Поняття техніко-технологічної бази підприємства

Поняття техніко-технологічної бази підприємства, зазвичай, розглядається за натурально-речовим складом та суспільно-економічною формою. У першому випадку техніко-технологічна база підприємства – це сукупність спеціалізованих знарядь, предметів та засобів праці, за допомогою яких виробляються певні види однорідної продукції або надаються послуги, які задовольняють однорідні потреби. Основою техніко-технологічної бази підприємства є знаряддя праці – машини, обладнання, прилади. Від ступеня їх розвитку залежать масштаби використання предметів праці – сировини, палива, різних видів енергії, допоміжних матеріалів та ін. Водночас розширення складу предметів праці прискорює процес розвитку засобів праці, особливо знарядь виробництва. Це, частково, наглядно простежується в сьогоднішній час, коли освоєння нових видів сировини, енергії, матеріалів значною мірою визначає прогрес техніки. При цьому під технікою розуміють сукупність речових факторів виробництва (засобів та предметів праці), у яких матеріалізовані нові знання та навички людини. Удосконалення і освоєння засобів та предметів праці – дві сторони єдиного процесу розвитку матеріальної культури людства.

Як економічна категорія, техніко-технологічна база підприємства – це, перш за все, частина виробничого капіталу, яка матеріалізована в будівлях, спорудах, машинах, обладнанні й інших засобах праці, що багатократно застосовуються у виробництві і переносять свою вартість на готову продукцію по частинах та поступово. Вони є основними засобами виробництва, входять до складу необоротних активів підприємства і пов’язані з предметами праці певним способом його організації та технологією. Разом вони складають поняття техніко-технологічної бази виробництва.

У сучасних умовах невід’ємною частиною господарчих ресурсів підприємств є нематеріальні активи. До них належать об’єкти, що не мають фізичних властивостей, однак вони забезпечують можливість ефективної діяльності підприємства, отримання ним постійно або протягом значного періоду доходу. Це володіння правами на винаходи, ноу-хау, патенти, товарні та торгові знаки. Важливе значення для підприємства має наявність інформаційних комунікацій, бази даних та ін. Інтерес до нематеріальних ресурсів як комплексу важливих ресурсів підприємства постійно зростає. Це пов’язано з посиленням конкурентної боротьби за лідерство в глобальному масштабі, розширенням сфери послуг, прискоренням та ускладненням науково-технічного розвитку, повільним (у порівнянні з матеріальними ресурсами) знеціненням тощо.

При аналізі техніко-технологічної бази підприємства цілком доречно порівняти динаміку енерго-, електро-, забезпечення праці й основні показники виробництва: об’єми виробленої продукції, отриманого прибутку, рентабельності продукції, рентабельності основної діяльності та ін.

Розвиток техніко-технологічної бази не є простим кількісним накопиченням засобів праці та технологій. Цей процес складає їх кількісні зміни, поліпшення структури, системи організації та інтенсифікації виробництва. Його об’єктивною основою є прискорення розвитку науки та техніки, всебічне використання досягнень науково-технічного прогресу. Це – головний фактор підвищення ефективності суспільного виробництва, поліпшення якості виробів, створення нової інноваційної продукції. Внесок науково-технічного прогресу в приріст валового внутрішнього продукту найрозвиненіших країн становить, за різними оцінками, 75–100 %. Пріоритет розвитку досягається завдяки активізації інноваційної діяльності в наукоємних галузях та виробництвах, що являють собою рушійну силу розвитку економіки.

Особливості сучасного стану техніко-економічної бази підприємства та продукції в нашій країні визначаються декількома основними обставинами. Перш за все, це пов’язано із загальною неефективністю економічної системи. Внаслідок кризи виробництва, гострої нестачі коштів, необхідності реструктуризації промисловості, інших сфер діяльності економіки незалежної держави, відсутності чіткої промислової та інвестиційної політики, невизначеності пріоритетів розвитку (недосконалість визначення) та інших причин виникли значна техніко-технологічна відсталість вітчизняних підприємств від розвинених країн світу та застарілість багатьох технологічних процесів. Це характерно для всіх галузей народного господарства України. За статистичними даними, ступінь зношування основних фондів у цілому по народному господарству країни досягає майже 50 %, в обробній промисловості – більше 56 %, на транспорті – більше 57 %. Технологічно застарілими є більшість вітчизняних галузей промисловості. Так, у чорній металургії дуже високою залишається доля виробництва сталі мартенівським способом, доля електросталеплавильного виробництва у 5-6 разів нижче рівня розвинутих країн Заходу. Незначна доля сталі, що розливається безперервним способом, є однією з причин високих витрат паливно-енергетичних ресурсів, які значною мірою перевищують аналогічні світові показники. Довше нормативного строку експлуатується 54 % коксових батарей, 89 % – доменних печей, 92 % – мартенів, 39 % – конверторів, 86 – електропечей. На агрегатах зі строком експлуатації більше нормативного виробляється приблизно 50 % усієї металопродукції. Прогресуюча застарілість основних фондів – основна причина постійного збільшення витрат. Технологічна відсталість вітчизняної промисловості є причиною неконкурентоспроможності багатьох видів продукції, що на внутрішніх ринках находить збут унаслідок її дефіциту, а на зовнішніх значною мірою реалізується через бартер або по демпінгових цінах (наприклад, деякі види металопродукції).

Аналогічний стан технологічного рівня виробництва спостерігається і в інших галузях промисловості: доля фізично відпрацьованого оснащення складає 69 %, аналогічними є зношення виробничого оснащення і темпи старіння технологій у машинобудуванні, харчовій та легкій промисловості.

Долучення України до всесвітнього техніко-економічного розвитку відбулося наприкінці ХІХ ст. на стадії третього технологічного укладу, при значному впливі першого та другого. Створення нових укладів відбувалося завдяки неорганічній модернізації, яка генерується не еволюційним шляхом, на основі попередніх укладів, а швидким створенням нових виробництв за допомогою економічної політики мобілізаційно-адміністративного типу. Як результат, нові технологічні уклади співіснували (і досі співіснують у вітчизняній економіці) з попередніми, нерідко використовуючи дефіцитні ресурси, таким чином гальмують становлення передових відтворювально-технологічних контурів і завершення нормального циклу технологічного розвитку.

4.1.2. Шляхи вдосконалення техніко-технологічної бази підприємства Оновлення техніко-технологічної бази підприємства відбувається в різних формах: 1) нове будівництво; 2) розширення; 3) реконструкція; 4) технічне переоснащення. Нове будівництво – це зведення будівель, споруд, що здійснюється на нових площах. Розширення діючих підприємств основного виробництва відбувається завдяки будівництву нових чи розширенню допоміжних цехів та комунікацій, що здійснюється на території діючого підприємства або дільницях, що належать до неї. Реконструкція – це здійснення по єдиному проекту переобладнання виробництва, яке передбачає як будівництво нових, так і розширення діючих об’єктів, допоміжного виробництва, але виключає будівництво і розширення об’єктів основного виробництва. Технічне переозброєння – комплекс заходів щодо підвищення техніко-технологічному рівня окремих виробництв, цехів, дільниць на основі впровадження передової техніки і технології, механізації та автоматизації виробництва, модернізації та заміни застарілого і фізично зношеного обладнання новим, продуктивнішим, а також удосконалення загальнозаводського господарства та допоміжних служб.

За ринкових принципів господарювання підприємствам надаються широкі можливості самостійного вибору на свій страх і ризик того або іншого напряму розвитку та відповідного використання будь-якого комплексу методів управління своєю діяльністю. Утім ефективність їх діяльності в ринковій економіці, можливість витримувати конкуренцію з аналогічними об’єктами на даному ринку, реалізація стратегії лідерства в скороченні виробничих витрат, економічно вигідні масштаби виробництва потребують енергійної боротьби. Успіх у ній забезпечується виготовленням нової продукції високої якості, скороченням витрат на неї та гнучкістю реакції на поведінку споживача.

В умовах гострої конкурентної боротьби виробництво видів продукції, впровадження передових технологій є умовою отримання прибутку та навіть виживання підприємств. Причини, що змушують сучасні підприємства освоювати нововведення:

- пошук рішення проблем, що виникають у діяльності організації;

- вимоги споживачів;

- конкурентна боротьба на ринку, бажання отримати прибуток;

- підтримка та підвищення престижу;

- бажання поліпшити свою майстерність у конкурентній діяльності;

- інтуїтивне уявлення, що нововведення може поліпшити діяльність організації.

Головний фактор вирішення цих проблем – науково-технічний розвиток та інноваційна діяльність. Лише на основі підвищення техніко-технологічного рівня виробництва, впровадження принципово нових технологічних процесів, удосконалення організації праці й управління можливо вирішити проблему підвищення якості продукції, її конкурентоспроможності на світовому ринку. Управління повинне бути цілеспрямованим та гнучким, здатним подолати численні перешкоди і розбіжності.

Основними складовими ефективного управління техніко-технологічним та інноваційним розвитком підприємства є:

- орієнтація на повне та своєчасне задоволення вимог споживача. Управління в цілому повинне забезпечити безперервний моніторинг змін у потребах споживачів, а управління розвитком техніко-технологічної системи – тісно пов’язане з маркетингом;

- техніко-технологічний рівень підприємства може забезпечувати його конкурентоспроможність за показниками якості продукції, витрат та ефективності виробництва;

- досягнення балансу між стабільністю (управління традиційною технологією) та спробами впровадити нову технологію і засоби виробництва. Зберігаючи їх традиційну структуру, необхідно частину ресурсів одночасно використовувати для впровадження нової технології, диверсифікуючи таким чином набір технічних засобів;

- управління може бути ефективним у загальному спектрі інновацій та гнучко пристосовуватися до еволюційних і радикальних нововведень, які періодично здійснюються. При цьому слід забезпечити об’єднання безперервного управління еволюційними технологічними нововведеннями з програмним управлінням радикальними інноваціями;

- управління може бути рефлексійним відносно конкурентів – забезпечувати виявлення напрямів та темпів технічного розвитку конкурентних фірм і разом з тим зберігати таємниці намірів стосовно власного технічного розвитку. Необхідно бути готовим до відповідних несподіваних появ нововведень конкурентів;

- організація взаємодії внутрішніх та зовнішніх елементів системи розвитку. Головними факторами такої взаємодії є система інформації про ринки нововведень, відбір проектів із загальної кількості пропозицій, взаємна зацікавленість. Підприємствам слід взаємодіяти з організаціями-розробниками технологічних систем та продукції, а також з тими, хто здійснює експертизу та відбір проектів.

Для забезпечення своєї перспективної і поточної конкурентоспроможності підприємства зобов’язані самостійно та цілеспрямовано формувати і здійснювати науково-технічну й інноваційну політику. Ця поведінка підприємства стосовно процесу інновацій містить такі дії: розробку стратегії, програм та планів інноваційної діяльності; контроль за розробкою нової продукції та її впровадженням; дослідження проектів створення нових продуктів; здійснення єдиної інноваційної політики, тобто координації цієї діяльності у виробничих підрозділах; забезпечення фінансовими та матеріальними ресурсами програм нововведень; забезпечення інноваційної діяльності кваліфікованим персоналом; створення тимчасових цільових груп для комплексного вирішення інноваційних проблем – від ідеї до серійного виробництва продукції.

Стратегія оновлення техніко-технологічної бази і продукції підприємства базується на стратегічному управлінні підприємницької діяльності підприємства в цілому. Єдиної для всіх підприємств моделі інноваційної стратегії не існує, як і єдиного універсального методу стратегічного управління інноваціями. Кожне підприємство, яке діє в ринковій економіці, унікальне за своїми характеристиками. Тобто зміст стратегічного управління інноваційним процесом є унікальним, а його форми та методи неможливо тиражувати для багатьох підприємств. Утім, залежно від взаємодії із зовнішнім середовищем, виділяють дві групи стратегій: захисну та наступальну. Захисні стратегії відображають реакцію підприємства на дії конкурентів і опосередковано – на вимоги та поведінку споживачів. У свою чергу, їх ділять на такі типи стратегій: захисну, імітаційну, вичікувальну, безпосереднього реагування. Наступальні стратегії містять: активні науково-конструкторські розробки, що орієнтуються на маркетинг; стратегії об’єднання; стратегії набуття. Наступальні стратегії, зазвичай, потребують кредитних інвестицій, тому вони використовуються підприємствами, які мають достатньо високий фінансовий потенціал, кваліфікований склад менеджерів та творчий науково-технічний персонал.

Стратегії науково-технічного розвитку підприємства в ринкових умовах можна класифікувати ще й таким чином:

Стратегія розробки нових технологій, що можуть забезпечити лідерство на широкому ринку. Її можна умовно називати «широке сканування», оскільки вона базується на пошуку радикальних нововведень у широкому спектрі технологій. Така стратегія припускає широкомасштабне проведення науково-конструкторської роботи стосовно продукції та технології.

Розробка технологій, що можуть забезпечити лідерство в одному сегменті ринку («вузьке сканування»). У цій стратегії пошукова робота здійснюється у вузькому спектрі систем продукції і технології. Реалізація її потребує меншого виробничого та творчого потенціалу, ніж стратегія «широкого сканування». Утім і шансів на успіх не так багато. Технологічні зрушення у спектрі вивчення технологій можуть не давати нових рішень для задоволення потреб окремого сегмента ринку. Щоб збільшити шанси на успіх, цілком доречно на етапі проведення науково-пошукових робіт діяти за схемою: стратегія «широкого сканування» – стратегія «вузького сканування». Якщо успіх досягнуто, то рішення, отримані при проведенні наукових робіт у широкому спектрі потреб і технологій, можуть адаптуватися до визначених сегментів ринку і видів продукції. Але якщо підприємство зазнало фіаско, то зусилля творців нової продукції або нової технології концентруються на інших сегментах ринку. Однак така схема змін стратегій можлива лише при наявності високого науково-технічного та виробничого потенціалів. Якщо потенціал недостатній, доведеться вибрати стратегію проходження за лідером, який уже обрав та опанував шлях технологічного розвитку. За цією стратегією підприємство адаптується до технології лідера та виготовленої ним продукції. Підприємствам, що не мають високого виробничого потенціалу, така стратегія може стати цілком досяжною. Її впровадження потребує менших витрат на науково-пошукову роботу, ніж при використанні інших стратегій, вона менше ризикована. Але, реалізуючи цю

стратегію, лідерства досягти неможливо.

Стратегія технологічного стрибка, який забезпечує довгострокові переваги в конкуренції. Для неї характерний широкий спектр пошукових наукових робіт, пошук нових технічних принципів створення продукції для задоволення нових потреб. Вишукуються можливості створення технологій на основі нових технічних принципів.

Загалом, пошук технологій залежить від стану ринку, специфіки виготовлення продукції, фінансового, технологічного стану підприємства.