Зобов'язання із заподіяння шкоди

ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ІЗ ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ

 

Деліктна відповідальність: поняття та зміст

Вище вже зазначалося, що потерпілий і заподіювач до заподіяння шкоди перебували в абсолютних правовідносинах. Абсолютні правовідносини є формою реалізації абсолютних прав: права власності, права на життя, права на охорону здоров'я, права на честь і гідність, права на ділову репутацію тощо. В результаті дослідження юридичного змісту, тобто абсолютних прав і абсолютних обов'язків, цих правовідносин, було визначено критерій їх відмежування від інших цивільних правовідносин, а саме: коло зобов'язаних осіб щодо уповноважених суб'єктів. Абсолютність суб'єктивного права, як елемента абсолютних правовідносин, перш за все полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного. За образним висловом В.К. Райхера, одного із перших прибічників наведеної класифікації цивільно-правових відносин, в абсолютних правовідносинах "право випромінює енергію з однієї точки хвилеподібно в усі сторони соціального сере­довища", і тому зв'язок між уповноваженими зобов'язаними суб'єктами встанов­люється за типом "бездротового" зв'язку, який з'єднує дану точку простору з аб­солютно невизначеною кількістю всіх "інших точок". Крім того, здійснення абсолютного права основано на власних діях уповноваженої особи. Достатньо сказати, що власник, як правило, сам, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і, отже, самостійно здійснює належне йому право власності².

Цивільно-правове регулювання абсолютних відносин забезпечує їх розвиток за нормальних умов використання суб'єктом належних йому абсолютних прав. Поряд з цим цивільно-правові норми встановлюють правила про способи захисту абсолютних правовідносин у разі порушення їх. Законодавство, практика, наука передбачають деліктні (позадоговірні) способи захисту абсолютних право­відносин, це речово-правові і зобов'язально-правові. Критерієм їх розмежування є характер і зміст порушення абсолютного права. Якщо порушення абсолютного майнового права пов'язано з втратою тих чи інших повноважень і не поєднується зі знищенням або пошкодженням об'єкта права — майна, то засто­совуються речово-правові способи захисту. До них належать: право вимоги майна в натурі з чужого незаконного володіння шляхом подання віндикаційного позову; право вимоги усунення будь-яких порушень абсолютного права, не поєднаних з позбавленням володіння через пред'явлення негаторного позову; право вимоги визнання абсолютного майнового права за допомогою позову про визнання.

У деліктних цивільних правовідносинах реалізуються зобов'язально-правові засоби захисту абсолютних прав. Потерпілий набуває права вимоги про відшкодування збитків, і він має право пред'явити позов про збитки. Праву потерпілого, як зазначалося вище, відповідає обов'язок заподіювача шкоди відшкодувати заподіяну шкоду.

З'ясування юридичної природи цього обов'язку пов'язане з розкриттям суті деліктної відповідальності. У врегулюванні соціальної можливості (суб'єктивного права) потерпілого неважко знайти риси методу цивільно-правової регламен­тації. Суб'єктивне право потерпілого має однобічно дозвільний характер. Диспозитивне начало цивільно-правового регулювання у цьому випадку вияв­ляється в тому, що потерпілий використовує своє право вимоги на свій розсуд: він може пред'явити або не пред'явити вимогу про відшкодування збитків заподіювачеві. Інша справа щодо суб'єктивного обов'язку заподіювача. Питання не лише в тому, що суб'єктивний обов'язок заподіювача, на відміну від пасивного обов'язку особи в абсолютних правовідносинах, є активним, тобто спрямованим на відшкодування заподіяної шкоди. Цей обов'язок істотно відрізняється від обов'язків, що виникають внаслідок правомірних дій, зокрема укладення догово­ру. Останні обов'язкові, але не примусові, тоді як обов'язок заподіювача за своєю природою, сутністю примусовий. Він є елементом юридичного змісту цивільно-правового примусу¹. Цивільно-правовий примус є видовим поняттям щодо родового поняття державного примусу як одного з методів здійснення дер­жавної влади в суспільстві.

У юридичній літературі немає єдності думок з приводу поняття державного примусу. На наш погляд, оптимальним є визначення примусу як фактичного стану, який виключає рішення людини з ланцюга детермінації, бо примус для того, кого примушують, виключає вибір між виконанням і невиконанням обов'язку. Наведене визначення державного примусу має бути поширено і на цивільно-правовий примус. А це означає, що обов'язок заподіювача є заходом примусу незалежно від того, чи він виконується добровільно чи в судовому порядку. Його виникнення і зміст передбачені в імперативній нормі ст. 440 ЦК УРСР, ст. 1166 ЦК України незалежно від волі, бажань заподіювача. Відмова за­конодавця в даному разі від таких звичайних засобів цивільно-правового регулю­вання, як диспозитивність і правова ініціатива учасників правовідносин, зумовлена певними причинами. Це необхідність гарантувати усунення порушення абсолютних прав і їх наслідків, забезпечити безперешкодне функціонування механізму правового регулювання захисту абсолютних прав, запобігти порушенню прав у майбутньому.

Одним з видів заходів примусу є цивільно-правова відповідальність. У цьому розумінні примусовий обов'язок заподіювача з відшкодування шкоди можна розглядати як вид цивільно-правової деліктної відповідальності. В зазначеному ас­пекті цивільно-правова деліктна відповідальність являє собою оснований на імпе­ративній нормі цивільного права новий (поряд з порушеним або замість нього) суб'єктивний відносний обов'язок правопорушника (заподіювана) перетерпіти міри державного примусу, що включають у себе осудження його поведінки або стимулювання його до соціально необхідних дій у вигляді позбавлення благ особистого чи майнового характеру з метою поновлення порушених абсолютних правовідносин чи поновлення майнового стану потерпілого за наявності умов, за­значених у законі.

Запропоноване визначення цивільно-правової деліктної відповідальності максимально охоплює як загальні предметно-галузеві ознаки (обов'язок — як результат цивільно-правового врегулювання поведінки), так і специфічні ознаки регулювання деліктних зобов'язань (порушення абсолютного обов'язку і у зв'язку з цим виникнення відносного обов'язку, зміст якого полягає в пере-терпінні мір державного примусу, осудженні поведінки зобов'язаної особи чи стимулюванні до соціально необхідних дій, форми осудження або стимулювання у вигляді позбавлення благ особистого чи майнового характеру, поновлення порушених абсолютних правовідносин — функціональне значення деліктної відповідальності). Це визначення також відповідає змісту нормативної кон­струкції деліктної відповідальності, що була закріплена в ст. 440 ЦК УРСР. Ця сама конструкція збережена в ст. 1166 нового ЦК України.

 

Відповідальність за шкоду, заподіяну малолітніми, неповнолітніми

І недієздатними

Відповідальність за шкоду, заподіяну малолітніми. Малолітні особи, які не досягли 15 років за ЦК УРСР, 14 років — за ЦК України, не відповідають за шкоду, заподіяну ними іншим особам, у тому числі за заподіяння шкоди з використанням джерела підвищеної небезпеки. Згідно зі ст. 446 ЦК УРСР, ст. 1178 ЦК України за шкоду, заподіяну малолітньою особою, відповідають перед потерпілими його батьки (усиновителі) або опікуни (інші визначені законом особи) за наявності загальних підстав відповідальності, тобто поведінка зазна­чених відповідальних осіб має бути протиправною і винною. При цьому під їхньою виною слід розуміти нездійснення належного нагляду за малолітніми в момент заподіяння шкоди або безвідповідальне ставлення до їх виховання чи неправомірне використання батьківських прав, потурання пустощам, хуліганським діям, бездоглядність дітей, відсутність до них уваги та ін. Тому відповідальні особи не можуть звільнитися від відповідальності, намагаючись довести свою невинність посиланням, зокрема, на такі обставини:

1) відсутність їх вдома в момент заподіяння малолітніми шкоди;

2) шкода заподіяна дітьми тоді, коли вони гостювали у родичів, знайомих;

3) проживання окремо від дитини і якщо шлюб з матір'ю (батьком) дитини розірваний або визнаний недійсним.

До відповідальності притягуються обидва батьки дитини, бо мати й батько мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Відповідальність батьків повинна мати частковий характер, оскільки кожний з батьків неповнолітнього відшкодовує заподіяну шкоду в зв'язку з власними винними діями (бездіяльністю). Посилання батьків на те, що один з них або обидва проживають окремо від дітей, не береться до уваги, бо батьки користуються рівними правами і мають рівні обов'язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірваний (ст. 59 Кодексу про шлюб та сім'ю України, ст. 142 СК України).

Іноді трапляються випадки, коли шкода заподіяна дитиною, батьки якої не перебувають у зареєстрованому шлюбі. У даному разі відповідають обидва батьки, якщо відносно дитини встановлено батьківство. Якщо ні — відповідає тільки мати, бо на неї покладений юридичний обов'язок виховувати позашлюбну дитину і здійснювати за нею нагляд. Батько позашлюбної дитини, щодо якого батьківство не встановлено, повинен відповідати, якщо він призначений опікуном. Шкоду, заподіяну кількома малолітніми особами, відшкодовують їх батьки (усиновителі), опікуни в частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду (ст. 1181 ЦК України). Убачається, що суд має право визначати розмір цих часток залежно від ступеня їхньої вини у вихованні дитини.

На підставі закону суд може зменшити розмір відшкодування шкоди бать­ками (усиновителями) чи опікунами залежно від їх майнового стану (п. 2 поста­нови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.).

Батьки, які позбавлені батьківських прав, за шкоду, заподіяну малолітнім, за ЦК УРСР не відповідають, бо вони усуваються від участі у вихованні дитини і здійсненні за нею нагляду.

За новим ЦК України на батьків, позбавлених батьківських прав, суд може покласти відповідальність за шкоду, завдану їхніми малолітніми дітьми, протягом трьох років після позбавлення батьків батьківських прав, якщо поведінка неповнолітнього, що спричинила шкоду, стала наслідком неналежного здійс­нення ними обов'язку з виховання малолітнього. Ця норма є доцільною, бо вона певним чином гарантує відшкодування шкоди потерпілому за рахунок батьків навіть у випадках, коли вони позбавлені батьківських прав.

Якщо малолітня особа заподіює шкоду тоді, коли вона перебувала під на­глядом навчального, виховного, лікувального або іншого закладу, ці заклади несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини (ст. 446 ЦК УРСР, ст. 1178 ЦК України). До на­званих закладів належать школи всіх профілів (загальні, спеціальні, інтер­нати), дитячі майданчики, дитячі кімнати, дитячі садки, дитячі ясла, санаторії, лікарні тощо. Під виною зазначених організацій слід розуміти вину їх пра­цівників, яка полягає у нездійсненні ним (ними) належного нагляду за мало­літнім у момент заподіяння шкоди. Відповідна юридична особа має право вимагати через суд від винного робітника відшкодування збитків за нормами трудового законодавства.

Якщо шкода заподіяна малолітніми як з вини їх батьків (усиновителів), опікунів, так і з вини навчальних, виховних чи лікувальних закладів, то застосо­вується принцип часткової відповідальності названих фізичних і юридичних осіб, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 1181 ЦК України, якщо в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду в частці, яка визначається за рішенням суду.

Зазначений у ст. 446 ЦК УРСР, ст. 1178 ЦК України перелік фізичних і юри­дичних осіб, які несуть відповідальність за шкоду, заподіяну малолітніми осо­бами, є вичерпним і поширеному тлумаченню не підлягає.

Новий ЦК України розширив коло осіб, які можуть бути суб'єктами відповідальності за шкоду, заподіяну малолітніми особами. Це фізичні особи, які зобов'язані відповідно до закону або договору здійснювати виховання мало­літнього, юридичні особи — навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, інші заклади зобов'язані здійснювати нагляд, а також функції опікуна. Наведена норма є цивільно-правовою гарантією відшкодування шкоди, заподіяної малолітнім.

Відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітніми особами. Згідно зі ст. 1179 ЦК України неповнолітні віком від 14 до 18 років (за ЦК УРСР — від 15 до 18 років) несуть відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам самостійно на загальних підставах. У разі коли у них немає майна, достатнього для відшкодування заподіяної ними шкоди, вона у відповідній частці, якої не вистачає, або в повному обсязі повинна бути відшкодована їхніми батьками (усиновителями), піклувальниками за умови їх неправомірної винної поведінки, що сприяла виникненню шкоди. Отже, поряд із заподіювачами шкоди відповідають їхні батьки (усиновителі), піклувальники. Інші фізичні особи, а також юридичні особи не відповідають за шкоду, заподіяну неповнолітніми за­значеного віку.

Новий ЦК України розширив коло суб'єктів відповідальності за шкоду, заподіяну неповнолітніми віком від 14 до 18 років, за рахунок включених до за­значеного кола дитячих закладів, які за законом є їх піклувальниками (ст. 1179).

Якщо шкода заподіяна неповнолітнім під час виконання ним трудових обов'язків, перед потерпілим відповідає юридична особа, з якою неповнолітній перебуває у трудових відносинах. Вона має право пред'явити до неповнолітнього регресний позов до суду про відшкодування збитків за нормами трудового зако­нодавства.

За своїм характером відповідальність батьків (усиновителів), піклувальників є додатковою або субсидіарною. її зміст полягає в тому, що відповідальність за­значених осіб є похідною від відповідальності неповнолітніх, тобто їх відповідаль­ність можлива, якщо неповнолітні притягнуті до відповідальності. Внаслідок цього виключається відповідальність батьків (усиновителів), піклувальників за відсутності відповідальності самих неповнолітніх.

За позовами про відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітніми у зазначе­ному віці, суди не тільки на прохання позивача, а й з власної ініціативи повинні залучати до участі у справі як співвідповідачів їхніх батьків (усиновителів) або піклувальників. На майно чи інші доходи зазначених осіб стягнення звертається лише за відсутності у неповнолітніх майна, заробітку або інших доходів, які до­статні для відшкодування шкоди.

За ст. 1182 ЦК України шкода, заподіяна спільними діями кількох неповно­літніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.

Обов'язок батьків (усиновителів) або піклувальників з відшкодування шкоди припиняється при досягненні неповнолітніми 18 років або появи у нього до досягнення ним повноліття майна або заробітку, достатніх для від­шкодування шкоди. При цьому немає значення чи в змозі заподіювач, який досяг повноліття, самостійно відшкодувати шкоду. Проте само по собі настан­ня зазначених обставин не може автоматично припинити відповідальність батьків (усиновителів) або піклувальників з відшкодування шкоди. Вони мають право пред'явити позов до суду про звільнення їх від додаткової (субсидіарної) відповідальності з відшкодування шкоди, заподіяної їхніми неповно­літніми дітьми.

Оскільки батьки (усиновителі) або піклувальники несуть відповідальність за власну неправомірну винну поведінку, вони після відшкодування шкоди не мо­жуть вимагати від своїх дітей сплачених ними коштів, навіть якщо їхні діти на цей час досягли 18 років.

Відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним недієздатним. Громадянин, визнаний недієздатним, не відповідає за заподіяну ним шкоду. Суб'єктами відповідальності є опікуни або юридичні особи, які зобов'язані здійснювати нагляд за недієздатними особами (ст. 448 ЦК УРСР, ст. 1184 ЦК України). Відповідно до ст. 1184 ЦК України шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була за­вдана не з його вини. Такий обов'язок не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності.

Відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином, не здатним розуміти значення своїх дій. Іноді дієздатні особи в момент заподіяння шкоди не можуть розуміти (усвідомлювати) значення своїх дій та (або) керу­вати ними внаслідок, наприклад, раптової втрати свідомості чи у стані афекту. Враховуючи можливість таких життєвих ситуацій, ст. 449 ЦК УРСР, ст. 1186 ЦК України передбачають, що дієздатний громадянин, який заподіяв шкоду в такому стані, не відповідає за заподіяну ним шкоду, оскільки він невинний. Для звільнення від відповідальності заподіювач шкоди повинен довести, що він у момент заподіяння ним шкоди не розумів значення своїх дій або не ке­рував ними. Одним із доказів хворобливого стану заподіювача і, отже, відсутності його вини є висновок судово-психіатричної експертизи. В ухвалі про призначення експертизи перед експертами ставиться питання: чи міг дієздатний заподіювач шкоди розуміти значення своїх дій або керувати ними на момент заподіяння шкоди? Зазначені правила не поширюються на випадки заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Оскільки володілець дже­рела підвищеної небезпеки відповідає незалежно від вини, він не може бути звільнений від відповідальності на підставі того, що, наприклад, шофер, який є володільцем джерела підвищеної небезпеки, втратив свідомість і як невинний не міг запобігти наїзду на громадянина.

Трапляються випадки, коли шкоду завдано особою, яка не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними внаслідок психічної хвороби чи недоумст­ва і при цьому не визнана в судовому порядку недієздатною і над нею не вста­новлена опіка. Виникає питання, хто буде суб'єктом відповідальності за заподіяну шкоду? Судова практика на подібні ситуації поширювала ст. 449 ЦК УРСР, хоч остання розрахована на дієздатних осіб як заподіювачів шкоди. Тому можна констатувати в цьому питанні прогалину в цивільному деліктному зако­нодавстві. Новий ЦК України заповнив цю прогалину. В ньому передбачається норма, згідно з якою за шкоду, завдану особою, яка не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок психічної хвороби або не­доумства, суд може покласти обов'язок відшкодувати шкоду на одного з под­ружжя, батьків, повнолітніх дітей, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоди.

Обмежено дієздатні громадяни внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами не звільнені від відповідальності за заподіяну ними шкоду і несуть її на загальних підставах, що прямо передбачено в ст. 1185 ЦК України.

 

Компенсація моральної шкоди

 

Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, особиста недоторканність і свобода та безпека довкілля визнаються най­вищою соціальною цінністю і особистими немайновими благами фізичної особи. Поняття "нематеріальне благо" є збірним, воно стосується як самого "блага", так і особистих немайнових прав. Отже, зазначені особисті немайнові блага є об'єктами відповідних особистих немайнових прав.

До останнього часу цивільно-правовий захист порушених особистих немай­нових прав здійснювався шляхом відновлення права, припинення дій, які по­рушують право відшкодування збитків (ст. 6 ЦК УРСР). Законом України від 6 травня 1993 р. № 3188-12 було введено новий спосіб захисту цивільних особистих прав — це компенсація моральної шкоди, який включено до статей 6, 7 та 440^і ЦК УРСР. Новий ЦК України не лише зберіг зазначений спосіб захисту цивільних особистих прав, а й збагатив інститут компенсації моральної шкоди новими нормами, про що йдеться далі. Як бачимо, категорія моральної шкоди з'явилася в українському законодавстві порівняно нещодавно.

Тривалий час вважалося, що моральна шкода в соціалістичному суспільстві компенсації взагалі не підлягає. На обгрунтування цього висновку наводилися лицемірні, святенницькі аргументи нібито особистість радянської людини пере­буває на такій недосяжній висоті, що приниження її честі, гідності, ділової репу­тації не може бути оцінено у грошах. Разом з тим уже з 20-х років у колишньому СРСР у юридичній літературі, у суспільній свідомості стверджувалися погляди на допустимість компенсації моральної шкоди. Необхідно підкреслити, що найвагоміший внесок у справу узаконення інституту компенсації моральної шкоди внесли своїми творами М. С. Малеїн¹ і Г. М. Бєлякова².

Судова практика також чимало зробила для становлення категорії моральної шкоди. Відомі справи з відшкодування позадоговірної шкоди у зв'язку із загибеллю годувальника, при розгляді яких суд присуджував, наприклад, дитині, що втратила батька, суму більшу за ту, яка відповідає вартості втрачених засобів до існування. Різниця між зазначеними сумами — це присудження компенсації моральної шкоди в прихованій формі дитині за смерть батька, внаслідок чого дитина позбавлена спілкування з батьком, батьківських пестощів, батьківської любові. Дитина втратила чимало радощів свого дитинства. Всі ці обставини не могли не вплинути на позитивний підхід законодавця до формування норм про компенсацію моральної шкоди в цивільному законодавстві України.

Найзагальнішою нормою, яка вперше передбачила відшкодування моральної шкоди, була ст. 131 Основ цивільного законодавства 1991 р.¹ В українській юридичній літературі правило ст. 131 Основ про компенсацію моральної шкоди було сприйнято цілком позитивно², застосування якої було можливим і в Україні до введення в дію Закону України від 6 травня 1993 р. № 3188-12³. У цій нормі зроб­лено спробу визначити поняття моральної шкоди, а також закріпити умови й засоби її компенсації. Моральна шкода в ст. 131 Основ була визначена як заподіяння фізичних або моральних страждань. Умовами компенсації моральної шкоди були протиправність дій, що заподіяли шкоду, і вина заподіювача. Також встановлено, що моральна шкода компенсується у грошовій або іншій матеріальній формі. Розмір компенсації моральної шкоди визначає суд і при цьому незалежно від відшкоду­вання майнової шкоди. За ст. 131 Основ компенсація моральної шкоди як форма цивільно-правової відповідальності застосовується як за порушення особистих немайнових прав, так і за порушення майнових прав.

З моменту введення в дію на території України Закону України від 6 травня 1993 р. № 3188-12 правила ст. 131 Основ не застосовуються. Замість них засто­совувалися статті 7 і 440^і (в редакції Закону України від 6 травня 1993 р. № 3188-12) ЦК УРСР та статті інших кодексів і законів України.

Серед названих законів перш за все привертає увагу ст. 440^і ЦК УРСР (в редакції Закону України від 6 травня 1993 р. № 3188-12) про відшкодування моральної шкоди.

Виходячи із систематичного тлумачення ст. 440^і і враховуючи ступінь її обов'язковості, можна дійти висновку, що норма ст. 440^і є загальною та імпе­ративною. Отже, вона застосовується у всіх випадках незалежно від галузевої належності порушених правовідносин. Порушеними можуть бути цивільно-пра­вові, трудо-правові, адміністративно-правові та інші відносини, внаслідок пору­шення яких потерпілому була заподіяна моральна шкода. У всіх цих випадках моральна шкода має компенсуватися за ст. 440^і ЦК УРСР.

Щодо спеціальних норм, то вони, на наш погляд, мають право на існування, якщо заповнюють прогалини загальної норми ст. 440^і у розумінні встановлення інших юридичних наслідків порушення особистих і майнових відносин абсолют­ного характеру. Так, наприклад, ст. 7 ЦК УРСР (у редакції Закону України від 6 травня 1993 р. № 3188-12) передбачала право потерпілого вимагати від суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності і принижують його честь, гідність чи ділову репутацію.

Наведені висновки є логічним наслідком незаперечного факту, що відносини з компенсації моральної шкоди є цивільно-правовими, не договірними від­носними, які виникають із порушення абсолютних прав: права на життя, права на здоров'я і його охорону, права власності та ін. Саме тому зазначені відносини не можуть регулюватися адміністративним, трудовим, фінансовим та іншими галузями права. Непереконливою є позиція постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. згідно з якою статті 7 і 440^і ЦК УРСР є спеціальними¹.

Судова практика виходить з того, що в кожному конкретному випадку розмір компенсації моральної шкоди визначається з урахуванням характеру і тривалості страждань, стану здоров'я потерпілого, тяжкості завданої травми, істотності вимушених змін у його життєвих стосунках.

Як видно, суди враховують ступінь фізичних і моральних страждань, пов'язаних з індивідуальними особливостями особи, якій заподіяно шкоду. На­справді, одна людина дуже гостро переживає неправомірне втручання іншої особи у сферу її особистих і майнових прав. А іншій особі це байдуже. Він спокійно реагує на дії, які спричиняють йому будь-яку шкоду. За наявності таких критеріїв визначення розміру компенсації моральної шкоди встановлення в ЦК УРСР, як і в інших цивільних законах, мінімального² і максимального розмірів компенсації моральної шкоди є невиправданим³. Висловлено й протилежну думку⁴. Від таких правил відмовився новий ЦК України і це правильно.

При розгляді справ про компенсацію моральної шкоди в судах виникли запитання, які потребують роз'яснення:

1) чи може настати цивільно-правова відповідальність за заподіяння моральної шкоди незалежно від вини заподіювача шкоди?

2) чи можна присудити суму компенсації моральної шкоди за межами компенсації моральної шкоди, встановленими ст. 440^і ЦК УРСР, п. 11 Правил відшкодування від 23 червня 1993 р. та ст. 13 Закону України від 1 грудня 1994 р.?

3) чи може впливати ступінь вини заподіювача шкоди на розмір компенсації моральної шкоди?

4) чи можна присуджувати компенсацію моральної шкоди у вигляді періодичних виплат або одноразової виплати?

5) чи допускається компенсація моральної шкоди, заподіяної смертю близької людини?

Деякі із зазначених питань були так чи інакше розв'язані в судовій практиці.

Допустимість компенсації моральної шкоди за відсутності вини заподіювача. В постанові Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. невинна відповідальність заподіювача моральної шкоди розглядається як виняток і допускається, якщо вона прямо передбачена законом. Таке роз'яснення не задовольняє потреб судової практики. У юридичнй літературі висловлена думка про допустимість невинної відповідальності за заподіяння мо­ральної шкоди при ушкодженні здоров'я джерелом підвищеної небезпеки. У но­вому ЦК України також чітко і ясно перелічені випадки компенсації моральної шкоди незалежно від вини заподіювача, якщо:

1) шкоду завдано життю і здоров'ю фізичної особи джерелом підвищеної небезпеки;

2) шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу взяття під варту або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт;

3) в інших випадках, передбачених законом (ст. 1167 ЦК України). Зазначені випадки цивільно-правової відповідальності заподіювача моральної

шкоди незалежно від вини є, на наш погляд, цілком виправданими. До того ж перелік цих випадків є відкритим, що дає можливість за наявності відповідних умов передбачити нові випадки компенсацї моральної шкоди за відсутності вини заподіювача.

Межі компенсації моральної шкоди. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. роз'яснюється, що суд встановлює розмір компенсації моральної шкоди з урахуванням цих меж. Вище було наведено аргу­менти на користь відмови від легальних меж компенсації моральної шкоди. На цьому фоні дуже привабливою є позиція нового ЦК України, який не знає легальних меж компенсації моральної шкоди.

Можливість чи неможливість впливу ступеня вини заподіювача мо­ральної шкоди на розмір її компенсації. Звернемо увагу на те, що ст. 440^і ЦК УРСР не передбачала врахування ступеня вини заподіювача при визначенні розміру компенсації моральної шкоди. В цьому питанні зміст ст. 440^і відповідає фундаментальному принципу цивільного права — принципу повного відшкоду­вання. Звичайно не можна до ситуації із заподіянням моральної шкоди авто­матично застосувати принцип повного відшкодування, тобто повернення відповідної суми вартості, що була втрачена внаслідок заподіяння шкоди. При повному відшкодуванні шкоди цивільна вина і її форми не впливають на розмір відшкодування. Цей принцип зберігає свою силу і при визначенні розміру ком­пенсації моральної шкоди, незважаючи на всю її специфіку. Тому викликає подив позиція постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р., в якій двічі підкреслювалося про необхідність урахування ступеня вини заподіювача при визначенні розміру компенсації моральної шкоди (пункти 5 і 9 поста­нови). Така ж позиція постанови Пленуму від 25 травня 2001 р. В юридичній літературі висловлено негативне ставлення до таких керівних роз'яснень².

Щодо періодичності виплат з компенсації моральної шкоди, то суди, як правило, присуджують компенсацію моральної шкоди у вигляді одноразової гро­шової виплати. Така практика закріплена і в новому ЦК України.

У питанні допустимості компенсації моральної шкоди, що заподіяна смертю близької людини, постанова Пленуму від 25 травня 2001 р. виходить з того, що близькі родичі особи, якій завдано моральну шкоду, права на компенсацію такої шкоди не мають. Буквальний текст роз'яснення дає можливість говорити про те, що автори постанови проти переходу права на компенсацію моральної шкоди потерпілого до його близьких родичів за спадкоємством. Таке розв'язання про­блеми не викликає заперечень. Але у судовій практиці виникло інше запитання: чи можна компенсувати моральну шкоду, завдану смертю близької людини? Мати втратила єдиного сина, який загинув в автокатастрофі. Діти втратили батьків теж внаслідок якоїсь катастрофи. Чи мають зазначені особи (мати, діти) право на компенсацію моральної шкоди? Ми впевнені, що так. Смерть близької людини спричиняє тяжкі душевні страждання у всякому разі членам сім'ї, за якими має бути визнано право на компенсацію моральної шкоди.

Новий ЦК України передбачає норму, за якою моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), дітям (усинов­леним), батькам (усиновлювачам), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю (ст. 1168).

Інститут відшкодування моральної шкоди більш повно регулюється в новому ЦК України порівняно з ЦК УРСР. Він знайшов своє відображення в нормах ста­тей 1167, 1168 ЦК України. Зазначені норми збагачені досвідом судової практи­ки, а також доктринальними положеннями української цивілістики.

За останні роки в судовій практиці і доктрині було запропоновано чимало ви­значень моральної шкоди. Вважаємо, під моральною шкодою слід розуміти запо­діяння фізичних або психічних (душевних) страждань.

Елементи зобов'язань із заподіяння моральної шкоди. Суб'єктами зо­бов'язань є заподіювач моральної шкоди і потерпіла особа, якій завдана мораль­на шкода. Заподіювачами моральної шкоди можуть бути фізичні і юридичні осо­би, а також органи державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.

Потерпілими є будь-які фізичні та юридичні особи. Об'єктом зобов'язання є відшкодування, яке заподіювач зобов'язаний надати потерпілому. Зміст зобов'я­зання становлять право потерпілого і обов'язок заподіювача. Відповідно до ст. 1167 ЦК України обов'язком заподіювача є вчинення дій, за допомогою яких фізичне і психічне (душевне) благополуччя було б поновлено, право потерпілого — отримати таке відшкодування.

Обов'язок заподіювача виникає за певних юридичних фактів. До них відносять­ся: наявність моральної шкоди, неправомірні діяння заподіювача, причинний зв'язок між неправомірними діяннями заподіювача і моральною шкодою, що сталася, вина заподіювача. Відомо, що такі юридичні факти звуться підставами цивільної відпові­дальності і були проаналізовані за розгляду підстав відповідальності за майнову шкоду. Визначимо, наскільки повно ці питання розглянуті в ст. 1167 ЦК України, де передбачені об'єктивні підстави відповідальності. Недоліком ч. 1 ст. 1167 є від­сутність вказівки на презумпцію винуватості заподіювача, хоча ч. 1 ст. 1167 базу­ється на презумпції вини заподіювача, оскільки розглядувана презумпція сформу­льована в нормах загальної частини зобов'язального права.

До останнього часу не було розв'язане питання про відповідальність неза­лежно від вини за завдану моральну шкоду.

В ч. 2 ст. 1167 наводиться невичерпний (відкритий) перелік випадків відпо­відальності незалежно від вини. Це дуже потрібна і раціональна норма нового Кодексу, яка повно захищає права і інтереси потерпілого.

В Кодексі передбачений порядок відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю фізичної особи. В цьому випадку моральна шкода може бути відшкодована одноразово або шляхом здійс­нення щомісячних платежів.

Дуже корисною і своєчасною є норма про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи її близьким, тобто встановлення оптимального варіанту переліку осіб, які можуть набути право на відшкодування моральної шкоди. В ч. 2 ст. 1168 передбачається, що моральна шкода, завдана смертю фі­зичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), а також особам, які поживали з нею однією сім'єю.

Не дивлячись на позитивну оцінку проаналізованих норм нового Кодексу, не можна не констатувати прогалини в регулюванні інституту відшкодування моральної шкоди — відсутність нормативних положень про визначення розміру моральної шкоди.

Між тим новий Цивільний кодекс України в редакції від 27 липня 2000 р., який був переданий до Верховної Ради України, передбачав статтю 1251^і про розмір компенсації моральної шкоди¹. Тепер цієї статті в цьому ЦК України, на превеликий жаль, немає. Вважаємо доцільним ознайомитися зі змістом норм статті 1251^і проекту Цивільного кодексу України.

Частина 1 ст. 1251^і передбачала, що моральна шкода компенсується (відшко­довується) у розмірі, який визначається судом. Частина 2 ст. 1251^і проекту орієнтувала суд на максимально реальне і справедливе визначення розміру мо­ральної шкоди. Так, розмір компенсації (відшкодування) моральної шкоди суд мав визначати відповідно до характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливостей реалізації по­терпілим своїх здібностей і прав. Характер фізичних і душевних страждань оці­нюється судом з урахуванням фактичних обставин, за яких було завдано мораль­ної шкоди особистості потерпілого. Частина 3 цієї статті характеризувала самостійний характер компенсації, що відшкодовується незалежно від відшкоду­вання майнової шкоди. Отже, ст. 1251^і проекту містила правила, що могли б підвищити ефективність дії інституту компенсації моральної шкоди.

ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ІЗ ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ