Перемир'я і закінчення воєнних дій

2.5.9.1. Перемир'я (пункт 1.2.9 Керівництва) може бути загальним або місцевим (частковим).

Загальне перемир'я призупиняє ведення воєнних дій між державами, які воюють, на всій території збройного конфлікту.

Місцеве перемир'я передбачає призупинення воєнних дій між окремими військовими частинами в обмеженому районі з метою:

• пошуку, збору та евакуації поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії чи аварії літального апарата, та мертвих, а також їхнього обміну;

• попередження противника про порушення ним норм міжнародного гуманітарного права;

• виведення з оточення (із блокованих районів) пора­нених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії чи аварії літального апарата, та переміщення через ці райони військово-медичного, військово-духовного персоналу та їхнього майна.

2.5.9.2. Вступ у контакт із командиром військового формування противника здійснюється під керівництвом командувача корпусу, командира з'єднання, військової частини і лише з дозволу (або за розпорядженням) стар­шого начальника.

Для встановлення контактів із противником можуть використовуватись технічні засоби (звукосповіщувальні станції, засоби радіозв'язку, гучномовці), висилатись парламентери або застосовуватись інші способи і засоби, відповідно до умов конкретної обстановки.

Командувач корпусу (командир з'єднання, військової частини, підрозділу) має право звернутись за допомогою до посередників із числа представників гуманітарних ор­ганізацій.

2.5.9.3. Парламентер, як правило, призначається із числа найбільш підготовлених офіцерів.

Парламентер, а також особи, які його супроводжують (сигналіст-барабанщик, перекладач та особа, яка несе білий прапор), користуються правом недоторканності.

Білий прапор (додаток 2 до Керівництва) свідчить про намір осіб, які його підняли, розпочати переговори з протилежною стороною, він не означає капітуляцію.

2.5.9.4. Приймаючи парламентера противника та осіб, які його супроводжують, командувач, командир (начальник) зобов'язаний вжити всіх заходів, необхідних для збереження в таємниці змісту підготовки (ведення) воєнних дій.

Парламентер і особи, які його супроводжують, мо­жуть бути тимчасово затриманими у разі зловживання ними своїм статусом (якщо вони ведуть розвідку або принижують честь і гідність сторони, що їх приймає).

Відмова вступити в контакт із противником не є по­рушенням норм міжнародного гуманітарного права, але в усіх випадках командувач, командир (начальник) по­винен забезпечити недоторканність парламентера і осіб, які його супроводжують.

2.5.9.5. Загальне перемир'я оформляється у пись­мовій формі (наприклад, домовленість про демілітаризо­вані зони, місцевості, що не обороняються, проліт санітарних літаків (вертольотів) над районами, що зна­ходяться під контролем противника, евакуацію населен­ня тощо).

В основі таких домовленостей повинні лежати поло­ження, які передбачені правом війни.

Використання угоди про перемир'я для нанесення поразки (розгрому) противнику є віроломством.

2.5.9.6. Про досягнення місцевого перемир'я до­повідається старшому командиру (начальнику), а також інформуються командири з'єднань, військових частин (підрозділів), які взаємодіють, і сусіди.

В угоді про місцеве перемир'я визначаються:

• час дії перемир'я;

• межа району пошуку (збору, обміну, евакуації) по­ранених, хворих, осіб, які зазнали корабельної аварії чи аварії літального апарата, та загиблих (мертвих);

• інші питання, виконання яких необхідно для дотри­мання угоди.

2.5.9.7. Після закінчення воєнних дій, тільки-но доз­волить обстановка, командувач, командир (начальник) зобов'язаний організувати співробітництво з місцевою адміністрацією щодо:

• повернення цивільного майна, яке тимчасово вико­ристовувалося у воєнних цілях, його власникам;

• зняття інженерних загороджень, розмінування місцевості і цивільних об'єктів;

• проведення заходів щодо розшуку загиблих (мерт­вих) і тих, хто зник безвісти, незалежно від їхньої належності.

 

Загальні правила дій військ (сил) на окупованій території

2.5.10.1. Дії військ (сил) на окупованій території по­винні відповідати вимогам норм міжнародного гу­манітарного права.

Територія вважається окупованою, якщо вона знахо­диться під владою збройних сил противника. Окупація (пункт 1.2.8 Керівництва) поширюється лише на ті ра­йони, де така влада встановлена.

Територія вважається окупованою навіть тоді, коли сто­рона, яка її скуповує, не зустрічає ніякого збройного опору.

2.5.10.11. Командир з'єднання, військової частини, розташованого (розташованої) на окупованій території, зобов'язаний, шануючи чинні в ній закони, вживати всіх можливих заходів щодо забезпечення суспільного поряд­ку і безпеки, запобігання грабіжництва та незаконної конфіскації майна.

У зв'язку із воєнним станом щодо цивільного насе­лення можуть бути вжиті додаткові заходи безпеки та контролю.

2.5.10.3. Державі-окупанту забороняється змінювати статус службових осіб або суддів. Водночас їй надається право знімати службових осіб з посад.

2.5.10.4. Держава-окупант може приймати нові нормативно-правові акти, які передбачають кримінальну відповідальність із тим, щоб забезпечити:

• виконання своїх обов'язків щодо захисту цивільного населення;

• нормальне управління окупованою територією;

• безпеку своїх громадян.

Нові закони та інші нормативно-правові акти щодо кримінальної відповідальності повинні публікуватись мовою, яка зрозуміла для місцевого населення.

2.5.10.5. Від правоохоронних органів окупованої території забороняється вимагати:

• сприяння щодо забезпечення виконання наказів про використання населення у воєнних цілях;

• безпосередньої участі у воєнних діях.

2.5.10.6. Щодо населення окупованої території забо­роняється:

• примушувати служити його у збройних силах окупаційних військ;

• захоплювати його як заручників;

• застосовувати заходи фізичного і психологічного на­сильства для одержання відомостей воєнного характеру.

Життя, сім'я, власність та звичаї цивільного насе­лення повинні шануватися.

Водночас населення окупованої території може залуча­тися до примусової праці у межах окупованої території в інтересах життєзабезпечення окупаційних військ або само­го цивільного населення (крім притягнення до роботи на воєнних об'єктах і оборонних спорудженнях). У цьому ви­падку необхідно дотримуватися вимог законів про умови праці, які чинні на окупованій території. Особи, молодші 18 років, не можуть бути направлені на примусові роботи.

2.5.10.7. Забороняється депортація (пункт 1.2.15 Керівництва) цивільного населення з окупованої тери­торії на територію іншої держави.

Виходячи із інтересів забезпечення безпеки цивільно­го населення або ж із умов воєнної необхідності, припус­кається його тимчасова евакуація в глибину окупованої території.

2.5.10.8. Забороняється навмисно знищувати майно, що становить приватну, колективну або державну власність.

2.5.10.9. Командувач, командир (начальник) повинен сприяти забезпеченню постачання цивільного населення продовольством і медикаментами, а також організовува­ти взаємодію із гуманітарними організаціями з питань постачання гуманітарних вантажів.

2.5.10.10. З метою забезпечення безпеки своїх військ (сил) на окупованій території припускається роззброєння персоналу місцевої цивільної оборони.

Водночас забороняється встановлювати обмеження щодо його діяльності, які ускладнюють виконання ним функціональних обов'язків.

2.5.10.11. Тимчасово, і лише у разі нагальної не­обхідності, припускається використання цивільних лікарень для догляду за військовими пораненими та хворими. Таке використання можливе лише за умови, що хворим, які знаходяться в лікарнях, будуть надані належні умови лікування та догляд, а решта цивільно­го населення буде забезпечена за необхідності медичною допомогою.

 

Врахування норм міжнародного гуманітарного права під час організації бойового забезпечення

Розвідка

3.1.1. В основу діяльності щодо збору інформації, яка не суперечить вимогам міжнародного гуманітарно­го права, покладена різниця між дозволеними та забороненими методами її збору.

3.1.2. Діяльність щодо збору інформації, яка має воєнну цінність, у районах, що знаходяться під контро­лем противника, вважається законною, якщо вона здійснюється військовослужбовцями без приховування статусу комбатанта (у військовій формі одягу своїх збройних сил).

3.1.3. Діяльність щодо збору інформації, яка має воєнну цінність, у районах, що знаходяться під контро­ лем противника, розглядається як шпигунство, якщо вона здійснюється обманним шляхом.

Шпигунство (пункт 1.2.25 Керівництва) не заборо­няється, але комбатант, який був захоплений під час та­кої діяльності, втрачає право на отримання статусу військовополоненого і може понести покарання.

3.1.4. Цивільне населення протилежної сторони не може примушуватись до надання відомостей ними особи­сто або від третіх осіб.

3.1.5. Захоплені в полон комбатанти можуть бути до­питані, але вони повинні повідомляти лише ті відомості, які дозволяють встановити їх особу (пункт 2.5.4.5 Керівництва).

Військовополонені, які відмовляються відповідати на запитання, не можуть піддаватися погрозам, принижен­ням особистості, тортурам, будь-яким обмеженням чи переслідуванням.

3.1.6. Основними завданнями розвідки, з урахуван­ням норм міжнародного гуманітарного права, є добуван­ня достовірних розвідувальних даних про:

• об'єкти (цілі) противника, які знаходяться поблизу цивільних об'єктів або є ними;

• наявність укриттів для цивільного населення на можливих напрямках дій військ (сил);

• наявність, розташування і стан об'єктів, які знахо­дяться під захистом міжнародного гуманітарного права, ступінь їх використання противником;

• дорозвідку об'єктів (цілей) противника для одер­жання даних про можливий збиток цивільному населен­ню та об'єктам, які знаходяться під захистом міжнарод­ного гуманітарного права;

• виявлення порушень норм міжнародного гуманітар­ного права у ході ведення воєнних дій своїми військами (силами) і військами противника.

3.1.7. До обов'язків командувача, командира (началь­ника) та штабу входить узгодження зусиль сил та засобів розвідки начальників родів військ, спеціальних військ і служб щодо виявлення особливо небезпечних об'єктів, густонаселених районів та інших об'єктів, ураження яких може призвести до значних жертв серед цивільно­го населення.

 

Радіоелектронна боротьба

3.2.1. Під час організації і ведення радіоелектронної боротьби необхідно передбачати:

• введення заборон на радіоелектронне подавлення радіоелектронних засобів і ліній зв'язку, які викорис­товуються військовими і цивільними медичними службами, військовим і цивільним духовним персона­лом противника, гуманітарними організаціями, цивільною обороною, персоналом охорони об'єктів, які знаходяться під захистом права війни, за умови, що вони не будуть використовуватися противником у воєнних цілях;

• проведення комплексу організаційних і технічних заходів щодо радіоелектронного захисту систем і засобів своїх аналогічних служб (об'єктів) та організацій, які визначені міжнародним гуманітарним правом.

 

3.2.2. Розпізнавання радіоелектронних засобів, що належать службам (організаціям), зазначеним у пункті 3.2.1 Керівництва, проводиться за розпізнавальними радіосигналами відповідно до вимог Регламенту Радіозв'язку Міжнародної спілки електрозв'язку ІSBN 92-61-04144-2 (додаток 3 до Керівництва), а також по опублікованих радіочастотах і сигналах.

3.2.3. Перелік сигналів та робочих частот доводиться до командирів (начальників) військових частин і підрозділів радіоелектронної боротьби і зберігається на відповідних командних пунктах (пунктах управління), як у мирний, так і у воєнний час.

 

Тактичне маскування

3.3.1. Під час організації та проведення заходів щодо маскування військових об'єктів, озброєння і військової техніки забороняється використовувати:

• міжнародні розпізнавальні емблеми, знаки і сигна­ли (додаток 2 до Керівництва);

• прапори, військові емблеми і форму одягу против­ника, нейтральних держав, а також розпізнавальну емб­лему Організації Об'єднаних Націй;

• присутність медичних формувань, санітарного транспорту, військовополонених і цивільних осіб з метою приховати (захистити) визначені райони, воєнні об'єкти, озброєння і техніку від розвідки противника.

 

Інженерне забезпечення

3.4.1. За будь-яких умов обстановки забороняється застосовувати мінно-вибухові загородження проти цивільного населення і цивільних об'єктів.

3.4.2. Під час будь-якого встановлення мін, якщо можливе ураження цивільного населення, проводиться завчасне його оповіщення, за винятком випадків, коли цього не дозволяє зробити обстановка, що склалася.

3.4.3. Особливостями застосування протипіхотних мін відповідно до вимог норм міжнародного гуманітарно­го права є:

• обмеження і проведення додаткових заходів, вказа­них у додатку 3 до Керівництва;

• фіксація (реєстрація) у відповідних документах встановлених мінно-вибухових загороджень;

• ліквідація мінно-вибухових загороджень після при­пинення активних воєнних дій.

3.4.4. Дозволяється застосовувати без позначення, огородження і будь-яких інших обмежень:

• будь-які типи протипіхотних мін із неконтактним підривним пристроєм;

• усі міни спрямованої дії із будь-якими типами підривачів, якщо вони встановлюються на термін до 72 годин і забезпечується постійне спостереження за ними з метою недопущення до них цивільних осіб;

• усі типи протипіхотних мін у керованому по проводах (радіо) варіанті, коли їх підривання відбувається за командою оператора;

• усі типи протипіхотних мін із підривачами уповільненої дії.

3.4.5. Реєстрація місцезнаходження мін, що не є встановленими дистанційно, мінних полів, мінних ра­йонів, мін-пасток і інших пристроїв здійснюється у встановленому порядку за допомогою прив'язки до коорди­нат не менше ніж двох вихідних точок.

3.4.6. Мінні поля, на яких встановлені протипіхотні міни, що не відповідають встановленим вимогам, по­ винні позначатися і огороджуватися.

Позначення здійснюється знаками, зрозумілими і ви­димими будь-якій людині, яка наближається до меж мінного поля (додаток 2 до Керівництва).

3.4.7. Якщо в наказі старшого командира (начальни­ка) відсутні вказівки про установлення огородження, то рішення про це, на підставі вивчення і оцінки обстановки в районі дій підрозділу, приймає командир підрозділу, який здійснює мінування.

3.4.8. Огородження мінного поля може бути виконане колючим дротом або шляхом використання будь-яких інших засобів, що ускладнюють проникнення людини на мінне поле.

Після встановлення мін у такому позначеному та ого­родженому районі мінне поле повинно знаходитися під відповідним спостереженням.

3.4.9. Обов'язковому позначенню та огородженню підлягають усі загородження, які встановлюються із протипіхотних фугасних мін, осколкових мін фугасного ураження та інших мін із контактними механічними або електромеханічними підривачами.

3.4.10. У разі встановлення мінно-вибухових загород­жень на передньому краї (на лінії зіткнення) вручну із використанням переносних комплектів мінування, якщо існує пряма загроза ураження особового складу під час виконання робіт щодо огородження мінно-вибухових загороджень, дозволяється не встановлювати огородження і позначення мінно-вибухових загороджень із протипіхотних фугасних, осколкових кругового ураження і протипіхотних касетних мін.

Проте, коли обстановка зміниться і загрози уражен­ня особового складу не існуватиме, огородження повин­но бути встановлене у найкоротші терміни.

3.4.11. У ході воєнних дій мінно-вибухові загород­ження, що встановлені в промаркованому периметрі, пе­редаються за встановленим порядком від одних військових частин іншим або знищуються (знімаються) перед залишенням району.

3.4.12. Після припинення воєнних дій, з метою захисту цивільних осіб від впливу протипіхотних мін, усі мінні поля, міни та міни-пастки розміновуються (знищуються) або залишаються в межах обгородженого і позна­ченого периметра, який знаходиться під відповідним спостереженням.