ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 1196 — 1223. 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 1196 — 1223.



 

 

1196/7
Друга пол. березня 1196

У РІК 6704 [1196].Рюрик порадився з мужами своїми і послав посла до свата свого Всеволода [Юрійовича], суздальського князя, кажучи йому: «Оскільки ти умовився був єси зі мною і з братом моїм Давидом всісти на коней з Різдва Христового і з’єднатися всім у Чернігові, то я, зібравшись із братами своїми, і з дружиною своєю, і з дикими половцями, сидів, приготувавшись [і] ждучи од тебе вісті. Ти ж тої зими не сів [на коня], ймучи їм віри, що вони сповнятимуть всю волю нашу. І я, почувши се, що ти не сів єси на коня, розпустив братів своїх і диких половців, а з Ярославом з чернігівським цілував хреста на тім, щоб ото не воюватися, допоки або владимося всі, або не владимось усі, А нині, брате, і мойого сина, і твойого Мстислава таке спіткало, що ув’язнений він у Ольговичів. Аби ти, не гаячись, сів на коня, то ми б, зібравшись де-небудь, одомстили б за обиду і за сором свій, і синівця б свого визволили, і права свойого добилися». Але од Всеволода не було вісті все літо.

Рюрик тоді привів братів своїх і диких половців, і стали вони воювати з Ольговичами, бо сказав був йому Всеволод: «Ти починай, а я готов із тобою».

Ярослав же чернігівський став слати послів своїх до Рюрика, кажучи йому: «Чому ти, брате, почав єси волость мою пустошити і поганим руки наповняєш? Адже мене з тобою ніщо ж не розвело і я од тебе Києва не домагаюсь. А Давид, хоча й наслав був Мстислава на моїх двох синівців, та оскільки їх бог розсудив, то я Мстислава оддаю тобі без викупу, по приязні. А ти хреста зі мною цілуй і з Давидом помири мене. А Всеволод як захоче з нами уладитися, то владиться, а тобі з братом Давидом | те без надоби». Але Рюрик сказав йому: «Якщо ти хочеш управду зо мною миру, то дай мені путь слати до Всеволода і до Давида. А як ми всі порадимося, так і з тобою уладимось». Рюрик же задля того хотів послати посла свого, що насправді хотів помиритися. Але Ярослав Рюриковій речі не йняв віри, думаючи, що вони ото збираються радитися проти нього, і тому він не пропустив послів Рюрикових через свою волость,— Ольговичі бо зайняли були всі путі.

Літо 1196

І, отож, воювали вони межи собою, їздячи, все літо і до осені.


<17>.V 1196


1 Жоною «буй-тура» Всеволода була, як доводять, Ольга, дочка Гліба Юрійовича, внучка Юрія Володимировича; за Новг. І, відомий його, очевидно, син Святослав, князь трубецький.

Того ж року з Ольговичів преставився князь Всеволод Святославич, брат Ігорів, місяця травня <в сімнадцятий день>. І тоді, опрятавши тіло його, [хоронили його] всі брати з Ольговичевого племені з великою честю, і з плачем великим, і з риданням, тому що з усіх Ольговичів він [був] найудаліший зроду, і норовом, і ростом, і [сповнений був] усякою добротою і мужньою доблестю, і приязнь мав до всіх 1. Єпископ же чернігівський [Порфирій], і всі ігумени, і попи /361/ провели його до гробу з узвичаєними співами, і положили його в церкві святої Богородиці в Чернігові. І прилучився він до отців своїх і дідів своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.

Поч. осені 1196

Тої ж осені Роман Мстиславич, зять Рюриків, послав людей своїх пустошити волость Рюрикову і Давидову, помагаючи Ольговичам, про що він їм і хреста цілував був потай од тестя свого,— хоча тестеві своєму Рюрикові він хреста був цілував перед тим, що надалі він Ольговичів лишить, а буде в його волі і слухатиметься його. Рюрик же був і гнів на нього облишив, [спонуканий] Никифором, митрополитом київським, і Полоний йому дав, ймучи йому віри за хресним цілуванням. А Роман увіслав людей своїх у Полоний і звідти повелів їм, їздячи, пустошити.

2 До города Володимира-Волинського.

Коли ж почув Рюрик, що вони, виїхавши із Полоного, пустошили волость брата його Давида і сина його Ростислава [Рюриковича], то через це він хотів іти на зятя свого, а синівця свого Мстислава [Мстиславича Удатного] послав у Галич до Володимира [Ярославича], кажучи йому: «Зять мій переступив умову і пустошив волость мою. Так ти, брате, звідти із синівцем моїм пустоште оба волость його. Я й сам хотів уже йти до Володимира 2, та є мені | вість, що Всеволод, сват мій, сів на коня, як мені обіцяв був, помогти проти Ольговичів і стати коло Чернігова. І мені твердять, що він уже з’єднався з братом моїм Давидом, і вони обидва волость їх палять, і вятицькі городи забрали й попалили. Отож я сиджу, приготувавшись [і] ждучи од них правдивої вісті».

[І] Володимир [Ярославич], поїхавши з Мстиславом [Мстиславичем], попустошив і попалив волость Романову довкола [города] Перемиля, а Ростислав Рюрикович, поїхавши звідси з Володимировичами [Мстиславом, Ростиславом і Святославом] і з чорним клобуком, попустошили і попалили волость Романову довкола Каменця. І тоді, набравши здобичі челяддю і скотом і відомстивши, вернулися вони до себе. Та ми до попереднього повернемось.

Осінь 1196

Тої ж осені, коли Ярослав Всеволодович чернігівський почув, що Всеволод і Давид, увійшовши в землю їх, [Ольговичів], палять оба волость їх і вятицькі городи забрали й попалили, то Ярослав, зібравши браття своє і порадившися з ними, розгнівався за землю свою. І запер він двох Святославичів, Олега та Гліба, в Чернігові, і інші городи запер, остерігаючись Рюрика, а сам поїхав супроти Всеволода й Давида, зібравши браття своє, і двох синівців своїх [Володимир (?), Всеволод (?), Мстислав(?)] 3, і диких половців, і став під лісами своїми, укріпившись засіками од Всеволода і од Давида, і по ріках звелів мости підрубати. А до Всеволода і до Давида він послав мужа свого, кажучи йому: «Брате і свате! Ти отчину нашу і хліб наш узяв єси! Якщо ти волиш із нами справедливий лад мати і в приязні з нами бути, то ми од приязні не втікаємо і сповнятимем усю твою волю. А коли ти що замислив єси, то й од того ми не втікаємо. Хай як нас бог розсудить із вами і святий спас».

3 Оскільки з п’яти синівців (племінників) Ярослава Всеволодовича, синів Святослава Всеволодовича, Олега і Гліба залишили в Чернігові, то в похід пішло двоє із решти (Володимир, Всеволод, Мстислав); під браттям тут можуть матися на увазі якісь інші князі, бо жодного рідного брата в Ярослава у цей час не було, а двоюрідний лише один — Ігор Святославич.

4 Себто, наразив на спалення Ольговичами.

Всеволод тоді став радитися з Давидом, і з рязанськими князями, і з мужами, воліючи, щоб якось із ними помиритися. Але Давид не волів миру, а наущав його піти до Чернігова, кажучи йому: «Оскільки ти умовився був єси з братом своїм Рюриком і зо мною, щоб зібратися всім коло Чернігова і щоб ми або замирилися всі на всіх наших умовах, [або не замирилися], а нині ти ні мужа свойого [не] послав єси до брата свойого Рюрика, і [не] даєш йому знати ні про свій прихід, ні про мій, то умовся з ним через мужа | свойого, хай він сидить, приготувавшись, до весни, і воює з Ольговичами, і жде од тебе правдивої вісті. Він же нині воює з ними і волость свою спалив задля тебе 4, а ми тепер без його ради збираємось миритися. Тому, брате, я даю тобі знати: сього ж миру тут не вподобає брат мій Рюрик».

Всеволод, однак, не вподобав ради Давидової, ні рязанських князів, а став слати [послів] до Ольговичів, рядячись із ними [і] прохаючи в них Мстислава Романовича, свата свого, а Ярополка /362/ [Ростиславича] велячи їм вигнати із землі своєї і од Романа одступити од Мстиславича. А Ярослав же не волив од Романа Мстиславича одступити, тому що він поміг був йому проти тестя свого проти Рюрика, а Мстислава згодився йому оддати і Ярополка вигнати із землі своєї.

Друга пол. вересня 1196

І Всеволод, уподобавши речі їх, послав мужів своїх до Ярослава, і домовився з ним про волость свою і про дітей своїх, і [щоб] Києва од Рюрика не домагатися, а од Давида Смоленська не домагатися. І водив він Ярослава до чесного хреста і всіх Ольговичів, а Ярослав послав своїх мужів і водив Всеволода і Давида до хреста, і рязанських князів, на своїх умовах. І так заприсяглися вони хрестом чесним.

Преблагий і премилосердний Христос бог наш! Не хотячи дати радості дияволу, ні диким половцям, які були на се готові, і кинулися на кровопролиття, і обрадувалися були зваді між руськими князями, ізбавив бог християн од рук нечестивих і окаянних агарян. Присягнувши хрестом чесним, розійшлися вони кожен до себе.

Всеволод же, замирившися з Ярославом, послав мужа свого до Рюрика, даючи знати йому: «З Ярославом я вже замирився, і він мені хреста цілував, що вони не будуть Києва од тебе домагатися, ні од брата твойого Давида Смоленська».

Рюрик же, почувши про Всеволодову нараду, не вподобав [цього], розгнівався на нього,— бо він же, що йому був обіцяв, то того не сповнив,— і послав мужа свого до Всеволода, кажучи йому: «Свате! Ти хреста мені цілував єси на тім, [що] хто мені ворог, то той і тобі ворог. І в Руській землі ти часті просив єси в мене, і я дав тобі волость ліпшу, не від достатку, а одібравши у браття свойого | і в зятя свойого Романа задля тебе. І він нині ворогом мені зробився не через кого ж, а тільки через тебе! Ти ж як мені обіцявся єси? Всісти на коня і помогти мені. А ти єси те літо й зиму перевів. А нині ти всів єси, то як мені єси поміг? Тільки про своє домовився єси! А із-за кого була мені навіть війна? Із-за зятя свойого. І того ти дозволив єси Ярославу розпоряджатися ним з волостю моєю, котру ж я йому дав? А із-за кого ж я тебе й на коня посадив? А мені з Ольговичами яка обида була? Вони ж од мене Києва не домагалися. Але оскільки тобі було негаразд, то і я через тебе ж із ними в неладі є, і воював із ними, і волость свою всю запалив. Нині ж, як ти зо мною умовився був єси, на чім єси мені хреста цілував — того всього ти не додержав єси!» І отож, розгнівавшись на нього, він одняв отчі городи, ті, котрі ото він дав був йому в Руській землі, і роздав знову братам своїм.

26.XI 1196

5 За Лавр., жоною Ярослава (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Михайло) Володимировича була своячка Всеволода Юрійовича; за Татіщевим, її ім’я (Олена) і вона була сестрою Всеволодової першої жони, осетинки (ясині) Марії; за Новг. І, Ярослав мав невідому на ім’я дочку, сина Ізяслава-Михайла, другого сина (невідомого на ім’я) і третього — Ростислава.

Тої ж зими вигнали новгородці Ярослава Володимировича 5 з Новгорода, багато [разів] славши [послів] до Всеволода до суздальського і благаючи його, щоби він дав їм свого сина або іншого кого. Але Всеволод їх волі не вчинив, і вони, поїхавши до Ярослава до Всеволодовича чернігівського, випросили в нього сина меншого [Ярополка] до Новгорода на стіл.

Тої ж зими ходив Роман Мстиславич на Ятвягів мститися, бо вони пустошили були волость його. І, отож, Роман увійшов у землю їхню, а вони, не маючи змоги стати супроти нього, втекли у свої твердині. А Роман, попаливши волость їх і відомстивши, вернувся до себе.

 

24.IV 1197

 

1 В Іп. «априля во 24», у Хл. «априля въ 23»; день пам’яті Георгія (Юрія) Побідоносця відзначається 23 квітня (див. ще прим. І до 1175 р., про хронологію в межах доби); за актовими печатями, друге ім’я Давида Ростиславича — Гліб.

2 У Татіщева тут додано:<«хоча не багато учений був, але любив читати книги і пам’ять гостру мав»>.

3 Із першої молитви Василі я Великого (при послідуванні до причащання).

У РІК 6705 [1197]. Преставився благовірний князь смоленський Давид, син Ростиславів, а внук великого князя Мстислава [Володимировича], прийнявши монаший чин,— котрого він бажав і про що ми потім скажемо,— місяця квітня у двадцять і четвертий 1 [день, в день] пам’яті святого мученика Георгія. Єпископ же смоленський Симеон, і всі ігумени, і попи, і синовець його Мстислав Романович, і всі бояри провели його з благохвальними співами і з кадилами запахущими. І тоді, опрятавши тіло його, положили його в благословенній отчій його церкві [монастиря] святих мучеників | Христових Бориса і Гліба, що її спорудив був отець його Ростислав.

Сей же благовірний князь Давид на зріст був середній, з лиця гарний, всякою доброчесністю прикрашений, доброзвичайний, христолюбивий, /363/ приязнь мав до всіх. Він же складав на поминання душі своєї, а насамперед старався про милостиню; [і] про монастирі він подбав, ченців піддержуючи, і всіх ігуменів з любов’ю приймаючи і беручи в них благословення. І про мирські церкви він подбав, і всьому святительському чину достойну честь воздавав. Був же він сильним у бою, завше бо прагнув на великі діла, золота і срібла не збирав, а давав дружині, бо любив дружину, а лихих карав, як і належить цесарям чинити 2.

Сам же він такий обичай мав: повсякдень ходив до церкви святого архістратига божого Михаїла, що її сам був спорудив за княжіння свого. Такої ж нема [другої] в північній стороні, і всі, хто приходить до неї, дивуються незвичайній красі її: ікони золотом, і сріблом, і жемчугом, і камінням дорогим оздоблені, і всякою благодаттю вона сповнена. Та ми до попереднього повернемось.

І, бачачи образ божий і всі святії ікони, смиряв він образ свій, сокрушався серцем, і смиренно зітхав із глибини душі, і сльозами обливав лице своє, дивлячись [на образ божий], яко на самого творця, і покаяння Давида-царя приймаючи, [і] плачучи за гріхи свої, [і] говорячи: «Господи! Як ти ото колись розбійника, і блудницю, і митника оправдав єси 3, так і мене, господи боже мій, очисти од гріхів моїх». І так молячись, помишляв він у душі своїй: «Якби мене бог сподобив монашого чину, то визволився б я од многотривожного живоття і короткочасного світу сього».

І, це все розмисливши, він поклав [це] собі на ум, і не облишив бог бажання його, а причислив його до вибраного свойого стада, в лик монаший. Коли ж сподобив його творець свойого ангельського чину, він радувався душею і тілом, і побачивши жона, княгиня його, що він прийняв монаший чин, постриглася і сама княгиня його.


4 Див. прим. 11 до 1183 р.

5 Пісня пісень Соломона IV, 7.

6 Це остання згадка про митрополита Никифора; скільки він іще діяв — невідомо; неясна справа також із його нібито наступниками Гавриїлом та Діонісієм, яких згадано лише у Новг. І (у списку митрополитів). За Лавр., у 1210 р. на київському митрополичому столі був уже Матфій, який помер 26 (19?) серпня 1220 р.; з цього часу і до 6 січня 1225 р., коли, за Лавр., на престолі сів грек Кирило І, митрополія, з усією ймовірністю, була незайнята. Кирило І, за Акад., помер 1233 р., а в 1236 чи 1237 р. (за цим же джерелом) прийшов грек Іосиф, який сидів у Києві до татаро-монгольського нападу 6 грудня 1240 р.

Стіл же свій Давид дав синівцю своєму Мстиславу Романовичу, а сина свого Костянтина він у Русь послав на руки брату своєму Рюрикові. А самого [його] понесли, недужого, в монастир до [церкви] святих мучеників Бориса і Гліба на [річку] Смядиню. І, ввійшовши в монастир [і] звівши руки свої до неба, він молився, говорячи: «Владико, господи боже мій! Господи, поглянь на неміч мою і побач смирення моє, що нині проймають мене, бо, на тебе уповаючи, я терплю. І за все це дякую я тобі, господи: що смирив ти єси душу мою і в царствії твоїм зробив мене причасником молитвами пречистої твоєї матері, пророків, і апостолів, і мучеників, і всіх преподобних святих отців. А так як навіть ті, постраждавши і вгодивши тобі, випробувані були дияволом, мов золото в горнилі, то їх молитвами, господи, до вибраного твойого стада, з правобічними вівцями причисли мене».

І було живоття його до того-таки дня, і він, слабий, відчувши, що знемагає перед одходом душі, глянувши на небо і воздавши хвалу богові, говорив: «Безсмертний боже! Я восхваляю тебе, за все воздаю, цар бо ти єси всім один, ти воістину подаєш своїм створінням все багатство [своє] їм на радість. Сотворивши бо світ сей, ти дбаєш, дожидаючи душ, яких ти послав, щоби тим, які добре життя прожили, воздати честь яко бог, а тих, що не підкорилися твоїм /364/ заповідям, оддати суду. Весь бо суд праведний — од тебе, і життя безконечне — од тебе, ти благодаттю своєю милуєш усіх, що приходять до тебе».

І, скончавши молитву, звівши руки до неба, він оддав душу свою в руки божії, і прилучився до отців своїх і дідів своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.

І було княжіння його у Смоленську вісімнадцять літ, а всіх літ од рождення шістдесят без трьох.

6.XII 1197

 

7 В Іп. «вь 1 день», у Хл. «въ 8 день»; у Лавр, «въ 28 день, на память святаго отца МоисЂя Єфиопа»,— ця дата правильна. Іван був восьмим, останнім сином Всеволода Юрійовича і мав,за Воскр, від невідомої жони сина Михайла; перед Іваном у Всеволода, за Лавр., народився Святослав-Гаврило, який мав сина Дмитрія.

8 В Іп. і Хл. помилково «зачатия ради».

Того ж року, місяця грудня в шостий день, благовірний князь Рюрик звершив церкву кам’яну святих Апостолів у Білгороді. Коли він приїхав із Києва, то освятив церкву кам’яну святих Апостолів, єпископію білгородську, великим освяченням 4 блаженний митрополит Никифор і єпископ І Андріян, єпископ юр’євський, який добре правив престолом тої церкви. Споруджена була вона благовірним і христолюбивим князем Рюриком Ростиславичем, висотою ж і величиною [значна], і всякою іншою окрасою дивовижно оздоблена. Як говорить творець притч [Соломон]: «Вся прегарна ти, улюблена моя, і плями нема на тобі» 5.

Тоді ж князь із однодумною княгинею [Анною] і з дітьми, що їх бог послав, зізвав духовний той пир: єпископа Андріяна, юр’євського єпископа, і архімандрита Василія, печерського ігумена, Мойсея, ігумена [монастиря] святого Михайла Видобицького, і інших ігуменів, і чорноризців, і пресвітерів, і все священство. І, вгостивши їх немало, він дарами великими вшанував усіх, од великих і аж до малих, так що ні одного не залишилось, хто б потребував [чого].

Того ж року спорудив великий боголюбивий князь Рюрик церкву святого Василія [Великого] на свою честь у Києві на Новім дворі. Освятив її великим освяченням 4 митрополит Никифор 6 і єпископ білгородський та юр’євський Андріян місяця січня в перший день. /365/

Того ж року у великого князя у Всеволода [Юрійовича] родився менший син, місяця серпня у двадцять і восьмий день 7, і нарекли його у святім хрещенні ім’ям Іван — задля [дня] усікновення 8 Іоанна Хрестителя,— і була радість велика в городі Володимирі, що він родився.

1198/9

У РІК 6706 [1198]. Преставився чернігівський князь Ярослав Всеволодович. І єпископ [Порфирій], ігумени, і синівці його, опрятавши тіло його поважане, положили його в церкві святого Спаса, в єпископії того города 1. І сів на столі його благовірний князь Ігор Святославич.

Поч. зими 1198/9


1 В Іп. хибно «и того ради», у Хл. «того града».

2 Передслава Рюриківна була першою жоною Романа Мстиславича, який, за Татіщевим, вигнав її десь у 1197 чи 1198 році, перебуваючи в поганих стосунках з тестем Рюриком Ростиславичем.

Того ж року, на зиму, родилася дочка у Ростислава у Рюриковича, і нарекли її ім’ям Єфросинія, а на прозвання Ізмарагд, як ото називають дорогий камінь. І була радість велика в городі Києві і у Вишгороді, і приїхав Мстислав Мстиславич [Удатний] і тітка її Передслава [Рюриківна] 2, і взяли вони її обоє до діда і до баби, [Рюрика і Анни], і тоді виростили її в Києві на Горах.

У РІК 6707 [1199]. Того ж року благовірний великий князь Рюрик Ростиславич оддав дочку свою Всеславу в Рязань за Ярослава за Глібовича.

У той же час благоволив бог, поновлюючи милість свою до нас благодаттю єдинородного сина свойого, господа нашого Ісуса Христа і благодаттю пресвятого і животворящого духа, і надихнув добрий намір у богоугодне серце великому князю Рюрикові, а по нарожденні ж нареченому духом божественної купелі Василію, сину Ростиславовому, і той, з радістю прийнявши [цей намір], постарався, яко добрий і вірний раб, одразу подвоїти [його] ділом, щоб не бути караним, [як той раб], що скрив талант 1.

П’ятниця 10.VII 1199

 


1 За євангельською притчею (Єванг. від Матфія XXV, 14-30), один володар, ідучи в чужу землю, роздав свої гроші-таланти рабам, щоб вони пустили їх у діло, і вони подвоїли їх. Лише один лінивий раб закопав талант (26 кг срібла) у землю і не здобув володареві прибутку; його звеліли кинути в пітьму кромішню, де є плач і скрегіт зубів.

2 Це число підтверджує правильність літописної дати, бо церкву Михаїла освячено 1088 року; матеріали, подані під 1200 роком, продовжують розповідь про події 1199 року.

3 Іов ХLII, 17.

4 Екклезіаст III, 1 (осмислення, виклад тексту).

5 Псалом XXI, 32; в Іп. «моего», у Хл. «твоего».

6 Мається на увазі імператор Костянтин (Константин) І Великий, який проголосив християнство державною релігією.

7 У кн. Вихід (XXXI-ХL) розповідається, що будувати святилище богові Мойсей доручив майстрові-художнику Веселіїлу.

8 Єванг. від Марка IX, 23.

Того бо року, місяця липня в [десятий] день, [в день] пам’яті святих сорока і п’яти мучеників, в Нікополії мучених, коли заходило на суботу, заклав він стіну кам’яну коло Дніпра під церквою святого Михаїла, що на Видобичі. Про неї ж многі із давніх [князів] не дерзнули [й] помислити, а не те щоб за діло взятися; бо сто і одинадцять літ маємо 2, відколи ото споруджена була церква, і за стільки літ багато й самодержців пройшло, що держать стіл княжіння київського,— од того-таки боголюбивого Всеволода [Ярославича], що спорудив церкву ту, [пройшло] чотири покоління, і ні один же [не] успадкував любові до місця того.

Сей же богомудрий князь Рюрик п’ятий був од того [Всеволода], так само, [як] пише [Писання] про праведного Іова, [що був п’ятим] од Аврама 3: Всеволод бо родив Володимира, Володимир же родив Мстислава, а Мстислав родив Ростислава, а Ростислав родив Рюрика і братів його. Брати ж його були добрі і боголюбиві, ті — старші за нього, а інші — менші, але не благоволив бог у них про діло стіни тієї, бо «[свій] час потребував слуги свойого» 4.

Сей же христолюбець Рюрик, літами немногий сей, чад прижив собі по плоті,— про яких не час розповідь вести,— та по духу більше було йому плоду у спадок. Про них же віщав цар отой [Давид]: «Од дня сього я дітей породжу, що возвістять правду твою, господи, спасіння твойого» 5.

Це ж було начало його мудролюбства: од страху господнього він здержливість, немов яку основу, заклав, за Іосифом же [дбав про] /366/ чистоту тілесну, і Мойсеєву доброчесність [наслідував], і Давидове смирення, і Костянтинову правовірність 6. І інші доброчесності додаючи для додержання заповідей владичних, він також поучав, молячись повсякдень, щоб так дістати спасіння. Маючи ж милосердя до них, [усіх людей], од великих і аж до малих, він милостиню для жебрущих [давав] щедро, і благовоління [мав] до монастирів і до всяких церков, і любов ненаситну до споруд.

Так само й христолюбива його княгиня, тезкою будучи Анні, родительці матері бога нашого,— а це [ім’я] і означає «благодать»,— ні про що ж інше не дбала, а тільки лиш про церковні потреби та про милість упослідженим, немічним і всім бідуючим.

А обоє вкупі труд праотців звершаючи, щоб і спільний вінець од того, хто воздає одплату, удвох дістати і блаженства наситися, возвіщеного в Євангелії,— вони наслідували це і посланих богом дітей своїх научали.

А більше од тих усіх зробив великий князь Рюрик, сильно постаравшись далі йти по стопах праотців трудолюбством для святого архістратига Михаїла, раніш згадуваного монастиря, що він старанно всім богомудрим ділом показав: знайшов ото підхожого для діла й умільця серед своїх же приятелів, на ім’я Милоніга, а в хрещенні Петра, яко Мойсей колись того Веселила 7, настановив його наглядачем богоугодному ділу і майстром непростим стіни, про яку написано раніш. І отож, щоб уберегти святий храм, узявся він за споруду ретельно, ні од кого й підмоги не потребуючи, а сам за волею Христа долаючи [і] споминаючи господа, який глаголить: «Усе можливе віруючому» 8.

24.IX 1199

 

1 Звідси і до кінця літопису дати (за поодинокими винятками) не відповідають дійсності; їх немає в Хл.; далі на ці роки зважати не слід. У перекладі, однак, зберігаються всі ці дати, бо вони є в Іп. і винесені, як і попереду, в колонтитули та примітки.

 

2 3 якого твору цитата — встановити поки що не вдалося.

 


3 Єванг. від Матфія XIII, І7.

4 Маєтні давали в скарбницю храму багато зі свого достатку, а бідна вдова поклала все, що в неї було,— дві мідні монети (лепти), і це Ісус Христос відзначив особливо (Єванг. від Марка XII, 41-44 або Єванг. від Луки XXI, 1-4).

5 Текст із «Одкровення», яке приписували Мефодієві Патарському (див. також прим. 11 до 1096 р.).

6 В Іп. «благолюбна», у Хл. «боголюбна».

7 Псалом XVIII, 5.

8 Єванг. від Матфія VI, 9 або Єванг. від Луки XI, 2; із молитви «Отче наш».

9 Маріам - сестра Мойсея, біблійна пророчиця, яка співала на березі Червоного моря славу богові, що євреї вийшли з Єгипту, а військо фараона Мернепти загинуло під водою (Вихід, XV, 20, 21).

10 Ісайя ХLV, 16; про острови див. прим. 18 до початкової недатованої частини літопису.

11 За Біблією, навіть у тяжкі для Іудеї часи бог звелів її правителеві Зоровавелю,— під началом якого перша партія полонених іудеїв у 536 р. до н. е. вернулася з Вавілону,— відбудувати храм Святую святих в Єрусалимі, а коли вони це зробили, бог пообіцяв їм благополуччя (Кн. Аггея). Не випадковою була також дата закінчення підпірної стіни — 24 вересня, шостого місяця березневого року,— так розпочинається друга глава Книги пророка Аггея: «Въ двадесять четвертый день мЬсяця шестаго», і далі ще тричі повторюється це число дев’ятого місяця.

12 Притчі Солом. XI, 10.

У РІК 6708 [1200] 1. Того ж року завершив він стіну ту місяця вересня у двадцять і четвертий день, на страсть святої первомучениці Фекли.

У той же день приїхав у монастир великий князь Рюрик, кир Василій, із христолюбивою княгинею [Анною], і з сином Ростиславом та Володимиром, і з дочкою своєю Передславою, і з невісткою, [жоною] Ростиславовою [Верхуславою]. І поставив він кутю у [церкві] святого Михаїла, і молитву приніс про прийняття труда старання свойого, і спом’янув писання Златоустого: «Добра молитва, що [мовиться] устами, а тим паче немічними» 2, вчинив пир немалий і трапезу з приготовленням. І нагодував він ігуменів з ченцями усіма, і всякий чин церковний, і обдарував усіх, од перших і аж до послідніх, не тільки тут сущих, але й тих, що прилучилися тоді. І возвеселився він духовно, що прийшов І у діло такий цесарський задум його.

А ігумен же Мойсей і вся братія во Христі велегласно восхвалили бога і святого Михаїла і великого князя поздоровили, яко єдиними устами глаголячи: «Дивне сьогодні бачили очі наші. Многі бо, що були раніш од нас, «бажали бачити [те], що ми бачимо, але не бачили і чути не сподобилися» 3, що бог нам дарував твоїм княжінням. Ти бо не тільки ізбавив єси нас од приниження нашого, але й, зі славою приймаючи нас, поставив на просторіні ноги рабів твоїх. Ми ж, смиреннії, що воздамо тобі за благодіяння твоє, що ти його чиниш і вчинив єси нам? Бо ж сам ти його не потребуєш, а тільки зітхання й молитви і за здоров’я, і за спасіння твоє. Але бог милості воздасть тобі одплатою за труд і архістратиг Михаїл, що йому ти послужив єси по правді.

Ти ж, що за волею Христа державно милосердствуєш про всіх за звичаєм твоїм добрим, і нашої простоти писання прийми яко дар словесний на похвалу доброчесностей. У скарбницю бо княжіння твойого любов і благовоління кинувши, яко вдовиця та дві мідниці 4, і [про] інше ми, на милість твою надіючись, узяти слово за волею господа дерзаєм.

І, отож, не із скудності нашого нищеумства, а з діл твоїх приклад здобувши, ми з преподобним Мефодієм говоримо. Бо сьогодні збулись божественні слова його, що їх він виклав у своїх власних написаннях, віщаючи: «Мале небо — [це] богомудрого душа, яка /367/ завше повідає про славу божу правдивістю віри, і словами істинними, і ділами добрими. Небеса — це безсловесне єство, також спізнаванне самостійно, але тільки через світло сонця і зростання місяця [та] через окрасу — зорі. Вони за велінням владики незмінно бережуть мірила часу, повідають славу його, щоб усі, які пильно глядять на творця, восхвалили його за це добре творіння» 5.

Тут же це більш над усе через тебе, [княже], виявляється: слова бо [твої] чесні, і діла боголюбні 6, і держава самовладна, до бога піднесена славою вище од зір небесних,— вона не тільки бо в руських краях відома, але й сущим далеко в морі. «По всій бо землі розійшлися,— за пророком [Давидом],— богомирні слова твої»7, і в кінець всесвіту — христолюбиві твої діла, що за них усі прославляють владику твойого. | Нехай бо, побачивши діла ваші добрі,— віщав євангеліст,— прославлять «отця вашого, що є на небесах» 8. Віднині бо многі боголюбці пізнаються, котрі без лінощів прагнуть іти вслід за тобою, взявши тебе за провідника,— яко Мойсея новий сей Ізраїль,— що виводить із рабства немилосердя і з мороку скупості. Звідси бо, не на березі ставши, а на стіні, тобою зведеній, я співаю тобі пісню побідную, немов Маріам колись 9.

Сьогодні, за Ісайєю, обновляються острови 10 і говорять праведних душі, бачачи оновлення святого храму господнього старанням твоїм за волею господньою, [і] як і при Зоровавелі 11, визволившись од вавілонського одчаю.

Сьогодні і множество віруючих киян, і насельники їх більше старання і любові до архістратига господнього мати починають не тільки заради спасіння свого, але й задля нового чуда, що у дні цесарства твойого звершилося.

Утверждаючи бо непорушно стопи свої на зведеній тобою споруді і очима на с’е приязно дивлячись, яке звідусіль радість душі притягає, так що здається, немов неба досягнув, [всі] потім заледве одходять, з любов’ю похваляючи богомудрість твою. Блаженнії ж, не бачивши, а віруючи, радуються, як ото віщав Соломон: «Праведнику, гідному хвали, радіють люди» 12.

Сьогодні однялися од многих сердець помисли суєтні і слова маловірні: одні бо говорили, що золотим волосом прив’язана єсть церква од небес і тим же укріплена, а інші, що підступає церква до монастиря, а [ще] інакше — многі. І ні від жодних же не було справжньої підмоги для радості, допоки не прийшло йому [те], що було уготоване: благодать і милість між преподобних його і благостиня між вибраних його.

Іще ж і ми, вдячні тобі молитвеники, наш вічний владико, котрі однодушне зійшлись до вибраного сього місця, надіємось, що ти не забудеш примітити нас, які жадають од тебе милості, немов олень джерел водних.

А бог милості і отець щедротам, і любов єдинородного сина його, і причастя святого духа нехай буде з цесарством твоїм разом із любими тобою.

А ти, архістратиг Михаїл, його прикривай, бережучи | покровом крил твоїх, нині і завжди і в будучії віки. Амінь». /368/

 

 

У РІК 6709 [1201]. Початок княжіння великого князя Романа,
що був державцем всеї Руської землі, князя галицького 1

 

 

19.VI 1205

* Речення розірване вставкою; закінчення його — далі після такого самого знаку.

1 У Хл. дати і цього заголовка нема. Галицько-Волинський літопис насправді розпочинає мову не з 1201 р., а з середини 1205 р. Найважливіші події у південній Русі з 1199 р., за Лавр, і Новг. І, такі. Після смерті Володимира Ярославича (у 1198 р.) Роман Мстиславич (за актовими печатями, його хрестильне ім’я традиційне — Борис) держав і Володимир, і Галич. Продовжувалася його усобиця з Рюриком Ростиславичем: Рюрик із Ольговичами десь улітку 1201 р. пішов на Романа, але той упередив їх, і, приязно зустрінутий киянами, які відчинили йому Подільські ворота в Копиревому кінці, узяв Київ, і посадив тут Інгваря Ярославича, а Рюрика відіслав у Вручий. Тоді ж, узимку 1201/2 р., Роман успішно ходив на половців. 2 січня (за Новг. І — 1 січня) 1203 р., мстячи киянам, Рюрик, Ольговичі і половці страшенно спустошили Київ. Інгвар утік. Але й Рюрик довго у Києві не сидів, бо на Київську землю пішов Роман і десь у середині січня до Києва знову повернувся Інгвар. 16 лютого 1203 р. Роман зустрівся у Вручому з Рюриком, якому знову віддано Київ. Узимку 1203/4 р. Роман, Рюрик та інші князі успішно ходили на половців, але, повертаючись назад десь на початку лютого 1204 р., не поладнали щодо волостей. Роман схопив тестя Рюрика і силоміць постриг у ченці разом із його жоною, своєю тещею Анною Юріївною і своєю жоною Передславою, дочкою Рюрика (яку він ще раніше відіслав до батька), а сам тижнів на два сів у Києві. Далі на київський стіл Роман десь у другій половині лютого знову посадив Інгваря Ярославича, а синів Рюрика — Ростислава і Володимира — забрав із собою, ідучи в Галич. Але через кілька днів під тиском Всеволода Юрійовича Роман ще в дорозі —>

По смерті ж великого князя Романа, вікопомного самодержця всеї Русі, який одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей божих, [*...] Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив [їх], як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців, вигнав [хана їхнього] Отрока в Обези за Залізнії ворота 2, а [хан] Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись 3

Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону, забравши землю їх усю і загнавши окаянних агарян. По смерті ж Володимировій остався у Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези, кажучи: «Володимир уже вмер. Тож вернися, брате, піди в землю свою». Мов же ти йому слова мої, співай же йому лісні половецькії. А якщо він не схоче,— дай йому понюхати зілля, що зветься євшан» 4. /369/

Той же не схотів [ні] вернутися, ні послухати. І дав [Ор] йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути» 2. І прийшов він у землю свою. Од нього родився Кончак, що зніс Сулу 5, пішо ходячи, котла носячи на плечах.

Отож Роман-князь ревно наслідував [Володимира] в цім і старався погубити іноплемінників. [*...] велика смута постала в землі Руській. Зосталися ж два сини його, один, [Данило], чотирьох літ, а другий, [Василько], двох літ. —>

 

 

пустив Ростислава, зятя Всеволодового, у Київ на стіл, де той сидів з кінця лютого 1204 р. до смерті Романа, що сталася 19 червня 1205 р. під час його походу на Польщу.

У Татіщева Роман має таку характеристику: («Сей Роман Мстиславич, онук Ізяславів, на зріст був хоча не дуже великий, але широкий і понад міру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбом, волосся чорне і коротке; вельми ярий був у гніві; запинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п’яним ніколи не був. Багатьох жінок любив, але жодна ним не володіла. Воїн був хоробрий і вмілий на військові виправи; найпаче [це] він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив. Усе життя своє у війнах провадив, багато перемог здобув, а в одній був переможений. Через те всім навколишнім був страшний. Коли йшов на поляків, то сказав: «Або поляків подолаю і підкорю, або сам не вернусь!» І збулося останнє»).

2 За грузинськими джерелами, коли Володимир Мономах вигнав хана Отрока (Атрака), сина Шаруканя, з басейну пониззя Дону (про це на своєму місці в літопису мови нема,- під 1116 з. говориться про похід на половців Володимирового сина Ярополка), то Отрок у 1118 р. з двадцятьма тисячами половців (кількість їх вказують різну) через Залізні ворота пішов у Обези (Грузію) до свого тестя, грузинського царя Давида IV Будівника. Тут Отрок, одружений з царською дочкою Гурандухт, був, звичайно, у славі.

3 В Іп. «рыбою оживъшю»,- буквально — який зберіг собі життя, ожив, харчуючись рибою.

4 Полин.

5 Тобто понищив городи та інші поселення по ріці Сулі.

 

Осінь 1205

У РІК 6710 [1202]. Рюрик тим часом зібрав половців і русі багато і прийшов на Галич 1, облишивши монаший чин,— бо його він прийняв був через боязнь перед Романом. І коли він прийшов на Галич, то встріли його бояри галицькі і володимирські коло [города] Микулина на ріці Сереті. І билися вони одні з одними весь день через ріку Серет, і многі ранені | були, і, не видержавши, вернулися вони в [город] Г<





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; просмотров: 179; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.81.89.248 (0.017 с.)