Організація і управління безпекою життєдіяльності

В результаті вивчення цього розділу Ви повинні знати:

1. Основні законодавчі акти з безпеки життєдіяльності.

2. Основні законодавчі акти з охорони праці.

3. Основні законодавчі акти щодо захисту здоров’я населення.

4. Основні положення законів «Про цивільну оборону», «Про дорожній рух», «Про пожежну безпеку»

5. Принципи та методи забезпечення безпеки життєдіяльності.

На основі набутих теоретичних знань Ви повинні вміти:

1. Застосовувати в практичній діяльності вимоги нормативних і законодавчих актів.

Становлення суверенної України повинно супроводжуватися створен­ням безпечного стану довкілля, виробництва, побутових умов для жит­тєдіяльності людини. Основне місце в цьому процесі посідає законодав­ство у галузі регулювання відносин з охорони здоров'я людини та навколишнього середовища і безпеки в надзвичайних ситуаціях й ситуа­ціях повсякденного життя, тобто безпеки життєдіяльності. Ці відносини регулюються нормативними актами різної юридичної сили - конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та нормативними актами місцевих органів влади.

 

Правові основи безпеки життєдіяльності

Конституція України – це юридична база зобов'язань щодо безпеки життєдіяльності, вона проголошує:

- «Кожна людина має невід'ємне право на життя... Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (ст. 27);

- «Кожен мас право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування... Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя» (ст. 49);

- «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди» (ст. 50).

Законодавство щодо безпеки життєдіяльності включає законодавство України про охорону здоров'я, про охорону праці, про дорожній рух, про цивільну оборону, про охорону навколишнього середовища тощо.

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопа­да 1992 р. із змінами і доповненнями, внесеними законами України, про­голошують, що кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучас­ним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження гено­фонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпо­чинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення ме­дичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

"Основи законодавства України про охорону здоров'я" визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з ме­тою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усу­нення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, запобігання захворюваності, інвалідності та смертності і зниження їх рівня, по­ліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Консти­туції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповід­но до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я.

У статті 4 проголошені основні принципиохорониздоров'я, а саме:

- визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу Украї­ни;- дотримання прав і свобод людини і громадянинав галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

- гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінно­стей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

- рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допо­моги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

- відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного роз­витку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

- орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

- випереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, еко­логічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

- багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінан­сування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприє­мництва і конкуренції;

- децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.

Право на охорону здоров'я має кожний громадянин України, що передбачає:

- життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціа­льне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

- безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

- санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту,де він проживає;

- безпечні і здорові умови праці, навчання, побутута відпочинку;

- кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;

- достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я насе­лення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

- участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я;

- участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

- можливість об'єднання в громадські організації з метоюсприяння охороні здоров'я;

- правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;

- відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди.

Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров'я.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 року із змінами і доповнен­нями регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та гро­мадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

В статті 1 визначено, що санітарне та епідемічне благополуччя населення — оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здо­ров'я населення факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань.

Згідно зі статтею 4 громадяни мають право на:

- безпечні для здоров'я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище;

- участь у розробці, обговоренні та громадській експертизі проектів програм і планів забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів;

- відшкодування шкоди, завданої їх здоров'ю внаслідок порушення підприєм­ствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;

- достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, здоров'я населен­ня, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступінь.

Законодавством України громадянам можуть бути надані й інші права щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

Згідно зі статтею 5 громадяни зобов'язані:

- піклуватися про своє здоров'я та здоров'я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;

- брати участь у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів;

- проходити обов'язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;

- виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітар­но-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміоло­гічного нагляду;

- виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

Дуже важливе значення маєЗакон «Про запобігання захворюван­ню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення». Закон викладено в новій редакції (згідно із Законом України від 3 березня 1998 року № 155/98-ВР).

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) - особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефектив­них методів лікування призводить до смерті.

Масове розповсюдження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів гро­мадян та суспільства. Боротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров'я населення.

Особливої актуальності набуває Закон України "Про захист населення від інфекційних хвороб" від 06.04.2000 р. Цей закон спрямований на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, ло­калізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обо­в'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Визначимо деякі нормативно-правові акти щодо охорони здоров'я, які розроблялись останнім часом:

- Постанова Кабінету Міністрів від 1999.04.24, № 696 «Про затвердження Пра­вил санітарної охорони території України»;

- Постанова Кабінету Міністрів від 1999.04.23, № 667 «Про Комплексні захо­ди боротьби з туберкульозом»;

- Постанова Кабінету Міністрів від 1999.03.09, № 341 «Про Програму проф­ілактики СНІДу та наркоманії на 1999 - 2000 роки»;

- Постанова Верховної Ради, від 1999.02.19, № 453 - ХІУ «ПропроектЗакону України про захист населення від інфекційних хвороб»;

- Постанова Кабінету Міністрів від 1998.03.23, № 357 «Про комплексні захо­ди для запобігання розповсюдженню хвороб, що передаються статевим шляхом».

Законодавство про охорону праці складається з Закону України «Про охорону праці», Кодексу законів про працю України, Закону України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" та інших норматив­них актів.

Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року (із змінами від 21.11.2002 р.) виз­начає основні положення щодо реалізації конституційного права грома­дян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між роботодавцем (власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом) і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

У статті 1 проголошується: «Охорона праці — це система право­вих, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямова­них на збереження життя, здоров'я і працездатності людини в процесі трудової діяльності».

Дія Закону поширюється на всі підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах. У разі, коли міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, вста-іюплено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачено законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди.

У статті 4 визначені основні принципи державної політики в галузі охо­рони праці.

Принципи державної політики в галузі охорони праці:

- пріоритет життя і здоров'я працівників по відношенню до результатів ви­робничої діяльності підприємства, повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

- комплексне розв 'язання завдань охорони праці на основі національних програм з цих питань та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони навколишнього середовища;

- соціальний захист працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань;

- встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств неза­лежно від форм власності і видів їх діяльності;

- використання економічних методів управління охороною праці, проведен­ня політики пільгового оподаткування, що сприяє створенню безпечних і не­шкідливих умов праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці;

- здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення квалі­фікації працівників з питань охорони праці;

- забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій та об'єднань громадян, що вирішують різні проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між влас­никами та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами при прийнятті рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;

- міжнародне співробітництво в галузі охорони праці, використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці.

Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та ви­робничого середовища на 2000 - 2005 роки (постанова Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2001 р. № 1345) розроблена відповідно до За­кону України «Про охорону праці».

Головною метою Національної програми є удосконалення державної системи управління охороною праці, яка сприяла б вирішенню питань організаційного, матеріально-технічного, наукового та правового забез­печення робіт у галузі охорони праці, запобіганню нещасним випад­кам, професійним захворюванням, аваріям і пожежам.

Закон України «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 року проголошує, що забезпечення пожежної безпеки є невід'ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, національ­ного багатства і навколишнього природного середовища. Цей Закон виз­начає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення по­жежної безпеки на території України, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

Закон України «Про дорожній рух» визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя та здоров'я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху та охорони навколишнього природного середовища.

Закон регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, виз­начає права, обов'язки і відповідальність суб'єктів - учасників дорожнього руху. міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, об'єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання.

Зокрема, в статті 14 визначені права та обов'язки учасників дорожнього руху. Учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів. До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедис­ти, погоничі тварин.

Учасники дорожнього руху мають право на:

- безпечні умови дорожнього руху, на відшкодування збитків, завданих внас­лідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів ви­могам безпеки руху;

- вивчення норм і правил дорожнього руху;

- отримання від гідрометеорологічних, дорожніх, комунальних та інших орга­нізацій, а також органів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України інформації про умови дорожнього руху.

Учасник дорожнього руху може оскаржити дію працівника органів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України у разі порушен­ня з його боку чинного законодавства.

Учасники дорожнього руху зобов'язані:

- знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху;

- створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і гро­мадянам;

- виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

Згідно зЗаконом «Про цивільну оборону України» від 3 лютого 1993 року кожен має право на захист свого життя і здоров'я від наслідків аварій, катастроф, пожеж, стихійного лиха та на вимогу гарантій забез­печення реалізації цього права від Кабінету Міністрів України, міністерств пі інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, керівництва підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування.

Держава як гарант цього права створює систему цивільної оборони, яка має своєю метою захист населення від небезпечних наслідків аварій і катастроф техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

У статті 1 проголошено, що цивільна оборона України є дер­жавною системою органів управління, сил і засобів, що ство­рюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологіч­ного, природного та воєнного характеру.

Завданнями цивільної оборони України є:

- запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного походження і запровадження заходів щодо зменшення збитків та втрат у разі аварій, ката­строф, вибухів, великих пожеж та стихійного лиха;

- оповіщення населення про загрозу і виникнення надзвичайних ситуацій у мир­ний і воєнний часи та постійне інформування його про наявну обстановку;

- захист населення від наслідків аварій, катастроф, великих пожеж, стихій­ного лиха та застосування засобів ураження;

- організація життєзабезпечення населення під час аварій, катастроф, сти­хійного лиха та у воєнний час;

- організація і проведення рятувальнихта інших невідкладних робіт у районах лиха і осередках ураження;

- створення систем аналізу і прогнозування управління, оповіщення і зв'язку, спостереження і контролю за радіоактивним, хімічним і бактеріологічним зара­женням, підтримання їх готовності для сталого функціонування у надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часів;

- підготовка і перепідготовка керівного складу цивільної оборони, її органів управління та сил, навчання населення вміння застосовувати засоби індивідуаль­ного захисту і діяти в надзвичайних ситуаціях.

Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючих ви­промінювань» від 14 січня 1998 року спрямований на забезпечення за­хисту життя, здоров'я та майна людей від негативного впливу іонізуючих випромінювань, спричиненого практичною діяльністю, а також у випад­ках радіаційних аварій, шляхом виконання запобіжних та рятувальних заходів і відшкодування шкоди.

У статті 3 проголошені права людини на забезпечення за­хисту від впливу іонізуючих випромінювань: «Кожна люди­на, яка проживає або тимчасово перебуває на території України, має право на захист від впливу іонізуючих випром­інювань. Це право забезпечується здійсненням комплексу заходів щодо запобігання впливу іонізуючих випромінювань на організм людини вище встановлених дозових меж опромі­нення, компенсацією за перевищення встановлених дозових меж опромінення та відшкодуванням збитків, заподіяних внаслідок впливу іонізуючих випромінювань".

Регіональна програма захисту населення від впливу іонізуючих ви­промінювань (стаття 12) розробляється згідно з щорічною оцінкою ста­ну захисту людини від впливу іонізуючих випромінювань на відповідній території іповинна включати такі заходи:

- пошук і виявлення джерел та шляхів, що спричиняють вплив іонізу­ючих випромінювань на людину;

- реалізація заходів щодо знешкодження джерел і шляхів, які спри­чиняють вплив іонізуючих випромінювань на людину, та (або) захисту від цього впливу людини;

- впровадження пунктів радіаційного контролю продуктів харчування на ринках і в інших місцях їх масової реалізації;

- організація постів індивідуальних дозиметричних вимірювань згідно з нормативами, визначеними відповідними центральними органами виконав­чої влади;

- надання населенню безоплатних консультацій з питань захисту від впливу іонізуючих випромінювань, радіаційного контролю, дезактивації пред­метів побуту та захоронення побутових радіоактивних відходів;

- прокат, ремонт, атестація та обслуговування побутових приладів радіаційного контролю;

- створення умов для проведення дозиметричних обстежень, радіомет­ричних та дезактиваційних робіт на замовлення населення та умов для збирання і захоронення побутових радіоактивних відходів.

Також в цьому законі розглядається забезпечення захисту людини від впливу радіонуклідів, що містяться в продуктах харчування, продовольчій сировині та питній воді.

Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 06.04.2000 р. визначає правові, організаційні, соціальні та економічні за­сади діяльності, пов'язані з перевезенням небезпечних вантажів залізнич­ним, морським, річковим, автомобільним та авіаційним транспор­том. Основним напрямком державної політики у сфері перевезення небезпечних вантажів є виконання вимог екологічної, радіаційної і по­жежної безпеки, фізичного захисту, захисту здоров'я людей, охорони праці, санітарно-епідеміологічного благополуччя населення та безпеки руху.

Закон України «Про захист населення і територій від надзвичай­них ситуацій техногенного та природного характеру» від 08.06.2000 р. визначає організаційні та правові основи захисту громадян України, іно­земців та осіб без громадянства, які перебувають на території України, захисту об'єктів виробничого і соціального призначення, довкілля від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18.01.2001 р. визначає правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяль­ності, пов'язаної з об'єктами підвищеної небезпеки і спрямований на захист життя і здоров'я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об'єктах шляхом запобігання їх виникненню, обмеження (локалі­зації) розвитку і локалізації наслідків.

Еколого-правове регулювання ґрунтується на нормахЗакону Ук­раїни «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року, який передбачає мету, завдання, принципи та механізми за­безпечення ефективного природокористування, охорони довкілля, забез­печення екологічної безпеки.

У Законі визначені принципи охорони навколишнього середовища:

- пріоритетність вимог екологічної безпеки;

- гарантування екологічно безпечного становища для життя та здоров'я людей;

- екологізація матеріального виробництва;

- науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

- збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів;

- гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливаєнастан навколишнього середовища, формування у населення екологічного світогляду;

- науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище;

- стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за забруд­нення навколишнього природного середовища та зниження якості природних ресурсів;

- вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міжнародного співробітництва.

Закон закріплює екологічні права та обов'язки громадян України:

- право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

- участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розмі­щення та реконструкції об'єктів, які можуть негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища;

- участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

- одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природ­ного середовища та його вплив на здоров'я населення;

- право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов'язані:

- берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства, здійснювати діяльність із додержанням вимог екологічної безпеки, екологічних нор­мативів;

- не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб'єктів;

- вносити плату за спеціальне природокористування;

- компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впли­вом на навколишнє природне середовище.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» визначає: поняття екологічної безпеки та заходи щодо її забезпе­чення, екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію підприємств та інших об'єктів, застосу­вання мінеральних добрив, засобів захисту рослин, токсичних хімічних речовин; передбачає заходи щодо охорони навколишнього природного середовища від шкідливого біологічного впливу, шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного забруднення, від забруднення ви­робничими, побутовими та іншими відходами.

Закон передбачає, що в Україні громадянам гарантується право загаль­ного використання природних ресурсів для задоволення життєво необ­хідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо).

Верховною Радою України були прийняті закони щодо охорони довкілля:

- Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 року;

- Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року;

- Закон України «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 року;

- Закон України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 року;

- Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від Н лютого 1995 року;

- Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами» від ЗО червня 1995 року;

- Закон України «Про захист рослин» від 14 жовтня 1998 року;

- Закон України «Про рослинний світ» від 19 січня 1999 року;

- Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 червня 2001 року;

- Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної еко­логічної мережі України на 2000-2015 роки» від 21 вересня 2000 року.

Охорона і використання окремих природних ресурсів регулюються відповідними кодексами. Так, охорона і використання земель регулю­ютьсяЗемельним кодексом України (1992); охорона і використання надр -Кодексом про надра України (1994); охорона і використання вод - Водним кодексом (1995); охорона і використання лісів - Лісовим ко­дексом України (1994).

Підзаконними актами служать нормативно-правові акти державних органів України. Вони видаються на основі законодавчих актів. Насам­перед, це постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України: «Про затвердження порядку визначення плати і стягнення платежів за забруд­нення навколишнього природного середовища» (1992), «Про затвердження Положення про державний моніторинг навколишнього природного сере­довища» (1993), «Про затвердження концепції охорони та відтворення навколишнього природного середовища Азовського та Чорного морів» (1998), «Про затвердження Положення про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища» (1998), «Про Комплексну програ­му поводження з радіоактивними відходами» (1999).

 

Управління та нагляд за безпекою життєдіяльності

Контроль за дотриманням законодавства щодо безпеки життєдіяльності в Україні здійснюють різні державні та громадські організації. Серед них державні органи загальної, спеціальної та галузевої компетенції. До пер­шої групи органів належать Верховна Рада, Кабінет Міністрів, виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів, місцеві адміністрації.

Державні органи спеціальної компетенції уповноважені контролювати діяльність підприємств, установ, організацій і громадян з питань охорони праці, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища.

Державне управління охороною праці в Україні здійснюють:

- Кабінет Міністрів України;

- Міністерство праці та соціальної політики України;

- міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади;

- місцева державна адміністрація, місцеві ради народних депутатів.

Кабінет Міністрів України забезпечує:

- реалізацію державної політики в галузі охорони праці;

- затверджує національну програму щодо поліпшення стану безпеки, гігієни праці і виробничого середовища;

- визначає функції міністерств, інших центральних органів державної вико­навчої влади щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці та наглядузаохороною праці;

- визначає порядок створення і використання державного, галузевих і регіо­нальних фондів охорони праці.

Для розробки і реалізації цілісної системи державного управління охороною праці при Кабінеті Міністрів України створена Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення, яку очолює віце-прем'єр-міністр України.

Державний комітет України по нагляду за охороною праці:

- здійснює комплексне управління охороною праці на державному рівні, реалі­зує державну політику в цій галузі;

- розробляє за участю міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади та профспілок національну програму поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і контролює її виконання;

- координує роботу міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, місцевої державної адміністрації та об'єднань підприємств у галузі безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;

- опрацьовує і переглядає спільно з органами праці, статистики і охорони здо­ров 'я систему показників обліку умов і безпеки праці;

- бере участь у міжнародному співробітництві з питань охорони праці, вив­чає, узагальнює і поширює світовий досвід у цій галузі, організовує виконання міжнародних договорів і угод з питань безпеки, гігієни праці та виробничого се­редовища;

- одержує від міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, місцевої державної адміністрації та підприємств інформацію, необхіднудлявиконання покладених на нього завдань.

Міністерство праці та соціальної політики України:

- здійснює державну експертизу умов праці;

- визначає порядок та здійснює контроль за якістю проведення атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативним актам про охорону праці;

- бере участь у розробці нормативних актів про охорону праці.

Для координації, вдосконалення роботи з охорони праці і контролю за цією роботою в центральному апараті міністерств та інших центральних органах державної виконавчої влади створюються служби охорони праці.

Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої влади.

Особисту відповідальність за неї несе Президент України. Президент Украї­ни у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України передбачає звіт про стан ре­алізації державної політики в галузі охорони здоров'я. Президент України висту­пає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законо­давства про охорону здоров'я через систему органів державної виконавчої влади, впроваджує у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші по­вноваження, передбачені Конституцією України.

Кабінет Міністрів України

- організовує розробку та здійснення комплексних і цільових загально­державних програм;

- створює економічні, правові та організаційні механізми, що стиму­люють ефективну діяльність в галузі охорони здоров'я;

- забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров'я;

- укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї компетенції;

- здійснює інші повноваження, покладені на органи державної вико­навчої влади в галузі охорони здоров'я.

Міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в га­лузі охорони здоров'я, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріаль­но-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і на­гляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоров'я.

Кабінет Міністрів України:

- забезпечує здійснення заходів щодо попередження надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків;

розподіляє міста і території за групами, а юридичних осіб - за категоріями щодо реалізації заходів з цивільної оборони;

- створює резерви засобів індивідуального захисту і майна цивільної оборони, матеріально-технічних та інших фондів на випадок надзвичайних ситуацій у мирний і воєнний час, а також визначає їх обсяг і порядок використання;

- вживає заходів щодо забезпечення готовності органів управління у справах цивільної оборони, сил і засобів цивільної оборони до дій в умовах надзвичайних ситуацій;

- створює єдину систему підготовки органів управління у справах цивільної оборони, сил цивільної оборони та населення до дій в умовах надзвичайних ситуацій;

- визначає порядок створення спеціалізованих професійних та невоєнізованих пошуково-рятувальнихформувань;

- задовольняє мобілізаційні потреби військ, органів управління у справах цивільної оборони та установ цивільної оборони.

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я єМіністерство охорони здоров'я Украї­ни, компетенція якого визначається положенням, що затверджується Ка­бінетом Міністрів України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу становлять органи, установи і зак­лади санітарно-епідеміологічного профілю Міністерства охорони здоров'я України, відповідні установи, заклади, частини і підрозділи Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Служби безпеки України.

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконав­чої влади, що здійснює контроль і нагляд за додержанням санітарного законодавства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, є Міністерство охорони здоров'я України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює голов­ний державний санітарний лікар України - перший заступник мініс