого спорядження церковного, золотом, і камінням дорогим, і жемчугом великим [оздобленого, було] вельми багато; і три єрусалими вельми великі він зробив, що [були] з чистого золота і з каміння многоцінного.

І всіма оздобами і прикрасами обидві [церкви] були подібні диву, до Соломонової Святої святих. І в Боголюбому, і в городі Володимирі верх же він золотом прикрасив, і склепіння позолотив, і пояс 10 золотом оздобив, камінням осяяв, і башту він позолотив іззовні церкви, а по склепіннях птахів золотих, і кубки, і вітрила 11, золотом прикрашені, поставив — і по всій церкві і по склепіннях навколо. Після цього ж він інших багато різних церков кам’яних поставив і монастирів багато спорудив.

На весь бо церковний чин і на церковників одкрив йому був бог сердечні очі, він не затьмарив ума свого п’янством, і кормителем був він ченцям, і черницям, і вбогим, і всякому чину він яко улюблений отець був. Особливо ж на милостиню він був милостив, слухаючись /313/ господа, який глаголить: «Оскільки вчинили ви братії меншій моїй, то мені ви вчинили» 12, і також [як] Давид говорить: «Добрий муж милує і дає весь день, він за господом не спіткнеться» 13. Мужність і розум у ньому жили, правда й істина з ним у парі ходили, й іншого добродіяння багато в нім було, і всякий добропорядний обичай він мав.

Уночі він входив у церкву і свічі запалював сам, і, бачачи образ божий, на іконах написаний, дивився [на нього], яко на самого творця. І всіх святих, на іконах написаних, бачачи, смиряв він образ свій, сокрушався серцем і зітхав [із глибини] серця, і сльози лив із очей, покаяння Давидове приймаючи, плачучи за гріхи свої. Возлюбивши нетлінне паче тлінного, і небеснеє — паче дочасного, і царство зо святими у вседержителя бога — паче минущого сього царства земного, він і всякою доброчесністю був прикрашений, другий мудрий Соломон.

І се також добродійство він мав: він велів повсякдень возити по городу поживок і питво різне недужим і вбогим на потребу. І бачачи всякого нищого, який приходив до нього просити, він, подаючи їм те, чого вони просили, говорив так: «А може, се єсть Христос, що прийшов випробувати мене?» І так він Приймав усякого, приходящрго до нього, як ото Христос заповідав [і] сказав: «Оскільки ви сим, меншим, учинили, братії моїй, то мені ви вчинили» 12. І слово це пам’ятав він у серці завжди.

Тому достойно од бога страдницький вінець прийняв ти єси, княже Андрію, чиє ім’я означає мужність. Ти слідом обох братів благорозумних святих страстотерпців, [Бориса і Гліба], пішов єси, кров’ю умившись страждання твоєю. Бо якщо напасті нема, то нема вінця, а якщо муки нема, то нема нагороди. Всякий бо, хто додержує доброчесності, не може тому без многих ворогів бути.

14 Єванг. від Матфія XXVII, 25.

15 Єванг. від Іоанна XV, 13 і від Луки XIV, 26 (або 27 чи 33).

16 В Іп. хибно «благолюбивии», у Хл. «боголюбивыи»

Отож князь Андрій, почувши наперед, що мають його вбити вороги, духом розгорівся божественним і вважав це за ніщо, говорячи: «Господа бога мойого, вседержителя і творця свойого, возлюбленії люди на хресті пригвоздили, говорячи: «Кров його хай буде на нас і на дітях наших» 14. І ще глаголить слово [божеє] устами святих євангелістів: «Якщо хто положить душу свою | за други свої, той може моїм учеником бути» 15. Сей же боголюбивий князь не за друга, а за самого творця, який сотворив усе із небуття в буття, душу свою положив.

Тому в пам’ятний день убивства твойого, страстотерпче княже Андрію, прогнівалися небеснії вої, бачачи кров, що проливається за Христа. Ридає ж множество правовірних, бачачи отця сиротам і кормителя, зорю світоносну, що вона меркне для них, які в мороці пробувають. А окаяннії вбивці вогнем охрестяться безконечним, що спалює всякого гріха купину, себто діяння. Ти ж, страстотерпче, молися всемогущому богу за плем’я своє, і за рідних [своїх], і за землю. Руськую, щоб він дав мирові мир. Та ми до попереднього повернемось.

П’ятниця, обідня 28.VI 1174

Се ж сталося в п’ятницю, на обідні, рада [ця] лукава, пагубовбивча. Був ото в нього, [Андрія], Яким, слуга, улюблений ним. І почув він од когось, що брата його князь велів скарати, і кинувся він за диявольським наущенням, і побіг, волаючи, до браття свого, до злих порадників, як той Іуда до жидів, стараючись угодити отцю своєму — сатані. І стали вони мовити: «Сьогодні він того скарав, а завтра нас. Так подбаймо про князя сього». І врадили вони убивство на ніч, як ото Іуда проти господа.

І коли настала ніч, то кинулись вони, взявши оружжя, пішли на нього, яко звірі лютії. Та коли йшли вони до ложниці його, то пройняв їх страх і трепет, і побігли вони з сіней, і, пішовши в медушу, пили вино. А сатана веселив їх у медуші, слугуючи їм невидимо, збуджуючи і укріплюючи їх [на те], що вони йому були пообіцялися. І тоді, упившись вином, пішли вони на сіни.

Заводієм же убивцям був Петро Кучков, зять [Якимів], Амбал, ясин, ключник, Яким Кучкович, а всіх невірних убивць [було] /314/ числом двадцять, що зібралися були на окаянну раду того дня у Петра у Кучкова, зятя [Якимового] 17.

Ніч на суботу,
з 28 на 29.VI 1174
28.VI 1174

17 3 літопису не цілком зрозуміло, чиїм зятем був Петро Кучков (Кучкович), хто такий Яким Кучкович. Ситуація прояснюється на основі даних «ПовЪсти о зачалЬ царствующего града Москви», які відомі також за іншими джерелами і наведені у Татіщева. Коло ріки Москви було відоме з літопису село Кучкове, власність великого боярина (за Татіщевим — тисяцького) Степана Івановича Кучка. 1147 р. сюди приїхав Юрій Володимирович і, будучи жонатим («другые жены многи приводя, веселяся почасту») та п’ючи з дружиною, взяв собі за полюбовницю і піддатливу красуню, жону Кучка. Обурений Кучко запер свою жінку під замок. Юрій за це його вбив, а дочку забитого Улиту тут же віддав за свого сина Андрія (за «Синопсисом» його друге ім’я — Китай), можливо, уже один (чи більше) раз одруженого на невідомій жінці, бо тоді йому було добрих 35 літ. Справили весілля, на яке приїхали, зокрема, чернігівський князь Святослав Ольгович із сином Олегом, привізши Юрієві в дарунок гепарда (див. про це під 1147 р.). Забрали тоді й обох малолітніх сиріт, синів Кучка — Петра і Якима, котрі потім жили у Володимирі-Суздальському. Пройшли роки. Петро Кучков, як виходить, одружився з дочкою Якима, улюбленого слуги Андрія Юрійовича. Яким Кучкович, мабуть, був іще парубком. З цих же джерел відомо, що брат Андрія Юрійовича Михалко (чи Всеволод?) тоді ж убив учасників змови, а третю (?) жону Андрія, родом, за Татіщевим, (ясиню) (осетинку) чи, за іншими припущеннями, булгарку, теж скарали чи заслали в монастир. Можна припустити, отже, що ясин Амбал, ключник Андрія Юрійовича, був родичем його третьої (?) жони.

18 В Іп. хибно «вынялы», у Хл. «выняль».

Коли ж приспіла суботня ніч, у [день] пам’яті святих апостолів Петра й Павла, вони, взявши оружжя, прийшли, яко звірі дикії, до ложниці, де ото блаженний князь Андрій лежить, і сказав один, стоячи | коло дверей: «Господине, господине!» І князь спитав: «Хто се є?» А він же сказав: «Прокопій». І мовив князь: «О парубче, ти не Прокопій!» Вони ж, почувши слово княже [і] прискочивши до дверей, стали бити в двері і силою виламали двері. Блаженний же схопився, хотів узяти меча, і не було тут меча, бо його в той день вийняв 18 Амбал, ключник його: той бо меч був [мечем] святого Бориса. І вскочило двоє окаянних, і схопилися з ним, та князь кинув одного під себе, і вони, подумавши, що кинуто князя, поранили навіть свого друга. А потім, пізнавши князя, боролися вони з ним завзято, бо він був сильний, і сікли його мечами і шаблями, і списами завдали йому ран. І сказав він їм: «О горе вам, нечестивії! Чого ви уподібнюєтеся Горясіру? 19 Яке я вам зло учинив? А що кров мою ви пролили на землі, то хай бог одомстить вам і мій хліб!» А сі нечестиві, подумавши, що його вбито до кінця і взявши друга свого, винесли його звідти. Трепечучи, вони одійшли.

Він же, зопалу вискочивши вслід за ними і почавши кричати й кликати од болю в серці, пішов під сіни, і вони, почувши голос, вернулися назад на нього. І коли вони стояли, то сказав один: «Стоячи, я бачив, як князь ішов із сіней долів». І вони сказали: «Поглядіть його!» І побігли вони подивитись на нього, аж нема [його] там, де вони пішли од нього, убивши. І сказали вони: «Тож ми погибли єсмо! Вборзі шукайте його!» І тоді, запаливши свічі, знайшли вони його по [слідах] крові.

Князь же, побачивши, що вони йдуть до нього, підвів руки до неба [і] помолився богу, говорячи: «Хоча, господи, і в сьому осудження і кінець я приймаю, хоча й багато я согрішив, господи, заповідей твоїх не додержавши, але знаю я, який ти милостив єси. Ти бачиш того, що плаче, і спішиш назустріч, навертаючи блудного». І, зітхнувши з глибини сердечної, він пролив сльозу і спом’янув усе, що було з Іовом 20, і роздумував у душі своїй, і говорив: «Господи! Хоча ж у часи живоття мойого [добра було] мало, а повно гріха і злих діл, та одпущення ти мені даруй і сподоби мене, господи, недостойного, прийняти кінець сей так, як ото всі святії. Нізащо бо такі страждання і різні смерті находили на праведників». [І] як святії пророки і апостоли з мучениками [страдницький] вінець приймали і вслід за господом кров свою проливали, і як і святії священномученики і преподобнії отці многїі напасті, і гіркії муки, і різнії смерті прийняли, випробувані бувши дияволом, мов золото в горнилі, «їх же молитвами, господи, до вибраного твойого стада з правобічними вівцями причисли мене». І як святії правовірнії цесарі пролили кров свою, страждаючи за люди свої. «А іще ж і господь наш, Ісус Христос, ізбавив світ од спокуси диявола чесною кровію своєю». І, так мовлячи, він утішав себе і знову говорив: «Господи, поглянь на неміч мою, і побач смирення моє, і злую мою печаль, і скорботу мою, що нині проймає мене, бо, [на тебе] уповаючи, я терплю. І за все це дякую я тобі, господи: що смирив ти єси душу мою і в царствії твоїм причасником мене зробив. І осе нині, господи, якщо ж кров мою проллють, то причисли мене до сонму святих мучеників твоїх, господи».

І коли він говорив це і молився за гріхи свої до бога, то сидів він за стовпом сходів. А вони довго шукали його, і побачили його, що сидів, мов ягня непорочне, і тут окаянні прискочили до нього, і Петро відтяв йому праву руку 21. Князь же, глянувши на небо, сказав: «Господи! В руки твої передаю тобі я душу мою». І тоді упокоївся.

Неділя, до світання 30.VI 1174

19 Горясір — убивця, який 1015 р. за наказом Святополка Окаянного звелів зарізати Гліба Володимировича.

20 Див. прим. 18 до 1147 р.

21 На мініатюрі Радз. йому відрубують ліву руку, як і було насправді; це підтверджено антропологічним обстеженням скелета князя.

Убитий же він був у суботу на ніч. А перед світом на другий день, у неділю, [в день] пам’яті дванадцяти апостолів, ті ж окаянні, пішовши звідтіля, вбили Прокопія, улюбленця його. А звідти пішли вони на сіни і вибрали золото, і каміння дороге, і жемчуг, і всяке /315/ узороччя — аж до всякого улюбленого майна — і, поклавши на улюбленцевих коней, до світання одіслали звідти.

А самі, взявши на себе оружжя княже улюблене, почали вони збирати дружину до себе, кажучи: «Та хіба ж на нас приїде дружина володимирська?» І зібрали вони військо, і послали [послів] до [города] Володимира: «Чи ви замишляєте що на нас? Бо ми хочемо з вами [се] закінчити. Не про нас бо одних дума [ся], але й про вас. Бо й ви так само думаєте». І сказали володимирці: «Якщо хто з вами в думі, то нехай він буде вам, а нам — без надоби». І розійшлися вони, і взялись грабувати — страшно дивитися.

І побіг на місце [вбивства] Кузьмище, киянин, аж нема там князя, де він був убитий. | І став питати Кузьмище: «Де є убитий господин?» І вони сказали: «Лежить он, виволочений в город. Але ти не смій узяти його. Так тобі мовлять усі. Ми викинемо його псам. Якщо ж хто подбає за нього, той наш ворог є, і того ми уб’єм!» І став плакати над ним Кузьмище: «Господине мій! Як ти не розпізнав єси мерзенних і нечестивих пагубовбивчих ворогів своїх, що йшли до тебе? Або як ти не додумався єси побідити їх, колись перемагаючи полки поганих болгар?» /302/

І так оплакував він його, і прийшов Амбал, ключник, ясин родом,— а той держав кормило в усім домі княжім, і над усіма [князь] дав був йому волю. І сказав, глянувши на нього, Кузьмище: «Амбале-вороже! Скинь же ковер, чи що, щоб послати або чим прикрити господина нашого». І сказав Амбал: «Ти йди звідси, ми викинемо його псам». І сказав Кузьмище: «О єретиче! Уже псам викинути? А чи пам’ятаєш ти, жидовине, в якій одежині ти прийшов був? Ти нині в оксамиті стоїш, а князь нагий лежить? Та я благаю тебе, скинь мені що-небудь». І той скинув ковер і корзно 22.

22 Ковер — різновид килима; корзно — плащ, накидка (див. ще прим. 34 до 1015 р.).

23 Притвор — вхідна частина церкви; тут мовиться про зовнішній не покритий дахом притвор (паперть).

І, загорнувши його, [князя], він поніс його в церкву, і сказав: «Одімкніте мені божницю». І вони одказали: «Кинь його тут у притворі 23, коли тебе печаль узяла»,— бо вже вони п’яні були. І сказав Кузьмище: «Уже тебе, господине, пахолки твої не признають. А колись, якщо ж купець приходив із Цесарограда, і з інших країв, із Руської землі а чи [з] Латинян, то до всього християнства і до всіх поганих ти говорив: «Уведіте їх у церкву і на хори, хай побачать істинне християнство і охрестяться». Як воно й сталося: і болгари, і жидове, і всі погани, бачивши славу божую і красу церковную, і ті більше плачуть по тобі, а сі навіть у церкву не велять положити». І так положив він його у притворі коло божниці, прикривши його корзном, і лежав він тут два дні і [дві] ночі.

2.VII 1174

На третій день прийшов Арсеній, ігумен [монастиря] святих Кузьми і Дем’яна, і сказав: «Довго нам дивитися на старших ігуменів і довго сьому князю лежати? Одімкніте мені божницю, нехай я одспіваю | над ним. Вложимо його або в буді, або ж у гроб. А коли перестане лиходійство се, то тоді, прийшовши з Володимира, і однесуть його туди». І, прийшовши і взявши його, крилошани боголюбські внесли його в божницю, і вложили його в гроб кам’яний, одспівавши над ним заупокійну службу з ігуменом Арсенієм.

24 Посл. Павла до римлян IV, 15.

25 Див. прим. 13 до 1155 р.

26 Посл. Павла до римлян XIII.

27 Посл. Павла до римлян XIII, 2, 4.

28 Див. прим. 8 до 945 р.

Городяни ж боголюбці розграбували дім княжий і майстрових, які прийшли були для діла, [забрали] золото і срібло, одежу і паволоки — майно, що йому не було числа. І багато зла вчинилося у волості його: доми посадників його і тивунів пограбували, а [їх] самих, і отроків його, і мечників побили, а доми їх пограбували, не відаючи, що говориться: «Де ото закон, там і обид багато» 24. Грабіжники ж, навіть із сіл приходячи, грабували. Так само й у Володимирі [було], поки ж не став ходити [піп] Микулиця з [образом] святої богородиці 25, в ризах, по городу: тоді перестали грабувати. /317/

Пише апостол Павло: «Всяка душа властям [нехай] повинується, бо власті богом настановлені» 26. Природою бо земною цесар подобен єсть до всякої людини, а владою сану — вищий, як бог. Говорить великий Златоустець: «Якщо хто противиться власті, він противиться закону божому. Князь бо недарма носить меч, бо він слуга божий єсть» 2?. Та ми до попереднього повернемось.

П’ятниця 5.VII 1174

У шостий день, у п’ятницю, сказали володимирці ігумену Феодулові і Луці, доместику 28 святої Богородиці: «Спорядіть обидва носилиці, нехай поїдем візьмемо князя великого і господина свойого Андрія». А Микулиці вони сказали: «Збери попів усіх. Облачившись у ризи, вийдіте ж перед Серебряні ворота зі святою богородицею. Там підождеш князя». І він так зробив. Феодул, ігумен [монастиря] святої Богородиці володимирської, з крилошанами і з володимирцями поїхали по князя в Боголюбий і, взявши тіло його, привезли до Володимира з честю і з плачем великим.

29 Це народне голосіння, яке дає цінну фактичну інформацію, тлумачили по-різному. Наш переклад точно передає оригінал. І ситуація ясна, у ній яскраво виступає момент авторської присутності. Убитого Андрія везуть із Боголюбого до Володимира. Біля Срібних воріт його зустрічає, плачучи, народ. Процесія іде в город, проходить мимо натовпу до Успенського собору, що виблискує своїм золотим порталом («врата», «ворота» — канонічна назва церковних вхідних дверей). Покійного вносять «в ту церкву тими золотими воротами». Згідно з народними уявленнями, покійник поїхав у далекий край. Андрій, якого внесли через золоті ворота в Успенську церкву,— голосять люди,— поїхав, очевидно, до Києва, здобути який він так жадав.

Мідні позолочені ворота володимирського Успенського собору, оздоблені різними зображеннями, були, безумовно, подібні до дверей боголюбовської церкви Різдва богородиці, в якої «і двері ж, і одвірки золотом-таки оковано». Як свідчить голосіння, за розпорядженням Андрія і на його кошти ворота Успенського собору було зроблено («послав був робити тій церкві») у Києві, на Великім Ярославовім дворі, де, отже, працювали видатні майстри-декоратори. Ці ж кияни, що створили золоті ворота собору, були, безсумнівно, у складі тих «изъ всЬхъ земль мастеры» (Лавр., 1160 р.), які в 1160 р. оздоблювали золотом («хочу спорудити церкву таку саму, як і ворота сі золоті») закладений ще 8 квітня 1157 р. Успенський собор. Ворота собору було виготовлено і встановлено в стіну до того, як почалося оздоблення храму,— це звичайна послідовність опоряджувальних робіт. Є підстави твердити, що київські майстри брали участь і в побудові Золотих воріт города Володимира; вони за головними розмірами дуже близькі до Золотих воріт Києва.

30 Посл. Павла до євреїв XII, 6, 7.

31 Що це за Андрієві брати — Роман і Давид, літописи не уточнюють; у покажчиках до літописів їхні імена випущено. Традиційною є думка, що тут маються на увазі Борис-Роман і Гліб-Давид Володимировичі, убиті 1015 року за наказом Святополка Ярополковича Окаянного, як брати Андрія за своєю долею, його духовні брати, котрих чекає райське блаженство за перенесені муки.

32 Юрій.

33 Гліба Ростиславича рязанського, сина Ростислава Ярославича від невідомої жони; оскільки ж Мстислав і Ярополк Ростиславичі названі шуринами, братами жінки Гліба, то ясно, що вона була дочкою Ростислава Юрійовича.

І минуло трохи часу, і почав виступати стяг од Боголюбого, і люди не могли ніяк удержатися, а всі волали і од сліз не могли дивитися, і плач далеко було чути. І став увесь народ, плачучи, мовити: «Чи ти вже до Києва поїхав, господине, в ту церкву тими золотими воротами, що їх ти послав був робити тій церкві на Великім дворі на Ярославовім, кажучи: «Я хочу спорудити церкву таку саму, як і ворота сі золоті 29. Нехай буде пам’ять усьому роду моєму». І так плакав по ньому весь город, і, опрятавши тіло його, з честю і зі співами благохвальними положили його в чудовній, хвали достойній, у святій Богородиці Золотоверхій, що її він сам був спорудив. /318/

Сей бо князь Андрій не дав за живоття свойого тілу своєму покою, а очам своїм дрімоти, доки ото не звів дім істини, захисток усім християнам — [церкву] цариці небесних чинів і владичиці усього всесвіту, яка всякого чоловіка і многими путями до спасіння приводить. Як ото апостол [Павло] учить: «Кого любить господь, то того й карає, і б’є ж він кожного сина, якого приймає. Бо якщо ви покару терпите, то бог поводиться з вами, як із синами» 30. Не поставив же бог прекрасне сонце на одному місці, а доволі його, щоб звідти увесь всесвіт освітити, бо сотворив він йому схід, і полуднє, і захід.

Так і угодника свого, Андрія-князя: не привів він його до себе дарма, а щоб міг він таким життям також і душу свою спасти. Адже кров’ю мученицькою омивши гріхи свої, він і з двома братами своїми, з Романом і з Давидом 31, однодушно до бога прийшов і в [такому] райському блаженстві несказанно оселявся з ними обома, що його [ні] око не бачило, ні вухо не чуло, ні на серце людині [яке не] зійшло, а яке уготував бог тим, що люблять його, сподобившись ті блага видіти вовіки.

Радуєшся ти, Андрію, княже великий, уповання маючи на всемогущого і між багатих найбагатшого,— на бога, що сидить на високостях! Молися, [щоб] помилував він браття твоє, дав їм побіду над ворогами, і мирне володарювання, і цесарювання славне й многолітнє в усі віки віків. Амінь.

Довідавшися ж про смерть княжу, ростовці, і суздальці, і переяславці, і вся дружина, од малого до великого, з’їхалися до Володимира і сказали: «Се вже так сталося. Князь наш убитий, а дітей у нього нема. Синок його малий 32 у Новгороді, а брати його в Русі. По кого пошлемо між своїх князів? Нам князі муромські і рязанські є в сусідах, та ми боїмося помсти їх: іще підуть зненацька раттю на нас, бо князя в нас нема. Пошлім-но до Гліба 33, кажучи: «Князя нашого бог узяв, а ми хочемо обох Ростиславичів, Мстислава [і] Ярополка, твоїх шуринів». Отак, хресне цілування забувши,— цілувавши князю Юрію [Володимировичу] про менших князів, про дітей [його], про Михалка і про брата його [Всеволода] ,— переступивши хресне цілування, посадили вони Андрія [Юрійовича] , а менших вигнали і потім, після Андрія, не спом’янули [їх], а слухали Дідильця і Бориса, двох рязанських послів.

І, присягнувшись святою богородицею 25, послали вони [послів] до Гліба [Ростиславича]: «Твої два шурини — се наші князі. Бо осе, присягнувши межи собою, послали ми до тебе послів своїх, а ти приставиш до них послів своїх, нехай вони ідуть по обох князів наших у Русь». Гліб же, почувши [це], рад був, що йому честь складають і шуринів обох його хотять. І, присягнувшись хресним цілуванням і святою богородицею, послали вони по них, кажучи: «Ваш отець добрий був, коли у нас був. Поїдьте-но оба до нас княжити, а інших ми не хочемо».

Посли, приїхавши, повідали річ дружинину Михалку і Всеволоду Юрійовичам, що були з ними обома, [Мстиславом і Ярополком], у князя Святослава [Всеволодовича] в Чернігові. І сказали Мстислав і Ярополк: «Поможи бог дружині, що не забувають вони любові отця нашого». І, порадившись, вони самі сказали: «Чи зле, чи добре усім нам, підемо всі чотири, і Юрійовичів два, [і] Ростиславичів два».

І рушили удвох попереду Михалко Юрійович [і] Ярополк Ростиславич. Присягнувши межи собою, цілувавши хреста із рук єпископа чернігівського [Порфирія], давши Михалкові старшинство, вони оба приїхали в Москву. Почувши, ростовці обурилися цим [і] сказали Ярополку: «Ти поїдь сюди». А Михалку вони сказали: «Ти пожди трохи в Москві».

Ярополк тоді поїхав, потай од брата, до дружини в Переяславль-[Суздальський]. А Михалко, побачивши, що брат поїхав, також поїхав до Володимира-[Суздальського] і заперся в городі. Дружини в городі не було, бо вони поїхали були назустріч Ярополку. /319/ І, побачивши князя Ярополка, вони привітали його, і, присягнувши хресним цілуванням, із ним поїхали до Володимира на Михалка.

Серпень-вересень 1174

Михалко ж заперся в городі, а [дружини] володимирців не було у Володимирі, бо вони поїхали були, за велінням ростовців, назустріч обом князям з півторома тисячами, і ті так само цілували хреста. І приїхала зо всією силою ростовська земля на Михалка до [города] Володимира, і багато зла вони вчинили, і муромців і рязанців привели, і попалили довкола города. Володимирці ж билися з городських стін, [і] свята богородиця помагала їм. І стояли вони довкола города сім неділь, і свята богородиця ізбавила город свій. Бо володимирці, не видержуючи голоду, сказали Михалку: «Ти мирися або промишляй про себе». І він, одповівши, сказав: «Ви праві єсте. Чи вам задля мене погинути?» [І] поїхав він у Русь, [і] проводили його володимирці з плачем великим.

Потім же володимирці, присягнувши з обома Ростиславичами хресним цілуванням, що вони оба не вчинять ніякого зла городу, вийшли з хрестами назустріч Мстиславу і Ярополку з города. І, ввійшовши в город, заспокоїли вони володимирців, і, розділивши волость Ростовську, сіли обоє княжити.

А Ярополка-князя посадили володимирці з радістю в городі Володимирі на столі, у святій Богородиці весь обряд звершивши. Бо не проти обох Ростиславичів билися володимирці, а не хотячи покоритися ростовцям, і суздальцям, і муромцям, тому що ті говорили: «Ми спалимо Володимир або ж якогось посадника в нім посадимо. Вони є наші холопи-каменярі». Потім же ростовці посадили Мстислава у себе в Ростові, на столі дідньому і отчому, з радістю великою.

Вівторок 11.II 1175

Тої ж зими оженився Ярополк Ростиславич, князь володимирський. Пославши [сватів] до Смоленська, він узяв за себе княгиню, дочку Всеслава [Васильковича], князя вітебського. Вінчався він із нею у Володимирі, у святій Богородиці, місяця лютого в одинадцятий день, у вівторок м’ясопусної неділі 34.

Того ж року смольняни вигнали од себе Романовича Я|рополка, а Ростиславича Мстислава ввели до Смоленська княжити.

1174/5

34 В Іп. «генваря въ 3 день масопустьнои недЂлЂ во вторникъ»; у Хл. і Лавр, ця сама помилкова дата; з «Хроніки Лівонії» Генріха Латвійського відомий ще син Всеслава Васильковича Володимир, князь полоцький.

35 Див. прим. 12 до 996 р. та прим. 4 до 1093 р.

36 У Лавр. «городи».

Того ж року, коли оба Ростиславичі, [Ярополк і Мстислав], сиділи на княжінні у землі Ростовській, роздавали вони були посадництва руським отрокам. А ті велику тяготу людям сим учинили продажами і вірами 35, бо самі князі, молодими будучи, слухали бояр, а бояри навчали їх брати побільше. [У] святій Богородиці володимирській вони золото і срібло взяли оба в перший день, [і] ключі відібрали [од] церковних скарбниць, і город 36 її [забрали], і данини, що [їх] надав був церкві тій блаженний князь Андрій.

І почали володимирці мовити: «Ми єсмо двох вільних князів прийняли до себе, хреста цілували на всім. А сі як не своєю волость вважають, ніби не збираючись у нас сидіти. Грабують вони не тільки волость усю, але й церкви. Подумайте-но, браття!» І послали вони [вість] до ростовців і до суздальців, даючи їм знати про обиду свою. Та вони, [ростовці і суздальці], на словах були за них, а ділом були далеко. А бояри князів тих обох кріпко держалися.

У той же рік почав війну Олег Святославич. Він послав [послів] до шуринів своїх, [Рюрика, Давида і Мстислава Ростиславичів], і повів їх на брата свого Святослава [Всеволодовича] на Чернігів. І, прийшовши, Ростиславичі та Ярослав [Ізяславич] попалили [городи] Лутаву і Моровійськ. Цілувавши хреста, вони вернулися до себе, а Олег із двома братами, [Ігорем та Всеволодом], прийшов до Стародуба. Та города він не взяв, а що [було] скоту навколо Стародуба [з] усіх сіл його, [Святослава Всеволодовича], він, зайнявши, погнав до Новгорода- [Сіверського].

Святослав тоді з братом Ярославом пішов на Олега до Новгорода. І приступили вони до города, і вийшов супроти них Олег, нарядив військо своє. І зступилися вони, [але], тільки стріливши по стрілі, [вої його] побігли, а сам князь утік у город. Дружину ж його вони захопили, а другу посікли, а острог попалили. І назавтра він /320/ прислав [послів] просити миру, і, замирившись, вернулися вони до себе.

1174/5

Того ж року родився Ігореві [Святославичу] син, і нарекли його ім’ям Олег, а в хрещенні Павлом.

Кін. 1174

Тоді ж прийшов був Роман [Ростиславич] зі Смоленська до братів своїх на підмогу, і Ярослав [Ізяславич] сказав: «Ви привели єсте | брата свойого Романа і даєте йому Київ». І пішов він із Києва в Луцьк. Вони ж стали слати [послів] услід за ним, запрошуючи його назад у Київ, але він не послухав їх і пішов у Луцьк. Роман тоді сів у Києві на столі діда свойого і отця свойого.

1175/6
21.V 1175

1 Див. прим. 17 до 1175 р.

2 В Іп. хибно «Лакшу», у Хл. «Коулашкоу».

3 У Хл. «загородя».

4 Себто, сталеві лати і кольчуги блищали, як лід.

5 В Іп. і Лавр. «Мстиславичи»,— тобто дружина, вої Мстислава.

У РІК 6684 [1176].Пішов Михалко [Юрійович] і Всеволод, брат його, із Чернігова місяця травня у двадцять і перший день, у празник Костянтина і Олени, а Святослав [Всеволодович] приставив [до них] сина свого Володимира з військом. Але коли Михалко вирушив, то пойняла його недуга тяжка на [ріці] Свині. І, положивши на носилиці, несли [його] ледве тільки живого. [І] йшли з ним до Кучкова, себто до Москви 1, і тут зустріли його володимирці з Андрійовичем Юрієм, бо одні володимирці були до нього добрі.

Коли він сів обідати, то прийшла йому вість, що синовець його Ярополк [Ростиславич] іде на нього. І вийшли вони із Москви, і рушили до [города] Володимира. Ярополк же, почувши [це], уступив їм на сторону, а московляни, почувши, що йде на них Ярополк, вернулися назад, оберігаючи доми свої. І переїхав [Михалко] ріку Кулакшу 2, і перебували вони на полі Белеховім, а Володимир Святославич їхав попереду. І виступило військо [Мстислава] із загір’я 3, всі в бронях, немов кожен у льоду 4, і вдарив він на них, [воїв Володимира], зненацька, і підняли [вої Мстиславові] стяг. Михалко тим часом готувався з братом Всеволодом, наряджаючи полки свої. [І] пішов Мстислав [Ростиславич] із суздальцями, а Всеволод [Юрійович] із володимирцями і з Володимиром [Святославичем], нарядивши полки, рушили до них. І пішли вої Мстиславові 5, кричачи, немов пожерти [противників] хотячи, [а] стрільці стріляли з обох полків. Михалко ж іще був недужий, носили його на носилицях, і хоча тих було многе-множество, а правда була І святий спас із Михалком. Отож вої Мстиславові 5, не доїхавши, покинули стяг і побігли, гнані гнівом божим і святої богородиці, [і] поміг бог Михалку і брату його Всеволоду. /321/

Неділя 15.VI 1175

6 Ім’я Февронії відоме з Лавр.; так само ім’я Марії, за грузинськими джерелами, — осетинки, відоме з Лавр.; вона померла 19 березня 1205 р., незадовго перед цим прийнявши чернецтво під ім’ям Марфи (на честь імені своєї сестри Марфи); 1209 р. Всеволод Юрійович оженився вдруге, за Воскр., на Любові, дочці князя вітебського Василька Брячиславича, одруженого (за дослідженнями) з невідомою на ім’я дочкою Давида Ростиславича; Василько, за дослідженнями, мав ще сина Брячислава, жінка якого невідома; дочка Брячиславова, яка, за Татіщевим, мала ім’я (Прасковія), а за іншими даними — Олександра, була, за Новг. І, дружиною Олександра Ярославича Невського.

7 Ім’я цього синівця (племінника) Гліба Ростиславича, сина Юрія Ростиславича — невідоме; і сам Юрій, власне, ніде не згадується.

8 Далі 18 рядків до кінця другого стовпця 212 арк. (423 с.) і зворот 212 арк. (424 с.) в оригіналі не заповнені; з 213 арк. (425 с.) і до кінця літопис переписано четвертою рукою.

Оскільки бог помагає і захищає сильніш од усіх людей, | то переміг [Михалко] синівця свого [Мстислава] місяця червня в п’ятнадцятий день, [на] святого пророка Амоса, в неділю. І погнав він їх, і побіг [Мстислав] до Новгорода [Великого], а Ярополк побіг до зятя [Гліба Ростиславича] в Рязань.

Михалко ж і Всеволод, одаривши Володимира Святославича, відпустили його до себе, а потім Михалко і Всеволод поїхали у Володимир зі славою і з честю великою, ведучи перед ним, [Михалком], колодників. Бог покарав князів, щоб хреста вони не переступали і старшому братові честь складали, а лихих людей не слухали, які не хотять добра межи братами. Тоді володимирці, узрівши князя свого, вийшли зо хрестами, і з радістю і честю великою. І ввійшов Михалко в город, до святої Богородиці, і сів на столі діда свойого і отця свойого. Того ж дня, в неділю, була радість велика в городі Володимирі.

А потім послав Святослав [Всеволодович] жон їхніх, Михалкову [Февронію] і Всеволодову [Марію] 6, приставивши до них сина свого Олега провести їх до Москв



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.232.99 (0.016 с.)