Тема 1. Загальні положення про державу.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 1. Загальні положення про державу.



Тема 1. Загальні положення про державу.

Поняття держави та її ознаки.

Держава є складним явищем. Спроби дати його визначення, ученими, політичними діячами, мислителями зводилися головним чином до переліку найзначущіших ознак держави. Вважається, що термін «держава», під якою розумілася певна політична організація суспільства, увійшов до наукового обороту за часів Н. Макіавеллі (XVI в.).

Термін «держава» звичайно вживають у двох значеннях. У широкому значенні слова держава це всеосяжна правова, суверенна територіальна організація громадянського суспільства, яка має у своєму розпорядженні публічно-політичну владу, спеціальний апарат управління і примушування, забезпечує безпеку існування громадянського суспільства як єдиного цілого.

У вузькому значенні словадержава це механізм здійснення пуб­лічно-політичної влади в суспільстві, механізм ( апарат)управління суспільством.

Держава займає центральне положення серед інших елементів полі­тичної системи (політичних партій, громадських організацій тощо) і є головним і універсальним засобом здійснення політичної влади.

Ознаки держави:

1. Державна влада. Ця влада водночас публічна і політична: публічна — оскільки управляє справами всього суспільства і виступає від його імені; політична — оскільки в особі державного апарату вона відокремлена від суспільства і їх інтереси не співпадають. Державна влада — це спосіб керівництва суспільством, при якому є характерною опора на спеціальний апарат примушування.

2. Суверенітет. Властивість державної влади, що вказує на її місце серед влад, що існують в суспільстві (батьківська, церковна тощо). Суверенітет — це верховенство державної влади (відсутність іншої, більш високої, влади на території країни).

3. Територія. Визначена кордонами частина земної кулі, на яку розповсюджується суверенітет певної держави і в межах якої мешканці стають громадянами. Територія держави е матеріальною основою її існування.

4. Народонаселення. Держава — це організація влади, суб'єктом і об'єктом якої е народ, що мешкає на території держави. Належність людей до певної держави визначається поняттям громадянства — юридичного зв'язку особи з певною державою, який породжує їх взаємні права і обов'язки.

5. Апарат управління — сукупність осіб, що є професіоналами в управлінні (уряд, міністерства тощо).

6. Апарат примушування — загони спеціально навчених озброєних людей і примусові установи (збройні сили, органи охорони суспільного порядку, органи держбезпеки тощо).

7. Видавання нормативно-правових актів. Тільки держава має право видавати нормативно-правові акти (закони, постанови, укази тощо), обов'язкові для загального виконання.

8. Оподаткування. Податки утворюють фінансову основу діяльності держави. Оподаткування є монопольним правом держави.

Висновок. Держава — це універсальна політична форма організації суспільства, яка характеризується: суверенною владою; політичним і публічним характером; реалізацією своїх повноважень на певній території за допомогою діяльності спеціально створених органів: наданням своїм рішенням обов'язкового характеру: встановленням податків.

Закономірності та основні теорії походження держави і права.

Формування держави у різних народів йшло різними шляхами. Це зумовило різні точки зору в поясненні причин виникнення держави. Відома велика кількість теорій походження держави. До них відносяться:

1) теологічна теорія стверджує, що процес виникнення і розвитку держави аналогічний процесу створення Богом світу. Зародилася дана теорія в стародавній Іудеї, а своє остаточне оформлення знайшла в працях ученого-богослова XI в. Хоми Аквінського (1225-1274р.р.);

2) патріархальна заснована на поясненні походження держави природним шляхом суспільного розвитку, закономірним об'єднанням людських співтовариств в більш крупні структури (сім'я -– рід – плем'я – держава). Представниками даної теорії були Арістотель, Р. Фільмер, Н.К. Михайловский і ін.;

3) договірна розглядає державу як результат об'єднання людей на добровільній основі (договори). Представники: Р. Греций, Б.Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеськье, Д. Дідро, Же.-Ж. Руссо, А.Н. Радіщев;

4) теорія насильства виходить з того, що основні причини походження держави і права лежать в завоюванні однієї частини суспільства іншої, у встановленні влади завойовників над переможеними, що держава і право створюються завойовниками в цілях підтримки і зміцнення свого панування над переможеними. Представники: До. Каутський, Ф. Дюрінг, Л. Гумпловіч;

5) органічна теорія проводить аналогію між біологічним організмом і людським суспільством. Подібно живому організму, держава володіє внутрішніми і зовнішніми органами, воно народжується, розвивається, старіє і вмирає. Її представником був Г. Спенсер (1820-1903 рр.);

6) теорія географічного детермінізму вважала вирішальними чинниками у виникненні держави кліматичні умови, ландшафт, природні ресурси. Представники - Е. Хантінгтон, Л. Мечників;

7) психологічна - поява держави і права пояснює проявом властивостей людської психіки: потребою підкорятися, наслідуванням, свідомістю залежності від еліти первісного суспільства, усвідомленням справедливості певних варіантів дії і відносин. Представником психологічної теорії є Л.И. Петражицкий (1867-1931 р.р.).

8) іригаційна теорія і ін.

У наш час найбільш визнаною є теорія, в основі якої знаходяться соціально-економічні чинники: держава з'явилася внаслідок розкла­дання первіснообщинного ладу, переходу від економіки, що привласнює, до економіки, що виробляє, поступового відособлення вождів і їх наближених і зосередження в їх руках функцій влади і соціальних привілеїв.

Найбільш значні чинники виникнення держави

1. Розвиток суспільного розподілу праці (відокремлення скотарства, відокремлення ремесла від землеробства, поява особливої верстви людей, зайнятих тільки обміном,— купців); виділення управлінської праці в окрему галузь. Нарешті розвиток виробництва і суспільства взагалі, поява додаткового продукту спричинили необхідність посилення управлінських функцій і утворення для цього спеціального органу — держави.

2. Внаслідок розвитку суспільного виробництва на зміну суспільній власності приходить приватна, заснована на індивідуальній праці. Виникають класи, експлуатація, посилюється соціальна неоднорідність суспільства.

3. Зростання чисельності та густоти населення; перехід народів від кочового способу життя до осілого, заборона кровозмішення.

4. На зміну родовій общині приходить сусідська (територіальна): визначальним стає територіальний розподіл, а не належність до роду і племені.

5. Збільшення обсягу і складності соціальних відносин і, як наслідок, виникнення необхідності їх упорядкування і організації.

 

У різних народів на утворення держави, час її виникнення і специфіку впливали також інші чинники: географічне положення, наявність або відсутність природних меж, кліматичні умови, родючість земель тощо.

Висновок. Держава виникає на певному рівні розвитку суспільства під впливом низки чинників. Необхідність формування держави як особли­вої організації політичної влади з відокремленими установами і групами людей, що займаються тільки управлінням, зумовлена передусім потребою забезпечення організації суспільства, його належного функціонування і розвитку.

 

Форма держави та її елементи.

Устрій держави характеризується її фор­мами: в них втілюються організація верховної влади, структура і порядок взаємовідно­син вищих державних органів, посадових осіб і громадян, способи і засоби володарювання.

Україна, таким чином, є республікою, унітарною державою, демократичною державою.

Тема 2. Основні положення про право.

Функції права.

Право має певні напрямки впливу та будується на конкретних правових і демократичних засадах.

Функції права - це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права у громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні.

До загальносоціальних відносять функції:

· гуманістичну - право охороняє та захищає права людства, народу, людини;

· організаторсько-управлінську - право суб'єктів на розв'язання певних економічних і соціальних проблем;

· інформаційну (комунікативну) - право інформує людей про волю законодавця;

· оцінно-орієнтувальну - поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціальне допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;

· ідеологічно-виховну - право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

· гносеологічну (пізнавальну) - право само виступає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну (статичну і динамічну) та охоронну.

· Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в тих чи тих галузях чи інститутах права.

· Регулятивно-статична функція закріплює суспільний порядок у соціальне неоднорідному суспільстві у стані спокою;

· регулятивно-динамічна забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства.

· Охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, зменшення чи усунення їх із повсякденного життя.

 

Принципи права.

Принципи права - це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

У сучасній юридичній літературі визнають принципи: демократизму, законності, гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної відповідальності держави та особи тощо. Розрізняють також загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи інститутів права.

Принципи права, як керівні юридичні вимоги, відображають особливості та специфіку юридичного права, мають нормативний, регулятивний характер, визначають і направляють правомірну поведінку людей. У теорії права існують різні класифікації принципів права. Наприклад, їх поділяють на загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.

Загальнолюдські принципи права характеризують як юридичні засади, ідеали чи основи, що зумовлені певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють у собі найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства, визнані міжнародними нормами права.

Такими принципами є:

- закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення її основних прав;

- юридичну рівність однойменних суб'єктів у всіх правовідносинах;

- верховенство закону як акта нормативного волевиявлення вищого представницького органу держави;

- взаємопов'язаність юридичних прав та обов'язків;

- регулювання поведінки людей та їх об'єднань за загальнодозволеним типом правового регулювання; "дозволено все, що прямо не заборонено законом";

- діяльність органів і посадових осіб повинна регулюватися за принципом: "дозволено тільки те, що прямо передбачено законом";

- чітке закріплення правовими нормами процедурно-процесуальних механізмів забезпечення (гарантування) прав людини і здійснення нею своїх обов'язків;

- правосуддя здійснюється тільки судами і повинно бути найефективнішою гарантією прав людини;

- юридична відповідальність людини має бути лише за її винну протиправну поведінку;

- в суспільстві повинен діяти принцип презумпції невинності особи.

Типологічні принципи визначаються як керівні засади, ідеї, що властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціальну сутність.

Наприклад, рабовласницькому типові права притаманні такі принципи; тісне переплетення норм права з родоплемінними звичаями; вплив релігії на формування права; невизнання рабів суб'єктами права;

яскраво виражений класовий характер чинного права; охорона приватної власності й тяжкі покарання за замах на рабовласницьку власність; відсутність чіткого формулювання складів злочинів і широке свавілля судді.

Феодальний тип права базувався на таких принципах: право привілеїв, що мало становий характер; відкрите право застосування сили (кулачне право);

партикуляризм, тобто роздрібненість права; наявність канонічного (церковного) права, що мало юридичну силу; жорстокість і широка можливість судової розправи.

Особливості сучасних перехідних типів правових систем полягають у поступовому втіленні загальнолюдських цінностей, що відображені в загальнолюдських принципах права.

Конкретно-історичні принципи права визначають як основні засади, що відображають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах. До них відносять, наприклад, такі: принцип демократизму; принцип законності; принцип гуманізму; принцип рівності всіх перед законом; принцип взаємної відповідальності держави та особи.

Галузеві й міжгалузеві принципи характеризуються тим, що охоплюють лише одну чи кілька галузей права певної держави. До них, зокрема, відносять принцип гласності судочинства і принцип повної матеріальної відповідальності.

Принципи інститутів права - це основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права: скажімо, принцип несприйняття подвійного громадянства чи принцип охорони й захисту всіх форм власності.

Основи сімейного права.

1. Шлюб і сім'я за сімейним законодавством.

 

Життя кожної людини починається в сім'ї. Право на створення сім'ї — одне з основних прав, закріплених у міжнародних пактах про права людини та Конституції України.

 

Сімейне право є самостійною галуззю права, яка відрізняється від інших галузей права (деякі юристи вважають, що сімейне право є складовою частиною цивільного права).

Об'єктом сімейного права, як і цивільного права, є майнові і особисті немайнові відносини. Проте ці відносини у зв'язку з своїми особливостями відрізняються від майнових і особистих відносин, урегульованих цивільним правом. Ці особливості полягають в наступному:

1) шлюбно-сімейні відносини виникають із спорідненості, шлюбу, усиновлення (тоді як цивільні правовідносини виникають, як правило, з договорів);

2) основу сімейних правовідносин складають особисті немайнові відносини, а майнові відносини є похідними від особистих відносин і витікають з них (в цивільному ж праві головне місце займають майнові відносини);

3) сімейні права і обов'язки є строго особистими, вони невідчужувані, їх не можна передавати іншим особам (а в цивільному праві майже всі майнові права легко передаються);

4) сімейно-шлюбні відносини у багатьох випадках регулюються нормами моралі, а не тільки правовими нормами.

 

Сімейне право, як галузь права, є сукупністю правових норм, які регулюють особисті немайнові і пов′язані з ними майнові відносини людей, які виникають на основі шлюбу і сім'ї.

Джерела сімейного права:

І Конституція України (ст.21,24,51,52)

ІІ Сімейний кодекс.

ІІІ Закони України

ІV Підзаконні нормативно-правові акти.

Сімейне право регулює:

- порядок і умови вступу до шлюбу і його припинення;

- особисті і майнові відносини, що виникають в сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї;

- відносини, що виникають у зв'язку з усиновленням, опікою і піклуванням, усиновленням дітей;

- порядок реєстрації актів цивільного стану.

Принципами сімейного права є:

1) одношлюбність (моногамія); громадянин може полягати одночасно тільки в одному шлюбі;

2) свобода і добровільність при вступі до шлюбу (ст. 51 Конституції );

3) свобода розірвання шлюбу, проте під контролем держави;

4) повна рівність жінки і чоловіка в особистих і майнових правах (ст. ст. 21, 24, 51 Конституції);

5) моральна і матеріальна підтримка членів сім'ї (п.2 ст. 51 Конституції);

 

Відповідно до Конституції сім'я знаходиться під захистом держави, материнство охороняється і заохочується державою.

Шлюб - це добровільний союз чоловіка і жінки з метою створення сім'ї. Закон розглядає союз подружжя як довічний, не припускаючи укла­дання шлюбу на певний строк. Враховуючи важливе значення реєстрації шлюбу, чинне законодавст­во велику увагу приділяє порядку його укладання (оформлення).

Укладання і реєстрація шлюбу відбуваються в органах реєстрації актів громадянського стану (РАГС).

Державою признається тільки такий шлюб. Релігійний обряд шлюбу, як і інші релігійні обряди, не має правового значення і є особистою справою громадян.

 

  1. Умови і порядок укладання та розірвання шлюбу. Шлюбний контракт.

Реєстрація шлюбу встановлюється з метою охорони особистих і майнових прав подружжя і дітей. В той же час цього вимагають державні і суспільні інтереси. Особи, які вступають у шлюб, повинні бути взаємно обізнані про стан здоров'я один одного.

Умовою укладання шлюбу є відсутність в осіб, які його укладають, душевної квороби, недоумства, внаслідок чого хтось із них був визнаний судом недієздатним. Якщо передбачені законом порядок чи умови укладання шлюбу порушено (наприклад, шлюб зареєстрований з особою, яка перебувала в іншому шлюбі), а також якщо чоловік та жінка уклали шлюб без наміру створити сім'ю (так званий фіктивний шлюб), шлюб за заявою одного з подружжя, чи прокурора, чи особи, чиї права порушено, визнається недійсним у судовому порядку.

Закон визначає порядок реєстрації шлюбу: шлюб реєструється після спливу 1-го місяця від дня подання особами заяви про його реєстрацію. Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються зарученими. Однак заручини не створюють обов'язку вступу до шлюбу.

У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви.

Реєстрація шлюбу відбувається у призначені день і час. Присутність нареченого й нареченої є обов'язковою. Вони підписують акт запису реєстрації шлюбу у книзі актів цивільного стану. Відповідна позначка робиться у паспортах чоловіка та жінки. Після цього подружжю видають свідоцтво про реєстрацію шлюбу.

Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу не є підставою дня виникнення у них прав і обов'язків подружжя. Релігійний обряд шлюбу є їх особистою справою й також не приводить до виникнення у жінки та чоловіка прав і обов'язків подружжя.

 

Умовами для вступу у шлюб є

- взаємна згода осіб, які вступають, і

- досягнення ними шлюбного віку.

 

Шлюбний вік в Україні встановлений з 18 років. У виняткових випадках суди можуть знижувати шлюбний вік ( з 14 р.)

Укладення шлюбу не допускається:

1) між особами, з яких хоча б один перебуває в іншому шлюбі;

2) між родичами по прямій висхідній і низхідній лінії;

3) між повнорідними і неповнорідними братами і сестрами;

4) між двоюрідними братом і сестрою, рідними тіткою, дядьком і племінником, племінницею;

5) між усиновителями і усиновленими;

6) між особами, з яких хоча б одне визнане судом недієздатним унаслідок душевної хвороби або недоумства.

 

Порушення вказаних умов, а також у разі реєстрації шлюбу без наміру створити сім'ю (фіктивний шлюб) шлюб в судовому порядку може бути визнаний недійсним.

Особи, які укладають або перебувають у шлюбі, мають право за власним бажанням укласти угоду про вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), в якому передбачаються майнові права і обов'язки подружжя. Шлюбний контракт укладається між особами, які укладають шлюб або перебувають у ньому набуває чинності з моменту його реєстрації. За бажанням сторін шлюбний контракт може укладатися у присутності свідків.

 

Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати положення кого-небудь з подружжя в порівнянні із законодавством України.

У шлюбному контракті передбачаються:

1. Майнові права і обов'язки подружжя, зокрема:

- питання, пов'язані з правом власності на рухоме або нерухоме майно (як придбане до шлюбу, так і під час шлюбу), на майно, одержане в подарунок або успадковуване одним з подружжя (при цьому питання загальної сумісної і роздільної власності подружжя в шлюбному контракті можуть розв'язуватися інакше, ніж це передбачено в законодавстві);

- питання, пов'язані із змістом подружжя;

- в шлюбному контракті можуть розв'язуватися питання про порядок погашення боргів за рахунок сумісного або роздільного майна;

- інші питання.

2. Можуть також передбачатися немайнові, моральні або особисті зобов'язання.

 

Шлюбний контракт реєструється за місцем мешкання однієї із сторін або за місцем реєстрації шлюбу. Для його встановлена обов'язкова нотаріальна форма.

У разі зниження шлюбного віку відповідно до чинного законодавства укладення шлюбного контракту неповнолітніми проводиться з відома батьків або інших законних представників.

Шлюбний контракт може включати положення про зміну його умов. Такі зміни можуть бути внесені за угодою сторін протягом існування шлюбу.

 

Шлюбний контракт признається судом недійсним у випадках:

1) недотримання умов порядку його укладення;

2) у разі погіршення положення кого-небудь з подружжя в порівнянні із законодавством України.

 

Кожна сторона в шлюбному контракті має право на судовий захист у разі недотримання іншою стороною умов шлюбного контракту. При розірванні шлюбу або визнанні його недійсним майнові суперечки, суперечки про дітей і інші дозволяються судом на підставі чинного законодавства з урахуванням умов шлюбного контракту.

Законодавство передбачає такі випадки припинення шлюбу:

1) унаслідок смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя;

2) унаслідок розірвання шлюбу шляхом розлучення за заявою одного з подружжя або їх обох, при цьому чоловік не має права без згоди дружини порушувати справу про розірвання браку під час вагітності дружини і протягом одного року після народження дитини.

Шлюб розривається:

1) в органах реєстрації актів цивільного стану:

- при взаємній згоді подружжя на розірвання шлюбу, якщо у них немає неповнолітніх дітей і немає суперечки про майно і аліменти;

- з особами, визнаними в судовому порядку безвісно відсутніми

- з особами, визнаними в судовому порядку недієздатними унаслідок душевної хвороби або недоумства (за відсутності суперечки про дітей, про майно або про стягнення аліментів);

- з осудженими за здійснення злочину до позбавлення волі на термін не менше 3 років (за відсутності суперечки про дітей, про майно або про стягнення аліментів).

2) в судовому порядку - у всій решті випадків. При розгляді справи про розірвання шлюбу суд повинен встановити дійсні мотиви розлучення, з'ясувати фактичні взаємостосунки подружжя і зобов'язаний вжити заходів до їх примирення. Шлюб розривається, якщо судом буде встановлено, що подальше сумісне життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими.

Особа, що змінила своє прізвище при вступі до шлюбу, має право при розірванні шлюбу зберегти за собою це прізвище або ж перейти на дошлюбне прізвище.

Шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах рагсу.

 

Розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, а також шлюбу іноземців між собою в Україні здійснюється за законом України

Розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є чинним в Україні

 

1. Особисті та майнові права та обов'язки подружжя.

 

Права і обов'язки подружжя підрозділяються на особисті і майнові.

Особисті права і обов'язки подружжя.

При укладенні шлюбу подружжя за власним бажанням обираює прізвище одного з подружжя як їх загальне прізвище, або кожний з подружжя зберігає своє дошлюбне прізвище, або може приєднати до свого прізвища прізвище іншого.

Кожний з подружжя користується в сім'ї рівними правами і має рівні обов'язки. Питання виховання дітей і інші питання життя сім'ї розв'язуються подружжям спільно. Кожний з подружжя вільний у виборі занять, професії і місця проживання.

Майнові права і обов'язки подружжя пов'язані з питаннями власності (яка може бути роздільною і сумісною) і обов'язками. Подружжя може укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди.

Майно, що належало кожному з подружжя до вступу у шлюб, а також одержане їм під час шлюбу в подарунок або в порядку спадкоємства, є роздільною власністю подружжя, тобто власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (взуття, одяг і ін.), навіть якщо вони були придбані під час шлюбу за рахунок загальних засобів подружжя (за винятком цінностей і предметів розкоші). Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається роздільним майном, що належить йому.

Якщо майно, що було власністю одного з подружжя, під час шлюбу істотно збільшилося в своїй цінності унаслідок трудових або грошових витрат іншого з подружжя або їх обох, воно може бути визнано судом загальною сумісною власністю подружжя.

 

Майно, нажите подружжям під час шлюбу, є їх загальною сумісною власністю. Кожний з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому випадку, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми, або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Майном, нажитим під час шлюбу, подружжя розпоряджається із загальної згоди. При здійсненні операцій одним з подружжя вважається, що він діє з відома іншого з подружжя. Для здійснення операцій по відчуженню спільного і роздільного майна подружжя, що вимагає обов'язкового нотаріального посвідчення, згода іншого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Речі професійних занять кожного з подружжя (музичні інструменти, лікарське устаткування і ін.), придбані під час шлюбу, є загальною сумісною власністю подружжя. Проте у разі розділу загального сумісного майна суд може присудити ці речі тому з подружжя, в користуванні якого вони знаходилися; при цьому на нього покладається обов'язок компенсувати іншому чоловіку його частину грошима.

У разі розділу майна, що є загальною сумісною власністю подружжя, їх частки признаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від початку рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або заслуговуючі увагу інтереси одного з подружжя. Майно, нажите кожним з подружжя під час їх роздільного мешкання при фактичному припиненні шлюбу, суд може визнати за власність кожного з них.

Розділ майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після його розірвання. Для вимоги про розділ майна, що є загальною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний термін позовної давності.

Законодавство покладає на подружжя взаємні обов'язки.

Подружжя зобов'язане матеріально підтримувати один одного. У разі відмови в такій підтримці потребуючий в матеріальній допомозі непрацездатна особа має право по суду одержувати утримання (аліменти) від іншої особи, якщо остання може його надати. Таке право має також дружина в період вагітності і протягом трьох років після народження дитини (у разі, коли дружина знаходиться у відпустці по догляду за дитиною, - на весь час знаходження в такій відпустці, але не більше ніж до досягнення дитиною шестирічного віку). Це право зберігається і після розірвання шлюбу.

Один з розведеного подружжя, який потребуює матеріальної допомоги, має на неї право і в тих випадках, якщо він став непрацездатним протягом одного року після розірвання шлюбу.

Розмір аліментів, що стягаються на користь одного з подружжя, визначається судом в пайовому відношенні до заробітку (доходу) з урахуванням матеріального і сімейного становища обох сторін, а також можливості отримання утримання від дітей. У разі зміни матеріального або сімейного становища одного з них кожний з подружжя має право звернутися до суду з позовом про зміну розміру аліментів.

Суд може звільнити одного з подружжя від обов'язку утримання іншого, що є непрацездатним і потребуючим матеріальної допомоги, або обмежити цей обов'язок терміном у випадках:

1) нетривалого перебування подружжя в шлюбних відносинах;

2) негідної поведінки в шлюбних відносинах тої особи, яка потребує матеріальної допомоги;

3) коли непрацездатність того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, з'явилася результатом зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами або здійснення ним злочини.

Право особи на утримання припиняється у разі відновлення його працездатності або коли він перестав потребувати матеріальної допомоги, а також у разі вступу його до нового шлюбу.

2. Взаємні права та обов’язки батьків та дітей.

Батьки і діти зобов'язані надавати взаємну моральну підтримку і матеріальну допомогу один одному. Батько і мати мають рівні права і обов'язки відносно своїх дітей (у тому числі і в тих випадках, коли шлюб між ними розірваний).

Захист прав і інтересів неповнолітніх дітей лежить на їх батьках, які діють без особливих на те повноважень. У разі вступу до шлюбу неповнолітніх вони отримують дієздатність в повному об'ємі з моменту вступу до шлюбу і здійснюють захист своїх прав самостійно.

Батьківські права не можуть здійснюватися в суперечності з інтересами дітей. При неналежному виконанні батьками (або одним з них) обов'язків по вихованню або при зловживанні батьківськими правами діти мають право звернутися за захистом своїх прав і інтересів до органів опіки і опікування.

Права і обов'язки батьків і дітей підрозділяються на особисті, майнові і аліментні.

Особисті права і обов'язки. Прізвище дитини (якщо батьки мають різні прізвища) і ім'я дитини визначаються за угодою батьків, а за відсутності угоди - за рішенням органів опіки і опікування.

Батьки мають право і зобов'язані виховувати своїх дітей, піклуватися про їх здоров'я, фізичному, духовному і етичному розвитку, навчанню, готувати їх до праці. Навчання дітей у навчально-виховних закладах не звільняє батьків від виконання обов'язків по вихованню дітей.

Питання виховання дітей розв'язуються батьками спільно. Той з батьків, який проживає окремо від дітей, зобов'язаний брати участь в їх вихованні і має право спілкуватися з ними. Той з батьків, при якому проживають діти, не має права перешкоджати іншому з батьків спілкуватися з дітьми і брати участь в їх вихованні.

Якщо батьки, що проживають роздільно, не можуть прийти до згоди про участь у вихованні дітей, то це визначається органами опіки і опікування з участю батьків, виходячи з інтересів дитини. В тих випадках, коли батьки не підкоряються рішенню органу опіки і піклування, останній, а також кожний з батьків має право звернутися за дозволом суперечки в суд. При злісному невиконанні рішення суду той з батьків, який проживає окремо, має право звернутися з позовом до суду про передачу йому дитини.

Якщо батьки не живуть разом, то від їх згоди залежить, при кому повинні проживати неповнолітні діти. За відсутності згоди між батьками спір вирішується судом виходячи з інтересів дітей і з урахуванням їх бажання. Якщо дитина досягла 10 років, суд повинен з'ясувати у неї, при кому з батьків вона бажає залишитися. Проте висловлене дитиною бажання не обов'язкове для суду, якщо суд визнає, що залишення дитини при вказаному батькові не відповідає його інтересам.

 

Батьки (або один з них) можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо буде встановлено, що вони:

1) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дітей, у тому числі при відмові без поважних причин узяти дитину з пологового будинку і інших дитячих лікувально-профілактичних і учбово-виховних установ;

2) зловживають своїми батьківськими правами;

3) жорстоко поводяться з дітьми, роблять шкідливий вплив на своїх дітей своєю аморальною, антигромадською поведінкою;

4) є хронічними алкоголіками або наркоманами.

Позбавлення батьківських прав проводиться тільки в судовому порядку.

Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають всі права, засновані на факті спорідненості з дитиною, у тому числі право вимагати від нього в майбутньому утримання. В той же час позбавлення батьківських прав не звільняє батьків від обов'язку за утриманням дітей (у тому числі від сплати аліментів).

Законодавство передбачає можливість відновлення в батьківських правах, якщо діти не усиновлені. Це проводиться тільки в судовому порядку за заявою особи, позбавленої батьківських прав.

Окрім позбавлення батьківських прав законодавство передбачає можливість відбирання дітей без позбавлення батьківських прав, якщо залишення їх у осіб, у яких вони знаходяться, небезпечне для них. Відбирання дітей проводиться за рішенням суду. Такі діти передаються на піклування органів опіки і опікування.

У виняткових випадках, при безпосередній загрозі життя або здоров'ю дитини, орган опіки і опікування має право ухвалити рішення про негайне відбирання дитини у батьків. Про це повинно бути негайно повідомлено прокурора і в 7-денний термін орган опіки і опікування повинен звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків батьківських прав або про відбирання дитини.

Майнові права і аліментні обов'язки. За життя батьків діти не мають права на їх майно, а батьки не мають права на майно дітей.

Батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей. При ухиленні батьків від цього обов'язку кошти на утримання дітей стягаються з батьків в судовому порядку. Аліменти з батьків на неповнолітніх дітей стягаються в % частці від доходу або фіксованому розмірі. При цьому враховується стан здоров′я і матеріальний стан дитини та платника алдіментів, та наявність у останнього утриманців. Не може бути меншим на одну дитину ніж неоподаткований мінімум доходів громадян.

В тих випадках, коли батько, зобов'язаний сплачувати аліменти, має нерегулярний, змінний заробіток (дохід) і в деяких інших випадках, аліменти на прохання особи, що вимагає їх, можуть бути визначені в твердій грошовій сумі, належній виплаті щомісячно.

Діти також зобов'язані піклуватися про батьків і надавати їм допомогу. Утримання непрацездатних батьків, які потребують допомоги, є обов'язком їх повнолітніх дітей. На користь батьків з дітей можуть бути стягнуті аліменти, розмір яких визначається в пайовому відношенні до заробітку (доходу), виходячи з матеріального і сімейного положення кожного з дітей і батьків, і з урахуванням можливості батьків одержувати аліменти один від одного. Проте, якщо судом буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання батьківських обов'язків, то діти можуть бути звільнені від обов'язків за змістом своїх батьків і стягнення витрат по догляду за ними.

3. Опіка і піклування

Нерідко неповнолітні діти з різних причин з



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.172.136.29 (0.067 с.)