Поняття, ознаки та склад злочину

Кримінальне право – галузь права України, що визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання необхідно застосувати до осіб, що їх вчинили

У цій галузі Кримінальний кодекс займає особливе, унікальне місце, тому що він – єдине джерело права. У галузі кримінального права немає підзаконних актів, не припускається застосування юридичних прецедентів або правових звичаїв.

Кримінальний кодекс України був прийнятий 5 квітня 2001 р. і введений в дію з 1 вересня 2001 р. Кримінальний кодекс містить Загальну й Особливу частини, які поділяються на розділи і статті.

Загальна частина Кримінального кодексу складається з 15 розділів. Вона містить завдання Кримінального кодексу, підстави кримінальної відповідальності, поняття злочину і покарання, види кримінальних покарань, загальні засади призначення покарань і звільнення від них, особливості кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх та інші загальні положення.

Особлива частина Кримінального кодексу складається з 20 розділів. Вона містить вичерпний перелік діянь, що визнаються злочинами, і конкретні покарання за вчинення цих діянь. Кожен розділ Особливої частини Кримінального кодексу присвячений певній групі злочинів. Критерієм для поділу на глави є родовий об’єкт – однорідні соціальні блага, цінності, суспільні відносини, на які посягає злочин. Наприклад, розділ І містить склад злочинів проти основ національної безпеки України, розділ II – злочини проти життя і здоров’я особи, розділ III – злочини проти свободи, честі й гідності людини.

Закон про кримінальну відповідальність має зворотну силу в прямо передбачених законом випадках. Скасування злочинності і караності діяння, пом’якшення кримінальної відповідальності за нього здійснюються шляхом видання закону, який виключає із змісту Кримінального кодексу окремі статті або вносить відповідні зміни до окремих його статей.

Законом, що скасовує злочинність діяння, вважається закон, який не визнає злочином діяння, яке попереднім законом визнавалось злочином.

Це означає, що діяння, вчинене до набуття чинності законом про скасування злочинності цього діяння, вже не містить складу злочину, а тому не є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності. Кримінальна справа щодо особи, яка вчинила таке діяння, не може бути порушена, а порушена підлягає припиненню за відсутності складу злочину.

Особи, які відбувають покарання за такі діяння, підлягають звільненню від покарання, а особи, що вже відбули покарання, визнаються такими, що не мають судимості.

Закон про кримінальну відповідальність вважається таким, що пом’якшує кримінальну відповідальність у випадках, коли:

 він зменшує встановлену раніше максимальну або мінімальну межу покарання;

 при незмінності меж основного покарання виключається додаткове покарання, що було раніше передбачене як обов’язкове або факультативне, або передбачається факультативно-додаткове покарання, що раніше було обов’язковим;

 при незмінності меж основного покарання передбачається м’якіший, ніж існував раніше, вид додаткового покарання;

 при незмінності меж основного покарання передбачається той же вид додаткового покарання, але із зменшеною максимальною або мінімальною межею покарання;

 замість однієї відносно-визначеної санкції запроваджується альтернативна санкція, яка передбачає м’якше покарання:

 альтернативна санкція, не змінюючи меж основного покарання встановлює м’якіший (другий вид альтернативного покарання);

 стаття закону, що діяв раніше, не мала поділу на частини, а відповідна стаття нового закону складається з декількох частин, одна з яких пом’якшує покарання за діяння, яке підпадає під її дію.

 

Кримінальна відповідальність є найтяжчим видом юридичної відповідальності, правовим наслідком вчинення злочину і полягає у застосуванні до особи, яка вчинила злочин, державного примусу у формі покарання, передбаченого чинним Кодексом.

Злочин – це передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину

Поняття злочину включає такі ознаки:

1) наявність діяння;

2) передбаченість діяння чинним Кодексом;

3) суспільне небезпечний характер діяння;

4) винність особи у вчиненні діяння;

5) вчинення діяння суб’єктом злочину;

6) караність.

 

Злочин має місце лише тоді, коли особою вчинене певне діяння (дія або бездіяльність). Злочинна дія – це активна форма поведінки особи. Наприклад, крадіжка, розбій, вимагання – це злочини, скоєні у вигляді дії. Злочинна бездіяльність – це пасивна форма поведінки людини. Вона спостерігається тоді, коли на особу покладались законом, договором, випливали з професійних, посадових, сімейних відносин певні обов’язки і якщо особа їх не виконала. Наприклад, злочином, вчиненим у вигляді бездіяльності, є ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 ККУ).

Наступною ознакою поняття злочину є передбаченість діяння кримінальним законом. Це означає, що злочин має місце лише тоді, коли те чи інше діяння безпосередньо передбачено статтею Особливої частини Кодексу.

Суспільна небезпека як ознака злочину полягає в тому, що злочин заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди об’єктам кримінально-правової охорони. Ця ознака виражає соціальну сутність злочину, її називають матеріальною ознакою злочину.

Злочин – це завжди винне діяння. Особа при вчиненні злочину має відповідне психічне відношення до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбачених Особливою частиною Кодексу, та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Вина – психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків Вина існує у формах умислу і необережності.

Умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим визнається намір, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільне небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим визнається умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоч не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Необережність визнається злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність визнається злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоч мала і могла їх передбачити. Відсутність провини не дає можливості розглядати діяння як злочин.

Суб’єктом злочину визнається фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Осудною визнається особа, що під час скоєння злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Кримінальній відповідальності підлягають також особи, котрі досягли 14 років, що скоїли злочини, соціальну небезпеку яких вони здатні усвідомлювати. Вичерпний перелік таких злочинних діянь визначений Кримінальним кодексом (ч. 2 ст. 22).

Не є злочином діяння, яке хоч і передбачене Кримінальним кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяло істотної шкоди, наприклад, крадіжка пачки масла, буханця хліба, пляшки води. Ці діяння є адміністративним проступком.

Караність злочинного діяння означає, що за здійснення конкретного злочину Кримінальним кодексом встановлене відповідне покарання.

Класифікація злочинів – це розподіл злочинів, передбачених чинним Кодексом, на групи за певними ознаками. У теорії кримінального права злочини поділяються залежно від важливості об’єкта, який охороняється, способів вчинення злочинів, форм вини тощо.

Класифікація злочинів здійснюється залежно від ступеня їх тяжкості:

1) злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більш ніж два роки чи інше, більш м’яке покарання. Наприклад, до таких злочинів належить незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145), незаконне використання товарного знаку (ст. 229), жорстоке поводження з тваринами (ст. 209);

2) злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більш ніж п’ять років. Прикладами таких злочинів можуть бути підміна дитини (ст. 148), виготовлення, збут і використання підроблених недержавних цінних паперів (ч. 1 ст. 224), завідомо незаконне затримання чи незаконний привід (ч.1 ст. 371);

3) тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більш ніж десять років. Приклади тяжких злочинів – умисне тяжке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 121), розбій (ч. 2 ст. 137);

4) особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років чи довічне ув’язнення. Наприклад, до особливо тяжких злочинів належать державна зрада (ст. 111), умисне вбивство за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115 ККУ).

 

Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно-небезпечне діяння як злочинне

Елементами складу злочину є:

1) об’єкт злочину – це те, проти чого спрямований злочин, тобто те, чому він спричиняє або може заподіяти шкоду. Як об’єкт злочину можуть виступати цінності, перераховані у ч. 1 ст. 1 ККУ;

2) об’єктивна сторона злочину – це те, як злочин виявляється у реальній дійсності. Вона охоплює вчинене діяння, злочинні наслідки та причинний зв’язок між ними, місце, час, спосіб, засіб та обставини вчиненого діяння;

3) суб’єкт злочину – це фізична особа, яка є осудною і досягла встановленого чинним Кодексом (ст. 22) віку кримінальної відповідальності за даний злочин. У деяких випадках для визнання особи суб’єктом злочину, крім осудності і встановленого віку, необхідна наявність деяких інших, спеціальних ознак (так званий спеціальний суб’єкт), наприклад, належність до іноземного громадянства, певне службове становище тощо;

1) суб’єктивна сторона злочину – це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої чинним Кодексом, та наслідків, що настали або можуть настати в результаті її дії чи бездіяльності. Суб’єктивна сторона злочину виражається у вині суб’єкта, яка може бути у формі умислу або необережності. Сутність різних видів умислу та необережності визначається у ст. 24 і 25 ККУ.

Відсутність у діянні хоча б однієї з ознак, що входять до складу злочину, виключає можливість кваліфікувати це діяння як злочин, а тому не дає підстав для кримінальної відповідальності.

З викладеного випливає, що саме лише бажання особи вчинити певне суспільне небезпечне діяння, її переконання у необхідності і обґрунтованості таких діянь, висловлювання про бажання їх вчинити, якщо вони не супроводжуються певними діяннями, спрямованими на їх реалізацію у дійсність, не є злочинами і не можуть бути підставою для виникнення кримінальної відповідальності.

Ознаки складу злочину поділяються на дві групи:

 необхідні – це ті, без яких неможлива наявність складу злочину (вина і осудність);

 факультативні – це ті, які є обов’язкові для одних складів злочинів і необов’язкові для інших.