Тема 25. Теоретичний тест (з варіантами відповідей).

(4 год)

 

ІV. Рекомендована література:

1. Абрамова Г.С. Психологическое консультирование. Теория и опыт. – М.: Академия, 2000. – 240 с.

2. Айві А. Цілеспрямоване інтерв’ювання і консультування: сприяння розвитку клієнта. – К.: Сфера, 1998.- 340 с.

3. Бурнард Ф. Тренинг навыков консультирования. - Сантк-Петербург: Питер, 2002. – 253 с.

4. Батаршев А.В. Психодиагностика способности к общению или Как определить организаторские и коммуникативніе качества личности. – М.: Владос, 2001. – 175 с.

5. Взаимодействие социального работника с клиентом:. проведение первичного приема /Сост. Б.Ю.Шапиро и В.В.Колков. – М.:Институт социальной работы, 1997. – 22с.

6. Гольштейн А., Хомик В. Тренінг умінь спілкування. Як допомогти проблемним підліткам. – К,: Либідь, 2003. – 519 с.

7. Горянина В.А. Психология общения. – М.: Академия, 2002. – 415 с.

8. Даниленко М.В., Даниленко Л.І. Педагогічні задачі. – К.:Вища школа, 1991. - 195 с.

9. Джонсон,ДевідВ. Соціальна психологія: тренінг міжособистісного спілкування / Пер.з англ.В.Хомика. - К.: Вид.дім “КМ Академія”, 2003. - 288с.

10. Карнеги Д. Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей. – К,: Наукова думка, 1989.- 218 с.

11. Козлов А.А., Иванова Т.Б. Практикум социального работника. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2001.- 317 с.

12. Куницына В.Н., Казаринова Н.В., Погольша В.М. Межличностное общение. Учебник для вузов. –Санкт-Петербург: Питер, 2003. – 544 с.

13. Семиченко В.А. Психология эмоций. – Луганск: НПФ «Осирис», 1996. – 68 с.

14. Теплякова К.Г. Конфликт и общение. Тренинг для учителей. – Одесса: Одесский институт усовершенствования учителей, 2001.-76 с.

15. Pease A. Mowa ciala. Jak odczytywac mysli innych ludzi z ich gestow. – Kielce: Jednosc, 2003. – 163 s

16. Підручник для викладача. Вміння і навички інтерперсонального спілкування. Кафедра соціальної роботи і соціології. Національний університет “Львівська політехніка”. Спеціальність: Соціальна робота. Курс розроблений у співпраці з факультетом соціальної роботи університету Манітоба.

17. Lawrence Shulman The Skills of Helping Individuals, Families, Groups and Communities. – F.E.Peacock Publishers, Inc.Itasca, Illinois 60143. – 886 p.

 

Розділ 1.

Соціальний працівник як фасилітатор/каталізатор змін (20год.)

Тема 1-2. Вплив особистих цінностей на процес змін. Історія життя та її вплив на особисті цінності в процесі змін (12год.).

План

Поняття загальнолюдських, морально-духовних цінностей.

Концепція еволюції ціннісних орієнтацій свідомості І. Підласого.

Концепція духовної еволюції людини (В. Слободчикова, Є. Ісаєва).

Концепція духовного розвитку людини (О. Киричука та З. Карпенко).

Концепція психосинтезу Р. Асаджолі

Поняття високодуховної людини за М.Савчиним.

 

Теоретична частина заняття

 

Важливою складовою соціальної роботи є взаємодія між людьми. Робота вимагає від фахівця знань та усвідомлення рівня своїх вартісних орієнтацій та рівня розвитку ціннісних орієнтацій (життєвих цінностей) своїх клієнтів; розуміння, яким чином останні впливають на їх життя, а також на сприйняття інших людей.

У роботі з клієнтами бувають моменти, коли вартості соціального працівника не співпадають з життєвими цінностями клієнта, а деколи навіть суперечать їм. Тому надзвичайно важливо, аби фахівці чітко усвідомлювали рівень власних ціннісних орієнтацій та свого духовного розвитку, що надасть їм можливість краще зрозуміти рівень вартісних орієнтацій та розвитку майбутніх клієнтів, і, відповідно, тих особистісних проблем, з якими клієнт звертається по допомогу.

Ціннісні орієнтації є комплексними, багаторівневими утвореннями у структурі особистості, які виконують роль регуляторів її поведінки. Знання рівня сформованості вартісних орієнтацій особистості – це ключ до розуміння іншої людини та її проблем.

Якщо проаналізувати літературу з проблеми дослідження, то можна виявити, що існують на Землі так звані універсальні, загальнолюдські цінності, виражені в усі часи і у всіх релігіях та філософських школах.

Для студентів надзвичайно важливо з’ясувати, в чому полягає сутність розуміння поняття вартісних орієнтацій та їх ієрархії, від яких залежить морально-духовне здоров’я людини, людства, суспільства тощо.

У поняття “ загальнолюдські цінності ” вкладається два взаємодоповнюючих значення:

По-перше, це цінності, які мають значення і є сенсом життя для більшості людей. У гуманному суспільстві такі якості особистості як віра у Бога, ідеї добра, краси, совість, честь, миролюбство, здатність до любові, співчуття, милосердя, взаємодопомога, відповідальність, почуття власної гідності, справедливість, прагнення до пізнання, самопізнання та самовдосконалення вважаються загальнолюдськими цінностями. Ці категорії взаємопозв'язані між собою, взаємодоповнюють одна в одну..

По-друге, це вічні цінності, що мають абсолютний характер і які існують ніби поза часом та простором. Віруючі люди вважають, що ці цінності мають Божественну природу. В їх основі лежить ідея Бога як абсолютного втілення Любові, Добра, Істини, Краси, Справедливості.

Загальнолюдські цінності виступають як духовний оієнтир, взірець поведінки для більшості людей. Відображаючи досвід усього людства, ці цінності сформульовані у різних релігійних системах як заповіді і є ідеалом як для кожної людини, так і для суспільства. Наслідування загальнолюдським цінностям сприяє духовному самовдосконаленню особистості, гармонізації суспільних відносин тощо

Вселюдські цінності також виражені в “Загальній Декларації прав людини” (1948), “Європейській Конвенції прав людини і основних свобод” (1950), “Міжнародному пакті про громадянські та політичні права” (1966), в недавно прийнятій екуменічній хартії Європи й інших міжнародних документах, визнаних більшістю країн світу, у “Всезагальній Ноосферній Духовно-екологічній Конституції людства” (2007) тощо.

Зазначені загальнолюдські цінності прийняті всіма народами нашої планети. Вони визначають вектор еволюції людської цивілізації і є перспективою цього розвитку.

Сучасна психолого-педагогічна наука виділяє такі рівні цінностей:

матеріальні;

соціальні;

духовні або загальнолюдські цінності.

У процесі свого розвитку особистість проходить відповідні етапи, ступені духовного зростання, що виявляється у певній індивідуальній системі ціннісних орієнтацій, які визначають її ідеали, моральні засади, принципи і, врешті-решт, життєвий шлях.

У сучасній науці зустрічаємо різноманітні концепції щодо рівня розвитку, ступеня еволюції ціннісних орієнтацій особистості, які автори пов’язують з рівнем еволюції свідомості, особистісним духовним зростанням людини тощо.

Зокрема, концепція еволюції свідомості І.Підласого присвячена саме характеристиці рівнів еволюції свідомості людини залежно від індивідуальної системи її ціннісних орієнтацій, яка постійно змінюється залежно від ступеня духовного зростання особистості, трансформації її свідомості чи, навпаки, духовної деградації.

І. Підласий виділяє п’ять ступенів еволюції свідомості сучасної людини, залежно від її ціннісних орієнтацій та рівня розвитку її потреб.

Для першого рівня – егоцентричного – характерне сильне “Его”, установка лише на власне “Я”, особистий престиж, самоствердження.

Для другого рівня еволюції свідомості пріоритетними вартостями стають родинні, зростає значення піклування про інших, але поки що найближчих – родичів і батьків.

Для третього рівня притаманні цінності, що пов’язані з життям у суспільстві – соціальні цінності: розумінням приналежності до свого народу, нації. Людина піднімається до рівня громадянської активності, патріотизму, національної свідомості. Засадничі вартості третього рівня – пізнання, са­мореалізація, автономність, користь, задоволення, відвертість, індивідуальність тощо.

Четвертий рівень – рівень загальнолюдських цінностей це здатність розуміти інших, усвідомлювати свою приналежність до людства і те, що людство – єдиний організм. Свідомість людини розширюється до розуміння єдності людства, загальнолюдських цінностей. До вартостей четвертого рівня слід зарахувати волю, братерство, працю, мир, творчість, гуманізм, злагоду та ін.

Для п’ятого рівня трансформації свідомості людини – космічної свідомості характерним є розуміння Сонячної системи як єдиного організму, а Землі – як його частини, усвідомлення наявності Всесвітнього Розуму. З цього випливає відповідне ставлення до буття, усіх живих організмів, до себе. До вартостей п’ятого рівня належать: душа, безсмертя, віра, любов, надія, покаяння тощо. Найвищий рівень – п’ятий – можна вважати духовним рівнем, для якого є притаманним усвідомлення людиною своєї єдності з усім організмом Всесвіту.

Як стверджує відомий дослідник, свідомість людини, як і все у Всесвіті, еволюціонує.За І.Підласим процес розвитку (розширення), трансформації свідомості людини і, відповідно, зміни її вартісних орієнтацій проходять через такі стадії: егоцентричність, самоствердження; родинні вартості; суспільні, соціальні, громадські, національні вартості; загальнолюдські вартості; універсальні вартості (духовна, космічна свідомість). Отже,у людській свідомості закладений могутній потенціал для розвитку: від особи з егоцентричним рівнем свідомості до людини високоморальної, громадянина світу, для якої є притаманним соціоцентризм: прагнення до соціальної гармонії, повага прав людини і народів і – до особи високодуховної, людини Всесвіту з космопланетарним рівнем свідомості, для якої є характерним космоцентризм: відчуття єдності з навколишнім світом, людством, Землею, Космосом, прагнення бути у гармонії з собою і зовнішнім світом, жити, діяти, творити за Вищими Духовними Законами.

 

Концепція еволюції людини (В. Слободчикова, Є. Ісаєва)

У кожної людини закладено природою схильнсть до самовдосконалення, саморозвитку, яка, на певному етапі розвитку особистості та впливу суспільства, постає як усвідомлене прагнення до духовного саморозвитку, творчої самореалізації..

У своїй духовній еволюції людина проходить відповідні ступені, етапи духовного зростання, кожний з яких має свої характерні властивості.

Російські психологи В. Слободчиков та Е. Ісаєв висунули концепцію, згідно з якою у своєму духовному розвитку цілісна людина проходить шлях від особистості до індивідуальності і далі – до універсуму (Боголюдини) – кінцевої мети земної еволюції людини. Людина трактується ними як суб’єкт, який спроможний стати активним творцем свого власного життя, характерною ознакою якого є фундаментальна здатність до самодетермінації, саморозвитку, самооновлення, самоутворення тощо.

Поняття “особистість ”, “ індивідуальність”, “ універсум ” фіксують різні виміри духовної сутності людини, певні етапи, ступені її духовного зростання.

Особистість, за авторами, – це передусім продукт і результат процесу соціалізації. Вона формується, розвивається, збагачується, вдосконалюється через суспільство і у суспільстві, прагне знайти своє місце і реалізувати себе у громадському житті. Людина рівня розвитку особистості дотримується усіх морально-етичних норм суспільства, у якому вона живе, орієнтується на загальні цінності, прислухається до думки найближчого оточення, спрямована на колективний шлях розвитку та служіння суспільству. Отже, поняття “ особистість ” фіксує соціально значущі якості людини, описує залученість особи у систему соціальних зв’язків і відносин. Людина рівня особистості скерована переважно до “іншого”: до пізнання світу, інших людей, а не до самопізнання своєї внутрішньої духовної сутності. Дослідники розглядають особистість як спосіб буття людини в світі, як представника суспільства, вільну, самостійну, відповідальну особу, яка визначила своє місце в житті, суспільстві, культурі. Саме на цьому ступені розвитку людина вперше усвідомлює себе потенційним автором власного життя, приймає персональну відповідальність за своє майбутнє.

Характерними ознаками особистісного рівня розвитку людини є здатність до самовизначення і саморозвитку, з одного боку, а з іншого – принципова обмеженість цього етапу полягає в тому, що людина рівня особистості ще не досягла внутрішньої свободи, незалежності від найближчого соціального оточення.

Головні ознаки цього періоду – саморефлексія, поява життєвих планів, готовність до самовизначення, установка на свідому побудову життя, поступове вростання в різні сфери буття.

У процесі особистісного зростання у людини виникає власний внутрішній світ, з’являється здатність до саморефлексії^[1]. Культивування в собі рефлексії піднімає людину на наступний ступінь еволюції – на рівень індивідуальності.

Якщо особистість – це певна позиція людини у взаєминах з іншими, з суспільством, то і ндивідуальність трактується як глибинний сокровенний розвиток людини, її внутрішнє духовне зростання. Це спрямованість на пошуки і самореалізацію себе у світі, на самопізнання своєї глибинної внутрішньої сутності, свого духовного “Я”. Людина яка йде шляхом індивідуального розвитку відчуває особисту відповідальність за усі свої діяння, формує свій власний морально-етичний кодекс, якого дотримуєт ься. Вона самостійна, незалежна від суспільства, спрямована більше на служіння самому собі: розкриття своїх творчих можливостей, досягнення власних духовних цілей.

Головним у характеристиці індивідуальності є її внутрішній світ, його зміст і спрямованість, усвідомлення своєї унікальності, здатність до саморегулювання, духовного саморозвитку, самовдосконалення.

 

 

Індивідуальність – це вимір самосвідомості, самопізнання, духовного саморозвитку та самоактуалізації людини. Сутність індивідуальності полягає у пошуках самого себе, визначенні власної позиції у житті, в спроможності бути самим собою: незалежним, суверенним, самостійним. Поняття індивідуальності вказує на те, що людина зі всієї багатоманітності соціальних ролей і функцій, сукупності зв’язків і взаємин виділяє своє власне, особливе, робить його абсолютно цінним змістом свого істинного “Я”. Індивідуальність – це визначеність всередині самої себе, це вихід в унікальну справжність свого життя, це внутрішнє відчуття свободи.

Отже, і ндивідуальність – це форма буття людини у суспільстві, коли людина не розчиняється у спільноті, не поглинається іншими, а являє собою окремість, що існує, живе у рамках суспільного цілого своїм особливим життям, реалізуючи його у власний спосіб. Індивідуальність – це прагнення, в першу чергу, залишатись самим собою за будь-яких обставин.Автори В. Слободчиков та Є. Ісаєв характеризують індивідуальність як універсальну самобутню людину, яка реалізується у вільній, творчій діяльності, проявляється в самовизначенні, самостоянні, самовдосконаленні. На рівні індивідуальності людина стає автором свого власного життя у всій його повноті. Вона відчуває безмежну відповідальність за СВІТ і за СЕБЕ у СВІТІ, здатність принести в жертву свою унікальну одиничність і стати лише причетною до безмежного Універсального Буття.

Зазначені автори бачать мету еволюції людини в досягненні нею рівня універсуму. Універсалізм (універсальність) людського життя є вищим рівнем її духовного виміру, що проявляється в повному усвідомленні людиною сенсу свого життя і місця у Всесвіті, в розумінні власної єдиноприродності зі Світом, своєї причетності до Світу як до безмежного цілого. Цей зв’язок, стосунки людини зі Світом виявляється як переживання глибинної духовної єдності з ним, коли межа між Я – Іншим – Оточенням – Богом зникає. Все єдине. На рівні універсуму людина виступає як “мікрокосм”, аналогічний за внутрішньою своєю суттю Світові (“макрокосму”). Досягнення людиною ступеня у ніверсалізації і самоеволюції означає пошук нових вищих цінностей, заради яких варто жити. Це пошук передусім духовних основ. У цей період життя починають домінувати духовні прагнення. Людина входить в абсолютно нову і дуже важливу фазу свого життя, у якій вона виростає до зрілого людського буття – найвищого розквіту людської істоти.

Характерною ознакою людини, яка досягла рівня Універсуму, є усвідомлене прагнення до духовного саморозвитку, Духовного Буття. За сучасними російськими психологами В. Слободчиковим та Е. Ісаєвим, Духовне Буття – це вищий спосіб особистісного існування, який пов’язаний зі звільненням від тиску буденного життя, від спокуси потягів, пристрастей і зваблень власної самості. В їхньому розумінні, Духовне Буття – це любов до досконалості в усіх сферах життя.

Отже, універсальність автори концепції розглядають як категорію, що фіксує вищий ступінь духовного розвитку людини, виявляється в повному усвідомленні сенсу і призначення свого життя, в знанні своєї причетності до Світу, у відчутті духовної єдності з Універсумом.

В.Слободчиков та Е.Ісаєв трактують людину як суб’єкта, здатного до духовного саморозвитку, активного перетворення самого себе і навколишнього світу. За дослідниками, у своїй еволюції людина проходить відповідні етапи духовного зростання як по горизонталі, так і по вертикалі: від особистості (для якої є характерним розвиток здебільшого в горизонтальному напрямку) до індивідуальності – і далі до універсуму, для яких є притаманною еволюція по вертикалі (вглиб – до свого внутрішнього єства і до Неба).

У своїй концепції автори розкривають процес духовного становлення людської істоти: “особистість” – “індивідуальність” – “універсум” як об’єктивну закономірність генезису людини.