Акти соціального партнерства та їх роль у регулюванні соціального партнерства в Україні.

Акти соціального партнерства виступають зовнішньою формою виразу домовленостей економічних суб’єктів як учасників соціально-партнерських відносин. У той же час в умовах політичної та економічної нестабільності найміцнішим елементом актів соціального партнерства залишається папір, однак значення цих актів не зводиться до простої фіксації досягнутих домовленостей. Виконуючи регулятивну функцію, акти соціального партнерства впливають як на рівень якості життя працівників і членів їхніх

сімей, так і на соціально-економічний розвиток у державі.

Як будь-які домовленості, домовленості соціальних партнерів мають документальне закріплення. Відповідно до статті 2 Закону України «Про колективні договори і угоди» колективні договори укладаються на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право

юридичної особи [1]. Також закон надає можливість укладати колективні договори у структурних підрозділах підприємства в межах компетенції цих підрозділів. Відповідно до закону колективні угоди укладаються на державному, галузевому та регіональному рівнях на двосторонній основі. Така позиція законодавця щодо актів соціального партнерства вказує на багаторівневість співпраці економічних суб’єктів від національного рівня до рівня підприємства, що, безперечно, є позитивним.

Виходячи з того, що акти соціального партнерства укладаються з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів трудящих і власників, то ці акти перетворюють досягнуті домовленості у форму «пра-

вил поведінки», які закріплені в колективному договорі чи угоді. Така властивість актів соціально-партнерства надає їм нормативного характеру, що робить їх нормативними договорами. Ці нормативні договори поділяють на договори і угоди. Але щоб з’ясувати,

яке значення ці властивості актів соціального партнерства мають для соціально-економічного розвитку України, дослідимо їх зміст, предметну сферу застосування та коло осіб, на яке розповсюджують свою дію ці акти.

Генеральна угода на національному (загальнодержавному) рівні регламентує основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин.

Галузеві угоди, на відповідному рівні, конкретизують правила поведінки у трудових та соціально-економічних відносинах у певній галузі.

Регіональні угоди, на регіональному рівні, регламентують положення щодо соціального захисту працівників у регіоні. На локальному рівні (підприємство, установа, організація) укладаються виключно колективні договори, які встановлюють взаємні зобов’язання працівників і роботодавця щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин на кожному конкретному підприємстві, в установі, в організації. Щодо дії досліджуваних актів щодо кола осіб, слід зазначити, що положення, закріплені у відповідних актах, поширюються на всіх суб’єктів, які перебувають у сфері дії сторін, що підписали угоду. Предметна сфера дії аналізованих актів соціального партнерства має свою специфіку, зокрема:

− генеральна угода включає питання про соціально-економічну політику і трудові відносини. А отже,її дія розповсюджується на всі сфери, де держава має свій інтерес. Тобто держава створила можливість закріплення в генеральній угоді будь-яких зобов’язань сторін. Щодо трудових відносин, то, на нашу думку, мовиться про всі існуючі в державі трудові відносини між працівниками і роботодавцями, навіть якщо ці

суб’єкти не зобов’язані укладати колективний договір (наприклад, суб’єкти підприємницької діяльності− фізична особа і його працівники);

− галузеві угоди не включають питання політи-ки, а спрямовують регулюючий вплив на трудові та соціально-економічні відносини. Це говорить про конкретизацію положень галузевих угод лише на відносинах певного виду: трудових і пов’язаних з ними.

Такі відносини не розширюють можливості сторін угоди закріплювати будь-які домовленості, спрямовані на розвиток і поліпшення загального становища галузі;

− регіональні угоди, за законодавством, мають регулювати відносини із соціального захисту найманих працівників. Така позиція законодавця, на нашу думку, не зовсім відповідає компетенції органів місцевого самоврядування, тому що відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом [2]. Це право реалізується через загальнообов’язкове державне соціальне страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших надходжень. З метою забезпечення соціального захисту в державі діє мережа державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Право громадян на пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, гарантуються державою та мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Навіть якщо звузити наведені права на соціальний захист тільки для тих, хто працює, все одно ці права регламентуються законом та забезпечується на рівні державних фондів соціального страхування. Вважаємо, що відповідні положення статті 8 Закону України «Про колективні договори і угоди» мають бути змінені. Пропонуємо предметною сферою регіональних угод визначити соціально-економічні відносини в регіоні та відносини у сфері суспільно корисної праці територіальної громади. Такі зміни, у свою чергу, не позбавлять територіальні громади можливостей підвищити рівень соціального забезпечення громадян за рахунок власних коштів;

− колективні договори до своєї предметної сфери відносять виробничі, трудові та соціально-економічні відносини. Таку регламентацію не можна визнати вдалою, тому що сумнівним є процес регулювання виробничої сфери. У цьому питанні докладний аналіз провела Г. І. Чанишева, яка зазначила, що виробничі відносини досліджуються представниками економічної науки. Саме ці відносини К. Маркс зробив

головною категорією загальної теорії економіки. Радянські ідеологи зробили виробничі відносини головною формою відносин, не розуміючи їхньої суті і не розвиваючи ідеї Маркса. Проте в Маркса відсутнє чітке визначення виробничих відносин. Авторка наголошує, що сучасна західна наука не відмовилася повністю від цього типу відносин, однак розглядає їх перш за все як технологічні відносини, які визначаються технікою, фізичними та інтелектуальними можливостями персоналу [3, с. 154]. Слід погодитись

із висновком Г. І. Чанишевої в тому, що колективний договір (як і колективні угоди) не регулює технологічних відносин і вживання терміна «виробничі» щодо цих угод недоцільно. Доповненням такої наукової позиції є те, що технологічні норми хоч і є «нормами», вони не є «нормами права».

Підсумовуючи предметну сферу актів соціального партнерства, виділимо такі його основні сфери суспільного життя: трудова, соціальна, економічна. З цього робимо висновок, що акти соціального партнерства мають безпосередній вплив на соціально-економічний розвиток як підприємства та регіону, так і держави в цілому. Л. С. Таль у 1918 році

писав, що особливо у сфері промислового права все більшого значення та розповсюдження набувають

нормативні волевиявлення − односторонні та дво-

сторонні, які встановлюють приватний абстрактний

порядок. До найбільш суттєвих нормативних актів

такого типу Л. С. Таль відніс правила внутрішньо-

го трудового розпорядку і так званий тарифний

або колективний договір [4, с. 45–46]. Він відмітив

таку їхню властивість, що локальні правові акти

мають пріоритетне значення перед ненормативни-

ми (індивідуальними) актами. Л. С. Таль писав, що

найрізноманітніші угоди можуть бути оформлені у

формі договору на користь 3-х осіб. Тому правильно

в колективній угоді бачити фактичний склад у тому

вигляді, в якому він склався у практичному житті,

що характеризується трьома суттєвими ознаками:

а) одна сторона або обидві представляють колектив;

б) ним визначаються умови майбутніх робочих до-

говорів; в) ці умови встановлюються евентуально,

тобто на випадок укладення індивідуальних догово-

рів [5, с. 16]. Отже, слід визнати, що трудові договори

працівників виступають індивідуальними актами,

які є засобом реалізації як загальнодержавних, так

і локальних норм, закладених у нормативно-право-

вих договорах про працю − колективних договорах

та угодах.

Свого часу С. А. Іванов висловлював думку, що

передача повноважень від законодавчого регулюван-

ня трудових відносин до їхнього упорядкування за

допомогою угод і колективних договорів − один з ас-

пектів децентралізації їх правового регулювання [6,

с. 54]. При цьому виділена нами предметна сфера ак-

тів соціального партнерства свідчить про підтримку

політичного курсу у сфері праці на децентралізацію

правового регулювання трудових відносин у сучас-

них соціально-економічних умовах. Така політика

пояснюється значною мобільністю актів соціального

партнерства порівняно із законами та підзаконними

актами. Ця властивість колективних договорів і угод

пояснюється процедурою їх укладення і застосуван-

ня для них повідомної реєстрації, що значно простіше,

ніж прийняття, реєстрація та оприлюднення

нормативно-правових актів державних органів. Вва-

жаємо, що локальні нормативні акти, зокрема колек-

тивні угоди і договори, мають можливість вирішити

значне коло проблем, яке не регулюється чинним

законодавством. Вважаємо, що головне регулятивне

призначення актів соціального партнерства – деталі-

зація і конкретизація прав та обов’язків соціальних

партнерів у трудових і пов’язаних із ними відноси-

нах, які є предметом взаємних інтересів працівників,

роботодавців і держави.

У літературі висловлюється думка, що «соціальне

партнерство може стати реальністю у тому випадку,

коли економіка динамічно розвивається, створені

необхідні передумови для її зростання і вже досяг-

нуто необхідного рівня економічної могутності» [7,

с. 256]. Ми не погоджуємося з таким судженням. Без-

перечно, акти соціального партнерства не є панаце-

єю від усіх проблем у трудовій, соціальній та еконо-

мічній сферах, однак забезпечуючи баланс інтересів

учасників соціального партнерства на всіх рівнях,

вони сприяють пом’якшенню соціальної напруги у

кризові періоди для економіки і працівників та ро-

ботодавців. Названа вище мобільність актів соціаль-

ного партнерства надає їм можливості першими від-

реагувати на зміни економічного середовища. Під-

твердженням тому є практика укладення в Україні

актів соціального партнерства, зокрема й у кризовий

період (2008–2009 рр.). Розглянемо статистичні дані

щодо реєстрації колективних угод та колективних

договорів._

Так, на сьогодні кількість генеральних угод, які

укладались в Україні, дорівнює 6, остання з яких є

чинною на 2010–2012 роки. Дані Міністерства со-

ціальної політики України щодо реєстрації колек-

тивних угод, змін до них та колективних договорів

за останні шість років [8] узагальнено і подано в

табл. 2. Разом з тим слід мати на увазі, що в Україні

існує практика укладення колективних угод і дого-

ворів не на один, а на кілька років. У разі потреби

сторони вносять зміни і доповнення до угод чи до-

говорів. У разі закінчення строку дії колективного

договору він продовжує діяти доти, доки сторо-

ни не укладуть новий або не переглянуть чинний

договір. Як свідчать цифри в період 2006 і 2007 рр., ак-

тивність економічних суб’єктів на галузевому і

регіональному рівнях зростає, а кількість зареє-

строваних угод підвищується на 15. У 2008 році

активність цих партнерів знижується порівняно

із 2007 р., кількість угод відповідно зменшується

на 14. Тенденція на зниження активності еконо-

мічних суб’єктів у сфері соціального партнерства

спостерігається й у 2009 році, показники кількості

зареєстрованих колективних угод та змін і допо-

внень до них у тому році порівняно із попереднім

зменшилась на дев’ять, і є найнижчою за остан-

ні шість років. Показники 2010 і 2011 рр. свідчать

про незначне

пожвавлення економічних суб’єктів

у соціально-партнерських відносинах галузевого

та територіального рівнів, однак ця активність по-

рівняно із 2006 та 2007 рр. залишається невисокою.

Кількість угод 2010 року, в порівняні із попереднім

роком, збільшилась на три, а порівняно із показни-

ком 2007 р. – менше на 22 акти. Показник 2011 року

залишився на рівні 2010-го.

Разом з тим дані беззаперечно свідчать про те,

що у складний період (світова фінансова криза) га-

лузі народного господарства та територіальні гро-

мади продовжували роботу з укладення галузевих

і регіональних угод та внесення змін і доповнень

до чинних угод. Це свідчить про затребуваність

колективних угод, які надають можливість зблизи-

ти позиції організацій роботодавців і працівників.

Також це підтверджує, що сторони колективних

угод використовували їх як інструмент досягнен-

ня балансу економічних інтересів учасників со-

ціально-партнерських відносин у період світової

кризи.

Щодо кількості колективних договорів, то слід

засвідчити факт зростання їх кількості у 2008 році

порівняно із 2007-м на 1 171 колективний договір.

Незначне зростання кількості зареєстрованих ко-

лективних договорів може свідчити про намагання

працівників і роботодавців захистити свої інтереси

в очікуванні світової фінансової кризи. Хоча більш

вірогідно, що це незначне зростання не має залеж-

ності від фінансової кризи. Кількість колективних

договорів у 2009 році знижується на 692, а в по-

рівнянні із 2007-м кількість колективних договорів

збільшилась на 479. У 2010 році кількість зареєстро-

ваних колективних договорів в Україні свідчить про

їх зростання порівняно із 2009-м на 10 050, у цілому

показники того року за останні шість років є най-

вищими. Дані 2011 року, станом на 31.03.2011 р.,

свідчать про інтенсивність колективно-договірної

роботи на рівні підприємств, установ, організацій

уже на початку року. Таким чином припускаємо, що

коливання кількості колективних договорів у 2009

році пояснюються кризовим станом економіки у той

період.

Підсумуємо. В Україні формується практика

укладення актів соціального партнерства в умовах

ринкової економіки, що підтверджує придатність со-

ціального партнерства виступати інструментом со-

ціальної політики та регулятором відносин між еко-

номічними суб’єктами. Разом з тим соціально-еко-

номічний розвиток держави невід’ємно пов’язаний

із зростанням добробуту населення, який забезпе-

чується на пріоритеті загальнолюдських цінностей.

Регулятивні і стимулювальні можливості актів соці-

ального партнерства проявляються через їхні нор-

мативні властивості щодо узгодження економічних

інтересів суб’єктів як на державному, так і на місце-

вому та локальному рівнях. Предметна сфера актів

соціального партнерства створює можливості для

учасників соціального партнерства мобільно, сво-

єчасно, децентралізовано урегулювати різні сфери

суспільного життя. Соціальні партнери мають мож-

ливості в будь-який час, залежно від економічних

потреб, самостійно забезпечувати захист власних

економічних інтересів від внутрішніх і зовнішніх

загроз. Такий захист реалізується як у поточному

періоді, так і на перспективу. Він має стимулювати

працівників, роботодавців і державу до застосуван-

ня актів соціального партнерства для попереджен-

ня, мінімізації та усунення негативних наслідків у

діяльності. Регулятивні властивості актів соціально-

го партнерства дають можливість забезпечити рух

прогресивних ідей щодо модернізації економіки з

локального рівня до загальнодержавного рівня, що

відповідає принципу децентралізованого регулю-

вання.__