Вікова психологія - галузь психологічної науки, яка вивчає особливості психічного та особистісного розвитку людини на різних етапах її життя.

Об'єктом дослідження вікової психології є людина на всіх етапах її життя. Його специфіка полягає передусім у тому, що протягом життя в психіці людини відбуваються різні якісні перетворення, дослідження яких потребує системного з'ясування загальних закономірностей вікового розвитку. Предметом дослідження вікової психології є вікова динаміка, закономірності, фактори, умови, механізми становлення, формування та розвитку особистості. Вікова психологія вивчає загальні закономірності, особливості виникнення і розвитку психічних процесів і властивостей у дітей, підлітків, юнаків, дорослих і зумовлену віком динаміку співвідношень між ними; причини та закономірності переходу від одного вікового періоду до наступного; становлення різних видів діяльності (гри, навчання, праці, спілкування); формування психічних якостей (вікових можливостей засвоєння знань) і властивостей (самосвідомості, спонукальної та емоційної сфер, характеру, здібностей) особистості.

Вікова психологія виявляє структурні зміни, новоутворення, що формуються з віком у психіці та діяльності людини, знаменуючи собою переходи до все нових ступенів її розвитку. Розкриває вона передумови та умови, що визначають процес розвитку, співвідношення у ньому природних (спадковість, фізіологічне дозрівання організму) і суспільних факторів, завдяки яким і через які реалізуються можливості психічного розвитку людини, а також роль історично сформованих суспільством цінностей (мови, досягнень науки, техніки, мистецтва, суспільних норм поведінки тощо) у становленні особистості. Особливу увагу звертає вона на рушійні сили індивідуального розвитку людської психіки, індивідуально-типологічні відмінності у психічному розвитку дітей, підлітків, молоді, дорослих і старих людей, чинники, що їх детермінують, тощо.

Теоретичні відкриття у віковій психології розширюють можливості її практичного застосування. Наприклад, об'єктивна необхідність активізації й оптимізації процесів навчання та виховання дітей зумовила виникнення такої сфери психологічної практики, як контроль над процесами дитячого розвитку. Подібно до того, як педіатр стежить за фізичним здоров'ям дітей, дитячий психолог з'ясовує, чи правильно розвивається і функціонує психіка дитини, в чому полягають імовірні відхилення в її розвитку і як можна попередити чи компенсувати їх.

Особливість вікової психології полягає в тому, що вона має справу зі специфічними одиницями аналізу, якими є вік, віковий період розвитку тощо. При цьому вік не зводиться до суми окремих психічних процесів, не розглядається як календарна дата. Він, за визначенням російського і українського психолога Льва Виготського (1896-1934), є відносно замкнутим циклом розвитку людини, який має свою структуру та динаміку. Тривалість віку визначається його внутрішнім змістом, бо, як відомо, є періоди розвитку, навіть своєрідні "епохи", що дорівнюють одному, трьом, п'яти рокам. Хронологічний (паспортний) вік і психічний вік не є тотожними феноменами. Хронологічний вік - лише координата відліку та зовнішня межа, на тлі якої відбувається психічний розвиток особистості.

У віковій психології виразно виявляються відмінності в методології досліджень, мові опису. Наприклад, швейцарський психолог Жан Шаже (1896-1980) послуговувався мовою математики та біології (" групування ",

"операція", "асиміляція", "адаптація" та ін.), австрійський невропатолог, психіатр, засновник теорії і практики психоаналізу Зигмунд Фройд (1856-1939) використовував мову біології, медицини і філософії ("несвідоме", "свідоме", "страждаюче Я" та ін.). У психоаналітичному сенсі Я - психічна інстанція особистості, яка прагне контролювати всі її психічні процеси. У психіці воно репрезентує передусвідомлене, контролює вимоги інстинктів (Воно).

Психічний розвиток вивчає також генетична психологія, зосереджуючись на процесах зародження нових психічних явищ у надрах попередніх періодів, становлення нових психічних механізмів, формування знань про них на основі аналізу перспектив і розвитку. На відміну від неї класична вікова психологія переймається загальними закономірностями психічного розвитку особистості незалежно від її індивідуальності. Не обходячи увагою особливості розвитку конкретного індивіда як цілісного феномена, дослідники прагнуть до аналізу ролі спадковості, культури, мотивації, пізнавального розвитку і поведінки, а також стосунків у різноманітних соціальних спільнотах (у сім'ї, групах ровесників, навчальних і професійних колективах).

Вікова психологія з'ясовує наявність і суть закономірностей розвитку психіки здорової людини, міру їх обов'язковості (всезагальності) для всіх, досліджує суть психічного розвитку та особливостей його перебігу. Вивчаючи психіку людини на певному етапі розвитку, вона виходить із того, що може відбутися в житті людини взагалі, адже розвиток психіки триває від народження до глибокої старості.

Як наука вікова психологія починається з моменту зустрічі двох людей, які переслідують різні цілі: психолога-дослідника, що має своїм завданням отримання істинного, точного знання про закономірності психічного розвитку, а також людини будь-якого віку, яку психолог вважатиме об'єктом дослідження.

Психологія розвитку - розділ психології, який вивчає вікову динаміку розвитку людської психіки, онтогенез психічних процесів і психологічних якостей особистості. Психологію розвитку можна назвати «вікової психологією», хоча цей термін буде не зовсім точним. У віковій психології розвиток вивчається тільки у зв'язку з певним хронологічним віком. Психологія розвитку вивчає не тільки вікові етапи людського онтогенезу, вона також розглядає різні процеси психічного розвитку взагалі. Тому правильніше буде вважати, що вікова психологія - це один з розділів психології розвитку. Практично всі дослідники вважають, що розвиток - це зміна в часі.Психологія розвитку відповідає на питання що і як саме змінюється; в якості предмета психологія розвиткувивчає закономірні зміни людини в часі та пов'язані з цим явища і особливості людського життя.

В даний час у світі існує безліч підручників з дитячої психології. Наука про психічний розвиток дитини - дитяча психологія - зародилася як гілка порівняльної психології в кінці XIX ст. Об'єктивні умови становлення дитячої психології, які склалися до кінця XIX ст., Були пов'язані з інтенсивним розвитком промисловості, з новим рівнем суспільного життя, що створювало необхідність виникнення сучасної школи. Вчителів цікавило питання: як вчити і виховувати дітей? Батьки та вчителі перестали розглядати фізичні покарання як ефективний метод виховання - з'явилися більш демократичні сім'ї.

Завдання розуміння маленької людини стала однією з головних. Бажання дитини зрозуміти себе як дорослої людини спонукало дослідників відноситися до дитинства більш уважно. Вони прийшли до висновку, що тільки через вивчення психології дитини лежить шлях до розуміння того, що собою представляє психологія дорослої людини. Точкою відліку для систематичних досліджень дитячої психології служить книга німецького вченого-дарвініст Вільгельма Прейера «Душа дитини». У ній він описує результати щоденних спостережень за розвитком власного сина, звертаючи увагу на розвиток органів почуттів, моторики, волі, розуму та мови.Незважаючи на те, що спостереження за розвитком дитини велися задовго до появи книги В. Прейера, його безперечний пріоритет визначається зверненням до вивчення самих ранніх років життя дитини і введенням в дитячу психологію методу об'єктивного спостереження, розробленого за аналогією з методами природничих наук. Погляди В. Прейера з сучасної точки зору сприймаються як наївні, обмежені рівнем розвитку науки XIX ст.Він, наприклад, розглядав психічний розвиток дитини як приватний варіант біологічного. Проте В. Прейер перший здійснив перехід від інтроспективного до об'єктивного дослідження психіки дитини. Тому, за одностайним визнанням психологів, він вважається засновником дитячої психології. Як правило, вікова психологія вивчає закономірності психічного розвитку здорової людини і є галуззю психологічних знань. На цій підставі виділяють дитячу, підліткову, юнацьку психологію, психологію дорослої людини і Геронтопсихологія.

Онтогенез (від грец. On, ontos - «суще, народження, походження») - процес розвитку індивідуального організму. У психології онтогенез - формування основних структур психіки індивіда протягом його дитинства; вивчення онтогенезу - головне завдання дитячої психології. З позицій вітчизняної психології основний зміст онтогенезу становлять предметна діяльність і спілкування дитини (насамперед спільна діяльність - спілкування з дорослим). В ході інтеріоризації дитина «вращівает», «привласнює» соціальні, знаково-символічні структури і засоби цієї діяльності і спілкування, на основі чого і формується його свідомість і особистість.Спільним для вітчизняних психологів є також розуміння формування психіки, свідомості, особистості в онтогенезі як процесів соціальних, здійснюються в умовах активного, цілеспрямованого розвитку.

Таким чином, у центрі вивчення і дослідження знаходиться людина - істота, що втілює вищий щабель розвитку життя, суб'єкт суспільно-історичної діяльності. Людина є системою, в якій фізичне і психічне, генетично зумовлене і прижиттєво сформований, природне, соціальне й духовне утворюють нерозривну єдність.

Людина виступає як організм, наділений психікою; індивід (що означає його приналежність до роду homosapiens); індивідуальність (характеризує відмінність одного індивіда від іншого); суб'єкт (виробляє зміни в навколишньому світі, в інших людях і в ньому самому); носій ролей (статевих, професійних, конвенціальних тощо); «я-образ» (система уявлень, самооцінка, рівень домагань та ін); особистість (як системне соціальне якість індивіда, його персоналізація, відображена суб'єктність в інших людях і в самому собі як в іншому).

Людина є предметом вивчення ряду наук: антропології, соціології, етнографії, педагогіки, анатомії, фізіології та ін Практично вся психологія звернена до проблеми людини як індивіда, включеного в соціальні зв'язки, його розвитку в процесах навчання і виховання, його формування у діяльності та спілкуванні. Об'єктивно існуюче розмаїття проявів людини в еволюції природи, історії суспільства і в його власного життя створили його образи, явно чи приховано існуючі в культурі на певних етапах її розвитку.

У соціологічних, психологічних і педагогічних уявленнях існують такі «брази людини», які надають безпосередній вплив на дослідження і практичну роботу з людьми:

1) «відчуває людина» - людина як сума знань, умінь і навичок; людина як «пристрій з переробки інформації»;

2) «людина-споживач», тобто людина потребує, як система інстинктів і потреб;

3) «запрограмований людина», тобто в поведінкових науках людина постає як система реакцій, в соціальних - як репертуар соціальних ролей;

4) «діяльнісний людина» - це така людина, яка здійснює вибір;

5) людина як виразник смислів і цінностей.

У педагогіці виходять з образу «відчуває людини», і поняття людини зводиться до суми знань, його дії розцінюються як продукт минулого досвіду, а процес виховання підміняється переконаннями, домовленостями, тобто чисто словесними впливами.

У результаті переваги подібного підходу в навчанні та вихованні відбувається процес «зубожіння душі при збагаченні інформацією».

Образ людини як вмістилища потреб, інстинктів і потягів утвердився в ряді напрямків психології, перш за все, під впливом психоаналізу. Багато основоположники напрямів (індивідуальна психологія - А. Адлер, неопсіхоаналіз - Е. Фромм та ін) виходили у своїх концепціях з образу «людини потребує», виводячи психологічні закономірності з дослідження динаміки реалізації та задоволення різних потреб.

1. Образ «запрограмованого людини» визначає уявлення про нього в соціобіології, яка вивчає розвиток людини як розгортання генетичних програм в біхевіоризмі, рефлексології і необихевиоризме, соціологічних і соціально-психологічних рольових концепціях людини (поведінка розглядається як розігрування засвоєних в ході соціалізації рольових програм і сценаріїв життя).

2. Якщо трактування людини в психології грунтується на образі «запрограмованого людини», то вплив так чи інакше зводиться до вдалому підбору стимулів і підкріплень, на які повинні слухняно реагувати живі соціальні автомати.

3. Образ «людини-діяча» - основа для побудови культурно-історичної психології, системно-діяльнісного підходу до розуміння людини, гуманістичного психоаналізу і екзистенціальної логотерапии. Тут він розуміється як суб'єкт відповідального вибору, породжуваного життям у суспільстві, що прагне до досягнення цілей і відстоює своїми діяннями той чи інший соціальний спосіб життя.

4. Від образів людини в культурі та науці залежать як конкретні дії по відношенню до нього, так і теоретичні схеми аналізу його розвитку. Переважання образів «відчуває людини», «потребує людини» та «запрограмованого людини» багато в чому зумовило реальний факт розбіжності індивіда, особистості та індивідуальності та відокремлений становлення біоенергетичної, соціогенетіческой і персоногенетіческой орієнтацій че-ловекознанія.

5. У їх відокремленні проявляється метафізична схема детермінації розвитку людини під впливом двох факторів - середовища і спадковості. В рамках історико-еволюційного підходу розробляється принципово інша схема детермінації розвитку. У цій схемі властивості людини як індивіда розглядаються як «безособові» передумови розвитку, які в процесі життєвого шляху можуть стати продуктом цього розвитку. Соціальна середовище також є джерело, а не чинник, безпосередньо визначає поведінку людини. Будучи умовою здійснення діяльності, соціальне середовище несе ті норми, цінності, ролі, церемонії, знаряддя, системи знаків, з якими стикається індивід. Підставами і рушійною силою розвитку людини виступають спільна діяльність і спілкування, за допомогою яких здійснюється рух у світі людей, прилучення її до культури.