Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю

 

Конституція України (ст. 3) проголошує людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в державі. Отже, заподіяння фізичній особі каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або позбавлення її життя породжують зобов'язання з відшкодування шкоди, яке має низку специфічних особливостей порівняно із загальними правилами про зобо­в'язання із заподіяння шкоди. Зазначений випадок традиційно виділяється в цивільному законодавстві в особливий делікт, регулювання якого поряд з ЦК здійснюється також спеціальними нормативними актами, що діють у сфері за­гальнообов'язкового державного соціального страхування, до яких можна віднести закони України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страху­вання від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 22 лютого 2001 р., "Про загальнообов'яз­кове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою праце­здатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" від 18 січня 2001 р. тощо. Велике значення має Постанова Пленуму Верховного суду Украї­ни "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкоду­вання шкоди", від 27 березня 1992 р. (з наступними змінами).

Вищезазначене деліктне зобов'язання виникає за наявності загальних умов цивільно-правової відповідальності, які в даному випадку мають певні особли­вості. Оскільки життя та здоров'я особи є абсолютною цінністю, будь-яке заподіяння каліцтва, іншого ушкодження здоров'я громадянинові або позбавлення його життя є протиправним. І тільки у виключних випадках, прямо передбачених законом, завдання шкоди життю або здоров'ю людини є допустимим (наприклад, коли шкода завдається у стані необхідної оборони).

Шкода, заподіяна життю або здоров'ю людини, яка спричинила її каліцтво, травму або смерть, не може бути відшкодована в натурі, а її грошова компен­сація найчастіше не може призвести до повного відновлення порушеного стану потерпілого. Ця обставина визначає специфіку даного делікту. Обсяг шкоди, що підлягає відшкодуванню потерпілому, повинен складатися із двох частин: ком­пенсації майнових втрат (втрати заробітку, інших доходів, витрат на відновлення здоров'я, витрат на поховання тощо) та компенсації моральної шкоди. Якщо май­нової шкоди у потерпілого не виникло, хоча його здоров'ю і заподіяно шкоду, його права обмежуються можливістю вимагати компенсації за фізичні та мо­ральні страждання, які він пережив.

Специфіка причинного зв'язку як умови відповідальності полягає у встанов­ленні кількох ланцюгів причинного зв'язку: по-перше, повинен бути встанов­лений причинний зв'язок між діями (бездіяльністю) заподіювача шкоди та уш­кодженням здоров'я (смертю) потерпілого, а по-друге — причинний зв'язок між ушкодженням здоров'я (смертю) потерпілого та майновими втратами, які виразилися у втраті заробітку, додаткових витратах тощо.

Умовою відповідальності за шкоду, заподіяну життю або здоров'ю потер­пілого, є вина заподіювача шкоди, крім випадків заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК України; ст. 450 ЦК УРСР); а в новому ЦК України — актами влади та діями правоохоронних органів (статті 1173—1176 ЦК), а також шкоди, заподіяної внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) (§ З Глави 83 ЦК України). Відповідно до загального правила ст. 1166 ЦК України (ст. 440 ЦК УРСР) вина заподіювача презюмується, отже, для звільнення від відповідальності він повинен надати докази своєї невинуватості.

ЦК УРСР 1963 р. визначав декілька спеціальних випадків відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю і життю громадянина, залежно від того, кому, ким і за яких обставин заподіяно шкоду:

1) відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть громадянина, пов'язані з виконанням ним трудових обов'язків (ст. 456 ЦК УРСР);

2) відповідальність за ушкодження і смерть громадянина, за якого той, хто заподіяв шкоду, не зобов'язаний сплачувати страхові внески (ст. 457 ЦК УРСР);

3) відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть громадянина, який не підлягає соціальному страхуванню (ст. 461 ЦК УРСР);

4) відшкодування шкоди при ушкодженні здоров'я неповнолітнього (ст. 462 ЦК УРСР).

У новому ЦК України зазначений делікт поділяється на два основні різно­види. Залежно від того, яким благам завдано шкоду, виділяють: а) відпові­дальність за шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; б) від­повідальність за шкоду, завдану смертю потерпілого. Названі випадки відрізняються один від одного обсягом та характером відшкодування, суб'єктним складом та низкою інших обставин.

Відповідальність за шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушко­дженням здоров'я. Відповідно до ст. 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній діяння каліцтва, іншого ушкодження здоров'я громадянинові або позбавлення його життя є протиправним тільки у виключних випадках, прямо передбачених законом, завдання шкоди життю або здоров'ю людини є допустимим (наприклад, коли шкода завдається у стані необхідної оборони).

Шкода, заподіяна життю або здоров'ю людини, яка спричинила її каліцтво, травму або смерть, не може бути відшкодована в натурі, а її грошова компен­сація найчастіше не може призвести до повного відновлення порушеного стану потерпілого. Ця обставина визначає специфіку даного делікту. Обсяг шкоди, що підлягає відшкодуванню потерпілому, повинен складатися із двох частин: ком­пенсації майнових втрат (втрати заробітку, інших доходів, витрат на відновлення здоров'я, витрат на поховання тощо) та компенсації моральної шкоди. Якщо май­нової шкоди у потерпілого не виникло, хоча його здоров'ю і заподіяно шкоду, його права обмежуються можливістю вимагати компенсації за фізичні та мо­ральні страждання, які він пережив.

Специфіка причинного зв'язку як умови відповідальності полягає у встанов­ленні кількох ланцюгів причинного зв'язку: по-перше, повинен бути встанов­лений причинний зв'язок між діями (бездіяльністю) заподіювача шкоди та уш­кодженням здоров'я (смертю) потерпілого, а по-друге — причинний зв'язок між ушкодженням здоров'я (смертю) потерпілого та майновими втратами, які виразилися у втраті заробітку, додаткових витратах тощо.

Умовою відповідальності за шкоду, заподіяну життю або здоров'ю потер­пілого, є вина заподіювача шкоди, крім випадків заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК України; ст. 450 ЦК УРСР); а в новому ЦК України — актами влади та діями правоохоронних органів (статті 1173—1176 ЦК), а також шкоди, заподіяної внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) (§ З Глави 83 ЦК України). Відповідно до загального правила ст. 1166 ЦК України (ст. 440 ЦК УРСР) вина заподіювача презюмується, отже, для звільнення від відповідальності він повинен надати докази своєї невинуватості.

ЦК УРСР 1963 р. визначав декілька спеціальних випадків відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю і життю громадянина, залежно від того, кому, ким і за яких обставин заподіяно шкоду:

1) відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть громадянина, пов'язані з виконанням ним трудових обов'язків (ст. 456 ЦК УРСР);

2) відповідальність за ушкодження і смерть громадянина, за якого той, хто заподіяв шкоду, не зобов'язаний сплачувати страхові внески (ст. 457 ЦК УРСР);

3) відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть громадянина, який не підлягає соціальному страхуванню (ст. 461 ЦК УРСР);

4) відшкодування шкоди при ушкодженні здоров'я неповнолітнього (ст. 462 ЦК УРСР).

У новому ЦК України зазначений делікт поділяється на два основні різно­види. Залежно від того, яким благам завдано шкоду, виділяють: а) відпові­дальність за шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; б) від­повідальність за шкоду, завдану смертю потерпілого. Названі випадки відрізняються один від одного обсягом та характером відшкодування, суб'єктним складом та низкою інших обставин.

Відповідальність за шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушко­дженням здоров'я. Відповідно до ст. 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної чи загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Тобто в результаті каліцтва або іншого ушкодження здоров'я майнові втрати фізичної особи можуть виражатися у втраті заробітку (доходу), якого вона позбавилася повністю або частково у зв'язку з втратою пра­цездатності, а також у додаткових витратах, які громадянин повинен нести у зв'язку з ушкодженням здоров'я.

Шкода у вигляді втраченого заробітку (доходу) визначається з урахуванням двох факторів, а саме: а) середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я; б) ступеню втрати потерпілим профе­сійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності.

Середньомісячний заробіток (доход) потерпілого обчислюється за бажанням потерпілого за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що пере­дували ушкодженню здоров'я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я. Якщо середньомісячний заробіток (доход) по­терпілого є меншим від п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку (доходу) обчислюється виходячи із п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати (ч. 1 ст. 1197 ЦК України).

У разі, якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за його бажанням, виходячи з його заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості (ч. З ст. 1197 ЦК України). Якщо потерпілий ніколи не працював та не має професії, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 1195 ЦК України).

Поряд із відомими принципами визначення обсягу та характеру відшкоду­вання шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, новий ЦК України закріпив підхід, який раніше не був відомий за­конодавству. Йдеться про можливість відшкодування заробітку, який потерпілий міг би мати. Відповідно до ч. 4 ст. 1197 ЦК України, якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я змінився, що по­ліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни.

До складу втраченого заробітку (доходу) потерпілого включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи і за сумісниц­твом, з яких сплачується податок на доходи громадян, у сумах, нарахованих до вирахування податку. В разі зайняття особою підприємницькою або творчою діяльністю, доходи від такої діяльності також включаються у склад втраченого заробітку (доходу) на підставі даних органу державної податкової служби. Роз­мір такого доходу визначається із річного доходу потерпілого, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на дванадцять. Якщо потерпілий одержував доход менше ніж дванадцять місяців, розмір його втраченого доходу визначається шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну кількість місяців (ст. 1198 ЦК України).

До втраченого заробітку (доходу) не включаються одноразові виплати, компенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога, допомога по вагітності та пологах тощо (ч. З ст. 1197 ЦК України).

Другим фактором, який впливає на розмір втраченого заробітку (доходу), є ступінь втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності — ступінь втрати загальної працездатності. Ступінь втрати працездатності ви­значає медико-соціальна експертна комісія у відсотках до професійної праце­здатності, яку мав потерпілий до ушкодження здоров'я. МСЕК проводить огляд потерпілого за направленнями лікувально-профілактичного закладу, профспілкового органу підприємства, органів слідства, прокуратури. Розмір відшкодування потерпілому визначається у відсотках до середньомісячного заробітку, що відповідає ступеню втрати працездатності. В разі втрати 100% працездатності потерпілий має право на відшкодування повної суми середньо­місячного заробітку (доходу).

При визначенні розміру відшкодування пенсії, призначені потерпілому у зв'язку з втратою здоров'я, пенсії, які потерпілий отримував до цього, а також інші доходи не враховуються та не тягнуть зменшення розміру відшкодування за заподіяну шкоду (ч. З ст. 1195 ЦК України, ст. 456 ЦК УРСР). Тобто можлива ситуація, що особа після каліцтва або іншого ушкодження здоров'я змінила про­фесію, наприклад, зайнялася бізнесом, внаслідок чого її дохід значно збільшився, але це не впливає на розмір відшкодування, на яке вона має право.

Другим видом майнової шкоди, яка може бути заподіяна потерпілому внаслі­док каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, є його додаткові витрати (ст. 1195 ЦК України, ст. 455 ЦК УРСР). Закон містить лише приблизний перелік можливих додаткових витрат, які, наприклад, можуть виражатися у витратах на лікування, посилене харчування, санаторно-курортне лікування, протезування, сторонній догляд тощо. Потерпілому, який потребує кілька видів допомоги, відшкодовуються витрати, пов'язані з отриманням кожного виду допомоги.

Певні особливості визначені законом щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я малолітньої або неповнолітньої особи. При заподіянні шкоди малолітній особі (за ЦК України — до 14 років), яка, як правило, не має заробітку (доходу), відшкодуванню підлягають лише додаткові витрати, викликані ушкодженням здоров'я (ч. 1 ст. 1199 ЦК України, ч. 1 ст. 462 ЦК УРСР). Після досягнення потерпілим 14 років (учнями — 18 років) йому також відшкодовується шкода, пов'язана з втратою або зменшенням його пра­цездатності, виходячи з розміру встановленої законом мінімальної заробітної плати. В разі, якщо на момент заподіяння шкоди неповнолітня особа (від 14 до 13 років) мала заробіток, шкода відшкодовується їй виходячи з розміру її заро­бітку, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 1199 ЦК України, ч. З ст. 462 ЦК УРСР).

Якщо потерпілий здобув певну кваліфікацію, то після початку трудової діяльності він має право вимагати збільшення відшкодування за шкоду, по­в'язану із зменшенням його працездатності, виходячи з розміру винагороди пра­цівника його кваліфікації. Слід також відмітити ще одну новелу ЦК України. І Йдеться про потерпілого, який не мав професійної кваліфікації і після досяг­нення повноліття залишається непрацездатним внаслідок каліцтва, завданого йому до повноліття. Він має право отримати відшкодування шкоди в обсязі не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати (ч. 4 ст. 1199 ЦК України).

Відшкодування, призначене у зв'язку з втраченим заробітком (доходом), не є величиною незмінною. У випадках, прямо вказаних в законі, його розмір може змінюватися. Так, якщо працездатність потерпілого знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди, він має право на збільшення розміру відшкодування шкоди (ст. 1203 ЦК України, ст. 463 ЦК УРСР). В свою чергу особа, на яку покладено обов'язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, вправі вимагати зменшення розміру відшкодування, якщо працездатність потерпілого зросла по­рівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшко­дування шкоди (ст. 1204 ЦК України, ст. 464 ЦК УРСР). Збільшення (індек­сація) розміру відшкодування можливе також за заявою потерпілого у разі підвищення вартості життя (ст. 1208 ЦК України).

Відповідальність за шкоду, завдану смертю потерпілого. В разі смерті потерпілого особа, яка несе за це цивільно-правову відповідальність, зобов'язана відшкодувати шкоду, яка виникла у зв'язку з втратою годувальника у непра­цездатних осіб, які знаходилися на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитини потерпілого, на­родженої після його смерті. Відповідно до ч. 1 ст. 1200 шкода відшкодовується:

а) дитині — до досягнення нею 18 років (учню, студенту — до закінчення навчання, але не більш, як до досягнення ним 23 років);

б) чоловіку, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, — довічно;

в) інвалідам — на строк інвалідності;

г) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому члену сім'ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, — до досягнення ними 14 років;

д) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, — протягом 5 років після його смерті.

Конкретний розмір відшкодування шкоди, призначений на користь кожної особи, яка має право на відшкодування, визначається виходячи із середньомісяч­ного заробітку (доходу) померлого, з вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають право на відшкодування шкоди (ч. 2 ст. 1200 ЦК України). На практиці визначення розміру відшкодування непрацездатним утриманцям та іншим особам, які мають право на відшкодування, може мати три варіанти:

Варіант І. Непрацездатним утриманцям відшкодування визначається у роз­мірі середньомісячного заробітку померлого за вирахуванням частки, що припа­дала на самого померлого і працездатних утриманців, які не мають права на від­шкодування. Наприклад, середній заробіток померлого становив 80 грн. На його утриманні перебували: працездатна дружина, яка не працювала, та двоє дітей віком 12 і 15 років. Для визначення розміру відшкодування необхідно провести такі розрахунки: із суми середнього заробітку виключити частину заробітку, що припадала на потерпілого і працездатну дружину:

80 грн.: 4 = 20 грн. х 2 = 40 грн; 80 грн. — 40 грн. = 40 грн.

У даному випадку право на відшкодування мають двоє дітей і на них припадає 40 грн. Для визначення розміру відшкодування кожному з дітей необхідно зазначену суму поділити на кількість дітей: 40 грн.: 2 = 20 грн.

Варіант II. Непрацездатним особам, які не перебували на утриманні помер­лого, але мали право на одержання від нього утримання, розмір відшкодування визначається таким чином: а) якщо кошти на утримання стягуються на підставі рішення суду, то відшкодування визначається в сумі, призначеній судом; б) якщо кошти на утримання не стягуються у судовому порядку, то розмір відшкодування встановлюється у твердій грошовій сумі з урахуванням мате­ріального становища непрацездатних осіб і можливості потерпілого за своє життя надавати їм допомогу. Наприклад, заробіток потерпілого становив 90 грн. на місяць. На відшкодування шкоди претендує непрацездатний батько потерпі­лого, який проживає з іншим сином (братом померлого) і перебуває на його утриманні. Враховуючи матеріальне становище батька і можливості потерпілого за своє життя надавати йому допомогу, слід визначити розмір відшкодування батькові в сумі 20 грн.

Варіант III. У разі коли право на відшкодування шкоди мають одночасно не­працездатні особи, які були на утриманні померлого, і непрацездатні особи, які не були на його утриманні, спочатку визначається розмір відшкодування шкоди особам, які не були на утриманні померлого. Цим особам розмір відшкодування визначається у твердій грошовій сумі, що виключається із заробітку померлого. Потім визначається розмір відшкодування шкоди особам, які були на утриманні померлого в порядку, зазначеному у варіанті І.

Відшкодування шкоди особам, які втратили годувальника, виплачується у повному розмірі без урахування призначеної пенсії та інших доходів. Це правило поширюється лише на випадки, коли смерть годувальника сталася внаслідок ушкодження здоров'я, пов'язаного з виконанням ним трудових обов'язків. Отже, у решті випадків пенсія, що призначена у зв'язку зі смертю годувальника, під­лягає зарахуванню і на її суму зменшується розмір відшкодування особам, які мають право на відшкодування у разі смерті годувальника.

Встановлений кожному, хто має право на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, розмір відшкодування за загальним правилом не підлягає подальшому перерахунку. Із цього правила закон прямо встановлює два винятки, а саме: а) народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті году­вальника; б) призначення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого (ч. 4 ст. 1200 ЦК України). У вказаних випадках перераховується частина заробітку (доходу) померлого годувальника, що припадає на кожну особу, яка має право на відшкодування шкоди, з урахуванням збільшення або зменшення кількості та­ких осіб. Як і при відшкодуванні шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушко­дженням здоров'я, суми відшкодування, що сплачуються громадянам у зв'язку із втратою годувальника, підлягають індексації за рішенням суду в разі підвищення вартості життя (ст. 1208 ЦК України).

Закон не передбачає відшкодування якихось додаткових витрат, пов'язаних зі смертю годувальника, хоча такі витрати можливі (наприклад, витрати по до­гляду за потерпілим до його смерті тощо). Єдиний виняток становлять витрати на поховання, відшкодуванню яких присвячена ст. 1201 ЦК України, ст. 459 ЦК УРСР. До таких витрат судова практика відносить витрати на придбання необхідних приналежностей для поховання, транспорт, на оплату звичайних ри­туальних послуг, на спорудження надгробного пам'ятника. Допомога на поховання, одержана фізичною особою, яка зробила ці витрати, до суми відшко­дування шкоди не зараховується.

Порядок відшкодування шкоди. Як правило, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, здійснюється щомісячними платежами (ч. 1 ст. 1202 ЦК України, ст. 465 ЦК УРСР). За наявності обставин, що мають істотне значення, суд, з урахуванням матеріального становища заподіювача шкоди, може присудити здійснення відшкодування одноразовим платежем, але не більш, ніж за три роки наперед. Такою обставиною, що має істотне значення, може бути, наприклад, виїзд заподіювача шкоди за кордон у тривале відрядження, що ускладнить виплату ним щомісячного відшкодування. Стягнення додаткових витрат може бути здійснене наперед у межах строків, встановлених на підставі висновку відповідної лікарської експертизи, а також в разі необхідності попередньої оплати послуг і майна (придбання путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів тощо).

У разі смерті громадянина, зобов'язаного відшкодувати шкоду, обов'язок з її відшкодування переходить до її спадкоємців в межах вартості спадкового майна. При реорганізації юридичної особи, визнаної відповідальною за шкоду, заподіяну життю або здоров'ю, обов'язок з виплати необхідних платежів покладається на її правонаступника. В разі ліквідації юридичної особи платежі, належні потерпілому або особам, що мають право на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою году­вальника, мають бути капіталізовані для виплати їх потерпілому або зазначеним особам. В разі відсутності у юридичної особи коштів для капіталізації платежів, обов'язок щодо їх капіталізації покладається на ліквідаційну комісію на підставі рішення суду за позовом потерпілого (ст. 1205 ЦК України).

 

Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

 

У сучасних умовах постійно зростає кількість правочинів, покликаних за­безпечити задоволення звичайних повсякденних побутових потреб громадян і юридичних осіб у товарах, роботах і послугах. У процесі регулювання зазна­чених відносин пріоритетним завданням законодавця є охорона інтересів спо­живачів у процесі придбання товарів, робіт і послуг і, відповідно, захист їхніх прав у випадку порушення. Зазначені причини зумовили появу інституту від­шкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).

Вперше у вітчизняному законодавстві норми, спрямовані на захист прав потерпілого у випадку продажу йому товарів, виконання робіт або надання пос­луг з недоліками, дістали закріплення в абзаці сьомому ст. З Закону України "Про захист прав споживачів" в редакції від 15 грудня 1993 р.¹ (абзац сьомий статті 3 зі змінами, внесеними Законом від 10 січня 2002 р.²). Згідно з цією нор­мою споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, за­мовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх побу­тових потреб наділені правом на відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами), у випадках, передбачених законодавством.

Будучи достатньо надійною гарантією захисту прав споживачів, наведена норма Закону водночас має дві істотні особливості. По-перше, нею обмежується суб'єктний склад правовідносин щодо відшкодування шкоди, адже вона надає право на відшкодування виключно споживачам, якими згідно з абзацом третім ст. 1 зазначеного Закону визнаються лише фізичні особи. Крім того, ця норма ставить можливість одержати право на відшкодування збитків і шкоди, заподіяних недоліками товарів, робіт і послуг, у залежність від наявності конк­ретних законодавчих норм, які б прямо закріплювали таке право у споживача.

Подальше застосування загальні положення ст. З дістали і в інших нормах За­кону "Про захист прав споживачів". Так, ст. 12 покладає на продавця (ви­робника, виконавця) обов'язок щодо передачі споживачеві товару (роботи, пос­луги), який за якістю відповідає вимогам нормативних документів, умовам договору та інформації, що надається продавцем. Крім того, ця норма зобов'язує виробника (виконавця) забезпечити можливість використання товару (резуль­татів робіт) протягом термінів його придатності, передбачених нормативно або за домовленістю зі споживачем, а в разі відсутності таких термінів — протягом 10 років. Згідно з п. 10 ст. 15 Закону виконавець несе відповідальність за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю або майну споживача, що виникла у зв'язку з використанням речей, матеріалів, обладнання, приладів, інструментів, пристосу­вань та інших засобів, необхідних для виконання ним робіт або надання послуг, незалежно від знання виконавцем їх властивостей.

Новий ЦК України, маючи на меті удосконалити наведені механізми захисту прав споживачів товарів, робіт та послуг, приділив відносинам щодо від­шкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), окремий параграф третій Глави 82 і надав таке право фізичним та юридичним особам.

За змістом частини першої ст. 1209 продавець, виготовлювач товару, викона­вець робіт (послуг) відповідає не лише за шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг), але й також за шкоду, заподіяну через надання недостовірної або недостатньої інформації про них. Наділення потерпілого пра­вом на відшкодування шкоди внаслідок неповідомлення йому про властивості товарів, робіт, послуг повною мірою кореспондується положенням Закону "Про захист прав споживачів", згідно з яким, споживач має. право на необхідну, до­ступну, достовірну та своєчасну інформацію про товари (роботи, послуги), їх кількість, якість, асортимент, а також про їх виробника (виконавця, продавця) (абзац шостий ст. 3).

Суб'єктами зобов'язань із заподіяння шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) виступають заподіювач шкоди (ст. 1210 ЦК України) і потер­пілий. Причому коло заподіювачів є неоднорідним, оскільки в певних випадках залежить від волевиявлення потерпілого. Саме потерпілому надано право обирати особу, зобов'язану відшкодувати шкоду, у разі заподіяння шкоди через недоліки товарів або внаслідок невиконання обов'язку щодо надання повної і достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товаром. Та­кою особою може бути продавець або виготовлювач товару. У випадку завдання шкоди недоліками робіт (послуг) відповідальною особою є їхній виконавець.

Крім того, важливо підкреслити, що новий ЦК України надає потерпілому право на відшкодування шкоди незалежно від того, чи перебував він із продавцем, виго­товлювачем товару, виконавцем робіт або послуг у договірних відносинах (ч. 1 ст. 1209 ЦК України). Остання норма є вельми важливою, адже вона захищає не лише права осіб, які безпосередньо придбали товари, роботи або послуги, а й законні інтереси тих споживачів товарів, користувачів результатів робіт і послуг, яким без­посередньо було заподіяно шкоду. Наприклад, громадянин Б. уклав з приватним підприємцем договір щодо заміни електрообладнання в своїй квартирі. Через деякий час квартиру було продано громадянину Н., під час проживання якого в квартирі внаслідок конструктивних недоліків електричної проводки вийшли з ладу електроприлади. Вимоги Н. про відшкодування шкоди, пред'явлені до приватного підприємця, який здійснював відповідні роботи, повинні бути задово­лені на підставі наведеної норми.

Обов'язок щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, виникає у заподіювача тільки за наявності юридичних фактів, які в сукупності утворюють склад правопорушення. Такими фактами виступають: шкода, про­типравні діяння (дія або бездіяльність) заподіювача, а також причинний зв'язок між неправомірними діяннями заподіювача і настанням шкоди.

Характерною особливістю відповідальності за шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), є те, що така відповідальність настає у порушника незалежно від наявності вини (ч. 1 ст. 1209 ЦК України). Іншими словами, в даному випадку, як і при відповідальності за шкоду, заподіяну джере­лом підвищеної небезпеки (ч. 5 ст. 1187 ЦК України), має місце усічений склад правопорушення. Підставами звільнення заподіювача шкоди від відповідальності виступають лише непереборна сила або порушення потерпілим правил користу­вання або зберігання товару (результатів робіт, послуг).

Закон встановлює, що шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (пос­луг), підлягає відшкодуванню тільки, якщо її завдано протягом встановлених строків придатності товару, роботи (послуги), а якщо вони не встановлені — протя­гом десяти років від дня виготовлення товару, виконання роботи або надання послуги (ч. 1 ст. 1211 ЦК України). За змістом цієї норми зазначені строки є строками, протягом яких існує саме право на відшкодування, і тому їх пропущення погашає належне потерпілому право.

Ці строки не можна ототожнювати зі строками позовної давності. На них не поширюються норми глави 19 ЦК України, які регулюють питання переривання, зупинення та продовження строків позовної давності. На відміну від строків позовної давності, строки, визначені у ст. 1211, не можуть бути змінені за домовленістю сторін. Непред'явлення потерпілими у встановлені ст. 1211 строки претензій погашає належне їм право вимоги, в той час як сплив строку позовної давності свідчить лише про втрату права на судовий захист і не позбавляє особу самого матеріального права.

Частина друга ст. 1211 ЦК України передбачає, що шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню також якщо: 1) на порушення вимог закону не встановлено строку придатності товару, роботи (пос­луги); 2) особу не було попереджено про необхідні дії після спливу строку придатності і про можливі наслідки в разі невиконання цих дій.

Як свідчать формулювання цієї норми, вона є спеціальною щодо вищенаведених положень частини першої ст. 1211, а відтак можна припустити, що в разі не встановлення строків придатності товару, роботи (послуги), якщо такі строки повинні бути встановлені згідно із законодавством, а також у випадку не попередження особи споживача про властивості товарів, робіт (послуг) після спливу строків придатності, матеріальне право потерпілого на відшкодування шкоди строками не обмежується.

 

Компенсація моральної шкоди

 

Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, особиста недоторканність і свобода та безпека довкілля визнаються най­вищою соціальною цінністю і особистими немайновими благами фізичної особи. Поняття "нематеріальне благо" є збірним, воно стосується як самого "блага", так і особистих немайнових прав. Отже, зазначені особисті немайнові блага є об'єктами відповідних особистих немайнових прав.

До останнього часу цивільно-правовий захист порушених особистих немай­нових прав здійснювався шляхом відновлення права, припинення дій, які по­рушують право відшкодування збитків (ст. 6 ЦК УРСР). Законом України від 6 травня 1993 р. № 3188-12 було введено новий спосіб захисту цивільних особистих прав — це компенсація моральної шкоди, який включено до статей 6, 7 та 440^і ЦК УРСР. Новий ЦК України не лише зберіг зазначений спосіб захисту цивільних особистих прав, а й збагатив інститут компенсації моральної шкоди новими нормами, про що йдеться далі. Як бачимо, категорія моральної шкоди з'явилася в українському законодавстві порівняно нещодавно.

Тривалий час вважалося, що моральна шкода в соціалістичному суспільстві компенсації взагалі не підлягає. На обгрунтування цього висновку наводилися лицемірні, святенницькі аргументи нібито особистість радянської людини пере­буває на такій недосяжній висоті, що приниження її честі, гідності, ділової репу­тації не може бути оцінено у грошах. Разом з тим уже з 20-х років у колишньому СРСР у юридичній літературі, у суспільній свідомості стверджувалися погляди на допустимість компенсації моральної шкоди. Необхідно підкреслити, що найвагоміший внесок у справу узаконення інституту компенсації моральної шкоди внесли своїми творами М. С. Малеїн¹ і Г. М. Бєлякова².

Судова практика також чимало зробила для становлення категорії моральної шкоди. Відомі справи з відшкодування позадоговірної шкоди у зв'язку із загибеллю годувальника, при розгляді яких суд присуджував, наприклад, дитині, що втратила батька, суму більшу за ту, яка відповідає вартості втрачених засобів до існування. Різниця між зазначеними сумами — це присудження компенсації моральної шкоди в прихованій формі дитині за смерть батька, внаслідок чого дитина позбавлена спілкування з батьком, батьківських пестощів, батьківської любові. Дитина втратила чимало радощів свого дитинства. Всі ці обставини не могли не вплинути на позитивний підхід законодавця до формування норм про компенсацію моральної шкоди в цивільному законодавстві України.

Найзагальнішою нормою, яка вперше передбачила відшкодування моральної шкоди, була ст. 131 Основ цивільного законодавства 1991 р.¹ В українській юридичній літературі правило ст. 131 Основ про компенсацію моральної шкоди було сприйнято цілком позитивно², застосування якої було можливим і в Україні до введення в дію Закону України від 6 травня 1993 р. № 3188-12³. У цій нормі зроб­лено спробу визначити поняття моральної шкоди, а також закріпити умови й засоби її компенсації. Моральна шкода в ст. 131 Основ була визначена як заподіяння фізичних або моральних страждань. Умовами компенсації моральної шкоди були протиправність дій, що заподіяли шкоду, і вина заподіювача. Також встановлено, що моральна шкода компенсується у грошовій або іншій матеріальній формі. Розмір компенсації моральної шкоди визначає суд і при цьому незалежно від відшкоду­вання майнової шкоди. За ст. 131 Основ компенсація моральної шкоди як форма цивільно-правової відповідальності застосовується як за порушення особистих немайнових прав, так і за порушенн