Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки

Поняття та види джерел підвищеної небезпеки. Стаття 1187 ЦК України (ст. 450 ЦК УРСР) регулює зобов'язальні відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Норми цих статей від­різняються від інших норм, що передбачають зобов'язання із заподіяння шкоди, тим, що в них йдеться про особливий засіб заподіяння шкоди — про джерело підвищеної небезпеки. У зв'язку з цим у законодавстві використовуються три взаємопов'язані категорії:

1) підвищена небезпека для оточення;

2) діяльність, яка пов'язана з підвищеною небезпекою;

3) джерело підвищеної небезпеки.

Які соціально-економічні фактори викликали до життя зазначені категорії? Сучасний рівень розвитку народного господарства нашої країни харак­теризується значним технічним потенціалом. Це машини, механізми, виробниче устаткування, різні знаряддя праці, будівельні конструкції, експлуатація яких, як свідчить досвід, пов'язана з можливістю заподіяння шкоди життю і здоров'ю гро­мадян, їхньому майну, а також майну організацій. Внаслідок цього законодавством у зазначених нормах передбачено відшкодування шкоди, заподіяної джере­лом підвищеної небезпеки. Водночас закон не розкриває всієї суті підвищеної не­безпеки, джерела підвищеної небезпеки. Це — завдання цивілістичної науки. Розроблено кілька теорій, у яких виражені погляди на суть джерела підвищеної небезпеки. Найбільшого визнання у науці і судово-арбітражній практиці набули теорії діяльності (М.М. Агарков, Б.С. Антимонов) та об'єктів або предметів матеріального світу (О.О. Красавчиков, М.С. Малеїн).

Аналіз основних положень теорії діяльності дає змогу сформулювати три висновки: по-перше, під джерелом підвищеної небезпеки слід розуміти діяльність, яка пов'язана з використанням певних предметів, головним чином техніки; по-друге, підвищену небезпеку створює не "мертвий об'єкт", а пов'язана з ним діяльність; по-третє, підвищена небезпечна діяльність харак­теризується тим, що вона пов'язана з такими видами техніки, в яких закладена рухова система, та експлуатація їх при сучасному рівні розвитку техніки безпеки повністю не виключає можливості заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди.

Зміст теорії об'єктів або предметів матеріального світу складається з таких положень:

1) джерелом підвищеної небезпеки є те, що її створює;

2) матеріальний вираз джерела підвищеної небезпеки слід шукати у вивченні елементів виробничих сил — знарядь і засобів виробництва;

3) знаряддя і засоби виробництва створюються людським розумом і руками. Людина використовує їх у своїй цілеспрямованій свідомій діяльності. Водночас ці предмети матеріального світу пов'язані з дією об'єктивних законів природи — механічних, фізичних, хімічних, біологічних, які існують поза свідомістю людини і не залежать від неї;

4) суть джерела підвищеної небезпеки полягає в тому, що предмети, створені людиною, залишаються під діянням законів природи;

5) предмети — джерела підвищеної небезпеки — мають специфічні особливості або властивості, які можуть шкідливо впливати на навколишнє середовище, у тому числі і на людину.

Різниця між названими теоріями полягає в тому, що згідно з теорією діяльності джерело підвищеної небезпеки — це діяльність, пов'язана з використанням певних предметів. За теорією об'єктів або предметів матеріального світу джерело підвищеної небезпеки — предмети, що пов'язані з діяльністю з приводу їх використання. Ці відмінності, на наш погляд, непринципові. Схожість цих теорій полягає, на думку авторів обох теорій, у тому, що джерело підвищеної небезпеки характеризується непідконтрольністю з боку осіб, які управляють відповідною діяльністю або користуються певними предметами, внаслідок чого повністю не виключається можливість заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди.

Усвідомлення зазначених теорій наводить на думку, що буде ближче до істини, якщо об'єднати положення цих теорій у єдину систему знань про суть джерела підвищеної небезпеки та використати ознаки джерела підвищеної не­безпеки, які містяться в них, для його визначення. Саме таку спробу зробив Пленум Верховного Суду України в постанові "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 27 березня 1992 р. В ній на рівні керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України запропоновано визначення джерела підвищеної небезпеки, в якому неважко виявити розробки обох теорій. Отже, джерелом підвищеної небезпеки слід визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену вірогідність заподіяння шкоди через неможливість повного контролю за нею людиною, а також діяль­ність з використання, транспортування, збереження предметів, речовин та інших об'єктів виробничого, господарського або іншого призначення, які мають такі самі властивості.

За допомогою цих теорій та запропонованого визначення джерела підвищеної небезпеки можна з'ясувати цивільно-правові категорії, що містяться у цивіль­ному законодавстві:

1) підвищена небезпека для оточення — це діяльність, яка створює високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди;

2) діяльність, пов'язана з підвищеною небезпекою, — це діяльність з використання, транспортування, збереження предметів, речовин, яка не піддається безперервному і всеосяжному контролю людини;

3) джерело підвищеної небезпеки — це будь-яка діяльність, у тому числі діяльність з використання, транспортування, збереження предметів матеріального світу (наприклад, техніки), яка створює високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди через неможливість безперервного і всеосяжного контролю за нею людиною.

Стаття 450 ЦК УРСР передбачила приблизний перелік організацій і грома­дян, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою: транспортні організа­ції, промислові підприємства, будови, власники автомобілів тощо. За новим ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використан­ням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та облад­нання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогне­небезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює небезпеку для особи, яка цю діяль­ність здійснює, та інших осіб (ст. 1187).

Отже, законодавством визнано за необхідне встановити приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки. У зв'язку з цим судова практика визнала джерелами підвищеної небезпеки: здійснення вантажно-розвантажу­вальних робіт, мотоцикли, вибухові, отруйні, займисті речовини. Слід за­значити, що практика не відносить до джерел підвищеної небезпеки вело­сипеди, вогнепальну та холодну зброю, свійських тварин, гужовий транспорт. Позиція законодавства щодо приблизного переліку джерел підвищеної небез­пеки є правильною, бо відповідає потребам практики. Адже у такому разі суди можуть визнавати джерелами підвищеної небезпеки нові види техніки, різні види енергії.

Проте є й інша точка зору, відповідно до якої перелік джерел підвищеної небезпеки має бути вичерпним (Б.С. Антимонов). На її користь наводяться аргу­менти про те, що в кожному випадку особа, якій належить джерело підвищеної небезпеки, повинна знати, що вона підлягає цивільній відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки саме як володілець останнього. З цією точкою зору важко погодитися, бо неможливо скласти вичерпний перелік джерел підвищеної небезпеки, адже до нього необхідно безперервно вносити зміни та доповнення. Разом з тим ця позиція наводить на думку про необхідність законодавчого закріплення в ЦК України ознак джерела підвищеної не­безпеки:

1) непідконтрольність відповідної діяльності безперервному і всеосяжному контролю з боку людини;

2) високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди цією діяльністю.

Підстави відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Об'єктивні підстави відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, збігаються із загальними об'єктивними підставами відпо­відальності за заподіяння шкоди. Це шкода, протиправність діяльності, пов'яза­ної з підвищеною небезпекою для оточення, причинний зв'язок між джерелом підвищеної небезпеки та шкодою, що настала.

Наведемо кілька зауважень щодо протиправної діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою, і причинного зв'язку між джерелом підвищеної не­безпеки та шкодою. Діяльність, яка пов'язана з використанням засобів меха­нізованого транспорту, інших машин з двигунами тощо, сама по собі право­мірна. Проте правомірність експлуатації джерел підвищеної небезпеки зовсім не означає правомірності заподіяння ними шкоди особі або майну. Отже, заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки завжди є неправомірною дією.

Відшкодування за ст. 450 ЦК УРСР, ст. 1187 ЦК України проводиться, коли шкода безпосередньо заподіяна джерелом підвищеної небезпеки. Якщо шкоду заподіяно хоч і під час експлуатації джерела підвищеної небезпеки, але не ним, відшкодування за заподіяну шкоду за цими статтями виключається. Так, судова практика виходить з того, що залізниця не відшкодовує шкоду, заподіяну машиністу або пасажирові під час руху потяга твердим предметом, який кинутий збоку. Обов'язок з відшкодування заподіяної джерелом підвищеної небезпеки шкоди виникає незалежно від вини заподіювача шкоди, тобто і за випадково заподіяну шкоду. В цьому полягає істотна особливість відшкодування за ст. 450 ЦК УРСР, ст. 1187 ЦК України порівняно з відшкодуванням на загальних підставах. Безвинний характер обов'язку з відшкодування шкоди, заподіяної джере­лом підвищеної небезпеки, підтверджується змістом обставин, які виключають за­стосування цих статей. До таких обставин належать непереборна сила та умисел потерпілого. Отже, в усіх інших випадках, у тому числі і за відсутності вини володільця джерела підвищеної небезпеки, останній відшкодовує шкоду потерпілому.

Обов'язок з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небез­пеки, називається у заголовку ст. 450 ЦК УРСР відповідальністю (в ст. 1187 но­вого ЦК цей термін не вживається). Оскільки ця відповідальність застосо­вується і за відсутності вини заподїювача шкоди, в цивілістичній літературі вона іменується відповідальністю незалежно від вини. Слід підкреслити, що су­дова та арбітражна практика тлумачила ст. 450 ЦК УРСР відповідно до її бук­вального тексту, заголовка та змісту. Так, в ухвалі судової колегії з цивільних справ Верховного Суду України зазначено: "Посилання відповідача на те, що державна автомобільна інспекція не визнала вини шофера у нещасному випадку, не може служити підставою для звільнення автоколони від обов'язку відшкодувати шкоду, заподіяну позивачеві, оскільки організація несе відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки і у випадку відсутності вини шофера у заподіянні шкоди"¹.

Відповідальність незалежно від вини за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, в сучасних умовах науково-технічного прогресу, усклад­нення всіх сторін життя суспільства — важливий правовий інструмент забезпе­чення соціальної справедливості. Вона зумовлена особливо шкідливими якос­тями джерел підвищеної небезпеки, оскільки останні в процесі експлуатації не піддаються безперервному і всеосяжному контролю з боку людини. Ніякі спеціальні знання, навички, досвід не дають можливості ні передбачити тих шкідливих наслідків, які настають у конкретній життєвій ситуації, ні запобігти їм. Крім того, відповідальність незалежно від вини стимулює володільців джерел підвищеної небезпеки вживати всіх можливих заходів щодо запобігання запо­діянню шкоди, заохочує їх до участі у створенні нової, безпечнішої техніки. За афористичним висловом Б.С. Антимонова, стимулювати, спонукати до безпечної діяльності можна і без обвинувачень.

Суб'єкти зобов'язань з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки. Відповідно до ст. 450 ЦК УРСР зобов'язаною стороною у відносинах з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небез­пеки, були визнані організації та громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення. Зазначені організації та громадяни на практиці і в літературі називали володільцями джерел підвищеної небезпеки. В постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. (п. 4) дано приблизний перелік володільців джерел підвищеної небезпеки, до яких, зокрема, належать:

1) власники джерел підвищеної небезпеки (кооперативи, акціонерні товариства, громадяни тощо);

2) організації, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління (державні підприємства та установи);

3) організації та громадяни, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на підставі відповідних договорів (договору оренди, підряду);

4) громадяни, які мають доручення на керування транспортним засобом;

5) організації, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на підставі адміністративного акта про передачу їх у тимчасове користування.

Звичайно, вказівки п. 4 зазначеної постанови не вичерпують усіх випадків розв'язання питань про суб'єкта відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Так, у судовій практиці вирішувалися питання про суб'єкта відповідальності, якщо джерело підвищеної небезпеки — автомашина — є об'єктом спільної власності. Судова практика виходила з того, що суб'єктом відповідальності у зазначених випадках є той з учасників спільної власності, наприклад, один з подружжя, який експлуатував автомашину у момент заподіяння шкоди. Нерідко судова практика розв'язувала питання про суб'єкта відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо його заподіянню сприяла неправомірна, винна поведінка третьої особи. Так, Вер­ховний Суд України вважав, що ст. 450 ЦК УРСР не передбачає звільнення володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності і в тих випадках, коли заподіянню шкоди сприяла неправомірна винна поведінка третьої особи. Отже, суб'єктом відповідальності перед потерпілим є володілець джерела підвищеної небезпеки. Останній має право пред'явити регресний позов до винної третьої особи. При заподіянні шкоди здоров'ю громадян внаслідок взаємодії (зіткнення) джерел підвищеної небезпеки їх володільці відповідають перед потер­пілими солідарно, тобто несуть солідарну відповідальність. Питання про відпо­відальність за шкоду, заподіяну при цьому самим джерелам підвищеної небез­пеки, вирішується за загальними правилами, і судам необхідно виходити з того, що між собою володільці відповідають за принципом вини, а саме:

1) шкода, заподіяна одному з володільців з вини іншого, відшкодовується винним;

2) за наявності вини лише володільця, якому заподіяна шкода, вона йому не відшкодовується;

3) за наявності вини обох володільців розмір відшкодування визначається відповідно до ступеня вини кожного;

4) за відсутності вини володільців джерел підвищеної небезпеки у взаємному заподіянні шкоди незалежно від її розміру жоден не має права на відшкодування.

Зазначені положення поширюються на наземні транспортні засоби. Якщо шкода заподіяна взаємодіями (зіткненням) морських або повітряних суден, підстави відповідальності за заподіяну шкоду передбачені відповідними статтями Кодексу торговельного мореплавства та Повітряного кодексу України.

Володілець джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, запо­діяну ним, якщо доведе, що володіння джерелом було втрачено не з його вини, а в результаті протиправних дій інших осіб, наприклад внаслідок угону транспортного засобу. В подібних випадках до відповідальності за ст. 450 ЦК УРСР притягаються особи, які фактично володіли джерелом підвищеної не­безпеки в момент заподіяння шкоди. Коли володіння джерелом підвищеної не­безпеки було втрачено не тільки в результаті протиправних дій інших осіб, а й з вини самого володільця, тоді відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладено як на особу, що протиправно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, так і на його володільця відповідно до ступеня вини кожного з них. Відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки може настати, зокрема, якщо з його вини не було забезпечено належної охорони джерела підвищеної небезпеки.

Не є володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка експлуатує джерело підвищеної небезпеки внаслідок трудових відносин з володільцем цього джерела, зокрема шофер, машиніст, оператор та ін. Зазначені положення постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. набули важливого значення для судової практики, оскільки дали відповіді на запитання, що виникали у судовій практиці і щодо яких у ЦК УРСР не було відповідних правових норм.

Новий ЦК України (ст. 1187) заповнив програлину в законодавстві стосовно осіб, відповідальних за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки. В ньому закріплений багаторічний досвід судової практики, збережений термін "воло­ділець джерела підвищеної небезпеки", розроблений і введений в практичний оборот суддями.

Визначення володільця джерела підвищеної небезпеки і правові підстави його експлуатації сформульовані в такій нормі: "Юридична чи фізична особа, якій належить джерело підвищеної небезпеки на певній правовій основі і яка здійснює його експлуатацію (володіння, користування, зберігання, транспорту­вання тощо), визнається володільцем джерела підвищеної небезпеки і несе перед потерпілим відповідальність за завдану шкоду" (ст. 1187 ЦК України). В зазначеній нормі до правових підстав експлуатації джерел підвищеної небезпеки віднесено: право власності (право спільної власності), договір оренди, підряду, довіреність на управління транспортним засобом, адміністративний акт та інші правові підстави.

Вперше у ЦК України (п. З ст. 1187) особою, відповідальною за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, також визнається особа яка самочинно (протиправно і винно) заволоділа джерелом підвищеної небезпеки. Ця норма, як і попередні, є результатом врахування досвіду судової практики.

Останніми роками склалася судова практика з відшкодування шкоди, за­вданої внаслідок взаємодії (зіткнення) двох і більше джерел підвищеної небез­пеки (автомашин). В новому ЦК України (ст. 1188) відтворена зазначена практика у вигляді нормативної новели: "1. Шкода, завдана внаслідок взаємо­дії джерел підвищеної небезпеки як самим джерелом підвищеної небезпеки, так і їх володільцями, відшкодовується на загальних підставах, тобто лише за умови винного завдання шкоди: 1) шкода, завдана одному з володільців з вини іншого, відшкодовується винним; 2) за наявності вини лише володільця, яко­му завдано шкоди, її йому не відшкодовують; 3) за наявності вини обох воло­дільців розмір відшкодування визначається відповідно до ступеня вини кожно­го; 4) за відсутності вини володільців джерел підвищеної небезпеки у взаємному завданні шкоди (незалежно від її розміру) жоден з них не має права на відшкодування.

2. В разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки третім особами володільці, які спільно завдали шкоди, несуть перед потерпілими солідарну відповідальність незалежно від вини".

Суб'єкти права вимоги. Положення ст. 450 ЦК УРСР виходять з підвищеної небезпеки для оточення. Отже, особи, коли їм заподіяно шкоду дже­релом підвищеної небезпеки, набувають прав на відшкодування шкоди за спеціальними правилами, і вони є суб'єктами права вимоги або уповноваженими особами. До них належать:

1) особи, пов'язані з володільцями джерел підвищеної небезпеки цивільно-правовими відносинами (пасажири транспортних засобів, відвідувачі зоопарків, екскурсанти, підрядники та ін.);

2) пішоходи, інші особи, не пов'язані з володільцем цивільно-правовими відносинами.

Однак за ЦК УРСР не кожна особа могла набути право на відшкодування за правилами ст. 450. Так, працівники, що перебувають у трудових відносинах з володільцем джерела підвищеної небезпеки і яким заподіяно шкоду джерелом підвищеної небезпеки у зв'язку з виконанням ними трудових обов'язків, не є суб'єктами права вимоги в розумінні ст. 450 ЦК УРСР. Перед ними володілець джерела підвищеної небезпеки відповідає тільки за наявності своєї вини на підставі статей 440 і 456 ЦК УРСР. Саме такий висновок випливає з роз'яснень п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. в редакції від 8 липня 1994 р. (постанова Пленуму Верховного Суду України "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р." від 8 липня 1994 р.): шкоду, заподіяну працівникові у зв'язку з виконанням ним трудових обов'язків, відшкодовує відповідно до статей 440 і 456 ЦК УРСР організація або громадянин, з якими потерпілий перебував у трудових відносинах, за наявності їхньої вини. Отже, якщо організація або гро­мадянин є володільцями джерел підвищеної небезпеки, то перед потерпілим працівником, якому шкода заподіяна джерелом підвищеної небезпеки, вони відповідають тільки за наявності їхньої вини.

На наш погляд, негативний підхід до вирішення проблеми відповідальності перед робітником за випадкове заподіяння шкоди джерелом підвищеної небез­пеки є застарілим. В умовах прискореного розвитку науково-технічного прогресу значно зростає як його руйнівна сила, так і можливість настання випадкового шкідливого результату. Тому особи, які обслуговують сучасну техніку, повинні бути захищені передусім законом від можливого настання несприятливих наслід­ків експлуатації цієї техніки, тобто і при випадковому заподіянні шкоди джере­лом підвищеної небезпеки життю і здоров'ю робітників при виконанні ними своїх службових обов'язків. У зазначених випадках треба було б застосовувати ст. 450 ЦК УРСР про безвинну відповідальність володільців джерел підвищеної небезпеки. Інакше кажучи, (іе Іе^е {егепсіа необхідно поширювати режим без­винної відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки, передбачений ст. 450 ЦК України, на робітників, які перебувають з володільцем у трудових відносинах.

Ці аргументи враховано в новому ЦК України. Стаття 1196 має назву "Відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть фізичної особи під час вико­нання нею договірних зобов'язань". Норма зазначеної статті передбачає, що шкода, завдана життю і здоров'ю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов'язань (договір перевезення, договір підряду тощо), підлягає відшкодуванню за підставами, передбаченими статтями 1166 і 1187 цього кодек­су. Саме ст. 1187 містить норму про безвинну відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Отже, за новим ЦК України режим безвинної відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки поширений на робітників, які перебувають з ним у трудових відносинах. На наш погляд, це величезне досягнення нового ЦК, який більш надійно захищає права на життя і здоров'я робітників при заподіянні випадкової шкоди в результаті експлуатації джерел підвищеної небезпеки.

Обставини, що звільняють володільця джерела підвищеної небез­пеки від відповідальності з відшкодування шкоди. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, має свої межі, за якими відпо­відальність виключається. Межа відповідальності визначає сферу дії обставин, які виключають відповідальність. До них належать непереборна сила та умисел потерпілого. В частині 5 ст. 1187 прямо записано, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Чому саме ці обставини, на думку законодавця, звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності?

Володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності, коли шкода виникла внаслідок непереборної сили. У подібних випадках причинний зв'язок встановлюється між дією непереборної сили і шкодою, що настала. І немає причинного зв'язку між джерелом підвищеної небезпеки і шко­дою. Відсутність однієї з підстав відповідальності, звичайно, виключає відпові­дальність володільця джерела підвищеної небезпеки. Тепер щодо умислу потерпілого. Наприклад, громадянин кидається під колеса автомашини, внаслі­док чого йому заподіяно ушкодження здоров'я. Потерпілий передбачав і бажав настання шкідливих наслідків. За цих обставин відшкодування шкоди потерпілому з боку володільця джерела підвищеної небезпеки було б неви­правданим.

Щодо юридичного значення грубої необережності потерпілого, то вона є підставою тільки для зменшення розміру відшкодування за рахунок володільця джерела підвищеної небезпеки, оскільки закон не передбачає грубу необережність як обставину, що звільняє володільця від відпові­дальності.

Новий ЦК України передбачив норму про можливість встановлення обов'яз­кового страхування цивільної відповідальності (ст. 1194). Це означає, що за володільця відповідних видів джерел підвищеної небезпеки обов'язок відшко­дування завданої шкоди потерпілому несе страховик.

Така норма нового Кодексу знайшла реалізацію в Положенні про порядок і умови проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності воло­дільців транспортних засобів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. № 1175^і.

Обов'язкове страхування цивільної відповідальності володільців транспорт­них засобів здійснюється з метою забезпечити відшкодування шкоди, заподіяної потерпілим внаслідок дорожньо-транспортної події.

Суб'єктами правовідносин з обов'язкового страхування цивільної відпові­дальності є страхувальники (володільці транспортних засобів), страховики (стра­хові організації), треті особи (потерпілі) — юридичні і фізичні особи, яким запо­діяно шкоду транспортним засобом внаслідок дорожньо-транспортної події. Об'єктом вищезазначених правовідносин є цивільна відповідальність володільців транспортних засобів за шкоду, завдану життю і здоров'ю третіх осіб, а також їхньому майну.

Страховик відшкодовує пряму шкоду, заподіяну третій особі транспортним засобом у стані його руху, якщо є причинний зв'язок між рухом транспортно­го засобу і заподіяною ним шкодою. Він зобов'язаний відшкодувати шкоду при настанні страхового випадку. Страховий випадок — це дорожньо-транспортна подія, що сталася під час експлуатації транспортного засобу страхувальника і внаслідок зазначеної події настає його цивільна відповідальність за шкоду, заподіяну транспортним засобом життю, здоров'ю та майну третіх осіб. Стра­хова сума — це грошова сума, в межах якої страховик (страхова організація) відповідно до умов страхування зобов'язаний провести сплату третій особі або третім особам (якщо потерпілих було кілька) після настання страхового випадку.

Відносини з обов'язкового страхування цивільної відповідальності виникають на підставі договорів.

За шкоду, заподіяну здоров'ю третьої особи внаслідок страхового випадку, страховик сплачує страхове відшкодування в межах страхової суми. При запо­діянні шкоди майну третьої особи внаслідок страхового випадку сплата страхо­вого відшкодування проводиться на підставі висновку експертизи. Вартість експертизи відноситься на рахунок страховика.

Страховик не відшкодовує шкоду, якщо дорожньо-транспортна подія сталася з вини страхувальника або третьої особи. Випадки звільнення страховика від обов'язку з відшкодування шкоди передбачені в п. 12 Положення.

Страховик має право вимагати відшкодування проведених страхових виплат від третьої особи, страхувальника або особи, що керувала транспортним засобом у таких випадках:

а) навмисного заподіяння шкоди третій особі;

б) керування транспортним засобом у стані алкогольного сп'яніння або під впливом наркотичних чи токсичних речовин;

в) відсутності посвідчення на право керування транспортним засобом відповідної категорії;

г) якщо винуватець покинув місце дорожньо-транспортної події на порушення встановлених правил;

д) якщо страховий випадок стався через невідповідність технічного стану і устаткування транспортного засобу вимогам Правил дорожнього руху України;

є) якщо страхувальник або третя особа подали страховикові недостовірні відомості.

Особи, які експлуатують транспортний засіб без договору обов'язкового страхування цивільної відповідальності, в разі заподіяння шкоди відповідають за ст. 1187 ЦК України.