Відповідальність за шкоду, заподіяну правоохоронними органами

 

Статтею 443 ЦК УРСР було вперше передбачено право громадянина на від­шкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду. Однак фактично реалізація цього права в Україні та інших союзних республіках колишнього СРСР стала можливою лише в 1981 р. після прийняття спеціальних законодав­чих актів.

Важливі положення щодо цього виду відшкодування було закладено у Законі України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові неза­конними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 р.¹ Цей закон заповнив прогалину у чинному законодавстві України і розширив порівняно зі ст. 443 ЦК УРСР сферу захисту цивільних май­нових прав: права власності, права на житлове приміщення, немайнових особистих прав (право на честь, право на гідність тощо), а також трудових і пенсійних прав.

Стаття 443 ЦК УРСР передбачала конкретний вид зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди. Сфера застосування зазначеної статті чітко визначена переліком незаконних дій у цій статті. До них було віднесено:

1) незаконне засудження;

2) незаконне притягнення до кримінальної відповідальності;

3) незаконне застосування взяття під варту як запобіжного заходу;

4) незаконний адміністративний арешт;

5) незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт.

Закон України від 1 грудня 1994 р. до вже зазначених незаконних дій відповідних службових осіб відносить і такі незаконні дії: 1) незаконне проведен­ня в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконну конфіскацію майна, незаконне накладення штрафу; 3) незаконне проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність" та "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю". Наявність однієї із передбачених неза­конних дій у сукупності з іншими підставами відповідальності (шкода, при­чинний зв'язок) породжують зобов'язальні відносини між потерпілим і зобо­в'язаною особою.

Новий ЦК України розширив перелік незаконних дій службових осіб право­охоронних органів, які є елементом спеціального делікту. До них відповідно віднесено такі незаконні дії:

1) незаконне засудження;

2) незаконне притягнення до кримінальної відповідальності;

3) незаконне застосування як запобіжного засобу тримання під вартою або підписки про невиїзд;

4) незаконне затримання;

5) незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт (ст. 1176).

Випадки заподіяння шкоди внаслідок незаконних дій, що не охоплюються за­значеним переліком (наприклад, незаконне виконання вироку, втрата, розтрата, псування матеральних цінностей, вилучених судово-прокурорськими органами), мають підпадати під дію загальних положень (ст. 1176 ЦК України).

Підставами відповідальності за шкоду, заподіяну незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, є шкода, незаконні дії, причинний зв'язок між незаконними діями та шкодою. Наявність вини не ви­магається, бо за Законом шкода відшкодовується незалежно від вини службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. У названому Законі від 1 грудня 1994 р. передбачаються види шкоди, що підлягають відшко­дуванню громадянинові:

1) заробіток та інші грошові доходи, втрачені ним внаслідок незаконних дій;

2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки за ними, цінні папери та відсотки за ними, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, якого він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене у доход держави судом, вилучене органами дізнання чи попереднього слідства, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;

3) штрафи, стягнені на виконання судового вироку, судові витрати, інші суми, сплачені громадянином внаслідок незаконних дій;

4) суми, сплачені громадянином за надання йому юридичної допомоги;

5) моральна шкода.

Втрата заробітку та інших доходів підлягає відшкодуванню за час:

тримання під вартою;

відбування покарання або адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт;

відсторонення від посади за постановою слідчого або прокурора;

перебування на стаціонарній судово-психіатричній експертизі;

відсутності на роботі у зв'язку з викликом громадянина до органів розслідування або суду як підозрюваного, підсудного, обвинуваченого;

працевлаштування громадянина в межах 3-місячного строку до прийняття адміністрацією підприємства, установи, організації рішення з цього питання у встановлений місячний строк;

між проголошенням виправдувального вироку і вступом його в законну силу.

Якщо громадянин був позбавлений можливості займати певні посади або за­йматися певною діяльністю, внаслідок чого в межах призначеного судом строку не працював або виконував менш оплачувану роботу, тоді втрата заробітку за відповідний період підлягає відшкодуванню із зарахуванням заробітку за менш оплачуваною роботою.

Відшкодування заробітку та інших грошових доходів, сплачених штрафних сум, сум судових витрат, а також сум, сплачених громадянином у зв'язку з на­данням йому юридичної допомоги, і сум моральної шкоди проводиться за раху­нок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди проводиться тоді, коли незаконні дії органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду завдали громадянинові моральної шкоди, призвели до порушення його нор­мальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Конфісковане, вилучене, заарештоване майно повертається громадянинові в натурі, а в разі неможливості повернути в натурі його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно було передано без­оплатно. Внаслідок ліквідації зазначених організацій або через недостатність у них коштів для відшкодування шкоди вартість майна (частина вартості) відшкодовується за рахунок державного бюджету (статті 3 і 4 Закону України від 1 грудня 1994 р.). Крім того, громадянин має бути поновлений у трудових, житлових, особистих правах, у навчальному закладі, військових та інших зван­нях, йому повертаються ордени та медалі, у разі потреби публікуються спросту­вання обставин, що ганьблять особу (статті б—11 Закону України від 1 грудня 1994 р.).

Протиправний характер дій службових осіб слідчо-прокурорських органів повинен відповідати змістові незаконних дій, що перелічені в зазначених правових нормах. Для з'ясування їх змісту необхідно звернутися до Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Для встановлення відповідальності за заподіяну шкоду слід визначити причинний зв'язок між незаконними діями службових осіб відповідних органів і шкодою. Такими є об'єктивні підстави відповідальності за ст. 443 ЦК УРСР, ст. 1176 ЦК України. Щодо суб'єктивної підстави відповідальності, як зазначало­ся вище, Закон передбачає відповідальність незалежно від вини. Вважаємо по­зицію закону цілком виправданою. Обґрунтування відповідальності незалежно від вини вбачається:

1) в подальшому зміцненні законності в діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду;

2) в підсиленні захисту прав і законних інтересів громадян.

Суб'єктом відповідальності за шкоду, заподіяну громадянинові неза­конними діями органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокура­тури та суду, за ст. 1176 ЦК України є держава. Отже, перед потерпілими відповідає держава, а не заподіювані шкоди — органи дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури і суду. За загальним правилом, суб'єктом відповідальності є заподіювач шкоди. Якщо шкоду заподіяно працівником організації, що має статус юридичної особи, суб'єктом відповідальності є юри­дична особа. Чому ст. 443 ЦК УРСР та ст. 1176 ЦК України відступили від загального правила, поклавши обов'язок відшкодування на державу як таку? Якими є соціальні та юридичні підстави покладення відповідальності на дер­жаву, а не на заподіювача шкоди? На нашу думку, відповідь може бути такою. Захист прав громадян є функцією держави, яка характеризує один з напрямів діяльності всіх її органів, передусім органів, спеціально створених для захисту правопорядку, в тому числі для захисту прав громадян. Це судово-проку­рорські органи, органи дізнання і попереднього слідства, інші органи, що здійснюють від імені держави функції правосуддя, прокурорського нагляду, розслідування злочинів. Дедалі більше стає загальновизнаним, що правосуд­дя, прокурорський нагляд є вищими гарантіями юридичних прав громадян у державі. За таких умов незаконна діяльність зазначених органів є порушен­ням функції держави щодо захисту прав громадян. Саме тому не державні органи (прокуратура, суд, міліція та ін.), а держава зобов'язана відшко­довувати шкоду, заподіяну потерпілому. Встановлення такого суб'єкта від­повідальності свідчить про те, що законодавець розцінює незаконну діяльність органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду як надзвичайну подію в загальнодержавному масштабі. Українська держава відшкодовує заподіяну шкоду за рахунок державного бюджету. Трапляються судові помилки щодо визначення суб'єкта відповідальності за шкоду, заподіяну неза­конною діяльністю слідчо-судово-прокурорських органів. Так, громадянин К. був незаконно засуджений. Згодом обвинувальний вирок було скасовано. Гро­мадянин К. звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди, пов'язаної зі сплатою послуг юридичній консультації. Суд виніс рішення про стягнення відповідної суми за рахунок консультації. Це рішення незаконне, бо зазначені суми відшкодовуються за рахунок державного бюджету, а не коштів певної організації, зокрема юридичної консультації.

Суб'єктами права на відшкодування шкоди є громадяни (фізичні особи), щодо яких були вчинені відповідні незаконні дії. Право на відшкодування заподіяної шкоди виникає у разі постановлення судом виправдувального вироку, скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства за реабілітуючими підставами (відсутність події злочину, відсутність у діяннях особи складу злочину або недоказовість участі громадянина у вчиненні злочину) чи закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення. Закриття кримінальної справи на підставі акта про амністію або акта про помилування не є підставою для виникнення права на відшкодування за ст. 1176 нового ЦК.

Зміна кваліфікації вчиненої злочинної дії за статтею закону, що передбачає менш тяжкий злочин з призначенням більш м'якого покарання або зниження міри покарання без зміни кваліфікації, також не є підставою для відшкодування шкоди відповідно до вищезазначених правових норм. Стаття 53^і Кримінально-процесуального кодексу України зобов'язує органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду роз'яснити громадянинові поря­док поновлення його порушених прав. Ці органи повинні направити грома­дянинові, а у разі його смерті — його спадкоємцям, повідомлення про при­пинення кримінальної справи або копію виправдувального вироку. Громадянинові також направляється повідомлення, що роз'яснює його права та порядок відшкодування шкоди. Розмір відшкодування шкоди залежно від того, який орган здійснював слідчі дії чи розглядав справу, визначають відпо­відні органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суд. Вони вино­сять постанову (ухвалу) про розмір відшкодування протягом місяця з дня надходження заяви від потерпілого громадянина про відшкодування шкоди. Якщо справу закрив суд при розгляді її в касаційному порядку або в порядку нагляду, розмір відшкодування визначає суд, що розглядав справу у першій інстанції. У постанові (ухвалі) містяться певні реквізити: зміст вимог громадя­нина; докладний розрахунок втраченого громадянином заробітку; розмір штрафів, судові витрати та інші суми, сплачені у зв'язку з незаконними діями; суми, сплачені на користь юридичної консультації.

Якщо під час розглядання заяви про відшкодування шкоди виникає спір між спадкоємцями щодо частки кожного з них, а також спір стосовно осіб, які повинні бути включені до кола спадкоємців, то в постанові слід зазначити суму, що підлягає сплаті всім спадкоємцям. А спір між ними підлягає розв'язанню в загальнопозовному порядку. Отже, незадоволені спадкоємці не мають права пред'являти претензії до органів, які винесли постанову (ухвалу) про розмір відшкодування.

Така постанова (ухвала) може бути оскаржена відповідному прокурору чи у вищестоящий суд у порядку і в строки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством і законодавством про адміністративні правопорушення. її копія, завірена гербовою печаткою, надсилається громадянинові або його спадкоємцям. Громадянин чи його спадкоємці подають копію постанови у фінансовий відділ регіонального органу державного управління за місцем проживання для одер­жання чека, який потім подається до відповідної установи Національного банку України.

Постанова (ухвала) про розмір відшкодування має велике юридичне значен­ня, адже в ній передбачається конкретизація об'єкта права на відшкодування та визначено розміри грошових сум, право на які належить громадянинові. Без цього документа неможлива реалізація права на відшкодування. Якщо зазначені органи не виносять постанову (ухвалу) про розмір відшкодування, то вони так чи інакше перешкоджають здійсненню належного громадянинові права на відшкодування. Тому, на нашу думку, громадянин має право звернутися до суду за захистом порушеного права на відшкодування.

Заподіяна шкода не підлягає відшкодуванню, якщо громадянин у процесі дізнання, попереднього слідства і судового розгляду самообмовою перешкоджав встановленню істини і тим самим сприяв вчиненню незаконних дій щодо нього. Самообмова визначається як свідомо неправдиві свідчення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які вони дали з метою переконати органи попереднього слідства і суд у тому, що саме вони вчинили злочини, хоч насправді вони їх не вчиняли. В юридичній літературі висловлена пропозиція щодо умов, за наявності яких самообмова вважається встановленою, доведеною, внаслідок чого потерпілому може бути відмовлено у відшкодуванні шкоди. Самообмова повинна виражатися у показаннях обвинуваченого, які зафіксовано у протоколі допиту. Слід погодитися з тим, що не є самообмовою відмова особи від давання показань або умовчання про обставини, які виправдовують її. З позицій кримінально-процесуального законодавства обвинувачений не несе відпові­дальності за відмову від давання показань. Отже, правомірним є твердження про те, що позбавляти такого обвинуваченого права на відшкодування заподіяної шкоди було б несправедливим. Вина обвинуваченого, який застосовує самообмову, може виражатися лише в умислі. За таких обставин позбавлення його права на відшкодування цілком відповідає вимогам закону, згідно з яким умисел потер­пілого виключає відповідальність заподіювача шкоди. Якщо самообмова була наслідком необережної поведінки потерпілого, то вважаємо, що потерпілий повинен набути прав на відшкодування шкоди. Самообмова має бути актом волі обвинуваченого, що сформувалася незалежно від діяльності службових осіб, які розслідують справу. Шкода відшкодовується, коли самообмова була наслідком застосування насильства, погроз чи інших незаконних дій. При цьому факт насильства, погроз або інших незаконних дій мають встановити слідчі органи, прокурор або суд.

Новий ЦК України (ст. 1176) розширив сферу відповідальності держави. Вона відшкодовує шкоду, завдану фізичній чи юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення з цивільної справи за наявності у діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину, встановленого вироком, що набрав законної сили.