Етичні стосунки журналіста з колегами.

Перейдемо тепер до тих норм, які визначають так звану «корпоративну етику», тобто відносини з колегами і конкурентами. В будь-якому творчому колективі обов’язково присутній дух конкуренції. Заклик «візьмемось за руки, друзі!» прозвучить дещо лицемірно. Звичайно, кожен журналіст прагне до відомості та значимості. З самого початку свого творчого шляху він бачить конкурентів і тих, на кого варто рівнятися. Не можна сказати, що творчий колектив – клубок змій, але все ж зіткнення амбіцій уникнути важко. Для того, щоб не дати зіткненням перерости у війну, і виникла необхідність визначення принципів корпоративної культури в журналістиці.

«Суспільна роль потребує від журналіста високої професіональної чесності, яка передбачає його право утримуватись від роботи, що протирічить його переконанням, відмова розкрити джерела інформації прийняття рішень в тих органах масової інформації, де він працює.

Професійна чесність не дозволяє журналісту приймати особисті інтереси, які протирічать суспільному благу. В етичні принципи журналіста входить повага інтелектуальної власності, зокрема недопустимість плагіату.» (Міжнародні принципи професійної етики журналіста)

Кодекс професійної етики журналіста 1991 року каже:

«Якщо наказ видавця або керівника редакції вступає в протиріччя з суспільними правилами, то журналіст повинен відмовитися від його виконання. Журналіст може відмовитись від виконання завдання редакції, якщо воно протирічить його моральним переконанням.

Журналіст турбується про престиж професії, поважає честь і гідність колег, не допускає дій, які приносять шкоду авторитету журналістики. В творчому змаганні журналіст не дозволяє собі зловживати довір’ям своїх колег, заважати їм виконувати професіональні обов’язки, наносити їм будь-яку шкоду. Він сприяє розвитку творчих вмінь колег, підвищенню знань і майстерності, приходить на допомогу тим, хто потрапляє в біду. Професіональна солідарність не може слугувати виправданням посяганню на правду і справедливість.»

Як недотримання корпоративної культури, характеризуються наступні епізоди: «Якщо журналіст з корисних або інших низьких мотивів відмовляється від публікації конкретного матеріалу або окремих його частин, або публікує його, або схиляє своїх колег до його опублікування;

- якщо журналіст в будь-якій формі розкриває псевдонім, який належить іншій людині, без його згоди, за винятком випадків, коли псевдонім був розкритий публічно раніше;

- якщо журналіст, використовуючи чуже творіння, представив його повністю, або частково як своє, не вказує на його дійсного автора;

- якщо журналіст, не попереджуючи про це відповідні редакції, передає один і той же матеріал в дві або більше редакції або пропонує для обнародування раніше опублікований матеріал, за виключенням випадків, передбачених законом;

- якщо журналіст використовує свій професійний статус для збору інформації на користь чужої людини або організації, яка не є ЗМІ.

Як порушення службової етики і професійної солідарності журналістів можуть бути кваліфіковані наступні випадки:

- якщо журналіст, використовуючи посаду в редакції, шляхом редагування спотворює зміст матеріалу, підготованого його колегою, і без його згоди оприлюднює в такому вигляді;

- якщо журналіст, використовуючи свою посаду в редакції, нав’язує колегам, шляхом правки їх матеріалів свої смаки і суб’єктивні вподобання заважає їх професійному розвитку;

- якщо журналіст із кар’єристських, корисних мотивів представляє свого колегу в поганому світлі в очах інших журналістів або громадській думці;

- якщо журналіст з поганого розуміння творчого суперництва або інших мотивів свідомо ускладнює колезі виконання професійних обов’язків;

- якщо журналіст, використовуючи свою посаду в редакції, заважає діяльності журналістської організації, обмежує її самостійність».

Що стосується плагіату, то за останній час з’явилась тенденція користуватись «інформацією з відкритих джерел». Іншими словами – з Інтернету. Чомусь багато журналістів і редактори телевізійних програм забувають, що у всіх текстів у всесвітній мережі також є автори. І «розкиданість» деяких найбільш вдалих текстів по ній зовсім не переводить їх в розряд фольклору, яким можна користуватись без згоди автора.

Поняття та основні елементи етикету.

Поняття про етикет

Етикет — слово французького походження, що означає манеру поводження До етикету зараховують правила чемності й ввічливості, прийняті в суспільстві В основі етикету лежать правила поведінки, які є загальними, оскільки їх дотримуються не тільки представники якогось певного суспільства, але й представники будь-яких соціально-політичних систем, що існують у сучасному світі. У кожній в етикет вносяться свої поправки і доповнення, обумовлені суспільним ладом країни, специфікою її історичного розвитку, національними традиціями й звичаями.

Розрізняють кілька видів етикету, основними з яких є:

· придворний етикет — суворо регламентований порядок і форми поводження, встановлені при дворах монархів:

· дипломатичний етикет — правила поведінки дипломатів й інших офіційних осіб при контактах один з одним на різних дипломатичних прийомах, візитах, переговорах;

· військовий етикет — звід загальноприйнятих в армії правил, норм і манер поводження військовослужбовців у всіх сферах їхньої діяльності;

· загальногромадянський етикет — сукупність правил, традицій та умовностей, що дотримуються громадянами при спілкуванні один з одним.

Норми етикету, на відміну від норм моралі, є умовними і мають характер неписаної угоди про те, що в поводженні людей є загальноприйнятим, а що їй Кожна культурна людина повинна не тільки знати й дотримуватися основній норм етикету, але й розуміти необхідність певних правил і взаємин. Уміння правильно поводитися в суспільстві полегшує встановлення контактів, сприяє досягненню взаєморозуміння, створює стійкі взаємини.

Сучасний етикет регламентує поводження людей у побуті, на службі, у громадських місцях і на вулиці, у гостях і на різних офіційних заходах — прийомах, церемоніях, переговорах

Отже, етикет — дуже велика й важлива частина загальнолюдської культури, моральності, моралі, вироблених усіма народами протягом багатьох століть життя.

Гарні манери

Одним із основних принципів сучасного життя є підтримка нормальних стосунків між людьми й прагнення уникнути конфліктів Взаєморозуміння й співробітництва можна домогтися лише в тому випадку, якщо кожен буде ввічливий, стриманий і делікатний. Але не завжди відбувається так, як хотілося б. Нерідко кожному з нас доводиться зіштовхуватися з брутальністю, різкістю, неповагою до особистості іншої людини. Причинами будь-якого конфлікту найчастіше є те, що опоненти недооцінюють або не враховують культуру й манери поводження один одного.

Манера — спосіб триматися, зовнішня форма поводження, обходження з іншими людьми, уживані в мовленні вирази, тон, інтонація, характерні для людини хода, жестикуляція і навіть міміка.

У товаристві гарними манерами прийнято вважати скромність і стриманість, уміння контролювати свої вчинки, уважно й тактовно спілкуватися з іншими людьми. Поганими манерами прийнято вважати безтактність, лихослів'я, звичку розмовляти, не соромлячись у виразах, розв'язність у жестикуляції й Поводженні, невміння стримувати роздратування, брутальність, відкритий процес недоброзичливості до оточуючих, зневага до чужих інтересів, безсоромне вв'язування іншим своєї волі й бажань, навмисна образа гідності оточуючих людей, неохайність в одязі.

Обов'язковою умовою спілкування є делікатність. Делікатність не повинна перетворюватися на підлесливість, призводити до нічим не виправданого вихваляння побаченого або почутого. Не треба посилено приховувати, що ви вперше бачите щось, слухаєте, пробуєте на смак, боячись, що вас вважатимуть невігласом, саме ваш острах показати свою непоінформованість і буде оцінений як неуцтво.

Ввічливість

Справжня ввічливість може бути лише доброзичливою, а не «крижаною», «презирливою» і т. ін., тому що вона є одним із проявів справді щирої і безкорисливої доброзичливості до людей, з якими доводиться зустрічатися на роботі, у родині, у громадських місцях.

Одним із головних елементів увічливості вважають уміння запам'ятовувати імена. Ось як про це говорить Д. Карнегі: «Більшість людей не запам'ятовують імен із тієї причини, що не хочуть витрачати час і енергію на те, щоб зосередитися, затвердити, назавжди закарбувати ці імена у своїй пам'яті. Вони шукають для себе виправдань у тому, що занадто зайняті. Однак вони навряд чи більш зайняті, ніж Франклін Рузвельт, а він знаходив час для того, щоб запам'ятати і при нагоді воскресити в пам'яті навіть імена механіків, із якими йому випадало стикатися... Ф Рузвельт знав, що один із найпростіших, найдохідливіших і найдійовіших способів завоювати прихильність оточуючих — це запам'ятати їхні імена і навіяти їм усвідомлення власної значущості».

Тактовність і чуйність

Тактовність і чуйність — ці дві якості містять у собі таке поняття, як почуття міри, якої варто дотримуватися в розмові, в особистих і службових стосунках, тобто уміння відчувати межу, за якою в результаті наших слів і вчинків у людини виникає незаслужена образа, засмучення, а іноді й біль. Тактовна людина завжди враховує вікову різницю зі співрозмовником, статеву приналежність, суспіль не становище, місце розмови, наявність або відсутність сторонніх.

Повага до оточуючих — обов'язкова умова тактовності навіть між добрими товаришами.

Культура поводження однаковою мірою обов'язкова і з боку нижчого за рангом щодо вищого. Вона виражається насамперед у чесному ставленні до своїх обов'язків, у суворій дисциплінованості, а також у повазі, ввічливості (не плутати з лицемірством) і тактовності щодо керівника. Те ж саме — щодо товаришів по службі.

Тактовність і чуйність виявляються також у здатності швидко і безпомилково визначати реакцію співрозмовників на ваше висловлювання, вчинок, а в потрібних випадках, без почуття фальшивого сорому, вибачитися за допущену помилку. Це не тільки не принизить вашу гідність, а, навпаки, підкреслить винятково цінні людські риси — самокритичність і скромність.

Скромність

«Людина, що говорить тільки про себе, тільки про себе й думає — стверджу6 Д Карнегі. — А людина, що думає тільки про себе — безнадійно некультурна-Вона некультурна, якою б високоосвіченою вона не була».

Скромна людина ніколи не прагне показати себе кращою здібнішою розумнішою за інших, не підкреслює свою перевагу свої якості не вимагаючи себе ніяких привілеїв, не чекає особливих послуг.

Разом з тим, скромність не можна асоціювати ні і боязкістю ні з соромливістю, не можна також говорити про слабкість характеру. Це зовсім різні категорії. Дуже часто скромні люди виявляють твердість і активність у критичних обставинах, натомість у повсякденному житті вони не переконуватимуть кого-небудь у своїй правоті. Насамперед указівки на недоліки, помилки принижують людину, б'ють по її самолюбству Д.Карнегі писав «Якщо ви можете бути впевнені у своїй правоті хоча б у п'ятдесяти п’ятьох випадках зі ста то навіщо вам говорити іншим, що вони не мають рації».

Скромна й тактовна людина ніколи не скаже «Зараз я вам доведу те й те» Психологи вважають, що це рівносильно заяві «Я розумніший за вас я збираю ся дещо вам сказати й змусити вас змінити свою думку» Це своєрідний виклик V співрозмовника такі слова викликають внутрішній опір і бажання змагатися самовпевненим опонентом, перш ніж він почав суперечку.

Довести свою правоту можна, але потрібно зробити це настільки тонко и майстерно щоб ніхто цього навіть і не зрозумів.