Стійкість роботи промислових об’єктів у НС

Стійкість роботи об’єкта визначається в основному його інженерним захистом.

Мета оцінки стійкості об’єкта полягає у виявленні його слабких елементів, щоб у наступному здійснити інженерно-технічні заходи щодо підвищення стійкості об’єкта у цілому.

Оцінка стійкості роботи об’єкта – це всебічне вивчення підприємства з точки зору спроможності його протистояти дії вражаючих факторів ядерного вибуху, продовжувати роботу та відновлювати виробництво при одержанні слабких порушень.

Об’єкти народного господарства відрізняються один від іншого як за конструктивним рішенням, так і за технологічним процесом. Різниця об’єктів полягає у будівлях і спорудах, обладнанні та технології виробництва, комунально-енергетичних мережах і території, де розташовано об’єкт. Тому оцінка стійкості об’єкту має свої особистості у кожному конкретному випадку і вимагає конкретного підходу. Розглянемо тільки загальні для всіх об’єктів питання оцінки їх стійкості до дії вражаючих факторів зброї масового ураження.

 

Оцінка інженерного захисту об’єкта

Класифікація ядерних вибухів.

Ядерна зброя розроблена під час другої світової війни в США в основному зусиллями європейських вчених (Ейнштейн, Бор, Фермі та ін.). Перше випробування цієї зброї відбулося у США на полігоні Аламогордо 16 липня 1945 року (в цей час у переможеній Німеччині проходила Потсдамська конференція). А лише через 20 днів, 6 серпня 1945 року, на японське місто Хіросіму без усякої військової потреби та доцільності була скинута атомна бомба колосальної для того часу потужності - 20 кілотон. Через три дні, 9 серпня 1945 року, атомному бомбардуванню було піддане друге японське місто - Нагасакі. Наслідки ядерних вибухів були жахливі. У Хіросімі із 255 тис. жителів було вбито чи поранено майже 130 тис. чоловік. Із майже 200 тис. мешканців Нагасакі було уражено понад 50 тис. осіб.

Потім ядерна зброя була виготовлена та випробовувалася в СРСР (1949 р.), у Великобританії (1952 р.), у Франції (1960 р.), у Китаї (1964 р.). Зараз у науково-технічному відношенні до виробництва ядерної зброї готові понад 30 держав світу.

Тепер існують ядерні заряди, котрі використовують реакцію поділу урана-235 та плутонія-239 і термоядерні заряди, в яких використовується (під час вибуху) реакція синтезу. При захопленні одного нейтрона ядро урану-235 ділиться на два осколки, виділяючи гамма-кванти та ще два нейтрона (2,47 нейтрона для урану-235 та 2,91 нейтрона для плутонію-239). Якщо маса урану більша за третину, то ці два нейтрона ділять ще два ядра, виділяючи вже чотири нейтрона. Після поділу наступних чотирьох ядер виділяються вісім нейтронів і т.д. Відбувається ланцюгова реакція, яка призводить до ядерного вибуху.

Класифікація ядерних вибухів:

- за типом заряда:

- - ядерні (атомні) - реакція поділу;

- - термоядерні - реакція синтезу;

- - нейтронні - великий потік нейтронів;

- - комбіновані;

- за призначенням:

- - випробувальні;

- - у мирних цілях;

- - у воєнних цілях;

- за потужністю:

- - надмалі (менше 1 тис. т тротилу);

- - малі (1...10 тис. т);

- - середні (10...100 тис. т);

- - великі (100 тис, т... 1 Мт);

- - надвеликі (понад 1 Мт).

- за видом вибуху:

- - висотний (понад 10 км);- повітряний (світлова хмара не сягає поверхні Землі);

- - наземний;

- надводний;

- - підземний;

- - підводний.

Уражаючі фактори ядерного вибуху. Уражаючими факторами ядерного вибуху є:

- арна хвиля (до 50 % енергії вибуху);

- світлове випромінювання (до 35 % енергії вибуху);

- проникаюча радіація (до 45 % енергії вибуху);

- радіоактивне зараження (до 10 % енергії вибуху);

- електромагнітний імпульс (до 1 % енергії вибуху).

Ударна хвиля (УХ) (до 50 % енергії вибуху). УХ – це область сильного стиснення повітря, яке розповсюджується із надзвуковою швидкістю на всі сторони від центру вибуху. Джерелом ударної хвилі є високий тиск у центрі вибуху, що досягає 100 млрд. кПа. Продукти вибуху, а також дуже нагріте повітря, розширюючись, стискають оточуючий шар повітря. Цей стиснутий шар повітря також стискає наступний шар. Таким чином тиск передається від одного шару до іншого, створюючи ударну хвилю. Передній кордон стиснутого повітря називається фронтом ударної хвилі.

Основними параметрами УХ є:

- надмірний тиск;

- швидкісний напір;

- час дії ударної хвилі.

Надмірний тиск (НТ) - це різниця між максимальним тиском у фронті УХ та атмосферним тиском. Вимірюється у кПа або кгс/см² (1 атм = 1.033 кгс/см² = 101.3 кПа; 1 атм = 760 мм рт.ст.).

Значення надмірного тиску в основному залежить від потужності та виду вибуху, а також від відстані до центру вибуху. Воно може сягати 100 кПа при вибухах потужністю 1 мт та більше. Надмірний тиск швидко зменшується з віддаленням від епіцентру вибуху.

Швидкісний напір повітря - це динамічне навантаження, яке створює потік повітря, позначається Р, вимірюється у кПа. Величина швидкісного напору повітря залежить від швидкості та густини повітря за фронтом хвилі і тісно пов’язана із значенням максимального надмірного тиску ударної хвилі. Швидкісний напір помітно діє при надмірному тиску понад 50 кПа.

Час дії ударної хвилі (надмірного тиску) вимірюється у секундах. Чим більший час дії, тим більша уражаюча дія УХ. Ударна хвиля ядерного вибуху середньої потужності (10...100 кт) проходить 1000 м за 1,4 сек; 2000 м за 4 сек; 5000 м - за 12 сек. Ударна хвиля уражає людей та руйнує будинки, споруди, об'єкти та техніку.

На незахищених людей ударна хвиля впливає безпосередньо та опосередковано (опосередковані ураження - це ураження, які завдаються людині уламками будинків, споруд, уламками скла та іншими предметами, які під дією швидкісного напору повітря переміщуються з великою швидкістю). Травми, які виникають внаслідок дії ударної хвилі, поділяють на:

- легкі, характерні для НТ = 20...40 кПа;

- середні, характерні для НТ = 40...60 кПа;

- важкі, характерні для НТ = 60...100 кПа;

- дуже важкі, характерні для НТ вище 100 кПа.

При вибуху потужністю до 1 Мт незахищені люди можуть отримати легкі травми, знаходячись від епіцентру вибуху за 4,5...7 км, важкі - за 2...4 км.

Для захисту від УХ використовуються спеціальні сховища, а також підвали, підземні виробки, шахти, природні укриття, складки місцевості та ін. Об’єм та характер руйнування будинків та споруд залежить від потужності та виду вибуху, відстані від епіцентру вибуху, міцності та розмірів будинків та споруд. Із наземних будинків та споруд найстійкішими є монолітні залізобетонні споруди, будинки із металевим каркасом та споруди антисейсмічної конструкції. При ядерному вибуху потужністю 5 Мт залізобетонні конструкції будуть зруйновані у радіусі 6,5 км, цегляні будинки - до 7,8 км, дерев’яні будуть повністю зруйновані у радіусі 18 км. Ударна хвиля має властивість проникати у приміщення крізь віконні та дверні отвори, викликаючи руйнування перегородок та апаратури. Технологічне обладнання стійкіше і руйнується головним чином внаслідок обвалення стін та перекриття будинків, в яких воно змонтоване.

Світлове випромінювання (до 35 % енергії вибуху). Світлове випромінювання ЯВ є електромагнітне випромінювання в ультрафіолетовій, видимій та інфрачервоній областях спектра. Джерелом світлового випромінювання є світлова область, яка розповсюджується із швидкістю світла (300 000 км/сек). Час існування світної області залежить від потужності вибуху та складає для зарядів різних калібрів: надмалого калібру – десяті частини секунди, середнього - 2...5 сек, надвеликого – декілька десятків секунд. Розмір світної області для надмалого калібру - 50...300 м, середнього 50...1000 м, надвеликого – декілька кілометрів.

Основним параметром, що характеризує світлове випромінювання, є світловий імпульс. Вимірюється у калоріях на 1 см² поверхні, розташованої перпендикулярно напряму безпосереднього випромінювання, а також у кілоджоулях на м²; 1 кал/см² = 42 кДж/м².

Залежно від величини сприйнятого світлового імпульсу та глибини ураження шкірного покриву у людини виникають опіки трьох ступенів:

- опіки 1 ступеня характеризуються почервонінням шкіри, припухлістю, болючістю, спричиняються світловим імпульсом 100...200 кДж/м²;

- опіки 2 ступеня (пухирі) виникають при світловому імпульсі 200...400 кДж/м²;

- опіки 3 ступеня (виразки, омертвіння шкіри) з'являються при величині світлового імпульсу 400-500 кДж/м².

Велика величина імпульсу (понад 600 кДж/м²) спричиняє обвуглення шкіри.

Під час ядерного вибуху 20 кт опіки 1 ступеня будуть спостерігатися у радіусі 4,0 км, 2 ступеня - у радіусі 2,8 км, 3 ступеня - у радіусі 1,8 км. При потужності вибуху 1 Мт ці відстані збільшуються до

26,8 км, 18,6 км, та 14,8 км відповідно.

Світлове випромінювання розповсюджується прямолінійно та не проходить крізь непрозорі матеріали. Тому будь-яка перешкода (стіна, ліс, броня, густий туман, пагорби тощо), здатна утворити зону тіні, захищає від світлового випромінювання.

Найсильнішим ефектом світлового випромінювання є пожежі. На розмір пожеж впливають такі фактори, як характер та стан забудови. При щільності забудови понад 20% осередки пожежі можуть злитися в одну суцільну пожежу. Втрати від пожеж у другій світовій війні становили 80%. При відомому бомбардуванні Гамбурга одночасно підпалювалося 16 тис. будинків. Температура у районі пожеж сягала 800°С.

Світлове випромінювання значно посилює дію ударної хвилі.

Проникаюча радіація (до 45% енергії вибуху) спричиняється випромінюванням та потоком нейтронів, які проникають на декілька кілометрів навкруги ядерного вибуху, іонізуючи атоми цього середовища. Ступінь іонізації залежить від дози випромінювання, одиницею вимірювання якої служить рентген (в 1 см³ сухого повітря при температурі 20°С та тискові 760 мм рт.ст. утворюється близько двох мільярдів пар іонів). Іонізуюча здатність нейтронів оцінюється у біологічних еквівалентах рентгена (Бер - доза нейтронів, вплив яких дорівнює впливові рентгена випромінювання).

Вплив проникаючої радіації на людей викликає променеву хворобу. Променева хвороба 1 ступеня (загальна слабкість, нудота, запаморочення, спітнілість) розвивається у більшості випадків при дозі 100...200 рад.

Променева хвороба 2 ступеня (блювота, різкий головний біль) виникає при дозі 250...400 рад.

Променева хвороба 3 ступеня (50% помирає) розвивається при дозі 400-600 рад.

Променева хвороба 4 ступеня (у більшості випадків настає смерть) виникає при опроміненні понад 600 рад.

При ядерних вибухах малої потужності вплив проникаючої радіації значніший, ніж ударної хвилі та світлового опромінювання. Із збільшенням потужності вибуху відносна частка уражень проникаючої радіації зменшується, оскільки зростає число травм та опіків. Радіус ураження проникаючою радіацією обмежується 4...5 км незалежно від збільшення потужності вибуху.

Проникаюча радіація суттєво впливає на ефективність роботи радіоелектронної апаратури та систем зв'язку. Імпульсне випромінювання, потік нейтронів порушують функціонування багатьох електронних систем, особливо тих, що працюють в імпульсному режимі, викликаючи перерви в електропостачанні, замикання в трансформаторах, підвищення напруги, перекручування форми та величини електричних сигналів. При цьому випромінювання викликає тимчасові перерви у роботі апаратури; а потік нейтронів - незворотні зміни.

Радіоактивне зараження (до 10 % енергії ядерного вибуху) виникає через наведену радіацію, випадання на землю осколків поділу ядерного заряду та частини залишкового урану-235 чи плутонію-239. Радіоактивне зараження місцевості характеризується рівнем радіації, який вимірюється у рентгенах за годину.

Випадання радіоактивних речовин продовжується при русі радіоактивної хмари під впливом вітру, внаслідок чого на поверхні землі утворюється радіоактивний слід у вигляді смуги зараженої місцевості. Довжина сліду може сягати кількох десятків кілометрів і навіть сотень кілометрів, а ширина – десятків кілометрів.

Залежно від ступеня зараження та можливих наслідків опромінення виділяють 4 зони: помірного, сильного, небезпечного та надзвичайно небезпечного зараження.

Для зручності вирішення проблеми оцінки радіаційного стану межі зон прийнято характеризувати рівнями радіації на 1 годину після вибуху (Р₀) і 10 годин після вибуху (Р₁₀). Також встановлюють значення доз гамма-випромінювання Д, які одержують за час від 1 години після вибуху до повного розпаду радіоактивних речовин.

Зона помірного зараження (зона А): Д = 40...400 рад. Рівень радіації на зовнішній межі зони Р₀ = 8 Р/год, Р₁₀ = 0,5 Р/год. В зоні А роботи на об'єктах, як правило, не зупиняються. На відкритій місцевості, розташованій у середині зони чи у її внутрішній межі, роботи припиняються на декілька годин.

Зона сильного зараження (зона Б): Д = 400...1200 рад. Рівень радіації на зовнішній межі Р₀ = 80 Р/год, Р₁₀ = 5 Р/год. Роботи зупиняються на 1 добу. Люди ховаються у сховищах чи евакуйовуються.

Зона небезпечного зараження (зона В): Д = 1200...4000 рад. Рівень радіації на зовнішній межі Р₀ = 240 Р/год, Р₁₀ = 15 Р/год. У цій зоні роботи на об'єктах зупиняються від 1 до З...4 діб. Люди евакуйовуються чи ховаються в захисних спорудах.

Зона надзвичайно небезпечного зараження (зона Г): на зовнішній межі Д => 4000 рад. Рівні радіації Р₀ = 800 Р/год, Р₁₀ = 50 Р/год. Роботи зупиняються на декілька діб та поновлюються після спаду рівня радіації до безпечного значення.

Для прикладу наведемо розміри зон А, Б, В, Г, які утворюються під час вибуху потужністю 500 кт та швидкості вітру 50 км/год. (слід радіоактивної хмари) (рис. 4.8.):

 

 

40 Р/год

 

 

57 км

78 км

125 км

300 км

Рис. 4.8. Приклад зон зараження

 

Характерною особливістю радіоактивного зараження внаслідок ядерних вибухів є порівняно швидкий спад рівнів радіації. Залежність рівня радіації від часу після вибуху (табл.. 4.2.):

Таблиця 4.2.

Час після вибуху годин
Рівень радіації, %		43,5	27,0	19,0	14,5	11,6	9,7	7,15	6,3	5,05	3,9	2,7	0,96

 

 

Великий вплив на характер зараження справляє висота вибуху. При висотних вибухах радіоактивна хмара піднімається на значну висоту, зноситься вітром та розсіюється на великому просторі.

Знаходження людей на зараженій місцевості спричиняє їх опромінення радіоактивними речовинами. Крім того, радіоактивні частки можуть потрапляти всередину організму, осідати на відкритих ділянках тіла, проникати в кров крізь рани, подряпини, викликаючи той чи інший ступінь променевої хвороби.

Для умов воєнного часу безпечною дозою загального одноразового опромінення вважаються наступні дози: протягом 4 діб - не більше 50 рад, 10 діб - не більше 100 рад, 3 місяці - 200 рад, за рік - не більше 300 рад.

Для роботи на зараженій місцевості використовуються засоби індивідуального захисту, при виході із зараженої зони проводиться дезактивація, а люди підлягають санітарній обробці.

Для захисту людей використовуються сховища та укриття. Кожна споруда оцінюється коефіцієнтом послаблення Кпосл., під яким розуміють число, що вказує, у скільки разів доза опромінення в сховищі менша від дози опромінення на відкритій місцевості. Для кам'яних будинків коефіцієнт послаблення - 10, автомобіля - 2, танка - 10, підвалів - 40, для спеціально обладнаних сховищ він може бути ще більшим (до 500).

Електромагнітний імпульс (1 % енергії вибуху) являє собою короткочасний сплеск напруженості електричного і магнітного полів та струмів внаслідок руху електронів від центру вибуху, що виникають внаслідок іонізації повітря. Амплітуда ЕМІ дуже швидко зменшується по експоненті. Тривалість імпульсу дорівнює сотій частині мікросекунди. За першим імпульсом внаслідок взаємодії електронів з магнітним полем Землі виникає другий, триваліший імпульс.

Діапазон частот ЕМІ до 100 мГц, але в основному його енергія розподілена біля середньочастотного діапазона 10...15 кГц. Уражаюча дія ЕМІ - декілька кілометрів від центру вибуху. Так, при наземному вибуху потужністю 1 мт вертикальна складова електричного поля ЕМІ на відстані 2 км від центру вибуху – 13 кВ/м, на 3 км - 6 кВ/м, 4 км - 3 кВ/м.

ЕМІ безпосередньо на тіло людини не впливає.

При оцінці впливу на електронну апаратуру ЕМІ потрібно враховувати і одночасний вплив ЕМІ та випромінювання. Під впливом випромінювання збільшується провідність транзисторів, мікросхем, а під впливом ЕМІ відбувається їх пробивання. ЕМІ є надзвичийно ефективним засобом для пошкодження електронної апаратури. У програмі СОІ передбачене проведення спеціальних вибухів, при яких створюється ЕМІ, достатній для знищення електроніки.

Особливості вибухів нейтронної зброї.

Нейтронною зброєю умовно називають ядерні та термоядерні боєприпаси малої та надмалої потужності (2...0,5 кт).

Уражаючі фактори: проникаюча радіація, ударна хвиля, світлове випромінювання та радіоактивне зараження - розподіл у % - (табл. 4.3.):

Таблиця 4.3.

Вид заряду	ПР	УХ	СВ	РЗ
Поділ
Синтез

 

Головний уражаючий фактор НЗ - проникаюча радіація - потоки нейтронів та інших часток з енергією до 14 МеВ. Під час вибуху нейтронного боєприпасу потужністю 1 кт у радіусі 500 м усе буде зруйноване УХ та СВ. У радіусі 1 км гинуть люди протягом короткого часу від ПР, в радіусі 2 км (важка променева хвороба) люди гинуть протягом декількох тижнів. Зона дії ПР у 2 рази більша, ніж у звичайної ядерної зброї, а доза опромінення у 10 разів більша.

Оцінка стійкості роботи об’єкта та його інженерного захисту розпочинається з вивчення району розташування. Об’єкт може бути в місті, поза містом, або на відстані від міста. Слід дослідити територію району, його структуру, густину та тип забудови, сусідні об’єкти та можливість виникнення на них вторинних факторів ураження.

Облікуються всі будівлі та споруди, виконується оцінка їх статичної стійкості. вивчається кожний цех та його елементи як за конструктивним рішенням, так і за матеріалами, що використовувались при будівництві. Особливу увагу приділяють захисту цінного та унікального обладнання, насиченість виробництва автоматикою та можливість продовження виробництва при виході з ладу апаратури.

Досліджуються комунально-енергетичні системи і виконується оцінка стійкості споруд та ліній, тобто визначаються параметри вражаючих факторів, що ведуть до тих чи інших руйнувань.

Визначається забезпеченість працюючих захисними спорудами: встановлюється кількість убіжиш, укриттів та оцінюються їх захисні властивості.

Вивчається система управління, зв’язку та оповіщення на основі визначення стану захищених пунктів управління, вузлів та ліній зв’язку.

Аналізується система матеріально-технічного забезпечення та виробничих зв’язків. Встановлюється об’єм запасів та можливих термінів продовження роботи без поставок; визначається відповідність їх кількості та номенклатури вимогам воєнного часу. Оцінюється стійкість складів сировини, комплектуючих виробів, готової продукції і інших матеріалів, а також сховищ горючих матеріалів.

Досліджується підготовленість об’єкта до відновлення виробництва у випадку слабких або середніх руйнувань. Аналіз виробничої діяльності об’єкту дозволяє виявити слабкі елементи, дільниці та скласти план підвищення стійкості роботи та план відновлювальних робіт, забезпечити їх будівельно-монтажною та проектною документацією.

Оцінку стійкості роботи об’єкта організує начальник ЦО (перша особа підприємства), його штаб і головні спеціалісти: головний інженер, головний механік, головний технолог, головний енергетик; залучаються начальники служб та інші спеціалісти.

Оцінка стійкості об’єкта здійснюється за вражаючими факторами ядерного вибуху.

Оцінка стійкості роботи об’єкта до ударної хвилі. Критерієм є величина надлишкового тиску, при якій будівлі та споруди об’єкта зберігаються або отримають слабкі та середні руйнування.

Вихідні дані щодо відстаней, на яких можуть бути певні значення надлишкового тиску в залежності від потужності вибуху а також дані про характер можливих руйнувань в залежності від конструкції споруди беруть із відповідних таблиць. Розрахунки проводять по кожній споруді а також по внутрішньому обладнанню цехів, результати зводять у таблицю.

Після оцінки окремих споруд оцінюють об’єкт у цілому. При цьому стійкість об’єкта визначається по тій споруді, яка руйнується при найменшому надлишковому тиску (береться до уваги можливість роботи об’єкта при зруйнованих спорудах).

Після оцінки стійкості об’єкта планують заходи підвищення стійкості роботи об’єкта до дії ударної хвилі ядерного вибуху. Для цього визначають доцільні межі підвищення стійкості кожної споруди.

Оцінка стійкості об’єкта до дії світлового випромінювання. Критерієм є світловий імпульс, при якому відбувається загоряння певних споруд та виникнення пожеж.

При оцінці враховують якості будівельних матеріалів, характеристики споруд, особливості виробництва.

Всі матеріали поділяють на:

- неспалимі (вогнетривкі) – не спроможні горіти у повітрі (всі природні та штучні неорганічні матеріали і метали);

- важко спалимі – не спроможні самостійно горіти у повітрі після вилучення джерела запалювання (композитні матеріали із спалимих і неспалимих компонент – асфальтобетон, гіпсові та бетонні деталі із органічними наповнювачами; глиносолом’яні матеріали; цементний фіброліт; деревина після обробки антипіренами; войлок, що вимочено в глині);

- спалимі – здатні самостійно горіти в повітрі.

Найбільш небезпечними є споруди із спалимих матеріалів, але і будівлі, що виконані із неспалимих матеріалів, можуть витримувати дію вогню або високих температур тільки протягом певного часу. Межа вогнестійкості вимірюється часом в годинах до появи наскрізних тріщин, до втрати несучої спроможності, або до підвищення температури на зворотному від вогню боці до 220 градусів.

За вогнестійкістю будівлі та споруди поділяються на 5 ступенів:

1 ступінь – будинки із природних та штучних кам’яних матеріалів, бетону, залізобетону з використанням листових та плитових негорючих матеріалів;

2 ступінь – те ж, але у перекриттях використовуються незахищені сталеві конструкції;

3 ступінь – те ж, але у перекриттях використовуються дерев’яні конструкції, захищені важко спалимими листовими чи плитовими матеріалами;

4 ступінь – будинки з несучими та відгороджувальними конструкціями з деревини, захищеними від впливу вогню та великих температур штукатуркою чи іншими матеріалами;

5 ступінь – будинки без вимог щодо меж вогнестійкості та меж поширення вогню.

Виникнення пожеж залежить від технологічного процесу та характеру виробництва. Тому об’єкти оцінюють за пожежною небезпекою в залежності від характеру виробництва; виникнення пожеж можливо від світлового випромінювання та руйнування виробничих споруд ударною хвилею.

За ступенем пожежонебезпечності приміщення поділяються на п’ять категорій: А, Б, В, Г, Д. Категорії встановлюються залежно від властивостей використовуваних речовин та матеріалів і технологічних процесів.

До категорії А відносяться пожежо- та вибухонебезпечні виробництва, у технологічних процесах яких використовують: горючі гази і пари, які мають нижню межу вибуховості до 10% об’єму повітря; рідини, які мають температуру спалаху парів до 28^оС; речовини, здатні вибухати та горіти при взаємодії з водою, киснем, повітрям чи одне з одним. До категорії А відносяться допоміжні приміщення, призначені для заряджання акумуляторів, майстерні з їх ремонту.

Категорія Б – пожежо- і вибухонебезпечні виробництва, в технологічних процесах яких використовують горючі гази з нижньою межею вибухонебезпечності більше 10% об’єму повітря; рідини з температурою спалаху 28...61^оС; вогненебезпечні рідини, які нагріваються в умовах виробництва до температури спалаху і вище; горючі пил та волокна з нижньою межею вибуховості до 65 г/м³. До цієї категорії відносять приміщення спеціальних складів – холодильників (машинні відділення аміачних холодильних установок, приміщення для зберігання аміаку та ін.).

Категорія В – пожежонебезпечні виробництва, в технологічних процесах котрих використовуються рідини з температурою спалаху парів вище 61^оС; горючі пил та волокна з нижньою межею вибуховості понад 65 г/м³; речовини, які здатні горіти при взаємодії з водою, киснем повітря, чи одне з одним, а також тверді речовини і матеріали, які згоряють.

Категорія Г – виробництва, на яких обробляються речовини, матеріали, які не горять, у гарячому, розпеченому чи розплавленому стані з виділенням тепла, іскр та полум’я, а також із спалюванням твердого, рідкого чи газоподібного палива.

Категорія Д – виробництва, де обробляють та зберігають речовини і матеріали, що не згорають, у холодному стані. До цієї категорії належать приміщення, призначені для зберігання виробів із металу та скла.

Найбільш небезпечними у пожежному відношенні є виробництва категорій А та Б; можливість виникнення пожеж у виробничих спорудах категорій В, Г, Д залежить від ступеню їх вогнестійкості.

Оцінку вірогідності виникнення і розвитку пожеж на території, що прилягає до об’єкту, проводять згідно до класифікації пожеж та особливостей їх розповсюдження в залежності від густини забудови. Оцінка стійкості будівель і споруд до дії світлового випромінювання здійснюється за значеннями світлових імпульсів, при яких загоряються різні матеріали, та за значеннями відстаней, на яких можливі світлові імпульси в залежності від потужності вибуху.

При оцінці стійкості об’єкту до дії світлового випромінювання уважно обстежують всі будівлі, споруди та виробничі установки, що розташовані на території підприємства; визначають місця можливого загоряння, а також аналізують наслідки можливих пожеж з урахуванням характеру виробництва та забудови навкруги об’єкту.

Після оцінки вогнестійкості будівель та споруд та дослідження характеру технологічного процесу виводять висновки щодо стійкості до дії світлового випромінювання об’єкту у цілому та намічають заходи по підвищенню вогнестійкості об’єкту.

Оцінка стійкості роботи об’єкту до дії проникаючої радіації та радіоактивного забруднення. Робота об’єкту залежить у першу чергу від людей і при їх ураженні радіацією підприємство працювати не може. Критерієм оцінки є доза радіації, яку можуть отримати робітники та службовці у зоні зараження.

Оцінка стійкості роботи об’єкту до дії проникаючої радіації передбачає визначення коефіцієнтів захисту (коефіцієнтів послаблення радіації К_посл) для будівель, споруд, сховищ та укриттів (табл.. 4.4.):

Таблиця 4.4.

Види будівель та споруд	Коеф. послаблення радіації Кпосл
Дома дерев’яні
Будівлі виробничі одноповерхові
Дома цегельні одноповерхові
Дома цегельні триповерхові
Дома цегельні п’ятиповерхові
Підвали одноповерхових домів
Підвали багатоповерхових домів
Сховища

 

Оцінюючи стійкість об’єкту до дії радіоактивного зараження визначають можливість герметизації виробничих приміщень з метою попередження надходження в них радіоактивного пилу, а також наявність матеріалів, приладів та апаратури, що чутливі до дії радіації.

На основі оцінки стійкості роботи об’єкту до дії радіоактивного зараження визначають режими роботи об’єкту при різних умовах радіоактивного зараження.

Оцінка стійкості роботи об’єкту до дії вторинних вражаючих факторів. До вторинних вражаючих факторів відносять аварії, пожежі, вибухи, затоплення, зараження атмосфери та місцевості, а також руйнування ушкоджених конструкцій. Масштаби вражаючої дії вторинних вражаючих факторів інколи можуть перевищувати безпосередню вражаючу дію ядерного вибуху.

Причинами виникнення вторинних вражаючих факторів є руйнування від ядерного вибуху на певному об’єкті або на сусідніх з ним об’єктах, тобто внутрішні та зовнішні джерела.

В першу чергу виявляють внутрішні джерела: резервуари та ємності з легкозаймистими рідинами та газами, склади вибухових речовин, вибухонебезпечне технологічне обладнання та комунікації, руйнування котрих викликає пожежі, вибухи або загазованість, легкозаймисті будівлі та споруди.

Зовнішніми джерелами вторинних факторів ураження можуть бути близько розташовані хімічні та нафтопереробні заводи, нафтові та газові родовища, холодильники, гідроспоруди, склади нафтопродуктів та інших легкозаймистих рідин, газгольдерні станції та інші об’єкти.

Облікуючи можливі джерела вторинних вражаючих факторів, встановлюють характер їх дії на об’єкт та визначають, який вид уражень та руйнувань можна чекати, а також час та тривалість їх дії.

Оцінка стійкості роботи об’єкту до дії хімічної та бактеріологічної зброї. В ході оцінки визначають забезпеченість робочих та службовців протигазами, а сховищ – фільтровентиляційним обладнанням промислового типу.

Проводять аналіз впливу отруйних речовин та бактеріальних засобів на процес виробництва, матеріали та сировину, оцінюють можливість герметизації виробничих споруд та можливість роботи в індивідуальних засобах захисту, визначають можливості проведення обеззараження території об’єкту, будівель і споруд та проведення при необхідності санітарної обробки людей.

Висновки проведеної оцінки стійкості роботи об’єкту служать вихідними даними для розробки пропозицій щодо підвищення стійкості об’єкту.